Читать книгу Соловецький етап. Антологія - Антология, Питер Хёг - Страница 2

Лист селянина з Київщини

(Рік народження 1888)

Жив собі я у селі, господарював, мав собі чималу сім’ю, 7 душ, і усього мав 3,5 десятини землі; було мені дуже тяжко виховувать дітей, ну усе-таки, живши при сім’ї, веселився, бо любив її.

Тільки було дуже важко жити мені через Большовицьку Владу, що вона так ізнущалася із українського селянства, забирала, обдирала, арештовувала; ну не давала селянству нічого: ні мануфактури на одяг, ні шкір на обув, ні інвентарю на обробіток землі. І дуже було важко дивиться на цю справу; навіть і дітям зшитків не було і книжок на освіту. У селян все забирали і руйнували, а заробітків не давали. І це так було і мені і взагалі усім громадянам на Україні.

Знаю, як сегодні, що це було проти 10 ІV 1929 року. Гарненько наробившись, я і усі діти і жінка посходилися увечері до хати, посідали собі, повечеряли, посовітувалися про завтрішній день, як у мене велося, а й не знали, що наді мною думає Большовицьке ОГПУ. Полягали собі спати, коли слухаю, аж собака гавка. Ідуть. Я думав, що хто із наших громадян. Коли ні. Відчиняю двері, коли уходить у хату із револьверами три чоловіки незнакомі і кажуть: «Можна вас обшукати?» Я кажу: «Будьте ласкаві». Перекидали мені усі речі, не знайшли нічого, а потім кажуть: «Убирайся, ходім з нами». І я пішов. Коли розібрав, аж то ОГПУ. Приводять нас у сільраду, коли там іще єсть наші громадяне. Я питаю: «За що?» Кажуть: «Не знаємо». Коли іще приводять, і назбирали нас одинадцять чоловік. Діждали ми ранку. Ведуть одправлять нас у Росію. І садовлять нас між тих, що той жінку порубав, той брата зарубав, той сусіда убив і всиротив сім душ. Стало нам страшно, що змістили нас умісті з ними. І так, що нема нам ні сісти ні лягти і не допускають до нас нашої родини, навіть не допускають, щоб і їсти два рази у день принесли.

Сидимо ми день, сидимо два, зробили нам допит, а у камеру набили так, що нема де лягти і нема чим дихать. Просиділи ми так 10 день. На одинадцятий день приїжджає із ГПУ 22 чоловік і забирають нас у м. Київ у Бупр, Лук’яновка № 2. Приводять нас і заганяють у пересильну кімнату, аж там уже є чоловік 150. Нігде не тільки сісти, ну й стати. Ми там побули до 7 годин вечора. Це було 19 IV 29 року. Із відціля нас переводять у карантин, в 9 камеру. Загнали нас туди 85 чоловік. Там ми пробули 2 дні і зробили там нам медичний огляд. У 9 камері попали ми між таких, що забрали у нас усі речи і їжу. Остались ми без нічого. На третій день нас відокремили від їх, і ми вже думали, що буде ліпше. Коли загонять нас у одиночку, може хто був у ній, то зна. Площі 20 квадрат. аршин, а нас туди посадили 20 громадян. Ввійшли ми, поставали і не знаємо, що і робити. Може стояли так 3 години; не могли один до другого балакати. А потім стали совітуваться, як ми тут отаборимося. Стали міркувать. Обміркувались, що, як не полягаємо, так двом місця нема. То ми вирішили двом на нас прямо лягати, та не можна було так спати. Так ми: два не спить, а потім два устає, а ті лягають. І так чергувалися два тижні, аж поки нас перевели на Слідствений Корпус. (Так називається у нас у Києві колишня жіноча тюрма). Ну ми думали, що там нам получша, аж ні.

Пригонять нас на 3 корітар у 3 камеру, може її хто зна. Де було при царі Миколі 16 чоловік у камері, так нас загнали туди 72 чоловіки. І так я сидів там 5 місяців.

Коли я видержав карантін і посадили мене у слідствену камеру, тоді визиває мене слідчий. Ізробив мені допит, виставив мені статьї і надсилає мій протокол до Харківської Наради і не тільки мій, ну усіх тих політичних, котрим ізробили допит. Ждемо аж до 24 IV, – не чуть нам нічого. Коли приходять уночі, в одинадцять годин вечора, і забирають 17 чоловік. Ми не знали, де їх діли, аж поки їхні дружини не узнали, що їх розстріляли. А другий вечір, – 13 чоловік. І так ми думали, – всіх розстріляють. А після того так: 2 чол., 3 чол., 5 чол. і пошти кожної ночи. І так я сидів на смертному корітарі аж до 24 VII 29 р.

І тоді, коли винесла Нарада Харківська смертні вироки, то почали і висильні виносити. Так зразу по 10 років Сол. Конц. Лаг., а потім по 5 С. К. Л., а нарешті по 3 роки. І мені винесли 3 роки Соловецьких Конц. Лаг. адміністративним порядком. І це, що я написав, – розстріли і по 10 років, і по 5 і по 3 роки, – це все адміністративно. Усе, і розстрілювалося і висилалося. Тут по суду нема ничого!

Коли мені винесли 3 роки Сол. К. Л. висилки, відбирають нас таких, як я, 104 чоловіки і направляють нас на Москву. Поперед мене, кождого тижня, 2 рази на тиждень, такі партії відправлялись на Москву. А що по суду, дак одправляли кождого тижня по 1000 громадян, бо це був Київський Пересильний пункт. Перший був у Харкові, а другий у Києві.

Загнали нас у «столипінські» вагони і привозять на Чернігівщину. Там іще додають 50 чоловік, таких самих, як ми. Їдем далі. Не дають нам ні води, нічого. Приїжджаємо ми у Москву о 7 годині ранку. Дожидаємо. Коли приїжджають криті автомобілі, котрі на розстріли возять, – «чорні ворони» – так їх називають. Набили нас туди, мало ми не подушилися. Як би ще хвилин 5 везли, – подушилися б. Привозять нас у тюрму, що «Бутирками» називається. Побули ми там до 10 год. вечора і відправляють нас далі на станцію, на Петроград. Їхали ми суток 3 до Петрограду у столипінських вагонах. Не дають нам ні води, нічого. У Петрограді стояли ми год. 4 і там вже удалося напитися кип’яченої води. І знов везуть нас далі. Кажуть на Петрозаводск. Доїжджаємо у Петрозаводск. Поламався наш вагон. Поки його там справляли, то ми стояли пів суток. Їдемо далі: Волховстрой, Медвєжя гора і Кема, іще було багато станцій, ну не пам’ятаю. Під’їжджаємо до Кеми.

Там уже будинків багато. Уже я бачу і людей: працюють теслярі. Я питаю, чи то наші. Кажуть, – наші, бо зауважують, що вони під охороною. Охороняють їх з рушницями. Привозять нас на станцію Кема. Тут я бачу, що із нашого табору вже знакомляться із земляками, котрі мабуть раніше попали сюди. Наші земляки вже й волами їздять, бо це приїжджає до нас на станцію дві парі волів із возами і кажуть нам складати свої речи. Ми склали свої речи і нас зайняли як овець і погнали, кажуть, що у Попів Остров. Ідем ми по таких вулицях, що понакидано там пиляних обрізків із брусків, обаполів. Із цего там вулиці пороблені і навіть ціле місто, бо там багато лісопильних заводів. І там наші земляки на їх працюють, і там нашого брата, як мурашок!

Приходимо. Стрічають нас там, одчиняють ворота і за нами зачинили. Коли увійшли ми у двір, аж там наших земляків, – тисячі! Виглядують із бараків, дивляться, пізнають нас. І ті бараки названі були ротами: перша, друга і так далі. Загнали нас у двір, загорожений колючим дротом, у тому дворі теж барак – сьома рота (так він називався). От нас і зігнали туди 1300 чоловік. У тому бараці три поверхи нар. Заходимо ми туди, – не вміщаємось. Нас набивають туди, – не вміщаємося. Таки загнали! Увійшли ми. Угорі над нами люде і у низу під нарами люде. Де нам діться? Так ми, як де хто стояв, так і спинилися, а речи наші надворі ісклали на одну купу. Холодно надворі. Ось приходить ротний: «На повірку!» Виганяють нас усіх із барака. Поставали ми у ряди і стоїмо. Командують нами і тими дядьками, котрім по 70 років. Виходять усі. Дивлюсь я, аж так люде: українці і багато кавказців. І ще єсть ізольовані, ну не так то багато, голі, босі. Так і їх з нами у ряди. І якраз поруч мене стояв да ховався від холодного вітру за мене голий-голісінький і без шапки, як мати народила. Не дивляться ні на кого! Коли чую: «Смірно!» Я дивлюсь. «Равняйтеся!» «Расщитайся по порядку!» А тут такі дядьки стоять, що мабуть він цего «порядку» ніколи і не бачив. То інженери, то дядьки такі, що нічого не знають, то батюшка, то якийсь інтелігент і у додаток цего ще стояли люде, що навіть по нашому не вміли й балакати – кавказці. Жидів між цими людьми було зрідка, а кацапів – мало зовсім. Вистроїлися. Коли приходить ротний, – прізвище Курілко, і обзивається: «здра сєдьмая рота!» Ми обізвалися. Каже: «не чую! Треба так обзиваться, щоб аж в Петрограді було чути». То ми йому гавкали, гавкали «здра», так щоб було чути аж у Петрограді, а мабуть не чули. І тільки й балачок у него, що «Мать вашу» і у ребра і у печінки. І немає у людини того органу, щоб він не сказав у нього «мать». Та ще казав: «Загадаю тебе лезь у воду – полезіш, загадаю ложіться в грязь – положіся; у бочку із навозом полезіш». Так і було! Я думав, що це так собі, аж воно правда. Такого чоловіка, – 43 роки прожив, – не бачив. Коли б його із усієї земної кулі люде не бачили.

Пробув я там так з тиждень. Коли якось у вечері о 10 годині, викликають у командіровку плотників і мене у той самий гурт. Вийшли ми. Холодно. Роспитався я, у яку командіровку. Кажуть, у гарну: бараки робити для тих, котрі будуть ліс рубати, так за для них такі хати будувати. Перекликають нас, забирають, ведуть на станцію, садовлять у вагони і везуть. Куди ж везуть? Десь на північ, у якийсь Зашеєк, що я єго ніколи не чув. Везуть. Ні води нам не дають, – нічого. Привозять у Зашеєк, кажут, – треба йти один кілометр до будинків. Приходимо. Стоять, правда, будинки. Коли виходять ізвідтіля люде й не люде, чорти не такі: обірвані, зарощі, босі, голі, чорні. Коли роздивлюся, аж то мої земляки, а я їх зовсім і за людей не полічив. А і я ж у таке життя іду! Щось мені показалось дуже страшно. Доводять нас до тії хати, де нам прийдеться жити. Коли я подивився на ту хату, аж та хата сажою укрита: вікон від сажі не видно, не видно й рям. Іще страшніше мені стало. Заводять нас у хату, де мешкає 65 громадян. Сажа на нарах, сажа на стелі, у сажі люде – обірвані, голі, зарощі. А воші так і лазять… І дарма, що люде забиті долею, ну прийняли нас нічого. Стали роспитувати про свій край: як люде живуть і яке положення на Україні. Ми ж стали питати, яке тут положення. Кажуть, – «кепське: хто сюди заїзжає, то уже не вертається». Мені іще стало страшніше. Тоді і думаю собі: як би ізвідціля утекти.

Переночували. Гонять нас на роботу, – шпал носити. А їсти дали нам на сутки 500 грам хліба і 2 ложки каші. Так і пішли ми на роботу. Працювали ми до вечора, а у вечері дали супу із гнилою рибою і теж дві ложки каші. Так ми полягали і спати. Не було де лягти, так я ліг біля порога. Так я прожив там три дні. Почали готувать човен, щоб їхать по річках і великих озерах з високими камінистими порогами на північ іще 130 кілометрів, до краю, що називається Бабїн Кут. Приготовили човна, наклали харчів, струмент і усе, що казали. І збирають нас 65 чоловік одправляти. Сіли ми у човен і поставили паруса, а тут люде були ті, котрі ніколи й води не бачили. Ну я води не боявся, бо я виріс на воді. Так що мені було нічого. Страшно тільки було того, що уже було холодно та ще до того вже біля 25 сантіметрів снігу на землі лежало, а по берегах вже лід намерзав. Так ми і поїхали. Із нами їхала ще охорона, – десятників чоловік з 10 і начальник охорони. Доїхали ми до одної річки, котра впадала у озеро, коли дивимось, аж там високі пороги, а через ті пороги треба нам перебратися. Трудно було нам перебиратися. Бродили ми біля них попід руки у воді. Коли човен між каміннями застряне і його не можна ізвідтіля витягнути, так заганяють попід руки у воду, щоб човна вирятувати. У воді обмочуємося од ніг до голови, а тоді лягаємо спати на снігу і на морозі, під откритим небом. І так ми їхали, по таких великих озерах і через такі великі пороги, три тижні (130 кілометрів) і усе такі пригоди терпіли до самого Бабйого Кута. Приїхали у Бабїн Кут. Так, як я умів човном владіти, так мене ізнов послали по хліб у Бабю Дачу. І вже, поки я вернувся, то найшлися ті сім чоловік, котрі мене не діждалися і напали на варту і роззброїли. Набрали чого їм треба було і пішли на Фінляндію. Коли я приїхав із хлібом, то вже їх не було.

То я собі підобрав людей іще 4 чолов. до себе і теж почали тікати. Ну як я думав тікати, дак я підговорив тих, котрі зо мною їздили по хліб. Ми собі купили цукру, сухих овочів, і тютюну, тобто того, що найпотрібніше та найкорисніше. А у мене ще було трохи сухарів. Приїхали і діждали ночи… Усю свою лишню одіж покинули. Узяли собі сокири та пилку, та й пішли собі шукати Фінляндії…

Коли ми зібралися тікати, придбали собі харчів, сокири, пилку і сірників, щоб було чим ізрубати деревину, було чим напиляти дров і накласти вогню. У додаток дістали цвяхів, коли прийдеться де нам переїхати через озеро або через річку, щоб нам не заперечувало дороги, коли ми матимем напрям свого мандрування. Отож ми усе собі дістали і вирушили у дорогу проти 24 IX 29 року. Було нам дуже тяжко через те, що у нас не було компаса, а особисто мені тому, що ізо мною люде йшли темні да ще і не свідомі. Коли ми вирушили, то нам пощастило: на перший день ізійшов місяць і я міг розрахувати, куди стоїть захід, куди стоїть схід, північ і південь. Так, як я колись у школу ходив, то знав географію і тепер міг розрахувати куди лежить Фінляндія. Так ми і пішли прямо на захід. Пройшли ми до початку дня і вийшли на високий хребет гір кам’яних та снігових. Як подивилися, так скрізь кам’яні гори і сніги біліють. По горах сніг було видно, бо на них ніщо не росте, а по низинах – величезні безвихідні ліси. Найшли ми собі місце, для нас вигідне, де тече вода, зварили собі чаю, зварили собі їсти. На наше щастя ізійшло сонце. І знов я міг розрахувати, куди нам іти. Нам було сказано, що до границі фінляндської 17 кілометрів, а від границі до тих місць, де живут фінські селяне, було ще 150 кілометрів, через ліси і болота. Вилізли ми на гору. Подивилися. Нігде нічого не видно, – одні гори та ліси. І тут ще, на наше нещастя, сонце сховалося і наліг туман, а нам треба мати прямий напрямок до Фінляндії. Що ж тут далі робити? Треба із природою боротись. Я і кажу своїм супутникам, що я у себе у лісі знаю такі примітки, бо мені приходилось у своїм лісі блудити, так я виблуджувався. Так: на південь лежить більше і довше гілля, а друга примітка така, що із півночи мохом більше обростає дерево, ніж із півдня. Вони ізо мною погодилися і пішли ми далі. Ішли ми день, ішли ми другий, – каміннями, горами, лісами, болотами невгасимими та мохами, зарощими поверх каміння. Часом бувало, коли ступиш ногою, то залізеш по пояс. А до цего проходили такі скелі камінні, що, як глянеш униз, дак і кінця немає.

Та це все нічого було боротися із цим болотом, озерами, із камінистим нерівним ґрунтом, із високими утішними горами… Ну, а як прийшлося боротися із голодом і з обезсиленням свого хвизичного органу, – це вже була тяжка річ! А особливо, як прийшлось боротися з несвідомістю людською! Бачте, річ така: ці люди не хотіли ізо мною погоджуватися, щоб розділити на кожний день порцію своєї їжі, бо я рахував, що може прийдеться і довше ходити. Вони ж не дивилися на це да їли скільки було охоти, бо важко було на собі нести усе. Коли ми промандрували уже так із декілька день і не бачили перед собою нічого, то мої люде почали робити революцію.

Так, що вже мені стало дуже тяжко. Уже у нас і хліба нема, уже у нас і сили нема… Тільки був у нас ще сахар. Та в додаток пішов дощ, та змив трохи сніг і якісь показалися на гілках чорні рясні ягоди, так ми їли їх. І тими ягодами та сахаром ішли ми п’ятеро суток. Скрізь ліс, не видно ні угору, ні убік, темно, як у ночі. Треба було на саме високе дерево вилізти, щоб подивитися, чи нема чого попереду нас, а тут уже і сили немає. От ми дійшлися до того, що уже треба було пропадати, бо уже троє суток жили ягодами та мохом. Вже з великою силою боролись ми з тамошньою природою. Зайшли так, що не знаємо куди. Гори перед нами, камінні руїни і страшні болота… І вже бачимо перед собою кінець життя свого…

Коли чуємо, собака загавкала. Ми і пішли на собачий крик. Ну якраз нам попалося тоді найгірше з тамошньою природою боротися. Ідемо по напрямку собачого крику і стало перед нами невгасиме болото, що нам треба було його перейти. От ми і почали плутатись там. Коли находимо праворуч невеличку річку, що бігла із скелястих гір по кам’янистому ґрунту, дуже бистро і шумно, метрів з 10 шириною. Найшли ми величезну ялину, котра була похила на річку, звалили її й вона перегородила річку, так, що ми перейшли ту річку. Пішли далі голодні, злі, обмочені і тільки пленталися. Не чути вже собачого крику. Я бачу, почалось незадоволення з мене моїх товаришів перебіжчиків, через те, що ніби то я завів їх. Вибачте, що я вам не розказав, що за люде ішли ізо мною, бо за перебування своє у С. К. Л. із ними мало був, то я й не знав, що воно за люде. Тимчасом, хоч би й знав то теж рішився б утікати, аби не бути у большовицькій каторжній роботі. Я думав, що ці люде в такім становищі при мандрівці, будуть терпеливими, як і я. Коли ж ні. Та й нема нічого дивного, бо я тільки при мандрівці взнав, хто вони є. Один був грабіжник із-за Байкалу, котрий нападав на кого йому попало і роздягав і роззував; через його руки багацько пішло на той світ людей. Другий був із Волинщини, теж такого самого погляду. Третій був трохи здержаніший, але все таки руку тяг за першими. Четвертий, хоч і був контрабандистом, але на погляд видавався чесним і релігійним, – польської нації. Цей мені усе розказав, бо він їх добре знав, сидячи разом з ними у Соловках. От мені із такими людьми й трудно було миритись, а ще до того й несвідомими.

Ідемо ми… Мені й кажуть: «Ну веди, до чого ти нас доведеш!» Ідемо далі мовчки… Коли якраз, на моє щастя ізнов собака гавкнула грубим голосом. Я і усі були із сили вже вибились через голод. А тут ще змінилась погода. Був раніше туман та сніг, а тепер став дощ. І бродимо ми серед ріжних рослин оббовтані, обмочені. Далі вже не можемо йти, а все таки плентаємось… Собака іще раз загавкала. Тут я бачу, що мої подорожні зраділи, не знають, що робити: той каже те, а той друге. Ну, а я їм відповідаю: «Давайте ізробім так, що хто з нас найсильніший, нехай вилазить на дерево, на найвище і побачить, що у нас єсть іспереду». Мені одказують: «Ти ж найсильніший, то і лізь!» Я подивився, покрутив головою. Хоч був я і самий старіший між ними, і найкраще умів по деревах лазити, але, біда, що не було сили. Зупинив я їх, а сам пішов шукати вигідного дерева. На моє щастя воно попалося. На високому місці стояла найвища сосна. На неї було дуже гарно лізти, бо суки були мало не від самої землі. Все таки я не міг до першого руками дістати. Тоді я гукнув одного із своїх подорожників і сказав, щоб він пригнувся. Він нахилився і я став на плечі. Потім він підвівся і я дістався на сучок сосни. Сосна була вишиною метрів з 20, так що, як я виліз на її вершок, то видавався за велетня, що панує над цілим лісом. Подивився я в одну сторону, подивився в другу, в усі краї, аж угледів я величезні озера, а з озер дим куриться. Побачив я ще й будинки. Тоді я озвався до своїх, щоб вони замітили в якому напрямку лежать озера й будинки (показав я їм рукою). Насилу ізліз додолу, бо вже зовсім стратив силу. Подорожники погодились, щоб я трохи одпочив і тут ми порадилися, що нам далі робити, бо ми не знали, що це тут за люде живуть.

Пішли ми далі, у тому напрямку, куди я їм показав. Доходимо до невеличкої річки, такої, що можна її переступити по камінні, і бачимо, лежить стежка, як гадюка покручена. Пішли по тій стежці… Було ще рано, ще сонце не зійшло, як нас довела стежка до тих будинків. Приходимо ближче, – чуємо людську мову і дитячий крик. Ну ми не знаємо, що це за сторона: чи совєтска, чи фінска. Ми зробили засаду, посідавши у лісі. Прислухаємося… По крику людей можна було догадатись, що там, трохи далі за цими будинками, живе якесь велике населення, бо чуть нам було багато людської мови і дитячого крику юрби. Нас це не задовольняло. Ми боялись попасти в руки будь кому. Вирішили ми оставатися на місці та придивляться, що тут єсть і хто в тому господарстві, що проти нас. І так ми рішили ждати до ночі і тоді зробити розвідку. Коли присмеркло добре, так, що не можна було узнати, як ми будемо по господарству ходити, то ми тоді вирушили. Господарство було складене так: стояло дві гарні жилі будівлі та дві гарні холодні будівлі. Лежав ожеред кулів соломи, сани, валялися бочки порожні, а між ними і повні, але не знаю з чим. Крім того, стояв оббитий дошками сарай, похожий на крамницю. У жилих будинках світилося і видно було, як люде поралися. Завдяки тому, що на господарстві не було собак, то ми могли поводитися, як дома.

Розрахували ми, що господарство це є базою постачання людей при розробках лісу, котрими керує ГПУ. В будівлі світилося. В хаті були: в одній кореєць із жінкою, а у другій ціла сім’я. Придивляємось, аж на ґанку біля хати стоїть діжка із водою, а там мокла риба. Був це для господаря нежданний день по видатку риби на їжу. Бо ми ту рибу забрали да без хліба, без нічого поїли і трохи підкрепилися. А там відірвали дошку у крамниці та й улізли до неї. Там було сало, консерви, хліб печений, сахар, кружки, кожухи, валянки, нові чашки та інша всячина. Ми собі взяли хліба, сала кіл з 5, консервів 30 штук, сахару, порожніх мішків на харчі, по чашці, бо в нас погані були. І більше нічого ми не взяли. Навантажились… Потім сіли під тим господарством та наїлися і пішли далі. Одійшли кілометрів з 5, наклали вогню і почали уже справлятся. Нагріли окропу, напилися чаю, наїлися і полягали та трохи одпочили. А потім ізнов у подорож. Ідемо, коли знов озеро. Дійшовши до того озера, ми побачили, що воно дуже велике. У нас були цвяхи, пилка, сокирка. Так ми нарізали сосон, ізробили собі плота, поробили весла, склали свої речі і поїхали собі на другу сторону озера. Переїхавши озеро і придержуючися свого напрямку, пішли ми далі. Проходили ми велетенськими лісами, горами, болотами та камінням. Після озера ми йшли ще два дні та й дійшли до якоїсь вузенької лінії. Пройшли ми по тій лінії до самого вечора. Дійшли до високої гори і стали там ночувати. Наклали собі гарного вогню, обсушилися і полягали спати під ялиною. Прокинулися уранці й напилися чаю, бо тоді у нас був чай, сахар і хліб. Після цього й кажуть товариші мені й тому поляку, котрий був на одно око сліпий і хвизично нездатний: «Давай із вами поділимося харчами і усими речами і ви куди хочете ідіть, а ми підемо окремо». Я відповів: «Хлопці, ще розрізняться дуже рано, іще у нас єсть трохи харчів, будемо собі шукати краю». «Шукайте ви собі, а ми собі», – відказали наші товариші. Таким робом вони відокремилися від нас. І пішли ми вже у двох шукати фінської границі… Ідем собі… Коли находим широку лінію і пішли ми по тій лінії. Вона, як нам здавалося, мала б іти на південний захід. Ідем собі один день. Ідем по горах, по кручах скалистих. Дійшли до високої гори, аж на тій горі лежить купа каміння і зроблена із чотирьох деривин вишка.

Це було на самій високій горі. От ми дійшли до тієї вишки і почали думати, що робити далі. Коли дивимось, – униз пішло узгірря і якась стежка. Так ми і пішли по тій стежці. Коли знову дійшли ми до лінії широкої. Тут вже від широкої лінії пішли перехресні лінії. Ми звернули на перехресну лінію, по над котрою угледіли високу із жерток ізроблену загородь, скрізь понад лінією. Ми думали, що це якийсь багатий господар з того краю живе. Ну ми помилились, бо, як пізніше взнали, це було загороджено понад границею, щоб фінські олені не переходили на совіцьку територію. Ідем ми півтора дні понад тією загородю і по тій лінії. І дійшли до високої гори. Побачили ми, що тут колись була величезна лісова пожежа. Отже літо вже мабуть бувало сухе, бо й каміння оброщого мохом вже не зустрічали і сосни всі були попідсмалюваними. Вже ми думали, що тут люде ходили та й зробили пожежу. Дуже нам тяжко було по руйнованому і голому камінні ходити… А тут іще і висока гора. Ми вийшли на ту гору і я, таки по старій привичці, виліз на сосну, щоб подивитися навколо. Не було нічого ізпереду, а тільки простяглась скільки видно та смуга, по котрій ми ішли. От ми почали через цю загородь перелазити та йти, як мені здавалось, по тих примітках, що я вже згадував раніше, на захід. Ідем далі; тут уже немає слідів пожежі, а каміння пообростало товстим пластом моху. Ідем по коліна загрузаючи у мох, плентаємося далі… Уже ми сходим із узгірря і йдемо попід схилом гори… А ліс із чистої ялини та такий густий, що світа в ньому не видно… А вже в нас ізнов харчів не стає. Тільки остається у нас три коробки консервів, сахару грудок з п’ять да окришки з нашого хліба, що ще у нас зоставався… Тут чуємо десь собака товстим голосом загавкала. Ми поставали і не віримо собі. Коли ізнов собачий крик. Ішли та й ішли. Той собачий крик повернувся і десь ізник, а тут нас ніч захопила. Остаємося ночувати. Наклали собі огоньку. Сокира наша вже затупилась і з топорища спадала. Мій товариш поляк ізмучений був і тієї хвилі упав і заснув як убитий. Я відійшов і сів дальше від огню, щоб мені не перечив огонь слухати, бо поліна горіли і лускали. Сидів я й сидів. Нічого не чути. Так і я теж пішов відпочити. Починався мороз. Я ліг спати під ялиною…

Переночували. Осталося у нас дві банки консервів і дві грудки сахару, бо ми увечері одну із’їли. Нагріли окропу, укинули туди консервів, розварили, розділили чашкою зварені консерви та й попоїли їх. Пішли ми далі в напрямку тієї сторони, де собака гавкала. Пройшли ми не багато. Тут уже не так було трудно іти. Хоч болото було, ну рівне. Вже показалися берези; обрадували вони нас, бо вони неначе давали нам знати, що тут недалеко живуть люде. От ми переходимо ті берези, коли чуємо собака ізнову гавка. Ми прямо й пішли на той голос. І знову ідемо, а крик собаки від нас віддаляється. Я й кажу товаришеві: «Це десь охотники пішли і ми їх не дожинемо». Потомилися. Осталася у нас тільки одна банка консервів. І їсти хочеться і ноги не несуть. Але ідем далі, а собака то гавка то перестає та все віддаляється від нас.

Я й кажу своєму товаришу: «Давай вилізім на гору, а я іще раз вилізу на дерево і подивлюся, чи не видно спереду нічого». Вилізли ми на гору і виліз я на деревину, ну вже не на високу, бо тут на горах вже не було високих дерев. Виліз, глянув уліво, глянув управо, коли дивлюсь, аж бачу велике озеро, а потім боці озера будинки стоять і бачу, що люде коло них ходять. Я сказав своєму сопутникові, що бачу будинки. Він радить мені злазити з дерева і хрестячись каже: «Слава Тобі Господи, що ми дійшли до людей!» Ну а що, як ми ще на совіцькій стороні? Але все таки вже нічого, бо тут, в цій глуші, можна зазимувати, а перезимувавши і далі рушити в дорогу. Ізліз я з тієї сосни, порвавши собі штани і піджак, бо то була молода і густа сосна. Оддихнув, бо був голодний і зтомлений. Потім встали і пішли шукати хат. Не так легко їх шукати, як сказати. Ідемо. Найшли якусь стежку і пішли по тій стежці, а стежка, як гадина, в’ється поміж каміннями. Доходимо до озера. Бачимо далеко по тій стороні озера будинки. Ми пішли понад озером по стежці. Натикаємось на собачий слід і якась видно людина пройшла у чоботях. По цьому сліду, який, як ми думали, зробив охотник з своєю собакою, ми дійшли до озера. Аж тут бачимо на березі озера стоїть човник із веслом і на тім боці видно будинків з 5 чи 6. От ми і сідаємо у човник. А стало холодно, – мороз… Приїздимо до тих хат. Входимо просто в одну хату… Здоровкаємось. Дивляться люде на нас, а ніхто нам нічого не відповідає. Я питаю: «Що це за сторона»? Вони мені відповідають: «Ей юммаре». Аж тепер, коли я побував у Фінляндії, то узнав, що то значить те «Ей юммаре». Воно значить: «Не розумію». Бачу, що обстановка у хаті не корельська: збруя на коня німецька, гарна, у хаті чисто, на стіні годинник висить, швейна машина стоїть і усякі необхідні господарські речі. Я тоді сам розрахував, що ми не в Росії, а у Фінляндії. Попросив я у господаря води. Був у мене кусочок мила і рушничок, то я і мій товариш умилися. Потім стали просити у них їсти, – вони не розуміють. Посходились всі люде того хутора та дивляться на нас. Коли один фін, поговоривши щось з другим, кличе нас до своєї хати. Прийшли ми до його. Дав він нам фінського хліба, що похожий був на пластинку з грамофона, так ми його у двох із’їли, запиваючи водою. А той господар запріг коня і одвіз нас може кілометрів із десять до охорони. От ми уходим у штаб охорони. Здоровкаємося. Вони нам відповідають не понятне. Вони нас не розуміють, а ми їх не розуміємо… Приводять вони мене до телефону, а у телефон обзивається до мене хтось по руські, але його вже можна було розібрати. Питає: «Хто ви такі?» Я кажу: «Перебіжчики». Далі, на запит, чи ми голодні, я відповів, що ми вже три дні нічого не їли. Тоді той невідомий чоловік позвав до телефону охоронника і щось з ним говорив. Зараз же після цього нам дали по стакану молока і нарізали тарілку оселедців. Ну я із’їв два куски, бо був голодний, а мій товариш поїв усю тарілку. Дали нам масла, чаю з хлібом і ми понаїдалися й понапивалися. Додаю, що охоронники фінські, – чисті, гарні і пристойні.

Оце така була моя подорож до Фінляндії із 23.ІХ 29 р. по 6.Х 29 р.