Читать книгу Червоний. Без лінії фронту - Андрей Кокотюха - Страница 8

Наступного ранку нас забрали в поліцію.

Побитий Ямбор чудово знав кожного, навіть Червоного, хоч той і новачок. Назвав прізвища, а вирахувати адреси для поліції – раз плюнути. Згодом я зрозумів, як мені пощастило: затримали не в помешканні, при господарях, а серед вулиці. Сталося так, що я рано піднявся й подався до Юрка. Кортіло дізнатися, як справи та чи маємо після вчорашнього новий план дій. Поліційна машина виїхала просто на мене, коли я завертав за ріг. Опору не чинив та зрадів: господарі не налякаються поліції і з квартири не наженуть. Крім того, був переконаний: у тюрмі не ночуватиму, бо злапали лише за ресторанну бійку. Хіба захочуть знайти щось ще. Наприклад, політику. Коли так, справи кепські.

Проте мій розрахунок повністю виправдався. Усі учасники, включно з Червоним, на той момент уже були в управі. Побачив хлопців у довгому коридорі, але ніхто нікому не встиг мовити й слова. Нас розвели по одному в окремі кабінети, де слідчі взяли в кожного покази щодо вчорашнього інциденту. Згодом, коли вже відпустили, дізнався: не змовляючись, ми говорили те саме. Навіть Данило, хоч не з нашої компанії, засвідчив – хлопці-українці активної участі в бійці не брали, намагалися розтягнути бійців, заспокоїти людей, навести хоч якийсь лад. Про себе ж пояснив: бійки не починав, захищався від нетверезого відвідувача, котрий із доброго дива почав чіплятися до нього. У своїх словах крамоли не бачив. Бо ж справді, не лише поляки клали життя в боротьбі за власну незалежність.

Червоному вдалося викрутитися ще й завдяки адвокатові – українцю. Кременець маленький, ми всі трошки знали цього пана Стефана Дубового. Завжди був присутній у судах, де слухали справи про звинувачення українців. Декого витягнув, але ще частіше вдавалося домогтися зменшення кари, аж до виплати чималого штрафу. Гроші знайдуться, зате людина лишиться на волі. З віком, укотре повертаючись до молодих років, дедалі більше переконуюсь: пан адвокат у подібних випадках зводив історію до банального хабара позивачеві – і всіх усе влаштовувало.

Того разу поява Дубового все ж збентежила. Звідки він дізнався про бійку Червоного з сином свого колеги, адвоката Ямбора, було загадкою для всіх нас. Але саме Дубовий уладнав справу.

– На пальцях пояснив слідчому, чому не варто дражнити гусей, – сказав Данило, коли ми вже зустрілися гуртом після поліції. – Адвокатський синок був п’яний і насправді поліз битися першим, поводив себе агресивно. Історія швидше потрапить у газети, якщо мене судитимуть. А журналісти розпишуть усе в яскравих барвах, на користь Ямборам воно точно не піде.

Поговорили ми коротко. Червоний вийшов з управи останнім, ми ж не пішли далеко, зібралися й чекали на нього. Потім Дорош гукнув, той підійшов, і це мало вигляд, мовби робить нам послугу. Вирішив обмежитися короткою розмовою й піти собі геть, але Юрко не спішив прощатися.

– Чекай. Може, прогуляємося?

– Маю свої справи, – відповів Червоний сухо.

– Чоловіче, нас маринували добру половину дня. Зараз глибоко по обіді. Які б справи в кого не були, усе пересувається на завтра чи ще на колись. Будь мудрим, подумай.

– Ну, і де погуляємо? – мовив Данило після короткої паузи.

Поки думав, я відчув на собі його погляд. Не знаю, чи мали Юрко із Зенком подібні відчуття. Але Червоний швидко й пильно обмацав очима кожного, наче обшукав, як поліцейські під час затримання. На мене до того моменту ще ніхто так міцно не дивився.

– Є місцинка затишна, – підморгнув Дорош.

Червоний знизав плечима, що мало означати: чорт із вами, гайда.

До нашого місця на Боні йшли мовчки. Точніше, усю дорогу мовчав лише Червоний. Ми натомість ділилися враженнями від допитів, і здавалося, що Юрка неабияк тішила ця історія. Він, потенційний борець із режимом, навіть хотів потрапити за ґрати. Щоправда, ненадовго, сидіти в тюрмі не збирався. Просто сам факт свого затримання сприймав як щось романтичне й небезпечне водночас. Мовляв, дурні поліціянти схопили його, бунтівника, й відпустили, так і не зрозумівши, яка велика рибина вислизнула з рук.

Опинившись під залишками замкових мурів, Дорош відразу взяв бика за роги.

– Нам такі, як ти, дуже потрібні, – сказав він Червоному.

Той, здавалося, зовсім не здивувався. Засунув руки глибоко в кишені пальта, трохи розставив ноги, ледь підняв голову, виставивши вперед гостре підборіддя. У мене склалося враження: Данило в такий спосіб дивиться на нас ізгори вниз.

– Кому – нам? І які – такі?

– Ми – таємна організація. Треба ж комусь у Кременці боротися за Україну.

– Цікаво. – Це прозвучало підкреслено ввічливо. – Бачив якусь листівку на стіні будинку, де квартирую. Ваша робота?

– Наша. – Юркові помітно підлестило.

– Значить, боротьба – клеїти листівки, – зітхнув Данило. – А далі?

– Що – далі? Будуть нові листівки. – Тепер Дорош чомусь почав утрачати впевненість, через те додав для чогось: – Нас уже шукає поліція.

– Не всякий, за ким шукає поліція, знаменитий добрими справами, – спокійно мовив Червоний.

На Юрковому місці я теж не знав би, що на такий закид відповісти. Лице Дороша миттю стало багряним, запашіло вогнем – попектися можна. Він кілька разів ковтнув повітря, наче викинутий на берег карась, нарешті вичавив:

– Ти не робиш нічого. Ми бодай намагаємося.

– Коли так, пощо вам я?

– Люди потрібні, – повторив Юрко, заводячи розмову в коло.

– Ти, значить, тут старший.

– Я! – підтвердив Дорош вигуком.

А ми з Зеноном перезирнулися. Дотепер серед нас не велося жодної подібної розмови. Юрко ніколи ще не пропонував себе на зверхника. Він лише подавав ідеї, а ми погоджувалися, бо думали так само й хотіли діяти, відчути себе причетними до чогось славного, визначного, важливого. І ось раптом Юрій Дорош проголошує себе старшим, фактично – нашим керівником.

Червоний ніби прочитав думки. Кивнув у наш бік, запитав:

– Хлопці не проти?

– Не проти – чого?

– Що ти в гурті за головного.

Тепер Юрко зиркнув на нас. Зенко, беручи час на роздуми, зняв окуляри, подихав на них, протер скельця хустинкою. Потім начепив на ніс і сказав твердо:

– Так.

Іншого від нього годі чекати. Дорош тоді був його кумиром, і всі наші з Юрком суперечки він перетягував у результаті на його бік, додаючи власний голос. Мені ж насправді в той час було все одно. Не думав ніколи, хто наді мною старший. Хоча хотілося самому брати участь у розв’язанні такого складного питання й справді обрати зверхника над собою після спільного обговорення, як у парламенті. Проте я вирішив не оскаржувати самозванства хоча б тому, що поведінка Червоного мені не дуже до вподоби. Учора в ресторані дивився на нас, мов на порожнє місце. Зараз мружить очі й дере носа, а весь подвиг – розбити писок п’яному поляку.

– Отже, ти відповідаєш, – мовив тим часом Данило, й тепер точно для нього зникли всі довкола, окрім Юрка.

– За що?

– За них. – Червоний знову згадав про нас із Зеноном, кивнувши собі через плече. – Ще – за власні слова, вчинки, рішення. Маєш розуміти, що ви робите, задля чого. І головне – яку ціну готові платити й чи взагалі готові. Ти, Дороше, особисто мусиш зважити всі прийняті рішення, пояснити хлопцям, а вже потому кожен повинен сказати своє слово.

– Заскладно говориш. – Юрко облизав язиком пересохлі губи, подумав, додав: – Демагогія. Ось так це називається.

– Гаразд, – легко погодився Данило. – У такому разі поясни, як називається, коли такі самі хлопці, як ми, насипають по селах кургани на честь полеглих Січових стрільців та інших вояків українських армій, у тому числі – козакам. Спершу робили то потайки, щодалі рідше ховаючись. Кожен знав, що з ним буде, як спіймають. І всі, кого ловили й судили, влаштовували в судових залах гучні протестні акції. Чи як назвати заклики не купляти алкоголь та цигарки, бо на це Польща має державну монополію? Або, – тут він перевів подих, – поясни, якщо зможеш, чому дехто з хлопців, що виконують вироки польським урядовцям, караючи їх за розправу над українцями, не тікають, а чекають поліцію й дають себе арештувати. Що, теж демагогія?

– Вони собі вирішили так, – відповів Юрко, і в його голосі я почув обережність.

– А ти – ти як вирішив для себе? Ви всі – як далеко готові піти? Листівки з беззубим текстом та незрозумілими гаслами. Далі?

– Так придумай зубате й зрозуміле! – Тепер Дорош помітно образився.

– Якщо буду з вами, потрібні більші справи. – Червоний говорив рівно. – Звичайно, навіть такі листівки чіпають ляхів. Але, повір, не сильніше, ніж кусають комарі в лісі.

– Може, ідеї маєш?

– Старший – ти. – Червоний уперше за весь час знайомства зобразив щось подібне до усмішки. – Думай, зважуй можливості. Обговоримо, вирішимо.

Дорош переступив із ноги на ногу, озирнувся, кинув погляд на місто під нами, нарешті витягнув цигарки, закурив. Нічого не говорив, ми всі теж стояли й мовчали. Нарешті докуривши, Юрко кинув недопалок на землю, старанно, навіть дуже ретельно втоптав його носаком.

– Звідки ти взявся такий, – гмикнув.

– Зі Львова, – легко відповів Данило. – Народився взагалі-то в Ковелі, та батько хотів, аби я вчився в університеті. Саме тоді ляхи обмежили прийом студентів-українців, потім узагалі закрили студії. Я кинув навчання, то був знак протесту. Тільки ж хто на те зважав… Ось тепер сюди, в ліцей прийшов. Дав батькам себе вмовити.

Він чогось явно не доказував. У мене навіть закрався сумнів: чи не легенда це, чи не вигадка. Отак просто не можна було лишити університет, аби потім вступити до ліцею. Тим більше тутешній навчальний заклад мав такі самі обмеження, й кожен із нас, я вважаю, потрапив сюди якимось дивом. Крім хіба Зенка, його батько все ж дещо міг завдяки певним зв’язкам.

Хай там як, в одному я погоджувався з Червоним: хтось мусив вирішувати. Запросити його до нашого гурту – ідея Дороша. Він же проголосив себе зверхником. Тож нехай думає, що буде далі. Ми вже відкрилися Данилові, його вчорашня бійка сподобалася всім, і зараз уже назад дороги нема. Якщо Юрко на правах старшого, навіть не вибраного нами, переграє й скаже, що Червоному з нами не по дорозі, матимемо клопіт. Він не з нами, проте знає нашу таємницю. Отже, ми повинні будемо всякий раз озиратися в його бік. Але якщо Данило з нами і, здається, він не проти, уже дістанемо проблему. Вони з Юрком як вогонь із водою, зовсім різні стихії. Розбрату рано чи пізно не уникнути, а це зашкодить справі, як би ми надалі її не рухали.

Схоже, Дорош теж вагався, маючи подібні відчуття. Та враз зробив жест, якого я від нього глибоко в душі чекав. Ступивши до Червоного майже впритул, простягнув правицю з розкритою долонею.

Данило міг щось сказати – не став.

Потиснув його руку, потім легенько обійняв за плечі.

Ритуал повторив зі мною й Зенком.

Так нас стало четверо.

А до ресторану відтоді дорогу забули. Принаймні я так думав.