Читать книгу Червоний. Без лінії фронту - Андрей Кокотюха - Страница 11
Фрагмент перший
Друг Мирон
Друга Польська Республіка, Волинське воєводство, місто Кременець
Жовтень 1938 – вересень 1939 рр
9
ОглавлениеНічого не віщувало біди.
Ліцеїсти займалися в класі Калюжного, і пан регент чомусь був не в доброму гуморі. Зазвичай дозволяв поводитись вільно, навіть клеїти дурня до певної межі, звісно. Нині ж дивився на всіх спідлоба, говорив через силу, короткими рубаними фразами. Не скажу, що всі в ліцеї Калюжного шанували, а ми, як відомо, узагалі поглядали косо, бо Дорош охрестив його колаборантом. Та здебільшого з регентом рахувалися. Сьогодні ж він поводився так, ніби всі присутні зробили йому щось лихе, завдали непоправних утрат.
Двері зали розчахнулися посередині уроку, перервавши його.
Калюжному, як будь-кому з викладачів, таке не могло сподобатись. Він уже розвернувся й міцно сперся на свою палицю, аби скерувати праведний гнів у нове русло й дати прочухана порушнику. Та враз завмер, і всі ми разом із ним. Бо до зали відразу за куратором зайшло п’ять поліціянтів на чолі з офіцером, а в дверях завмерли двоє в цивільному. Таємна поліція, не інакше.
– Що це означає, пане Варго? – суворо запитав Калюжний.
Замість нього заговорив офіцер, не зважаючи на обуреного регента.
– Прошу всіх присутніх тут русинів залишити залу й пройти для розмови, – голосно промовив він. – Решта може лишатися й продовжити.
Перша думка, яка майнула в мене, – листівки. Їх знайшли на горищі, склали простеньке рівняння й тепер почнуть мордувати допитами, вираховуючи причетних. Я стояв поруч із Дорошем, зиркнув на нього й прочитав у його очах те саме. Зенко вже ставав мені за спину, інстинкт гнав шукати хоч якогось захисту. Червоний же виструнчився, стиснув кулаки, погляд не віщував нічого втішного.
– Повторюю: русинам залишити аудиторію. То є наказ, – підвищив голос офіцер.
Кілька ліцеїстів несміливо, поволі, але все ж почали проштовхуватися до виходу. Серед поляків пробіг легенький смішок. Дорош обсмикнув піджак.
Аж раптом наперед виступив Мар’ян Калюжний.
– Перепрошую пана офіцера, – відчеканив він. – Ви не володієте повними відомостями. Запитайте пана куратора, і він підтвердить: я так само є русином.
– Ви – приклад українця, якому дозволили служити в польському ліцеї через певні заслуги перед республікою, – кинув офіцер. – До вас нема жодних претензій і запитань. Можете лишатися й продовжувати.
– Заслуги? Перед республікою? – вибухнув Калюжний, стукнувши палицею об підлогу. – Так, у серпні двадцятого, лише – лише, панове! – вісімнадцять років тому я напевне заслужив. Коли українське і польське військо разом зупиняли червоних, не дали їм піти через Замостя на Варшаву! Аби Дієвої армії УНР не було під Львовом та Замостям[11], якби ми не підставили генералу Галлеру[12] плече, більшовики б прорвалися, бо мали дурну силу й славні нею досі!
– Пане регенте… – Куратор став між ним та офіцером, розкинувши руки, мов крила, наче це могло вже щось зупинити.
– Так, пане Варго! Так, я, Мар’ян Калюжний, був хорунжим української армії! – вигукнув той. – Але нас, кілька тисяч вояків, інтернували до Польщі! Гаразд, я став сумлінним громадянином! Настільки сумлінним, що мені, русинові, ні, панове – українцеві! – дозволили служити тут, у польському ліцеї! Мій фронтовий друг, хорунжий Юліан Кравчук, такої честі вдостоєний не був! Ми довго сперечалися з ним, навіть посварилися і якийсь час припинили спілкування! Та він, Юлько, робив набагато важливіші справи! Я застерігав його, мені тепер соромно за те! Проте Кравчук робив це – збирав докази порушення прав українців тут, у Польській Республіці! Публікував свої статті в британській пресі, за що його засудили й відправили в табір! Де він помер три дні тому! Я дізнався тільки вчора, й навіть не знаю, де поховають мого друга!
– Ми співчуваємо вам! – крикнув куратор, і жодного співчуття в його голосі я не почув. – Проте це не дає вам права…
– А вам хто дав право забирати з мого уроку людей лише за фактом походження! – Калюжний знов стукнув палицею, потім розвернувся до нас. – Панове, прошу лишатися на місцях! Ніхто не вийде із зали без мого дозволу!
– Останній раз прошу вас заспокоїтися! – крикнув Варга. – Поліція просто виконує свою роботу!
– Так поясніть, що то за робота – тягати молодих людей на допити без жодних причин!
– Причина є, пане Калюжний.
– Я слухаю. Кажіть.
Куратор розгублено глянув на офіцера. Офіцер не зводив погляду з Калюжного. Обоє мовчали, і голос регента задзвенів під склепінням ораторіуму:
– Коли так, маю всі підстави, панове, твердити: тут і тепер відбувається ганебний акт, який нагадує сумнозвісну пацифікацію!
Тепер заговорили всі разом. Ніби ожив розворушений вулик – поляки намагалися перекричати українців, і нас було менше, та кожен горлав за двох чи взагалі за трьох. Здійнялася штовханина, без усякої команди всі наші враз зробили коло, зчепившись ліктями, а поляки атакували, намагаючись те коло розірвати.
– Що ви наробили! – розпачливо волав куратор, якого вже ніхто не слухав.
Поліціянти мали розгублений вигляд. Чоловіки в цивільному споглядали за видовищем із цікавістю. Калюжний стояв серед усього цього виру, вимахуючи руками й далі вигукуючи. Лиш тепер його слова губилися в загальному гармидері.
Ми з Дорошем теж стали в ряд, переплівши зігнуті лікті. Покрутивши головою, я пошукав Червоного й побачив: скориставшись ситуацією, він пробирався до задніх дверей. Перше враження – наш питомий бунтар накиває п’ятами, і я миттю розчарувався в ньому. Навіть блимнуло: він таки прибрехав про себе. Аж раптом збоку вигулькнув трохи потовчений Зенко, прошепотів голосно:
– Він ключі в мене взяв.
– Які ключі? – запитали хором ми з Юрком.
– Від горища. Де листівки.
– От дідько! – вирвалося в мене.
Ми ще не розуміли до пуття, що він задумав. Та навряд щось здатне заспокоїти все довкола. Навпаки, тепер я чітко усвідомив: Данило прагне підлити олії в роздмуханий Калюжним вогонь. Ліпше від того не стане, тож приготувався до чогось недоброго. Щонайменше нас усіх знову заарештують, і тепер просто так не випустять.
Тим часом куратору Варзі остаточно втратився терпець.
– Не чекав від вас такого, пане Калюжний! – кричав він, махаючи перед регентом руками й водночас відтираючи від порушника спокою поліцейського офіцера. – Попереджаю востаннє: негайно наведіть тут лад!
– Порядок порушив не я! – парирував той, супроводжуючи кожне слово ударом палиці об підлогу, мовби акомпануючи собі. – Заберіть звідси поліцію та решту зайвих! – Він красномовно кивнув на цивільних. – Самі не раз казали, пане Варго: у стінах ліцею не можна розв’язувати жодних інших питань, окрім тих, котрі стосуються навчання!
– Студенти-русини скоїли злочин!
– Який саме? І головне – хто? Назвіть прізвище? Але ні, ви не назвете, бо не знаєте! Для вас і ось цих панів бути русином, ні, бути українцем у Польщі вже є злочином! Тому й помер Юліан Кравчук, поплатився за цей злочин! То як, скажете, кого і в чому звинувачують?
– Дякуйте, що не вас!
– Отак! – Калюжний зробив кілька кроків назад. – У такому разі перепрошую, та змушений вимагати звинувачень для себе! Нехай арештовують мене разом з іншими!
– Не йдеться про жоден арешт! Студентів ліцею викликали для розмови!
– Ось і мене викликайте!
– Пане Калюжний, не робіть дурниць! Хіба не бачите, що я останніх сил докладаю, аби не звільняти вас за ваш дурний учинок! Розумію ваш емоційний стан, ви втратили друга…
– Позбавлю вас клопоту, пане Варго! Від цієї хвилини я вже тут не працюю! Вважайте мене вільним від справ ліцею – і хай тепер арештовують!
Поки сварка тривала, народ поволі заспокоювався. Тепер ліцеїсти перемішалися з поліцією, оточили куратора й регента та слухали суперечку. Офіцер відійшов, став так, щоб зі свого місця бачити кожного, і терпляче чекав на розв’язку. Цивільні взагалі трималися так, аби менше звертати на себе увагу. Тож заява Мар’яна Калюжного пролунала в повній тиші. Варга завмер із розкритим ротом, шукаючи відповідь.
Але тут різкий вигук «там! там!» змусив усіх подивитися на велике прямокутне вікно. Потім студенти, переважно поляки, миттю обліпили підвіконня. Коли цивільні зникли, я не помітив. Офіцер голосно вилаявся, крутнувся на підборі чобота й поспішив до виходу. Інші поліціянти побігли за ним, забувши, для чого приходили. Куратор лишився на місці, зараз стояв з Калюжним плечем до плеча, ніби чоловіки не лаялися хвилину тому, а були справжніми друзями.
Ми троє теж відійшли від гурту.
Стали окремо.
Й затамувавши подих дивилися, як із неба повільно, мов сніжинки в тиху різдвяну ніч, падають листівки.
11
13-25 серпня червоні війська під командуванням Михайла Тухачевського почали наступ на Варшаву. Війська Армії УНР взяли участь в обороні Львова та Замостя, стратегічно важливих у цій військовій операції міст.
12
Галлер, Юзеф (1873–1960) – польський військовик, генерал армії, у серпні-вересні 1920 року командував обороною Варшави, став короткочасним ситуативним союзником війська УНР.