Читать книгу Червоний. Без лінії фронту - Андрей Кокотюха - Страница 6

Першу акцію провели вже за тиждень.

Досі вважаю: розклейка двох десятків папірців у центральній частині Кременця вночі акцією названа досить голосно, навіть самовпевнено. Проте Дорош із перших днів повернув усе так, що всяка наша дія, навіть кожне таємне зібрання на Боні, розцінювалося як серйозне дійство. Спрямоване на підрив польської державності зсередини, не інакше. Причому Дорош щиро був переконаний у швидкому результаті наших дій і в тому, що наша трійця справді є небезпечною для влади Другої Речі Посполитої. Принаймні – в Кременці та окрузі.

Із текстом довго не морочилися. Склали найпростіше: «Українцю, прокинься! Поляк убиває тебе на твоїй землі! Ставай до смертельного бою!» Зенко вночі набрав і видрукував польською мовою, інших шрифтів ліцейська друкарня не мала. Набір, звісно, відразу ж розкидав. Листівки виніс під одягом, склав і міцно примотав до тулуба шаликом. Потім признався – сам собі нагадував контрабандиста. Клейстер варили на замковій горі, бо вариво смерділо і Юрко побоювався: сторонні пронюхають. У буквальному розумінні, наголосив тоді. Унюхають і побіжать, куди треба. Зрадники ж кругом.

Коли після тривожної ночі ранком зустрілися в ліцеї, кожен виявив: на стінах листівок уже не було. Поліція зреагувала оперативно, й це дуже потішило Дороша. Отже, заявив, ми все робимо правильно. Ляхи борються з папірцями, тож нас якщо не бояться поки, то стережуться – напевне. Треба не зупинятися, не опускати рук. Щоправда, коли прогулялися центром та міським базаром, трохи розчарувалися. Люди пліткували про що завгодно, окрім появи в Кременці небезпечної для влади крамоли. З чого Юрко зробив категоричний висновок:

– Не зачепило, хлопці. Не торкнуло. Не дійшло до кожного.

– Може, через мову, – припустив я. – Оголошень у місті чимало. На таких папірцях – у тому числі. Усі написані польською. Люди просто можуть не звертати увагу, не вчитуватися. От аби українською – вони б упадали в очі.

– Де я тобі шрифти знайду, – буркнув Зенко. – І потім, Мироне, почну шукати – уже приверну зайву увагу. Уяви собі, ти хочеш зброю купити.

– Ну?

– Просто так вона в Кременці не продається. Тобі доведеться шукати нелегальні шляхи. Так чи інакше прийдеш до криміналу. А там більшу частину спільноти контролюють поліція й дефензива.

– Мудро, – погодився Дорош. – Бери приклад із Зенка, справжній конспіратор. Почнеш шукати револьвер на чорному ринку, так тебе відразу здадуть поліції задля святого спокою. Шрифти українські, вважай – заборонені, захочеш десь надибати, те саме буде, не інакше.

Тоді я знизав плечима. Сперечатися з Юрком – робота марна, будь-яка розмова заходила в коло, аж поки не визнаєш його правоту. Зрештою, тут порівняння слів зі зброєю прозвучало досить доречно. Навіть красиво й символічно. Проте іншого виходу, ніж далі друкувати листівки польською, ми все одно не мали. Тому звели висновки до потреби більшого тиражу. Так помітніше, не загубляться, не два ж десятки.

Наступну акцію провели за десять днів. Дорошу кортіло швидше, але Зенко справедливо застеріг: треба почекати, хай уляжеться. Народ справді міг не звернути увагу на наші заклики. Дефензива напевне взяла на замітку, бо позривали листівки не дарма. З цим Юрко погодився й терпів, хоч йому помітно свербіло, так рвався щось робити. Текст вирішили не міняти. Дорош сказав:

– Того разу було мало, нехай цей самий заклик побачить більше народу.

Зенко викроїв зручний час, знову набрав і наштампував тепер уже сотню. Винести на собі не ризикнув, тому запакував у торбинку, перекинув її через паркан, який огороджував дворик друкарні. Я причаївся з протилежного боку, підхопив пакунок і швиденько забрався геть.

Отут уже спрацювало на совість. Наступного ранку в ліцеї куратор пан Сичевський зібрав усіх у великій залі та виступив із палкою промовою. Почав із заяви: в Кременці вже не перший раз бачать листівки провокаційного змісту. Дії тих, хто їх поширює, спрямовані на порушення стабільності, а самі провокатори напевне співають із німецького голосу. Німеччина давно має до Польщі територіальні претензії, вона не задоволена Версальським договором, за яким державі, котра програла війну, нічого не перепало. Тому й використовує інших незадоволених – українських терористів. Пан куратор закінчив виступ на пафосній ноті, закликавши студентів-русинів не піддаватися на провокації, бо він дуже втішений, що ми вчимося тут, визнавши себе громадянами Польської Республіки. А студентів-поляків попросив про пильність. Фактично дозволивши при всіх стеження один за одним, навіть заохотивши.

Дорош після того не міг натішитися. Увечері ми подалися у «Волинь», де він збирався виставити всім по першому кухлю пива. Була п’ятниця, не дуже вдалий день тижня, бо відвідувачів зазвичай більшало, знайти вільний столик на трьох було непросто.

Та все ж один ми побачили.

У самому кутку зали, біля старої порошної пальми, яка дивом не всохла за той час, що тут стоїть. А тямущі люди казали – дерево було в ресторані ще до війни. Столик був вільний, точніше – майже вільний. Збоку біля дерев’яної бочки, з якої стирчало деревце, примостився Данило Червоний.

Ми вже знали, як його звати. Та більше про цю особу не відали нічого. Новачок лише скупо вітався при зустрічі, називав себе, але на тісніші контакти не йшов. Узагалі дивно було побачити в ресторані, де п’ють і танцюють під запальний джаз, такого самітника.

Не скажу, що ми всі троє скидалися на денді. Проте по одному пристойному костюму мали й завжди вбиралися так, коли йшли до ресторації. Зараз теж одягнули піджаки й сорочки, Юрко навіть оздобився краваткою з нагоди, як сам казав, урочистої події, фактично перемоги. Червоний же навіть не здав у гардероб своє сіре пальто. Недбало перекинув його через вигнуту спинку вільного стільця поруч із собою, сидів у білій сорочці та червоній плетеній жилетці. Задовгий чуб спадав на лоба, він час від часу відкидав пасмо, дивився перед собою, щось вистукував пучками пальців по скляному боці пивного келиха.

Того вечора я вперше й востаннє бачив Червоного з пивом та й узагалі – з алкоголем.

Щойно Дорош кивнув у його бік, ми, не змовляючись, пройшли через залу, оминаючи танцюючих. Годилося б запитати дозволу, проте Юрко запросто відсунув вільний стілець, примостився навпроти, панібратськи моргнув.

– Здоров, земляче.

– Вечір добрий.

Голос Червоного звучав рівно, без жодних емоцій. Таке враження, ніби він говорить у вузьку залізну трубу. Погляд важкий, гострий, і не сказати, що привітний.

– Посидимо разом. – Дорош не питав, він ставив перед фактом.

– Ні, – почулося у відповідь.

Юрко відкинувся на спинку стільця, неквапом видобув із внутрішньої кишені піджака цигарки.

– Вогонь маєш?

Червоний поліз у кишеню штанів, рука повернулася із запальничкою.

– Тримай. Припалюй – і йдіть собі.

– Не дуже гостинно, земляче.

– А ви не в гостях у мене. Тут кожен відпочиває, як знає.

І в тому товаристві, в якому хоче.

– Ти відпочиваєш?

– Хіба не видно? – Червоний торкнувся надбитого кухля.

– І наше товариство тебе не влаштовує?

– Без образ, хлопці. Мене зараз жодне товариство не влаштовує.

– Чому?

– Хіба маю звітувати?

Щоб обміркувати почуте й визначитися з подальшими діями, Дорош узяв запальничку, підкурив. Покрутивши в пальцях, легенько пустив по поверхні столу назад до хазяїна. Червоний зловив її долонею, поставив на пласке ребро. Потому запитально глянув на Юрка.

– Усе?

Трохи знаючи Дороша, я розумів: зараз він судомно шукає красивий вихід із дурної ситуації. Просто так підвестися й забратися геть йому не дозволяв гонор. Аби ще при цьому не було нас, може, він би не заїдався далі й проковтнув. Та втрачати обличчя перед товариством наміру не мав. На щастя, тут Зенко помітив, як звільняється столик у протилежному кутку, сіпнув за лікоть мене, а я торкнув за плече Юрка:

– Ну його, брате. Гайда, там усім місця стане.

Дорош неквапом підвівся, тепер зиркнув на Червоного згори вниз:

– Занудишся – приходь. Місця справді вистачить.

Червоний промовчав, і ми поквапились, щоб ніхто не випередив.

Щойно вмостилися, Дорош вибухнув:

– От же ж пихате! Бачили такого?

– Ще й не таких бачили, – миролюбно мовив Зенон. – Не звертай увагу. Сам хіба не потрапляв у чуже місто, в чужу компанію. Попустися.

– Я не в рідному місті! – нагадав Юрко. – І ось Мирон – теж. Нічого, не дивилися на всіх довкола вовками.

– Вдача в нього, значить, така.

– Та начхати на його вдачу! Нічого, ще прийде він до нас.

Дороша несло, він завівся, хотів ще щось сказати. Але наспів кельнер, він мовби згадав, пощо ми тут, замовив три великих кухлі пива й ковбасок до них. А коли той відійшов, ураз прикипів поглядом до картини, яка відкрилася.

Ми з Зенком сиділи спинами до шинквасу, тому довелося розвернутися. Я зітхнув, зрозумівши, куди Юрко дивиться. А Зенко не стримався, присвиснув та реготнув.

– От знову ти вибалушився на неї!

– Раніше вона сюди не ходила, – буркнув Дорош.

– Скажи краще – ходила не сама. Тому не привертала увагу.

– Вона на нас дивиться. Минулого разу – теж, – уперто правив своє Юрко.

Говорили ми про дівчину, точніше – молоду жінку, з вигляду старшу за кожного з нас, хай не набагато. Вона ніби зійшла з картинки польських журналів мод того часу. Сиділа за стійкою, поклавши ногу на ногу й не знімаючи маленького капелюшка, дуже подібного до елемента зачіски. В одній руці тримала широкий келих, наповнений наполовину чимось, напевне – шампанським. Інша гралася довгим тонким мундштуком.

– Той раз казав, Зенку, – твоя сусідка. – Дорошу щось зробилося із диханням.

– Дарина Тиктор, – кивнув він. – Тільки вона через дві вулиці живе, на Ліцейній.

– Де, казав, служить?

– У кондитерській Нахмановича, – зітхнув Зенко, бо відповідав на подібні Юркові питання вже втретє на моїй пам’яті. – Кортить запізнатися, то вступи туди. Купи цукерок, подаруй. Дарині вони смакують.

– Звідки знаєш? – стрепенувся Дорош. – Може, сам клинці підбивав?

– Не для мене вона й не для тебе, – сумно посміхнувся Зенон. – З нею, я бачив, пани польські офіцери гуляють. Не знаю, чи має щось із ними близьке, – тут же випередив питання, яке вже злітало з Юркових губ. – Але те, що вони роблять виторг Нахмановичу, – факт. Постійно в кондитерській товчуться.

– Ага, жиду вигода, – цикнув Юрко зубом. – Для того він Дарину й тримає. Реклама кондитерської, жива.

– Ну чого ти завівся, – встряв тепер уже я. – То на похмурого хлопа кидаєшся, то крамар тебе чіпає. Невже звичайна дівка отак діє?

– Аби ж вона звичайна була, – мрійливо протягнув Дорош. – Ти глянь, глянь як вона на мене дивиться…

За збігом обставин саме в цей момент Дарина сповзла з високого круглого ослону, поставила недопитий келих на шинквас, пішла в бік туалетних кімнат. Юрко закусив нижню губу.

– Проведи, – запропонував я, на що очікувано почув:

– Сиди вже, дурило.

Я не ображався. Принаймні зараз, розуміючи: Дорошу всі довкола нині псують свято. Або те, що він сам святом називає.

Пиво й ковбаски принесли дуже вчасно. Ми стукнулися кухлями, Юрко проголосив короткий тост за наші успіхи, тихенько побажав волі Україні та звільнення терену від ляхів. Зробивши по великому ковтку, заходилися біля ковбасок. На короткий час нас нічого більше не цікавило, хоч я помітив – Дарина повернулася, поправляючи сукню на ходу, вмостилася на своє місце й дозволила підлити шампанського. Дорош так само зиркнув на неї, та цього разу від коментарів утримався.

Хтозна, про що він вирішив із нами говорити. Мав намір почати після другого тосту, навіть уже підніс кухоль, аби проголосити його. Аж тут із-за столика, котрий стояв майже в центрі зали, підвівся високий русявий хлопчина. Ми його знали – Вітольд Ямбор, син місцевого адвоката, вчився з нами в ліцеї, але на два роки вище. Ямбор постійно засідав у «Волині» з великим гуртом, вони смітили грошима, не відмовляючи собі ні в чому, і, за чутками, частина ліцеїстів – поляків із заможних та впливових родин – мала тут кредит.

Навіть зі свого місця я помітив – Ямбор сильно напідпитку. Отже, зараз щось буде. І те, що буде, навряд чи комусь із нас сподобається.

– Тихо, музика! – гаркнув Ямбор, навіть тупнув при цьому ногою.