Читать книгу Врятуйте Бетмена - Андрей Кокотюха - Страница 5

Через два дні ввечері у квартирі Біланів задзвонив телефон, і мама покликала Максима до слухавки.

Почувши на тому боці дроту голос Оксани, хлопець запитав, насилу приховуючи здивування:

– А хіба ми вже розмовляємо?

– З вами обома не балакає Катя. Я не говорю з Черненком. А що стосується тебе, то з тобою конкретно я не сварилася.

– Отже?

– Значить, розмовляємо, – судячи з голосу, Оксана дуже нервувала. – Слухай, давай зараз про це забудемо. Є одна серйозна проблема, і вирішити її можемо тільки ми.

– Ми – це хто?

– Наша команда. Ти, Денис і я. Тільки не кажи, що команди в нас нема, – швидко промовила Оксана, ніби прочитавши Максимові думки. – Згадай Шешори, згадай той львівський Клуб боягузів, та й Плазун підкидав проблем не тільки комусь із нас конкретно, а всій нашій команді. Коротше, треба зустрітися і поговорити.

Тон Оксани дедалі більше тривожив Білана. Під кінець її короткої промови йому захотілося забути про всі дурні тертя, котрі виникли між ними останніми днями. Та головне, і в цьому хлопець зрештою подумки признався собі, йому дуже кортіло повернутися до нормальних стосунків з Катериною.

– Кому треба? – вирвалося у нього мимоволі, і Максим тут же подумки вилаяв себе за грубість.

– В першу чергу – Каті. Ну і мені, звісно. Бо труднощі, які виникли в подруги, я вважаю своїми. І потім, – вона трошки помовчала, – потім там є ще одна зацікавлена особа.

– Хто?

– Бетмен, – почулося у відповідь.

Білан був готовий чекати чого завгодно, тільки не того, що йому ввечері подзвонять і мало не зі сльозами в голосі проситимуть вирішити проблеми якогось Бетмена. Це була найбезглуздіша з усіх ситуацій, у які він потрапляв.

– Не мороч мені голову. Який ще Бетмен?

– А я і не морочу. Можемо десь за годину всі разом зустрітися в твоїй Бабусиній хаті? Там усе дізнаєшся, бо по телефону довго.

Максим глипнув на настінний годинник. Лише початок восьмої, завтра – субота, до того ж, батьки останнім часом не надто жорстко обмежують його в часі. Тим більше, тато, який з весни мав кілька нагод дізнатися про Максима та його діла більше, ніж мама, довіряв хлопцеві й був упевнений, що його син у жодну сумнівну чи відверто погану справу не вплутається, вирішивши піти кудись під вечір.

Тож, передзвонивши Черненкові й коротко переповівши йому суть розмови з Оксаною, він повідомив батьків, що йде до Бабусиної хати. Вдягнувся і вийшов під гидкий холодний дощик, який останніми роками падав з грудневого неба замість звичного о цій порі року снігу.

Біля будинку, в якому була Бабусина хата, на нього вже чекали Оксана, Катя і ще якийсь хлопчина в куртці з каптуром, насунутим на самі очі. Перш ніж Максим встиг щось сказати, Катя Котовська зробила крок до нього і швидко промовила:

– У нас не мир, у нас перемир’я. Це я так вирішила, бо без твоєї допомоги в мене справді все розлагодиться. Все, що я придумала і що тепер може вийти, і вийти досить нормально. Вам з Денисом або доведеться все ж таки допомагати мені з Супербалом, або…

Дівчина не договорила, стиснула зуби і втягнула голову в плечі.

Саме в цей час наспів і Денис Черненко. На Оксану спортсмен не дивився принципово, а ось із хлопцем у каптурі відразу привітався.

– Здоров, Миколо. Ти чого тут?

Тепер і Білан нарешті впізнав його. Це був Микола Білоус із восьмого «В», один із шкільних художників, яких постійно залучали то малювати стіннівки, то оформлювати тематичні засоби наочної агітації до Дня вчителя, Дня захисника Батьківщини, Дня українського козацтва, Восьмого березня, того ж таки Нового року та інших свят, на які школярі повинні звертати свою дитячу, підліткову та юнацьку увагу.

А ще Максим зрозумів, до чого тут Бетмен.

Саме цей хлопчина, художник Коля Білоус, вирішив взяти участь у Балі супергероїв, записавшись Бетменом, Людиною-кажаном, який бореться зі світовим злом у містечку Готем-сіті.

– Добре, не будемо мокнути. Гайда, – кивнув товариству Білан і першим зайшов у під’їзд.

Усі розмістилися в кімнаті, примостившись хто де. Оксана, як повелося віднедавна, пішла заварювати чай з пакетиків – іншого тут не тримали через відсутність заварювального чайника і небажання поратися із приготуванням справжнього чаю. Чашок на всіх не вистачило – в Бабусиній хаті ніколи ще не збиралася така велика компанія. Хлопці вирішили пити по черзі, а Микола Білоус взагалі відмовився. Денис і далі демонстративно ігнорував Оксану: вона ж бо звернулася не до нього, а до Білана.

– Не будемо гаяти часу, – ляснув у долоні Максим. – Розповідайте, що там у вас сталося.

Микола для чогось поліз у кишеню штанів, та Катя зупинила його.

– Почекай. Так хлопці нічого не зрозуміють. Давайте по порядку.

– Давайте, давайте, – підтримав її Максим. – Коли по порядку, воно краще сприймається.

Катерина зібралася з думками, ковтнула чаю, тихо зойкнула, обпікши губи, і відставила чашку на столик біля монітора комп’ютера.

– Насправді історія досить коротка і ніби проста, – почала вона. – Все почалося з того, що вчора хтось зняв з дошки оголошень аркушик із прізвищами всіх, гм, супергероїв.

– То й що? – втрутився Денис. – У тебе хіба нема більше? Це ж не секретна інформація, список не в одному примірнику. Всі прізвища відомі.

– Не перебивай, – глянула на нього Катя. – Справді, всі прізвища відомі, і нічого аж такого дивного в тому, що цей список кудись зник, я не бачу. За цей час, до речі, до мене підходило ще кілька охочих виграти суперприз, та я сказала: «На жаль, можете тільки перевдягнутися в супергероїв і прийти на бал-маскарад». Їхні костюми і їхні візитівки в конкурсі участі не братимуть. Ніхто не образився, всі, здається, все зрозуміли.

– А до чого ця інформація? – цього разу дівчину перебив Максим.

– Та почекайте ви! – зірвалася Катя.

І тільки після цього Білан, а разом з ним і Черненко, нарешті зрозуміли, наскільки вона напружена і тримається фактично на межі нервового розладу. Максима раптом полишили рештки сумнівів у тому, що дівчина зіткнулася з якоюсь справді серйозною проблемою.

– Добре, вибач. Говори, – промовив він.

– Отже, – повела далі Катя, – я вирішила зробити ось який хід. Якщо той, хто уже заявив про свою участь, із якихось причин відмовиться, на його місце завжди може прийти інший. Загальна кількість учасників не перевищуватиме дванадцяти. Я порадилася з татом… з татом… ось… Порадилася, і він мене підтримав – усе правильно, народ треба привчати до якогось порядку і обмежень можливостей.

– Це він так сам сказав? – уточнив Максим.

Катя кивнула. Білану так і кортіло висловитися з цього приводу на адресу Плазуна, та в останній момент він завбачливо стримався.

– Ясно. Що далі?

– А далі Коля сьогодні вдень, коли збирав сумку, щоби йти додому, знайшов у ній записку. Тепер можна, Миколо.

Білоус слухняно витягнув з кишені складений вчетверо аркуш і, розгорнувши його, простягнув Максимові.

– Читай уголос, – попросила Катя.

Взявши аркуш, Білан почав читати. І чим далі читав, тим більше насуплювався.

«Слухай ти Бетмен нещасний придурок. Тобі здаєця що ти сильніший за мене. Тобі здаєця тебе не можна пиримогти». – Чого смієтеся, читаю, як написано, – пояснив хлопець і продовжив: – «Але краще тобі відмовитися бути Бетменом. Інакше це буде останнє, що ти зробиш у своєму безглуздому жалюгідному житті. Викресли себе зі списку Бетмен інакше пошкодуєш ти. Або ті хто тобі блиський. Ха-ха-ха. Джокер».

Після прочитання цього дивного послання в кімнаті запала дивна тиша.

Максим ще раз перебіг очима набраний на комп’ютері текст, для чогось перевернув аркуш, подивився на світло, навіть понюхав. Запитально подивився на Черненка. Той знизав плечима, взяв записку, теж пробіг очима текст, покрутив аркушик у руках, повернув Біланові.

– Жарти в когось дурні. Плюнь, Миколо. Хочеш бути Бетменом – будь з ним.

– Я теж так подумав, – промовив Коля Білоус. – Показав записку Каті. Вона порадила не звертати уваги.

– Так, – підхопила Катерина. – Я склала два і два. Висновок сам собою напрошується. Комусь дуже хочеться взяти участь у конкурсі й виграти суперприз. Це можливо тільки за умови, якщо хтось із затверджених супергероїв відмовиться. Тоді можна зайняти його місце. Правда, я не знаю, що цей Джокер собі думає. Його ж за таких розкладів досить легко вирахувати і хоча б звинуватити у залякуванні, не допустити до участі. Можете бути впевнені, мій… тато зробив би все, щоб Джокер, ким би він не виявився, не був допущений на Бал супергероїв, та ще й покараний заодно.

– Ага, – вставив Денис. – Від нашого директора ще не такого можна чекати. Ти сказала йому про записку, до речі?

– Не встигла.

– Чому? – запитуючи це, Максим відчув, що зараз настає найважливіший момент, кульмінація їхньої зустрічі. Те, заради чого дівчата висмикнули їх з дому і вирішили укласти перемир’я.

Замість Каті відповів Микола.

– У мене є сестричка. Менша на чотири роки. Три години тому її у темному під’їзді перестрів хтось у чорному і налякав.

– Як? – майже хором запитали Денис і Максим.

– Він сказав: або твій брат не буде Бетменом, або… Або не буде тебе… Той, чорний… він назвався Джокером.