Читать книгу Врятуйте Бетмена - Андрей Кокотюха - Страница 4

Виявляється, Катя Котовська марно часу не витрачала.

В коридорі, на дошці оголошень, де зазвичай висіла мальована стінна газета, та на кожному поверсі вже були почеплені оголошення, набрані на комп’ютері й роздруковані на принтері. Текст об’яви закликав усіх охочих взяти участь у Балі супергероїв, який відбудеться двадцять п’ятого грудня в шкільному спортивному залі, де на той час уже стоятиме ялинка. Там же подавалися умови для учасників і, головне, зазначалося: на супергероїв, визнаних найкращими, чекають суперпризи – можливість знятися в справжньому кіно.

– Оце так! – Денис ткнув пальцем у речення, де говорилося про обіцяні зйомки. – Це ж хто і коли встиг так швидко домовитися? Взагалі це якась лажа, мені так здається, старий. Знятися в кіно…

– А ти хочеш? – байдуже запитав Максим.

Все, що пов’язано з кіно та іншою, як говорив його тато, несправжньою культурою, було Біланові до лампочки. Він сприймав світ і все, що відбувається в ньому, не через побачене, а через написане. Коли – в інтернеті, частіше – в книжках. А взагалі він дуже любив нормальне живе спілкування, причому більше слухав і обдумував почуте, ніж говорив сам.

– А то ти не хочеш! – стрепенувся Денис.

– Якось не горю бажанням. Особливо якщо для цього треба перевдягтися в дурнуватий маскарадний костюм і вдавати з себе найсильнішого, який поглядом пропалює стіни. Давай, вперед! Запишися оно до Катьки у списочок, вона почне з тобою балакати, заодно і розкаже, що це за кіно таке.

– Та ну тебе! – відмахнувся Черненко. – Мене оця тема, перевдягатися в яку-небудь суперкомаху, теж не дуже гріє. Та все одно цікаво, блін…

– Спробую твою цікавість частково задовольнити, – зітхнув Максим. – Для Каті її вітчим – все ж таки не Плазун. І, думаю, все ж таки донька, нехай і прийомна, навіть для цього прихильника повзучих гадів таки щось означає. Тому він погодився допомогти їй із Супербалом. З цим ти згоден?

– Ну… нехай так, – непевно протягнув Черненко.

– Далі: пам’ятаєш, мій тато, коли наводив про Плазуна довідки, обмовився, що в того є якісь впливові знайомі в різних крутих колах. Згадав чи ні?

– Було діло, – погодився Денис.

– Тут починаються лише мої здогади. Ти можеш припустити, що в директора нашої школи, яка не найгірша, між іншим, у районі і в цілому – в Києві, можуть бути виходи або прямо, або через когось на тих, хто сьогодні займається кіном?

– Від Плазуна всього можна чекати, – процідив крізь зуби Денис.

– Ну от. На твоє запитання я, здається, відповів, – підсумував Білан, і одночасно з цими його словами пролунав дзвінок, який кликав на урок.

«Нічого, – подумав Черненко, – час покаже, що то за кіно».

Протягом дня Катя таки справді жодного разу не підійшла до друзів. Навіть не привіталася з Денисом. Хоча, зустрівшись у коридорі з Максимом, не стрималася – таки кивнула головою. А хлопець, навпаки, виявився ще більш принциповим: на кивок не відповів, а розвернувся і пішов з гордо піднятою головою.

Тож від браку уваги Катя Котовська того дня не страждала.

Звичайно, старшокласники Супербалом не перейнялися. Важко собі уявити цибатого учня одинадцятого класу, який вистрибує в одязі мультяшного чи кіношного супергероя. Молодші класи не зовсім зрозуміли, що й до чого, хоча саме вони активно захоплювалися такими героями. Однак умови Катерина виставила жорсткі: бал – для всіх охочих, бо все одно в школі новорічне свято потрібне, а ось у конкурсі можуть брати участь тільки учні сьомих, восьмих та дев’ятих класів.

Розповідаючи напередодні друзям, як це повинно виглядати, Катя пояснила: від молодших, дай їм волю, відбою не буде. А вони ще програвати не навчилися, надто багато цукерок для заохочувальних відзнак піде. Тоді як підлітки, зголосившись, робитимуть це без непотрібного фанатизму. Кожен із учасників мусить усвідомити, що все це – лише гра, але гра, до якої треба готуватися серйозно і, головне, треба вміти програвати.

Протягом дня Катю виловлювали на перервах потенційні супергерої, щоб записатися до списку. До обіду їх набралося одинадцять, і список, теж видрукуваний на комп’ютері великими літерами, вже наступного ранку красувався поруч із оголошенням. Відкривала «суперменський» перелік, звичайно ж, Оксана Дорошенко, яка постане перед глядачами в образі Ксени, принцеси-воїна. Крім неї, в списку було ще чотири дівчини, дві з яких виявили бажання зображати Лару Крофт, одна – Жінку-кішку[2], ще одна – принцесу Фіону[3], яка, коли хто пам’ятає, могла за себе постояти і дати чосу щонайменше п’ятьом здорованям. Той факт, що дружина велетня Шрека має всі здібності суперменки, ніхто не оскаржував.

Хлопців у списку супергероїв значилося восьмеро. Як і передбачав Максим Білан і, очевидно, прогнозував директор школи, серед них троє виявили бажання постати в образі Людини-павука, один оголосив себе Шибайголовою[4], один визвався бути Бетменом, один захотів перевдягнутися в Супермена, і, нарешті, хтось вирішив стати Зорро.

На диво, більше охочих не знайшлося. Оксана розказала Денисові, що Катю це більше ніж влаштовує. Вона взагалі думала, що товариству ідея Супербалу не дуже сподобається, і по секрету сказала подрузі: вже сама не рада була, що почала цю справу. Бо тільки тепер уявила, скільки клопотів відразу ляже на її плечі.

– Знаєш, Катька вирішила підстрахуватися, – сказала Оксана. – Щоб не з’являлися новенькі, вона завтра напише оголошення, де попередить, що потрібна кількість учасників конкурсу вже набрана, і решта охочих зможе просто взяти участь у костюмованому балі, не змагаючись за суперпризи.

– Сама заварила – хай сама і їсть, – філософськи розсудив Черненко.

– Воно-то так, – зітхнула Оксана. – Тільки Катя реально лишилася з усім цим сама. Я не маю права допомагати, бо я учасниця, та ще й під номером один… Може…

Вона замовкла. Денис не був дурним і вже зрозумів, що зараз скаже Оксана.

– Ну?

– Може… раз все одно вам на участь у конкурсі начхати… хоч допоможете все організувати? Роботи там до біса…

– Дурної роботи! – наголосив Черненко, навіть підніс пальця вгору. – Білану я скажу, звичайно, тільки навряд чи він поступиться. Тепер уже принцип. Або нехай Катька закінчує гратися в мовчанку, сама підходить і просить, або далі мовчимо та злісно ігноруємо цей карнавал.

Таким свого друга Оксана Дорошенко ще ніколи не бачила.

– Принципи, значить? – вона звузила очі, в погляді майнуло презирство. – Такі ви принципові двоє? Ну, тоді і я на принцип піду! Все, я теж з вами не розмовляю! Можеш мене більше не зустрічати вранці!

Рвучко розвернувшись, Оксана швидко пішла геть, не минаючи калюж на тротуарі. Черненко хотів бігти за нею, та вчасно згадав про чоловічу гідність, поставив ноги на ширині плечей, засунув руки глибоко в кишені штанів і провів ображену подругу поглядом, по вінця наповненим байдужістю.

Пройшовши вперед метрів десять, Оксана раптом зупинилася, повернулася до Дениса, гукнула:

– Взагалі-то можеш приходити вранці, якщо сильно хочеш. Але йти будемо мовчки!

– Не дуже-то й треба! – відгукнувся Черненко, і тільки коли Оксана зникла за рогом найближчого будинку, зрозумів: уперше за багато місяців він справді серйозно посварився з дівчиною, яка йому подобалася і відповідала на його приязнь.

І через що? Через якихось людей-павуків! Тьху!

Сплюнувши під ноги, Денис Черненко гордо рушив додому.

Ані він, ані Максим Білан, який теж демонстрував приклад чоловічої гордості, не могли собі навіть уявити, що дуже скоро дівчата першими порушать свої ж правила і попросять про допомогу.