Читать книгу Острів кохання - Анна Шила - Страница 6

В останні кілька днів Анна тікала від буденності та мріяла про море. Бажання були такими далекими й нереальними…

Але невдовзі вона опинилася в обіймах Жульєна у далекій Азії! Напередодні Нового року коханий нарешті надіслав довгоочікуване запрошення. Увесь пакет документів вже був давно зібраний, тож Анна швидко подала всі папери на візу. Дива їй не обіцяли, бо процедура мала зайняти кілька днів. Анна не знаходила собі місця. Жульєн теж нетерпляче кожного дня запитував кохану: чи готова віза? Нарешті паспорт Анни – в її руках, квиток у кишені!

Останній квиток випав на 31 грудня, тож прилітала Анна до Бірми вже у Новому році. Салат «олів’є» і врочисту промову президента по телевізору Анна з радістю проміняла на новорічні сподівання у літаку. Вона була готова відмовитися навіть від нової роботи, аби ще хоча б раз опинитися в обіймах Жульєна.

Валізу зібрала швидко, вибирала лише світлі кольори та довгі спідниці. Не забула і про подарунок коханому – красиву білу сорочку. З холодного та засніженого Києва жінка прямувала у далеку Азію… Що її чекає?

Довгий переліт Київ—Амстердам—Бангкок тривав досить легко для неї. Адже її таки чекала приголомшлива країна і вже такий рідний Жульєн… Київський годинник відрахував північ, проте Анна була вже так далеко. Під час пересадки вона отримала повідомлення від Жульєна з побажанням щасливої дороги. Надіслала повідомлення батькам, що з нею все добре. І за мить опинилася вже знову поміж хмар. Гарненькі стюардеси азіатських авіаліній вітали пасажирів на борту пластиковими келихами з шампанським. Попереду – одинадцять годин довгого перельоту. Анна почувалася піднесено, у душі панувала незвичайна гармонія…

Відлітаючи далеко від дому, Анна хотіла залишити у Києві не лише холодний вітер та мороз, а й свої давні відчуття. Чим далі віддалявся літак, тим менше вона відчувала колишні невдачі й негаразди. Крізь сон бачила далекий схід сонця, а ще – чула голос Жульєна. Стюардеса дбайливо прикрила Анну м’яким пледом. А та солодко спала, схиливши голову. Їй снилася зустріч із Жульєном, його сині очі з вологим блиском, – він заглядав на самісіньке дно її душі.

За декілька годин Анна прокинулася. Почали розносити сніданок. До омріяного щастя лишалося все менше і менше миль. Анна почала трохи хвилюватися. Якою то буде їхня зустріч із Жульєном?

З Бангкока в Янгон відлітала вже внутрішніми авіалініями на маленькому літаку. Після довгого перельоту забігла до дамської кімнати, аби перевдягнутися у легкі білі шорти й сорочку. І хоч на обличчя впала легка тінь утоми, жінка почувалася щасливою, її очі сяяли…

Минуло трохи більше двох годин, і літак почав знижуватися. І ось вона у самому серці Бірми – Янгоні. На виході Анна затрималася на мить, щоб поправити зачіску та припудрити носика. Як і будь-яка жінка перед зустріччю з коханим, Анна хотіла виглядати гарно, попри довгий переліт і втому.

Аеропорт Янгона був зовсім невеликий. На паспортний контроль – коротка черга. Анна дістала свій паспорт із візою й перевірила телефон. Жульєн попереджав її, що мобільник працюватиме лише з місцевою карткою, якої у неї ще не було. Тож зв’язок був відсутній. Анна нервувалася, чи Жульєн на місці. Чи зустріне її? Перед паспортним контролем очима вже шукала коханого серед зустрічаючих, яких із пасажирами розділяла лише скляна прозора перегородка. Аж її погляд вловив сяючі очі Жульєна.

– Я тут! – гукнув він до Анни, помахавши рукою.

Він стояв усього за кілька метрів – засмаглий, упевнений в собі, у блакитній сорочці з короткими рукавами, у джинсах. Анна полегшено видихнула, але серце по-зрадницьки вистрибувало з грудей. Жінка нетерпляче подала свій паспорт на контроль, а потім кинулась до Жульєна. Вони не бачилися аж цілих два місяці! Анна відчула, як сильно скучила за ним. Вона здолала кілька останніх кроків і потрапила не просто в обійми коханого, а у справжню казку. Жульєн підхопив її на руки, ніжно цілуючи. Анна почувалася такою щасливою, як ніколи в житті.

– Вітаю в Янгоні, люба, ласкаво просимо до Бірми! – крізь поцілунки промовляв він.

У таксі Жульєн ніжно пригортав Анну, тримав її руку у своїй, як і всі два тижні поспіль того божевільно казкового щастя. Через вікно автомобілю Анна розглядала загадкову нову країну. Її дивувало і цікавило все – місто, люди, звичаї. Жульєн лише змовницьки мовчав, киваючи у такт словам Анни. Аж ось вона звернула увагу на таксиста, який нічого не промовляв. Лише жував жуйку. Він просто не міг говорити. Його рот був забитий чимось коричневим, схожим на кашу. Періодично це «щось» він спльовував у вікно.

– Це бетель, – пояснив Жульєн. – Його тут усі жують. І чоловіки, і жінки.

Бетель – рослина, яка освіжає подих, а також діє як збудливий засіб. Деякі бірманці жують особливий сорт бетелю, про що свідчать червоні очі і певна ейфорія реакції. Що саме входить до складу цієї жуйки – невідомо, але, мабуть, місцеві знають у цьому смак.

Жульєн усміхався і знову ніжно пригортав до себе Анну, яка почувалася, як на небесах. Місто Янгон здавалося їй гучним і метушливим, всі водії часто і багато гуділи у клаксон, дорожньої розмітки не існувало, пішохідних переходів – також. Не було і тротуарів. Жульєн пояснив таксисту, де треба зупинитися, і розрахувався з ним. Водій на прощання усміхнувся до пасажирів, показавши червоні щербаті зуби. Вийшовши з таксі, пара пірнула у загадковий світ Янгона. У цьому районі міста метушня відчувалася набагато менше, ніж у центрі.

Скрізь прогулювалися місцеві жінки у довгих спідницях. Киянка вдивлялася в них. Жіночі обличчя були намазані чимось схожим на глиняну маску. Жульєн пояснив Анні, що це танакха – розтерта в порошок деревина і кора дерева. Такий «макіяж» – кращий сонцезахисний і дезінфікуючий засіб. Анна звернула увагу, що навіть личка маленьких дівчаток і хлопчиків також вимазані у танакха. Чим більше Анна вдивлялася в обличчя місцевих жінок і дітей, тим прекраснішими вони їй здавалися. А місцеві красуні роздивлялися Анну з не меншою цікавістю. Їй навіть стало незручно за свої короткі білі шорти. Але Жульєн заспокоїв її: шорти – це одяг для туристів. Місцеве населення ставиться з повагою до іноземців, виявляючи велику цікавість до їх зовнішнього вигляду. Бірманські жінки і чоловіки носять традиційне національне вбрання – лонджі. Це спідниця, яка тримається на тілі за допомогою вузла, що кріпиться на поясі. Різниця між чоловічими та жіночими лонджі – у розміщенні вузлів і в кольорах. Чоловіки зав’язують вузли спереду, а жінки – збоку. Жіночі лонджі яскравіші й святковіші. Анна жартома поцікавилася, чому Жульєн досі не в лонджі. На що той лише засміявся.

Пішохідних переходів у Янгоні не існує, а швидкість водії ніколи не зменшують. Тож, коли переходиш дорогу, рухатися треба швидко, оглядаючись навсібіч. Але, на щастя, автомобілів у цій частині міста було мало. Жульєн підхопив однією рукою валізу, а іншою міцно тримав за руку Анну. Таким чином вони й перебігли дорогу. Жінка зрозуміла, що її модні босоніжки на високих підборах так і залишаться лежати у валізі. Анна носитиме лише зручне взуття. А довгі сукні та спідниці стануть її улюбленим убранням у Янгоні.

Нарешті пара дісталася місця призначення. Вивіска майбутнього кафе ще була заклеєна будівельною стрічкою, вікна закриті металевими жалюзі. Проте Жульєну вже кортіло показати Анні нове приміщення і свій модерновий проект ресторану. Усередині стояла темрява. Але за хвилину весь простір засяяв яскравим світлом. І Анна опинилася… у Франції. Червоний колір стін, зображення Ейфелевої вежі, прозора вітрина зі скла, затишна атмосфера. Поки Анна захоплено роздивлялася все навколо, Жульєн кудись зник. Через хвилину молодий ресторатор уже демонстрував коханій новий холодильник та обладнання для випічки. Він гордо хвалився, що французькі технології тепер вже і в центрі Бірми. У холодильниках зберігалися заморожені напівфабрикати – багети, хліб, тістечка, рогалики, булочки, кекси, все для майбутньої випічки.

Поки випікалися круасани, Жульєн приготував справжню французьку каву, яку також ресторан ексклюзивно мав пропонувати своїм клієнтам. Вечір наповнився романтичним настроєм. Меблів ще не було, їх мали привезти лише наступного дня. Отож закохані ласували круасанами з хрусткою скоринкою і шоколадною начинкою просто на скляній вітрині, яка невдовзі мала бути заповнена різноманітними десертами.

Анна раділа успіхам Жульєна і пишалася ним. Зачинивши кафе, пара вирушила до квартири, яку винаймав Жульєн. Вона знаходилася лише за п’ятнадцять хвилин від кафе. Жульєн і Анна мовчки піднімалися сходами, але кожен із них уже відчував гаряче дихання іншого, чи то від того, що піднімалися нагору, чи то від майбутніх пестощів. Ледве зачинивши двері, Жульєн підхопив Анну на руки і швидко поніс у спальню. Закохані поринули у свій рай…

На вечерю Жульєн і Анна вирушили у японський ресторан. Частуватися місцевою їжею того вечора Жульєн не радив, бо до неї слід звикати поступово. Замовили саке, сливове вино, суші та водорості, а потім ще монаку – традиційний японський десерт: бобовий джем між двома тонкими хрусткими вафлями з солодкого рису.

За вечерею Анна розповідала про своє життя у Києві. Проте з більшою цікавістю розпитувала Жульєна, адже Бірма сповнена багатьох таємниць.

Після вечері пара вирішила прогулятися містом. Завбачлива жінка вдягла зручні сандалі, тож відсутність тротуару її більше не лякала. Невдовзі перед очима постала велична центральна пагода – Шведагон. Анна бачила її лише здалеку. Але навіть на відстані грандіозна споруда випромінювала особливе світло й енергію.

Шлях додому пролягав через місцевий базар, який працював до самого ранку. Тут можна було знайти все, що бажала душа, за безцінь – місцеві свіжі фрукти, овочі, зелень, різні делікатеси. На полицях красувалися кавуни, дині, полуниці, ананаси та інші заморські ласощі. Анна звернула увагу на те, що довкола було досить брудно. Але Жульєн її заспокоїв. Він запевнив, що головне – це абстрагуватися, тоді нічого «такого» не трапиться. Прогулюючись, Жульєн і Анна потрапили у китайський квартал, де смачно пахло готовою їжею. Згодом китайський квартал змінився на мусульманський. Анна не повірила своїм очам, побачивши перед собою справжню мечеть. Жульєн розповів, що мусульман у Янгоні близько мільйона.

Дісталися до дому вже близько півночі, упали на ліжко знесилені, але щасливі.

Наступного ранку жінка прокинулася сама. На столику знайшла записку від Жульєна, а ще – ключі від квартири та гроші на таксі. Коханий чекав у кафе, куди з самого ранку мали привезти меблі. Тож Жульєн вирішив не будити Анну, щоб вона виспалася після довгого перельоту. Жінка солодко потягнулася у ліжку, вдихаючи на повні груди нове життя. Постіль ще пахла Жульєном. Анна накинула халат і вирішила оглянути квартиру, яку звечора ще не встигла роздивитися. Велике ліжко майже наполовину займало спальню, лишаючи простір для дерев’яної шафи і маленького туалетного столика. Штори дбайливо закривали вікна, аби вранішнє сонце не розбудило Анну.

Вітальня просто вразила її. Посередині гойдався справжнісінький гамак, там лежали французькі журнали і книжки. Навпроти – великий зручний диван, також завалений книжками. Але найголовнішою окрасою цієї кімнати була велика відкрита тераса. Анна відчинила вікна і впустила у кімнату сонячне проміння. Воно заграло на лакованій дерев’яній підлозі. Єдине, чого не вистачало кімнаті, – це квітів. Інтер’єр суто чоловічий, зручний, функціональний і без прикрас. Краєвид із тераси доволі звичайний, міський, вікна виходили у двір, посеред якого росло велике дерево. Анна не могла отямитися: невже вона в оселі коханого? Обстеживши вітальню, Анна попрямувала на кухню, де було лише найнеобхідніше – газова плита, холодильник, великий стіл і декілька стільців. Через вікно виднівся золотий Шведагон. Анна помітила дерев’яні сходи на другий поверх. Там розташувалася гостьова кімната і санвузол із душовою кабінкою. Вся квартира виявилася дуже простою і скромною. У ній знаходилося лише все функціональне. Проте Анна вже полюбила її, як свою власну.

Жінка вдягла довгу вузьку сукню з накидкою, прикрила очі темними окулярами і вирушила на пошуки Жульєна. Телефонний зв’язок не працював. Усе, що мала Анна – це маленький папірець із написаною на ньому рукою коханого адресою кафе.