Читать книгу Червоний. Без лінії фронту - Андрей Кокотюха - Страница 9
Фрагмент перший
Друг Мирон
Друга Польська Республіка, Волинське воєводство, місто Кременець
Жовтень 1938 – вересень 1939 рр
7
ОглавлениеЗ Червоним усе виявилося не так просто.
У понеділок господарі комірчини, яку він винаймав, звеліли йому забиратися геть із речами. Заплачені за місяць наперед гроші не повернули. Обмовилися: не треба їм тут порушники закону. Вочевидь адвокат Ямбор зробив хід у відповідь, помстившись бодай так за вимушену відмову від наміру посадити за ґрати синового кривдника. Того ж дня Данила викликав куратор ліцею, пан Маріуш Варга, й вийшов Червоний від нього з першим і останнім попередженням.
Не пригадаю тепер, як сталося, що запросив Данила якийсь час пожити в себе. Пояснив відразу: мої хазяї будуть не в захваті. Але це – на кілька днів, адже інше помешкання він усе одно шукатиме. Під ліжком ховати гостя не збирався, увечері так і сказав господарям: родич із села приїхав, дозвольте перебути. Ті зітхнули, бо ж не так домовлялися. Зрештою вигадка про село виручила. Справді, від сільських спасу нема, та куди ж їх дівати, нехай уже, лиш недовго. І горілку там не розпивати, пісень не горлати.
Щодо цього я був спокійний. Несподіваний сусіда поводив себе тихо, відмовився займати моє спальне місце, розмістився на підлозі біля груби, говорив мало, більше читав. Та все ж дещо нове мені дізнатися про нього вдалося.
Данило Червоний і справді не доказував, розповідаючи про себе. Старанно добираючи слова, намагаючись не бовкнути зайвого, він повідав про свою участь у бойовій групі, яку згуртували львівські студенти-українці. Серед них було двоє членів Організації, решта кандидували, включно з Данилом. Першою акцією нинішньої весни мав стати замах на депутата сейму, котрий публічно ініціював черговий закон, котрий ще більше обмежить права українців у республіці. «Не влаштовує – нехай забираються геть!» – коментував свої дії газетярам і допрацювався до вироку.
– Ми жеребок тягнули, – пояснив Червоний. – Правила такі. І я не витягнув, мусив лишитися. Ті двоє, що пішли, завдання провалили.
– Злякалися?
– Навпаки – діяли так відкрито, як могли. Револьвер дав осічку, – зітхнув Данило. – Коли їх забрали, хлопці передали з Бригідок записку. Закликали інших нічого не робити для їхнього звільнення, берегти сили, лягти на дно. Не всі з тим погоджувалися. Та коли дефензива почала шерстити їхнє оточення, вирішили залишити університет і розійтися. – Потому без жодного переходу, відразу додав: – Боягузтво.
– Ти про що?
– Про те саме. Кинути навчання, забратися з міста, аби тебе не шукали й не ловили.
– Та ну, припини. Звичайна обережність. Сказали ж берегтися. Надто жирно, Даниле, даватися отак у руки.
– Ага. І в ресторані – те саме.
– До чого тут ресторан? Добряче відважив Ямбору, давно напрошується.
– Коли так – чому не допросився, хоч би від тебе? – У його голосі брязнула незрозуміла лють. – Бо так само сидите й боїтеся проявитися на людях зайвий раз. Я теж хороший. Міг інакше сказати тоді. Ні, в останній момент переграв, видав таке, до чого не присікаєшся. Набридло озиратися.
– Інакше себе не вбережеш.
– Про те й кажу: набридло себе берегти.
Далі розмова не клеїлася, Червоний потім узагалі більше не чіпав подібних тем. Говірким без того не був, а тут ще більше пішов у себе, ховаючись за книжками. Кінець кінцем, незабаром, як обіцяв, узагалі з’їхав, таки надибавши якусь убогу комірчину, зате з видом на замкову гору з вікна. Я ж час від часу подумки повертався до тієї його несподіваної сповіді, намагаючись зрозуміти для себе, чому Данило наполегливо гриз себе зсередини.
А за місяць із гаком стало ясно: у Червоного нарешті прорвалося, де тонко.
Через те й поліз на ліцейський дах, аби всі побачили його і те, що він робить.
Своїм вибриком він дав старт тим сумним подіям, котрі почалися потім.
Але перед тим останню краплю в чашу його терпіння все ж таки крапнув Юрко Дорош. Сам того не розуміючи, та щоб зовсім ненавмисне – я б теж не сказав.