Читать книгу Легенда про квітозавра. Правдива казка для дорослих дітей - Антін Мухарський - Страница 5

Коли ви приїдете в Київ і вас повезуть на екскурсію до ботанічного саду, екскурсовод неодмінно розповість історію про те, як одного травневого ранку професор Чудлик біг вулицями міста і кричав: «Еврика! Еврика!», що в перекладі з давньогрецької означає: «Знайшов! Знайшов!» – Я сам був свідком цієї знаменної події! – додасть екскурсовод наприкінці розповіді.

Але касирка, в якої ви купуватимете квиток, лише посміхнеться, почувши це, і скаже:

– Нічого подібного. Все було зовсім не так!

– А як? – запитаєте ви.

– Того дня професор як обпечений прибіг сюди і кинувся до телефону. Хатнього телефону він не має, мобільним не користується, тому за потреби телефонує з нашого апарата.

У цьому місці касирка обов’язково подивиться на себе в маленьке люстерко на столі, поправить зачіску, цикне золотим зубом, вигне дугою чорну брову і продовжить:

– Я запитала в нього: що трапилося? А він мовчить, пихкає і тільки знай собі набирає чийсь номер. А потім як закричить у слухавку: «Алло, Академія казкових наук, говорить Чудлик! Сенсація: знайдено волошкового квітозавра!»

Тут касирка заллється сміхом, відірве квиток і, простягнувши його у вікно, скаже: «З вас десять гривень».

– Про Чудлика розповідала? – поцікавиться у воротах вусатий дядечко з пов’язкою «контролер» на рукаві.

– Ага! – кивнете ви, віддаючи йому квиток.

– Це я перший дізнався про те, що професор знайшов квітозавра. І зовсім він не бігав дзвонити до касирки, і не кричав: «Еврика, еврика!», а просто підійшов до мене і попросив закурити.

– Так професор же не курить?

– Правильно, не курить, – погодиться з вами контролер, – але того дня закурив «на нєрвной почвє»! Їй-бо, не брешу!

А потім, гуляючи алеями ботанічного саду, ви обов’язково замислитеся: «Хто ж із них правий?»

Так от, я насправді знаю, як усе було!

Знайшовши Клумбу із яйцем, професор передусім дістав з кишені олівець і блокнот, замалював її сплячу, зазначив точний час знахідки і поставив свій підпис. Тільки після цього він зважився залишити печеру – сонячний промінь, пробиваючись під землю, вказував йому шлях.

Опинившись назовні, Чудлик помчав до своєї автівки-«сонечка», сів у неї і натиснув на педалі з такою силою, що вона стартувала з місця, мов той гоночний карт.

Біля Бессарабського ринку машину зупинив старший сержант патрульної служби Микола Гедзь.

– Порушуєте, пане Чудлику, майже сто кілометрів на годину! – суворо сказав він, помахуючи смугастим кийком.

Але коли професор розповів йому про свою знахідку, старший сержант увімкнув на патрульному автомобілі сирену супроводження і за півтори хвилини домчав «сонечко» до будинку Академії казкових наук.

– Країна має пишатися такими людьми, як ви! – сказав професорові на прощання, взявши під козирок.

Новина про те, що Чудлик знайшов у ботанічному саду волошкового квітозавра, вмить облетіла цитадель вітчизняної науки. Величезний будинок перетворився на розтривожений вулик. «Де він? Як він? Що він?» – бігали коридорами професори, хапаючись за голови. «Це ж незбагненно!» – вигукували вони, здіймаючи руки, і, смикаючи один одного за ґудзики, питали: «А ви подробиці знаєте?»

Подробиць не знав ніхто. Одні казали, нібито Чудлик знайшов квітозавра в капусті, інші запевняли, що його приніс лелека, треті стверджували, що професор провалився в каналізацію і там його вкусив жовтогарячий пацюк. Коли ж він за ним погнався, то потрапив у палац мишачого короля, який подарував йому квітозавра. Майстри версій та гіпотез продукували їх сотнями. І жодна не відповідала дійсності.

Тим часом Чудлик зачинився в кабінеті начальника Академії казкових наук академіка Хитренка і мав з ним тривалу й серйозну розмову.

Слід зазначити, що академік Хитренко був дуже обережною людиною і зазвичай, перш ніж ухвалити серйозне рішення, обов’язково радився зі своїм начальством. Проте нині він був найголовнішим науковим начальником і радитися не мав з ким, тому відверто нервував.

– А може – ну його, почекаємо, – вкрадливо говорив Хитренко до Чудлика. – Та й кому це зараз треба? Грошей на науку виділяють дуже мало і що накажете робити з цим квітозавром? Чим годувати, де розміщувати? Адже прикладів у світі не було… На кого нам рівнятися?

– Навіщо ж на когось рівнятися?! – гарячкував професор. – Довіртеся мені! Про квітозаврів я знаю все!

– Так-то воно так, – цокав язиком Хитренко, – та нам би хоч якийсь приклад із закордонної практики… Чи приїхали б люди, навчили…

– Так навіщо ж учити, коли ми самі все вміємо й усе можемо!

– Так то воно так, але б краще підстрахуватися.

І хоча професор завжди шанобливо ставився до керівництва, тут він не втримався і назвав свого безпосереднього начальника «боягузливим бюрократом».

Хитренко вкрився червоними плямами, затрусився і закричав:

– Та як ви смієте?! Я, я… Я забороняю вам чіпати знахідку! Квітозавриха із яйцем – це власність держави і питання про її пробудження ми будемо вирішувати на з’їзді вчених, за погодження президента і Верховної Ради, чергове засідання якої відбудеться за три місяці, бо депутати йдуть у відпустки!

– За три місяці?! – аж смикнувся Чудлик. – Але на цю подію Земля чекала мільйони років!

– Почекає ще! – самовдоволено сказав Хитренко. – А тепер ми маємо створити спеціальну наукову комісію з вивчення знахідки, головою якої я зараз же ж призначаю себе! Бо врешті-решт на мені уся відповідальність за здобутки вітчизняної науки.

Скажу вам по секрету, під час розмови з Чудликом в голові у Хитренка визрівав підступний план, як привласнити відкриття нашого професора. «За таке відкриття я обов’язково отримаю Нобелівську премію і нарешті стану багатим і знаменитим, – міркував Хитренко. – Збудую собі величезний заміський будинок, заведу там страусів, а ще куплю дорогущий „Мерседес“, і взагалі…» Тут у нього аж голова пішла обертом від сподівання на майбутні статки…

– Все, ви вільні! – кинув він насамкінець Чудлику. – І попереджаю: не наближайтеся до печери без дозволу спеціальної наукової комісії!