Читать книгу Пригоди Клима Кошового - Андрей Кокотюха - Страница 12

Ідею знайти хоча б одного зі своїх кривдників навіть сам Клим оцінював скептично, не бачачи жодного шансу на успіх.

Виправдовувало його у власних очах лише те, що жодних інших планів на найближчий час він не будував. Та й у віддаленій перспективі Кошовому тут, у Львові, навряд чи вдалося б зловити птаха удачі. Можна й не ловити, тільки б побачити, схопити за хвоста, видерти кілька пір’їн – ось готовий талісман на щастя.

Проте сидіти й зовсім нічого не робити Клим не збирався.

Спробував, не сподобалось.

А запалився жагою помсти з першого ж дня. Не відразу, та все одно до цього прийшов.

…Щойно заселився до помешкання, звільненого Сойкою за печальних обставин, Клим несподівано для себе виспався. Хоч думав – не зможе заснути нормально. Гнав від себе дитячі думки про такий собі дух невинно убієнного, котрий повернеться в оселю й даватиме про себе знати цілу ніч.

Імовірно, розмірковував Кошовий знічев’я, аби чимось зайняти стомлений мозок, йому особисто дух Євгена Павловича нічим не загрожує. За життя вони не ворогували, тож, навпаки, покійний адвокат ще й оберігатиме з того світу молодшого учня й товариша. Навіть, як у страшних та водночас романтичних історіях, котрими так зачитувався Клим, привид, коли пощастить, розкриє таємницю своєї смерті. Просто тобі батько принца Гамлета…

Жарти жартами, але такі міркування дивним чином умиротворили Кошового. Витягнувши з колодязя пам’яті всі свої згадки про колись читане, він логічним, раціональним шляхом зробив той висновок, котрий можливий лише за таких-от ірреальних обставин. Хто, як не Клим, переконав поліційного слідчого в тому, що Сойка – не самогубець? Бо так би поховали його, мов грішника, за цвинтарною огорожею, і маялася б між світами неприкаяна, належно не відспівана душа. Значить, поховали його за християнською традицією. Душа спочиває, тож нема причин турбувати нині живущих – навіть якщо живуть вони у квартирі наглою смертю померлого, серед його речей.

Хтозна, може, саме цей дивний висновок заспокоїв Кошового тоді, в першу ніч, остаточно. Аби закріпити відчуття, він знайшов у шафі карафку з наливкою, пом’янув Сойку раз, потім – ще раз, нарешті – втретє, і вже потім улігся на канапу в залі: від того, аби лягти на ліжко в спальні, яке ще берегло тепло попередника, все ж таки втримався.

Місто прокидалося рано й так само рано вкладалося. Домовласник був уже на ногах, тож Клим попросив прислати когось прибратися в оселі, поміняти білизну і взагалі облаштувати помешкання так, ніби інший жилець просто виїхав. Пан Зінгер побурчав, та не особливо заперечував.

Сам Кошовий пішов прогулятися у свій перший ранок у Львові.

Напередодні Шацький докладно пояснив, де ліпше харчуватися особам, котрі переживають тимчасову фінансову скруту. Треба рано встигати до сніданкових покоїв – так називалися частування, пропоновані містянам у більшості поважних готелів. Найближчим виявився той самий, багато разів згаданий учора «Жорж», де ніби мешкала пані Магда. Попри будівельні роботи, він приймав пожильців, і поснідати Клим також устиг.

Крім яєчні з шинкою та канапок із маслом йому запропонували порцію горілки від Бачевського. Він не відмовився, хоча не звик причащатися зранку. Виправдав себе тим, що випивати далі протягом дня в нього не стане грошей. Запивши сніданок кавою, виклав за все менше корони. Й вирішив протриматися так до п’ятої вечора, коли можна, знову ж таки – за порадою Шацького, підхарчуватися булочками в одній із єврейських пекарень. Саме пополудні здоба вже не була такою свіжою, тож пекарі під кінець дня скидали ціни.

Коли повернувся, спритний домовласник керував не лише прибиранням – під наглядом його сухої, мов тріска, довгоносої дружини пакувалися речі, котрі залишилися своєрідним спадком. Клим уже знав: речових доказів, придатних для поліцейського розслідування, тут не було. І якщо ніхто найближчим часом не претендуватиме на костюми, книги та валізи, домовласник з дорогою душею забере все собі. У пана Зінгера напевне було безліч знайомих, здатних скоро й безболісно для нього оформити потрібні папери. Так що попервах від угоди, до якої домовласника змусив силою переконливості Йозеф Шацький, той не надто потерпів з огляду на фінанси.

На облаштування в Кошового багато часу не пішло. Трохи подумавши, примостив маленьке фото батьків на стіл, за яким працював Сойка, посунувши при цьому вбік стосик письмового паперу. Під лампою батьки виглядатимуть краще. На книжковій етажерці, що бовваніла поруч, розмістив своє невеличке книжкове багатство, зробивши подумки зарубку: тепер улюблені авантюрні романи доведеться відкласти до кращих часів – грошей на книжки не стане. Ті, що роздобуде попервах, витрачати слід не на чтиво – знадобиться спеціальна, фахова література. Вирішивши не сушити собі голову ще й цим, Клим повісив у шафу на вішак чисту, хай і не прасовану сорочку, жилетку, краватку. Несесер з туалетним начинням поклав біля рукомийника.

Потому сів на стілець, раптом усвідомивши: а все, більше нема чим себе зайняти.

Повалявся долілиць кілька годин, вивчаючи стелю й намагаючись дати лад рою думок. І аж тоді вирішив знову йти в місто.

Зголодніти встиг, наближалася обідня пора, для Львова це – ближче до п’ятої вечора. Тож Клим, керуючись настановами Шацького, скуштував журек,[36] прогулявся по булочки. Потім ноги винесли на Нижні Вали. Спершу Кошовий не надав цьому жодного значення – це ж одне з небагатьох місць, де він бував і яке знав. Присів на лавку, підбив подумки підсумки. Витрати – трохи більше корони, протягнути можна тижнів зо два. Але відразу стрепенувся: чому він повинен отак підкоритися долі, визнати поразку й поступово наближатися до жебрацтва? Тут же зловив себе на тому, що мимоволі мацає поглядом натовп, вишукуючи бодай учорашнього міняйла Юзефа.

Бо поруч напевне крутитимуться шахраї.

Отак вештання без жодної мети переросло в стійке бажання будь-що відшукати когось із батярів, котрі обвели його круг пальця.

Поліцейська подачка – інакше Кошовий милостиво подаровані гроші не сприймав – лише відтягувала повний крах. Плани влаштуватися вантажником на вокзалі чи різноробом у якогось крамаря, або хоча б носієм із тих, котрих повно біля кожного базару, виглядали вже доволі близькими. Прийняття подібного рішення невідворотно наближав кожен прожитий день, і це розуміння дивним чином додавало Климові чоловічої злості. Він, мужчина, який зовсім недавно захищав революціонерів від смертних вироків, за що ледь не поплатився власною свободою та, дивуючись сам собі, пережив не найкращі дні в тюремній камері, зараз мусив умитися, мирячись із тим, що його серед білого дня на рівному місці обікрали якісь нікчеми.

Так з’явилася перша мета…

Ось чому Кошовий уже третій день після похорону Сойки щоранку старанно чепурився, наче йшов до праці, й виходив з дому, щоразу чемно вітаючись із двірником. До вечора намагався не вертатися, бо всякий раз цербер у фартуху пропікав нового пожильця поглядом з-під лоба. Всім своїм виглядом нагадуючи: з Клима належить дрібна монета за люб’язність, яку він виявляє, відчиняючи браму. Не давати навіть такого дріб’язку означало нажити ворога в себе під носом, чого Кошовий, без того відчуваючи себе на пташиних правах, не міг собі дозволити. Тож єдиний вихід – якомога менше потрапляти двірникові на очі. Оскільки інакше як повз нього не зайдеш і не вийдеш, Клим вирішив проблему дуже просто: намагався йти зранку й нипати Львовом, поки вистачало сил та не починало рябіти в очах.

Прізвище цього цербера з Личаківської цілком відповідало зовнішності, насамперед виразному бульбастому носові. Звали двірника Гнат Бульбаш. Був він українцем, та чомусь уперто не визнавав у Кошовому свого. Загалом справляв би враження непривітного чоловіка, якби ця непривітність поширювалася й на інших мешканців. З ними ж Бульбаш був на диво люб’язним, і Клим, помучившись трохи, вирішив: це він так діє на пролетаріат своєю присутністю. Бо недолюблювали його й київські двірники, навіть побачивши вперше та востаннє.

Пригадавши, що є люди, на яких просто так, з невідомих причин гавкають загалом смирні собаки, Кошовий змирився з двірниковою неприязню. Що дало зайвий привід розставатися з дрібняками всякий раз, коли Бульбаш відчиняв перед ним браму, аби ще більше не дражнити гусей.

Добре, хоч ти за вихід не береш, подумав Клим, укотре вранці проходячи повз двірника й привітавшись при цьому, навіть відсалютувавши двома стуленими пальцями. Той у відповідь повернувся спиною, демонструючи зайнятість якоюсь невідкладною роботою. Скориставшись тим, що Бульбаш не дивиться в його бік, Кошовий не стримався – сплюнув. Ох і часи настали: навіть двірники не сприймають. Чого вже хотіти від таких, як Адам Вишневський чи Магда Богданович…

Ступивши на вулицю й переконавшись – хоч день сьогодні не похмурий, Клим поправив капелюха й рушив знайомим, уже звичним, не раз пройденим маршрутом.

Не на бульвар – до Вексклярської площі.

Язик до Києва доведе, є така приказка.

Й у Львові київського адвоката затятість та підвішений язик не підвели. Міняйла на Валах не знайшов. Та кілька правильно поставлених запитань – і йому пояснили: ліпше шукати Юзя на Вексклярській. Охоче пояснили, куди йти. Довго не блукав, а коли нарешті вийшов, першою думкою було – надурили, скориставшись із повного незнання міста.

Кошовий бачив у своєму житті різні площі – як великі майдани, так і затишні майданчики. Встиг перетнути й кілька львівських площ, назви в голові поки не втрималися. Місце ж, яке відкрилося Климові, на перший погляд зовсім не відповідало своїй назві.

Як для справжньої площі Вексклярська виглядала замалою. Так, у всякому разі, йому здалося. Більше нагадувала затишний прохідний дворик, тихе місце для зустрічей та ділових оборудок у центральній, значно жвавішій частині. Адвокат ніби опинився в замкненому просторі, де з різних боків насувалися сірі, чомусь не надто дружні стіни кам’яниць. Враження підсилювало липневе сонце, точніше – його відсутність. Промені пожвавлювали міські вулиці. Послаблювали враження їхньої величі та недружності. Навпаки, підкреслювали ошатність, упорядкованість та продуманість міського довкілля. Але цю маленьку площу сонце дивним чином оминало. Навіть звідкілясь легенько потягнуло чимось вогким, віддалено нагадавши Климові каземат.

Позбавляючись неприємних спогадів, адвокат повів плечима. Справді, чого б це воно… Ну, заїхали туди, де звичний рух міста завмирає. Нема чого хвилюватися. Тим більше, перше сприйняття дійсно було оманливим. Маленька площа жила по-своєму, і містяни приходили сюди не для прогулянок, бо особливо гуляти тут нема де. Якщо вже завернув сюди, не інакше маєш великі справи.

За кілька днів Кошового вже впізнавали.

Клим досі не пробачив собі наївності, з якою прийшов сюди вперше. Звісно, як зрозумів тепер, усе це могло стати лише прикрою пригодою. Аби Сойка був живий, уже за кілька днів вони б напевне згадували її, мов дотепний побутовий анекдот. Мовляв, ось так зустрічає королівське місто підданих російського імператора. Тож спроба шукати пана Юзя й просити допомоги саме в нього виправдовувалася відчаєм та безнадійністю становища.

Проте панові Юзю, як жодному іншому завсідникові Вексклярської, до турбот якогось бевзя було байдуже. Навіть більше: спершу міняйло зробив вигляд, що не впізнав Клима, а коли вирішив згадати – забув про награну люб’язність вуличного ділка й попросив більше з дурницями до нього не чіплятися. Кошовий не відставав, і тоді Юзьо, кивком голови закликавши відійти вбік, пояснив, усякий раз помахом тростини зупиняючи спробу вставити в розмову кілька слів:

– Слухайте мене уважно, шановний пане. Я не знаю кожного батяра у Львові. Я знаюся з іншими людьми, котрі теж не мають знайомств у Верхньому Личакові. Якщо ви думаєте, що через власну необачність потерпіли від злодіїв – прошу дуже! Шукайте кривдників серед злодіїв. Прогуляйтеся на Верхній Личаків, ногами. Може, хтось і згодиться вам допомогти. Хоча особисто я маю з цього приводу величезний сумнів. І краще б вам попрощатися з утраченими грішми назавжди, пане роззяво. Аніж мозолити тут очі порядним людям та дратувати всіх безглуздими запитаннями. Врешті-решт маєте право піти до поліції. Вас там приймуть і вислухають, то їхня праця. Проте готовий закластися на ваш капелюх – поліціянт скаже вам те саме.

– Вам потрібен мій капелюх?

– Мені потрібен спокій, прошу пана.

Сказавши так, міняйло, як у день знайомства, подався вперед. Моргнув. А тоді з вправністю штукаря перекинув тростину з руки в руку й залишив Клима, повернувшись до своїх справ.

Більше з того часу Юзьо з ним не говорив. Зі свого боку, Кошовий до міняйла вже не наближався. Та на Вексклярську й далі ходив, мов на службу, просто старався триматися від недружнього йому аборигена на пристойній відстані. Розпитувати інших про те, чи часто тут трапляються подібні батярські витівки і чи міг би хтось із очевидців знати в лице хоча б одного спритника, Клим після невдалої розмови з Юзьом не наважувався. Цілком резонно побоюючись отримати таку саму, як не гіршу, відповідь.

Тож він обрав тактику, котру з урахуванням сумного досвіду вважав не ідеальною, але найкращою для себе.

Розрахунок мав такий.

Те, що сталося з ним на Валах, трапляється не вперше і не востаннє. Бешкетники та злодюжки облюбували для полювання це місце, бо воно справді досить вигідне. Раз з’явившись тут та вправно обікравши чергову жертву, неодмінно прийдуть на площу знову – з цією ж метою. Нехай це станеться не завтра, не післязавтра, бо ж має спливти якийсь час. Але щось підказувало Кошовому: коли набратися терпіння, не привертати до себе уваги й зробити з Вексклярської місце для засідки, дичина незабаром знову вийде на мисливця. Отут головне – не проґавити, не розгубитися, діяти так, як вимагатимуть обставини.

Упертим щастить.

Хто це сказав – Клим не міг пізніше пригадати. Мабуть, слова належать комусь із видатних. Та якщо до такого ніхто, окрім Кошового, досі не додумався, нехай висновок стане його особистим. Бо, як виявилося, простий і правильний.

Адже за три дні мовчазного затятого терпіння небеса його таки винагородили.

Спершу привернув увагу аж надто метушливий як для завсідників «чорної біржі» чоловік. Хоч не вирізнявся від інших одягом, народжений у місті та з містом у крові Клим відразу розпізнав у ньому провінціала, на якого раптом звалилася купа грошей. Не з доброго дива – людина заробила свій перший капітал тяжким трудом. Але кидалося в очі – він не вмів носити костюм. Йому не пасувало все – крій, фасон, колір. Усе виглядало дуже дорогим й цілком позбавленим смаку. Та чоловікові вочевидь дуже кортіло виглядати так само, як решта міських жителів, навіть удавав із себе аристократа – інакше Кошовий не міг пояснити весь цей коштовний несмак, котрий швидше нагадував одяг карнавальний, аніж повсякденний.

Рухався він швидким перевальцем, стаючи від того дуже подібним до ведмедя. На ходу витирав хусткою зопріле чоло, а коли зупинився перед одним із міняйл, висякався й потому провів хусткою ще й по потилиці. Про що домовлявся метушливий, Клим зі свого місця не чув, але бачив, як міняйло показав дивному клієнтові на пана Юзя. Той так само відзначив прикметного провінціала, але вступати в гру не квапився: за неписаними правилами, ніхто не міг перебивати клієнта у колеги. Та щойно побачив, як чоловік квапиться до нього, артистичним жестом перехопив тростину й посунув назустріч.

Вони зійшлися.

Коротка ділова розмова.

Чи то Климові здалося від тривалих очікувань, чи справді його увага вже настільки загострилася, що він вловив сигнал, – але боковий зір зачепив двох молодиків, на яких ще кілька хвилин тому не зважав. Або, скоріш за все, їх тут просто не було. Інакше погляд не оминув би. На одному, трохи старшому, були штани на широких помочах, смугаста сорочка з засуканими рукавами, заломлений набакир картатий картуз. Інший, молодший, носив білу сорочку із розстебнутим коміром, заправлену в картаті штани, поверх сорочки – жилетка, штаням у тон. Свій картуз, світлий, однотонний, хлопчина збив на маківку. З-під заламаного козирка виглядав зухвалий русявий чубчик. У кутику рота приліпилася, ніби завжди там була, цигарка.

Кошовий уже знав, як виглядають батяри. Бо навіть спробував скористатися з поради Юзя й прогулявся на Верхній Личаків, та забрів недалеко, втратив до таких мандрів інтерес. Зрозуміло, не ходитимеш вулицею й не чіпатимеш кожного з найдурнішим запитанням у світі: «Дуже перепрошую шановного пана, ви не знаєте, хто міг поцупити мої двісті тридцять корон?» Простіше вже чатувати тут, хай і виглядатиме повним посміховиськом.

Смикнулося віко.

Погляд скочив від парочки знову до метушливого. Той саме вийняв з кишені пухкий гаманець. Слинячи пальці, відраховував Юзьові банкноти.

Батяри вже нікого й нічого довкола не помічали, зосередившись на ритуальному дійстві міняйла та його клієнта.

Знову смикнулося віко.

Клим у передчутті, що за мить почнеться те, заради чого він убивав усі ці дні, для чогось стис кулаки, ступив кілька кроків уперед.

Картатий щось коротко кинув Чубчику, майже в унісон із Кошовим рушив у напрямку Юзя і його прикметного метушливого клієнта. Чубчик же тим часом сплюнув цигарку на брук, поціливши прямісінько в ринву, заломив козирок свого картуза ще сильніше, при цьому міцно насунувши його на голову. Він уже примірявся. Чи Климові здалося, чи той справді зігнув ноги в колінах.

Узявши в міняйла стосик корон, чоловік із заклопотаним та водночас – явно задоволеним виглядом, із почуттям виконаного обов’язку почав мостити свій скарб у гаманець.

Юзьо тим часом утратив до чоловіка будь-який інтерес.

Повернувся, аби відійти в тінь сірої будівлі.

Зіткнувся прямим поглядом з Кошовим – той уже рухався йому навперейми. Що подумав у ту мить, невідомо. Бо Картатий уже підступив іззаду до провінціала, витягнув руки й сильно штовхнув того в спину.

– Злодій! Тримайте злодія! – зависло над площею.

Чоловік уже падав, причому дуже невдало, не так, як свого часу Клим: гепнувся, мов мішок із борошном, незграбно брикнувши при цьому ногою. Гаманець, як і слід було чекати, не втримав, упустив на землю. Картатий, зробивши свою справу, вже стрімголов біг через площу, а Чубчик, і далі волаючи на всю силу батярських легенів, стримів за ним, здіймаючи більше галасу, ніж треба. Гаманець підхопив раніше за власника, але Кошовий уже не чекав, поки меткі пальці спорожнять його, – у два стрибки опинився поруч.

– Стій! – гаркнув, збиваючи Чубчика з пантелику. – Злодій! Ось він, злодій! Тримайте його!

Дарма він це вигукнув – тепер люди на площі крутили головами, не розуміючи, скільки тут крадіїв, де вони, кого треба ловити, за ким гнатися і чи треба взагалі. Батяр, зрозумівши, що його викрито, жбурнув гарячий гаманець просто в Клима, крикнувши при цьому:

– Гоп! Лови!

Кошовий купився, та лише на якусь секунду – спритно відскочив, кинувся вперед, намагаючись в останньому відчайдушному ривку скоротити відстань між собою та Чубчиком. Той – хто б сумнівався! – виявився моторнішим. Крутнувся на п’ятах, побіг у протилежний від Картатого бік.

Гнатися за двома зайцями Клим не збирався.

Далі повівся так, як за інших обставин не вчинив би.

Метнувся до Юзя, котрий застиг зовсім поруч та не встиг оговтатися, рвучко вихопив тростину з його правиці. Перехопив, разом перетворивши її на подобу зброї.

Замахнувся.

Подавшись уперед, жбурнув тростину, закрутивши в повітрі.

Так вони хлопчаками робили на київських околицях. Так само гралися із сільськими ровесниками, коли батьки в роки його дитинства й отроцтва перебиралися влітку на дачу.

Давно цього не робив, та навички не забулися.

Закручена тростина влучила в ціль – ноги Чубчика зашпорталися.

Він явно не очікував такого нападу. Заточився, утримався, не впав, та біг затримав.

Не надовго.

Та Климові вистачило, аби знову скоротити відстань між ними.

Львівський батяр, хоч як, виявився меткішим. Здається, ось він, простягни руку й хапай, але правиця Кошового все одно зловила лише липневе повітря. Чубчик пурхнув уперед іще швидше, спершу лавіруючи між перехожими, котрі ще не зрозуміли, що відбувається, – а потім і штовхаючи їх. Прагнучи, аби кожен наступний опинився в мисливця на шляху. Климові довелося так само відштовхувати людей від себе, через що в повітрі повисла густа суміш польської, єврейської та німецької лайок.

– Рятуйте! Рятуйте! Вбивають!

Це волав Чубчик, на бігу показуючи пальцем позад себе, і до Клима враз дійшло: на нього. Перехожі, чого доброго, почнуть ловити його гуртом, здадуть у поліцію, доведеться довго пояснювати все. А головне: наступного шансу вирахувати та вполювати крадіїв не матиме аж так скоро. Якщо матиме взагалі.

Усе стрімко промайнуло в Климовій голові. Ніби на підтвердження слів навперейми вже мчав, виставивши перед собою міцні довгі руки, розпашілий вусатий здоровань. Кошовому не хотілося саме зараз, за таких обставин, згадувати, як гімназистом боксував та пробував освоїти навички французької боротьби. Те й інше давалося не аж так добре, спортсмена з Клима не виходило. Але жодна наука не минає даремно.

Сам від себе не сподівався, коли зупинив небажаного противника прямим ударом у щелепу.

Здоровило не впав, зупинився, потираючи забите місце. Поки думав, чи далі гнатися за кривдником, Кошовий, наддавши, знову суттєво скоротив відстань між собою та Чубчиком. Той, знаючи місто, наче власну хату, пірнав у двори, кружляв вулицями, мотав Клима переходами. За інших обставин Кошовий напевне б уже відстав. Проте вперед вели затятість, завзятість і розуміння – треба використати той самий єдиний шанс.

Нарешті вибігли на Корзо.

Іншого шляху, мабуть, просто не було. Пізніше Клим зрозумів: якби чубатий батяр хотів заплутати його в інший спосіб, якби справді бачив у цій несподіваній пригоді реальну загрозу, а не справжню забаву – скинув би погоню значно швидше. Запетлявши інакше, пірнувши у львівські нетрі глибше. Натомість, розважаючись і не переймаючись наслідками, Чубчик перескочив трамвайну колію майже перед самим вагоном, так, аби відрізати себе від гонитви.

А тоді спритним і, схоже, звичним, напрацьованим рухом зачепився іззаду за зовнішній поручень, скочивши на підніжку.

Тримався правицею. Лівою стягнув картуза, махнув ним очманілому Климові. Наостанок, щоб зовсім закріпити перемогу, повернув убір на місце, натягнув щільніше за козирок, запхав два пальці в рота, зухвало свиснув. Здалося мало – гойднувшись так, як дозволяло положення, мотнув задом.

Чи Кошовому здалося – чи хтось із перехожих роззяв плескав у долоні.

Ніколи думати. Тільки вперед.

Рухали інстинкти. Не до кінця розуміючи, що робить і чим усе може скінчитися, Клим ускочив у найближчий кінний екіпаж, заволав:

– ЖЕНИ!!!

І вже коли візник смикнув віжки, пускаючи коня з місця в галоп, розгледів на козлах Захара Гнатишина.

– За ним! Швидко за ним! – Слова звучали водночас проханням та наказом.

– Пан хоче наздогнати трамвай?

– Того, хто на ньому висить!

– А що вам до того батяра?

– Потім поговоримо, Захаре! Вперед, не відставайте!

Гнатишин прикрикнув на коня.

Заскрипіли ресори. Зацокали копита бруківкою. Гуркотів і дзеленчав трамвай, повертаючи з Академічної у бік Личаківської.

Чубчик навіть не намагався скочити на землю. Так само не збирався пробиратися до вагона. Чудово розумів, що водій трамвая бачить його маневри разом із пасажирами. Але поки зупинки нема, ніхто не гальмуватиме. Це не передбачено правилами, і батяр напевне відчував свою перевагу. Бо не вперше отак катався.

Та він не врахував одного – візник Захар Гнатишин устиг виростити на муніципальний електричний транспорт величезного гострого зуба. Тож підганяв коня, котрому, схоже, сподобалося отак гнатися навипередки з машиною, всередині якої не одна кінська сила. Спершу суттєво відставши від вагона, екіпаж поступово наздогнав трамвай. Клим уже готувався порівнятися з утікачем.

– На Верхній Личаків націлився! – гукнув Гнатишин, не повертаючись. – Там зістрибне – загубиться!

– Що робити? – Кошовий перекрикував трамвайний гуркіт.

– Сидіть поки! Тримайтеся міцно!

Коляска підстрибувала на бруку все сильніше. Пасажира гойдало, Клим учепився в бильця.

Ривок.

Припустивши на всю силу власних можливостей, Захарів кінь порівнявся з трамваєм. Навіть почав поволі переганяти. Тепер уже Кошовий грозив Чубчикові кулаком, зовсім не зважаючи на те, що їхні перегони опинилися в центрі уваги, і люди на вулицях сахаються врізнобіч, притискаючись до стін кам’яниць навіть там, де ані екіпаж, ані тим більше – трамвайний вагон точно не зачеплять.

Ураз до загального шуму додався злагоджений цокіт ще кількох підків. Із сусідньої вулиці, котра межувала з Личаківською внизу, враз вилетіло троє вершників у поліцейських строях. Трималися рівно, старший кіннотник рухався трохи попереду, десь на півголови. На скаку сягнувши в припасовану справа кобуру, витягнув револьвер, щось прокричав незрозуміло до кого.

Тоді підніс руку догори.

Стрельнув.

Над Личаківською зависнув суцільний гамір, зітканий із різноманітних звуків, котрі вкупі являли собою одну велику міську симфонію – симфонію переляку.

Один із поліцейських-вершників дав шпори коневі, спрямувавши його через рейки, на протилежний бік вулиці. Переслідувач таким чином обійшов трамвай з протилежного боку. Жестом звелів Гнатишину притримати коня, пропускаючи слугу закону вперед, а то й взагалі зупинитись, припинити гонитву.

Клим знав, що Захар розумів наказ, але не слухав, далі утримуючи свій екіпаж поруч із вагоном.

Тепер він разом із кіннотниками затискав трамвай в кільце.

Брязнуло. Скреготнули гальма.

Водій трамвая почав зупинятися, вгледівши попереду призначену для цього зупинку. Зробив це досить різко. Хотів того, не хотів – вагон рвучко смикнуло, струшуючи батяра з підніжки, мов грушу. На ногах Чубчик уже не втримався, впав, покотився бруківкою, наче колобок. Натягнув віжки й Захар, а Клим вистрибнув майже на ходу, спіймавши себе абсолютно на непотрібній зараз думці: капелюх дивом не злетів, попошукав би потім… Широкими стрибками помчав до батяра, наздогнав-таки, збив із ніг.

Коліна в самого підігнулися. Не стримався – сів поруч, на тепле каміння бруку. Дихав тяжко, наче загнаний мисливський пес. Чубчик востаннє спробував сіпнутися, та Кошовий схопив за ногу, потягнув, ніби хотів зрушити хлопчину з місця в такий спосіб. Для певності навалився, зовсім не дбаючи про вигляд свого костюма.

Відчув щось у правій кишені хлопчини. Той лапнув, навіть програвши, готовий боронити свій скарб.

Наступної миті їх оточили вершники. Старший зіскочив із сідла, гримнув густим басом:

– Ви що тут влаштували, пся крев! Що це за іграшки, курва мама!

– Вбивають! – заскиглив свого впольований батяр.

– Дивись, такого вб’єш! – огризнувся поліцейський і перевів погляд на Клима.

Тепер щось мусив сказати він. Не придумавши до пуття, що саме, не віддихавшись остаточно, не розуміючи до кінця, як вдалося спіймати втікача, видихнув, аби не мовчати:

– Гляньте, що там у нього в кишені!

Поліцейський важкою горою нависнув над Чубчиком.

– Вивертай!

– Я нічого не зробив!

– Бардзо вивертай, скурвий сину!

Нема ради. Вивернув.

– І що тут можна прочитати, пане комісаре? У вас почерк наче в аптекаря, я вам це вже говорив?

Томаш Понятовський ще раз пробіг очима списаний аркуш, легенько смикнув себе за правий, блискучий від брильянтину вус, зиркнув на того, хто приніс документ.

Напроти столу директора департаменту кримінальної поліції Львова стояв чоловік років під сорок. Його, кримінального комісара Марека Віхуру, вирізняв не загрозливий зріст, а найперше колір обличчя. Воно ніби пашіло, будучи нездорово червоним і додаючи сищикові лиховісності, так потрібної для грози вбивць та ґвалтівників. Колір комісарового обличчя робив його схожим на всіх без винятку чоловіків, котрі або постійно п’яні, або в кращому разі весь час живуть у стані жахливого похмілля. Тож п’яному, а тим більше – похмільному під гарячу руку ліпше не потрапляти. Марека Віхури це стосувалося повною мірою. Йому під руку так само краще не лізти, на шляху в нього ставати небезпечно.

Була єдина обмовка.

Серед більшості своїх колег по службі кримінальний комісар славився майже цілковитою байдужістю до алкоголю.

Міг собі дозволити на якомусь урочистому прийомі в департаменті келих-два шампанського, інколи під час неформальних товариських посиденьок неквапом випивав кухоль світлого пива, смакуючи зі смаженими німецькими ковбасками. Разом із тим усі, кому треба, знали: комісарові Віхуру пити заборонив сімейний лікар, до порад якого гроза львівських злочинців дослухався. Червоний колір обличчя чоловік мав від природи, щось сталося із судинами, кров постійно приливала до лиця. Коли інші бліднули, Віхура просто ставав рожевим, у такі моменти виглядаючи значно здоровішим.

Червоне лице й нерозбірливий почерк, котрий більше нагадував давнє зашифроване послання, були тими рисами, котрі вирізняли комісара Віхуру серед інших поліцейських львівського департаменту.

– Чому ви не дали тому панові написати пояснення особисто? – бурчав Понятовський.

– Протокол упізнання я маю складати сам, пане директоре. Пан Веслав Зінгер лише підтвердив підписом – з його слів записано вірно. Золотий брегет, знайдений у кишені того батяра, справді належав убитому адвокатові Євгенові Сойці.

Повітря просторого кабінету Понятовського сколихнув ледь чутний шерех. Це Магда Богданович, котра влаштувалася на кріслі в кутку, склала віяло й легенько ляснула ним по розкритій долоні. За весь час, поки комісар доповідав начальству, молода вдова не зронила ні пари з вуст. Трималася непомітно, ніби осторонь від подій. Тим не менше, присутність у свята святих Клима Кошового викликала низку питань, а то й дратувала поліцейських чинів більше, ніж персона Магди.

– Хай писар це перепише, – розпорядився Понятовський, повернувши папір комісарові. – А вже потім викличете сюди свідка Зінгера, нехай наново підпише. Заодно знайдіть ще хоча б трьох осіб, здатних засвідчити те ж саме.

– Буде зроблено, пане директоре, – стримано кивнув Віхура. – Але ви… ми всі вже самі бачимо й розуміємо: Зенек Новотний, той самий батяр, якого ловили на очах ледь не цілого Львова, причетний до наглої смерті адвоката з Личаківської. Від самого початку в нас була версія про вбивство заради пограбування…

Магда знову повела віялом, тепер уже привертаючи до себе увагу чоловіків.

– Нагадаю вам, пане комісаре, – від самого початку всі тут домовилися вважати, що Сойка наклав на себе руки. Якби поліція не затримала випадково присутнього тут пана Кошового, ви б мали інакшу картину.

– Пані Магдо, ми завжди цінували вашу небайдужість і наполегливість, – у тоні Понятовського стриманий гнів боровся з холодною повагою. – І в даний момент мене особисто, так само, міркую, як і пана Віхуру, цікавить, чому ваш несподіваний протеже, пан Кошовий, від самого початку крутиться під ногами в поліції. Випадковістю це не назвав би навіть сам пан Богданович у свою бутність, мусите погодитися.

Клим переступив із ноги на ногу, кахикнув. Коли три пари очей глянули на нього, мовив, старанно наслідуючи місцеву манеру:

– Перепрошую шановне панство. Ви можете ставитись до моєї скромної персони, як собі хочете. Але коли я вже тут, хай випадково, як каже пані Магда, дуже прошу не обговорювати мене в моїй присутності так, ніби мене тут нема. Через голову, як то кажуть. І потім, – він коротко кивнув у бік Магди, – я вдячний вам за спроби захистити мене. Тільки я сам адвокат, насмілюся нагадати.

– Добре, що нагадали, – Понятовський знову підкрутив вус, уже лівий. – Якщо ви знаєте закони і дружите з ними, цілком здатні мене зрозуміти. Ви підданий іншої держави. Зведення законів царських та цісарських напевне різняться. Проте всі закони світу, так-так, світу, не побоюся цього слова, збігаються в одному: стороннім особам не вільно втручатися в роботу поліції, органів слідства й суду. Те, що ви вчинили сьогодні просто серед білого дня, всі ці гонитви – неприпустимо, пане Кошовий! І зовсім не прийнятно! Подібні дійства порушують чинний порядок! Я вже уявляю собі заголовки сьогоднішніх міських газет! «Перші великі вуличні перегони у Львові» чи щось подібне, гучне й безглузде – як усе, про що пише більшість преси! Ви стали героєм дня, пане Кошовий! Ви подарували нашому спокійному затишному місту зовсім непотрібну сенсацію!

Кошовий зиркнув на Магду.

– Не таке вже місто й тихе… Судячи з деяких останніх подій. Ось хоча б убивцю намісника судили зовсім недавно…

– Поки в Російській імперії не почалася та їхня кривава революція, у нас було значно тихіше! – Понятовський підніс голос. – Нині сюди на еміграцію виїздять різні баламути! У мене нема зараз часу входити з вами в порожні дискусії, пане Кошовий! Ваша завзятість допомогла поліції вийти на слід убивці чи вбивць Сойки. І дуже добре, що все звелося до батярів, а не пішло в непотрібну тепер політичну площину! Далі справою займеться той, кому належить, – комісар Віхура. А на цей час, пане Кошовий, я особисто клопотатимуся про взяття вас під домашній арешт!

Знову під арешт.

Це вже який раз від початку нинішнього літа.

Нічого собі, просто прокляття якесь. Пороблено, як казала покійна Климова бабуся.

– Я можу оскаржити?

– Ні. Пані Магда теж навряд чи заступиться за вас у подібній ситуації. Можливо, вас неприємно вразить почуте. Але схожу перспективу ми вже встигли нині обговорити саме з нею. Дійшли згоди, треба лише все належним чином оформити.

Тепер Клим дивився на Магду з докором. Прочитавши, молода вдова витримала погляд і додала від себе:

– Можна сперечатися, пане Кошовий. Але повірте, так краще. Найперше – для вас. Пан Віхура має досвід, мій покійний чоловік високо його цінував. З його подачі пан Марек став комісаром. Кажу до того, що зараз, коли він знає, з чого почати й куди рухатися далі, слідство забере лічені дні. Тоді арешт благополучно знімуть, сама клопотатимуся за вас. І потім обговоримо спокійно все, що вас хвилює у найближчому майбутньому.

Отже, арешт во благо.

Так теж буває.

Ну-ну.