Читать книгу Острів кохання - Анна Шила - Страница 9

Наступна мета – Нгапалі, маленький загублений рай на узбережжі Бенгальської затоки недалеко від Тандве. У планах – купатися у морі, милуватися заходом сонця і бити байдики.

Нгапалі нагадує красиву казку. Сюди навідується мало туристів, а отже, природа залишається недоторканою. Сліпучі білі пляжі, прозора вода, приголомшливі краєвиди – усе це було в розпорядженні Жульєна й Анни три дні. Літак плавно приземлився у маленькому аеропорту, де все пахло морем і сіллю. На Анні – біла сукня і білий капелюшок, з-під якого вибивалося непокірне волосся. На обличчі легка засмага з Багана й окуляри. Жульєн не випускав руку Анни зі своєї, ніжно перебирав її пальці. І знову час зупинився для закоханих. Три дні такого нескінченного, а водночас – немилосердно короткого, солоного від моря щастя.

Вікна маленького і простого готелю виходили аж на берег. Ледве зайшовши до номера, Анна відкрила вікно, яке займало майже всю стіну, вдихнула на повні груди солоний бриз. Жульєн розташувався із ноутбуком на балконі. Прозорі штори виривалися з кімнати, намагаючись дотягнутися до неба – чистого, синього, з білими пухнастими хмаринками, які пливли вгорі. Анна приміряла купальники перед дзеркалом, радячись із Жульєном, який саме вдягнути на пляж.

Наче діти, закохані бігали берегом наввипередки. З них сміялися місцеві дітлахи, що грали у волейбол. Прогулюючись, пара зустріла чоловіка, який сушив морську сіль прямо на березі. Спочатку чоловік підготував кілька ямок, наповнив їх солоною водою. А потім поступово, день за днем, сонце випалювало зайву вологу, води ставало все менше, а сіль густішала. І так уже через тиждень чоловік отримував кілограм солі. Він нікуди не поспішав. Виготовленої солі вистачало на те, щоби придбати все необхідне з їжі та одягу для його маленької родини, що складалася з дружини і доньки. Вони приходили на берег щовечора.

Десь у морі плив рибальський човен, а вдома на нього чекала сім’я. Господар кафе готував коктейлі для англійських туристів – лише двох на всьому узбережжі. І немає отій гармонії ні кінця, ні краю. Щастя у Нгапалі таке просте… Уздовж берега можна йти далеко-далеко і не боятися, що пляж закінчиться. Вода прозора-прозора. А ще можна просто лежати на піску, викинувши всі думки з голови. Або ж намаститися кокосовою олією і перевертатися, наче риба на грилі, підставляючи сонцю по черзі лівий і правий бік. Вечірній пісок розмальований візерунками – то маленькі краби влаштовують перегони.

Кафе на узбережжі мало, проте Анна знайшла своє улюблене. У ньому вона воліла зустрічати захід сонця, попиваючи коктейль зі свіжого кокосу. Цим кафе володіли старенькі чоловік і жінка. Вони ніколи і нікуди не поспішали. Завжди раді й увічливі до відвідувачів. Захід сонця, кокосовий коктейль і Нгапалі. Маленька ідилія простого нгапальського щастя.

Анна зачаровано спостерігала за життям у цьому дивному краї. Одним із основних видів діяльності тут є риболовля. Кожен день, ближче до вечора, на березі збираються молоді та старшого віку чоловіки. Деякі приходять самі. Когось проводжають дружини з дітьми чи інші родичі. Потім рибалки виходять у море на всю ніч. А повертаються вже вранці з повним уловом. Трапляється, човни повертаються, заповнені лише сітками з кальмарами і дрібною рибою. Проте, коли рибалкам щастить, то у їхній невід потрапляють великі рибини. А це означає більший дохід для сімей. Зустрічають рибалок вранці їхні рідні, так само збираючись, як і ввечері. Радісні жінки перебирають рибу, зважують її, чистять. Уся риба продається за скромні гроші, однак цього досить, аби прогодувати сім’ї.

Вечори в Нгапалі приголомшливо красиві. Уночі небо чисте-чисте, зорі розсипані щедро. Мрія астронома. Анна і Жульєн годинами лежали на теплому піску і дивилися в небо, загадуючи бажання, якщо вдавалося побачити падаючу зірку. Море хлюпалося біля самісіньких ніг, поруч повзали маленькі краби. Часто залишаючись на березі аж до заходу сонця, закохані купалися голісінькими, пірнаючи і зливаючись із морською стихією, стаючи її невід’ємною частиною. І не було нічого кращого у світі, як просте нгапальське щастя для двох закоханих…

Прогулюючись місцевістю, Анна та Жульєн натрапили на студію митця. Побачивши пару ще здалеку, художник вийшов їм назустріч і запросив до себе додому. Невелике приміщення слугувало йому робочою студією і власною оселею. Другий поверх не мав стін, лише стовпи і дах. Картини для продажу були сховані у ніші зі склом, на підлозі лежав килим. На полотнах сяяли яскраві кольори, тематика картин була переважно морською. Анна виділила для себе особливу картину, на якій була зображена жінка.

Вона йшла узбережжям, тримаючи на руках маленького хлопчика. А поряд із нею, утримуючись за поділ довгої сукні, прямувала дівчинка. Жінка вдивлялася у море, яке вже починало штормити, а сонце злякано ховалося за обрій. Анна мовби чула, як вирує море і як схвильовано б’ється серце жінки на картині. Вдивляючись у полотно, Анна помітила маленький човен, – він поспішав до берега, долаючи високі хвилі, які вперто ставали йому на перешкоді. Здалося, Анна переживала ті ж самі почуття, що і жінка на картині, яка дивилася у далечину, шукаючи очима маленький човен. Він давав їй надію на те, що коханий чоловік живим дістанеться берега. Художник запропонував Анні та Жульєну по склянці води зі шматочком лимона. Так прийнято вітати гостей у Нгапалі.

Одного дня Анна спустилася першою на сніданок до лобі готелю, де зустріла вже знайому пару англійців. Анна відразу про себе зазначила, що жінка виглядала значно старшою за чоловіка. Це добре впадало в очі. Жінка була занадто худою, наче висушеною. Із рудим фарбованим волоссям і сірими вицвілими очима, які вона прикривала великими окулярами. Англійка часто палила довгі тонкі цигарки і багато розмовляла. Спокійний чоловік переважно мовчав. Тож він дуже зрадів, коли його дружина знайшла собі нові вуха для розмов.

Жінку звали Керол, а її чоловіка – Бен. Подорож у морський рай – це було подарунком Бена на день народження Керол. Пара проводила у Нгапалі вже другий тиждень. Керол також запримітила Анну на сніданку і вирішила запросити до їхньої компанії. Коли підійшов Жульєн, Керол уже встигла розповісти Анні добру половину історії свого життя. Так Анна дізналася про знайомства Керол і Бена, про її першого чоловіка, наркотики. Колишній чоловік Керол потрапив до в’язниці саме за наркотики, а вона його так і не дочекалася, зустрівши нове кохання – Бена. Керол мала дорослих дітей від першого чоловіка й онуків. А ще – великий будинок в Англії, куди вона відразу ж запросила Анну. Поки Керол говорила, Бен майже завжди мовчав, закохано і мрійливо вдивляючись в очі дружини, підливаючи собі та їй пива.

Останній вечір у Нгапалі Жульєн і Анна провели з англійцями. На вечерю замовили великого лобстера, кільця кальмарів, смажену рибу на грилі з картоплею, а ще салат із авокадо і помідорів. Анна вибрала суп із морепродуктів, однак він виявився таким гострим і пряним, що довелося його віддати Жульєнові. І хоч вона потроху звикала, що в Бірмі у всі страви додавали багато спецій, а особливо перцю, інколи її шлунок відмовлявся приймати гостру азіатську їжу. Жульєну натомість було не звикати. За час, проведений у Бірмі, він адаптувався до місцевої кухні. Пили того вечора багато, особливо англійці.

Зранку Анна прощалася з морем. Треба було їхати, знову чекав Янгон і продовження подорожі. Жульєн багато розповідав Анні про серце Янгона – центральну золоту пагоду Шведагон. Тож Анні кортіло якнайшвидше її побачити зсередини. Назву Шведагон храм отримав не випадково. Так, «Шве» місцевою мовою означає «золотий», а «Дагон» – це давня назва колишньої столиці Бірми, міста Янгон, на північ від якого побудовано величний храм.

Уже за день на Анну чекала нова зустріч і нові враження від Янгона. В аеропорту Нгапалі сталася незапланована затримка. Літак подали пізніше на цілу годину. Наче сама доля відтягувала мить розлуки з цим маленьким раєм. Жульєн замовив каву і заглибився у свій ноутбук. Анна сиділа поруч і переглядала фото, які вони встигли зробити у цій подорожі. Три дні у раю збігли швидко, наче пісок поміж пальців. А так хотілося продовжити час іще хоча б на мить. Літак знову підкидало у польоті. Однак Анна того не помічала, притискаючись до Жульєна, який пестив її довге волосся.

Наступного дня Жульєн вирушив на роботу, а в розпорядженні Анни видався майже цілий день і довгоочікуване знайомство зі Шведагоном.

Перед самим входом у Золоте Королівство стоїть величезне дерево з табличкою «Дерево Будди». Воно таке велике, що навіть обійти його вартує певних зусиль. Коріння дерева вибилося назовні, бо вже не вміщається під землею. А от щоб обійняти дерево, треба не менше, ніж кілька пар рук. Незважаючи на велику кількість туристів, на території завжди панує тиша, спокій і благодать. Немає ні натовпу, ні шуму, ні крику. Заходячи до Шведагону, люди начебто кудись зникають.

Анна купила квиток і повільно зайшла всередину і побачила вражаюче видовище. Пагода Шведагон сяяла під сонячними променями, розливаючи спокій і благодать на всю територію храму.

У цілому світі навряд чи знайдеться така споруда, яка б перевершила Шведагон за кількістю золота, прикрас і дорогих каменів. Вінчає пагоду шпиль у формі парасольки і діамант розміром у сімдесят шість каратів. Це місце паломників не тільки з усієї Бірми, а й з Індії, Китаю та інших країн.

Анна ступала обережно, наче боялася порушити спокій усієї цієї краси і гармонії. І хоч жінка вдягла довгу сукню, кокетливий капелюшок видавав справжнє походження. Анну відразу помітив місцевий гід. Він настільки м’яко й обережно запропонував свої послуги, що жінка не змогла йому відмовити.

Чоловіка звали Нян Лі, що у перекладі з бірманської означає «Проникливий розум». Нян Лі вчителював, а у вільний час підробляв ще й екскурсоводом. За невелику платню він запропонував Анні супроводжувати її кілька годин, показуючи і розкриваючи всі секрети Шведагона. За легендою, на території храму зберігаються реліквії чотирьох Будд. Це посох Какусандхі, водяний фільтр Конагамани, частина туніки Кассапа і вісім волосин Ґаутами Будди. Але Нян Лі розкрив Анні ще дві таємниці і показав таємні реліквії – зуб Будди і відбиток його ноги. Нян Лі вів Анну стежками Шведагону, на кілька хвилин зупиняючись біля кожної реліквії.

В усіх храмах стояли у вазах живі квіти, на тацях лежали фрукти і були розставлені піали з пахощами. Зважаючи на поради гіда, Анна занурила руки у відбиток стопи Будди, повністю заповнений священною водою. Сам Нян Лі відпив води, однак Анні не дозволив, пояснюючи надмірною силою води. Насправді ж вода була недосить чистою, що могло стати небезпечним для здоров’я жінки. Потім Нян Лі підвів гостю до каменя Карми. Гід зупинився, пояснюючи правила. Підняти цей камінь під силу не кожному, бо він може виявитися досить важким чи занадто гарячим, слизьким або й крижаним. Однак той, хто зможе зрушити його, має легку карму. І справді, Анна побачила, що чоловік перед нею кілька разів намагався зрушити камінь, але так і не зміг цього зробити. Нян Лі легенько підштовхнув жінку. Прийшла її черга. Анна спершу торкнулася каменя рукою, він виявився трохи теплим і дуже гладеньким на дотик. Жінка подивилася на гіда, а той їй схвально кивнув. Анна зібралася з силами і… підняла камінь. Нян Лін захоплено заплескав у долоні, щось радісно вигукуючи своєю мовою.

Подорож Шведагоном продовжувалася, і Нян Лі вів Анну далі. Вона побачила паломників, які завмерли в молебні на кілька годин. Вони навіть не рухалися і не змінювали позу. І ніщо не могло відвернути їх від молитов і медитацій.

По периметру Шведагону встановлено вісім храмів, які символізують дні тижня (у Бірмі їх вісім, бо середа ділиться на дві частини). Кожен відвідувач шукає той храм, який відповідає його дню народження. Нян Лін тихо прошепотів на вухо Анні, що це місце здійснення мрій. Треба тільки залишити свіжі квіти у дар і полити священні фігурки водою. Тоді бажання обов’язково здійсниться. Поки Анна купувала білі орхідеї й лила воду на фігурки, у храмі, який відповідав дню її народження – неділі, Нян Лін медитував недалеко. Він попередив Анну, що головною умовою здійснення бажання має бути щирий намір. Ні в якому разі бажання не повинно бути корисливим або спрямованим на шкоду комусь або чомусь. Виливши воду в недільному храмі, Анна відшукала ще середу – день народження Жульєна. Нян Лі схвально кивнув, бо молитва за іншу людину часто буває сильнішою, ніж молитва за самого себе. Ще потрібно було вдарити у дзвін. І так залучити удачу до свого життя. Анна виконала і цей ритуал із великою ретельністю.

Завершилася екскурсія у храмі Тікової Богині. Нян Лі показав Анні рукою вгору, де над Богинею розкривалася червона витончена парасолька з ажурною різьбою. У ногах Тікової Богині завжди свіжі квіти та піали з пахощами. Ця Богиня – покровителька моряків. До неї часто приходять матері та дружини мореплавців. Анна не помітила, як швидко збіг час у Шведагоні, а велична пагода із першими сутінками ставала ще загадковішою і красивішою. І хоч жінка проходила пішки увесь день, втома не відчувалася.

Аж ось у сумочці вкотре задзвонив телефон, який Анна нарешті почула. То був стурбований Жульєн, який телефонував уже кілька годин поспіль. Анна подякувала Нян Лі та щедро з ним розрахувалася. Маленький вчитель залишався у Шведагоні, ще довго машучи Анні рукою на прощання, аж допоки її не підібрало таксі з Жульєном.

На вечір у пари була запланована зустріч з нгапальскими друзями-англійцями, які також повернулися до Янгона. Домовилися повечеряти в китайському кварталі. Ресторан здивував різноманіттям свіжих морепродуктів і овочів. Їх вибирають самі відвідувачі. Їжу готують на грилі серед вулиці.

Анна зупинила свій вибір на креветках, каракатиці, аспарагусі та кукурудзі. Компанія зібралася за маленьким столиком посеред вулиці, шуму й гамору. Зрозуміло, ні про який комфорт, а тим більше дизайн інтер’єру в китайському кварталі не йшлося. Однак страви подавали досить швидко. Усі розпочали смачну трапезу. Бен і Жульєн замовили пиво. Керол також не відмовилася від келиха. Лише Анна не визначилася з напоєм, бо була захоплена гігантськими креветками.

Ковтаючи слинку, Анна піднесла хрусткий хвостик до рота, додала аспарагусу, який здався їй занадто гарячим, тому кинула в рот прохолоднішу кукурудзу. Ніхто з присутніх не зрозумів, що трапилося. Анна вже не могла нічого пояснити. В якийсь момент їй навіть здалося, що вона перестала дихати. Анна блимала очима, відкривши рота. Але ніхто не звертав на неї уваги, аж допоки вона не вихопила у Жульєна келих із пивом і залпом не випила половину. Жульєн здивовано дивився на Анну, а з її очей градом котилися сльози. Офіціант швидко приніс воду. Анна вхопила склянку й осушила її. Лише тоді перевела подих і нарешті змогла пояснити, що трапилося. Усі замовлені Анною страви виявилися занадто пряними та гострими. Так багато було в них перцю та інших приправ. Усі веселилися, лише Анна продовжувала змахувати сльози зі свого засмаглого обличчя.

На прощання Керол ще раз запросила Анну в гості. Повертаючись знайомою дорогою, Жульєн і Анна купили на десерт великі гранати, їх зернятка танули у роті, наче цукор. А з ними танули й останні дні подорожі Анни у солодку казку.

Час розлуки наближався невблаганно швидко. Як Анні не хотілося залишитися з коханим, вже за кілька днів вона мала повертатися додому. Жульєн пропонував лишитися, але жінка не могла, бо вдома чекали та хвилювалися батьки, а ще – нова робота.

Останній вечір видався не таким, як усі попередні. Жульєн вибрав справжній італійський ресторан, де біля озера були розставлені столики з маленькими ліхтариками. Червоні скатертини додавали романтики вечору і створювали ще більш камерну атмосферу. Палали свічки, готувалися десерти. Звучала тиха, спокійна музика. Офіціанти нечутно й швидко обслуговували пару, намагаючись не заважати і не забирати такий дорогоцінний час у двох закоханих. А Жульєну й Анні треба було так багато сказати одне одному. Він зізнався, що вперше в житті йому було так добре з жінкою. Уперше в житті за всю відпустку він ні з ким не посварився. У відповідь Анна могла відповісти лише те ж саме.