Читать книгу Соловецький етап. Антологія - Антология, Питер Хёг - Страница 7

Генадій САДОВСЬКИЙ

*1 Геннадій Садовський народився у 1897 р. в с. Ков’яги на Харківщині в родині священика, за іншими даними – в с. Чернички біля Бердичева. Навчався у Київській духовній семінарії, а згодом у Київському університеті. З 1918-го в армії УНР, неодноразово тікав з денікінського полону. У 1918—1920-му перебував у Житомирі, був військовим комендантом, видавав газету, боровся з більшовиками, дбав про українські кадри. У 1920-х вчителював у с. Сестринівка біля Бердичева.

У 1926 р. його заарештували в Харкові, а 3. 04.1929-го засудили на 10 років концтаборів. Відбував покарання в Белбалтлагу і на Соловках.

9. 10. 1937 р. його засудили до розстрілу, а 3. 11. 1937 р. розстріляли у Сандармоху. При обшуку було вилучено його роман «Сонячні ночі» та повість «Семінаріада».

Син залізничника, семінарист Київської духовної семінарії, а згодом студент Київського університету, Генадій Садовський ще на 19 році життя вступив до Української петлюрівської армії й до останнього подиху вважав себе за солдата цієї армії. Високого і стрункого, з блакитними очима й русявим чубом, Генадія знали, як молодого, але відданого справі національної та соціяльної волі українського народу. Знали і поважали.

1933 рік. Дев’ятий Кемський відділ Біломорсько-Балтійського табору «Морсплав», вечір. Лежу на верхніх нарах. Чую, хтось питається про мене. Устаю, спускаюсь на підлогу, відгукуюсь.

– Це ви Підгайний? – питає.

– Я, – відповідаю.

– Ви з Харкова?

– Так.

– То ми ж з вами – земляки. Я сидів у спецкорпусі Холодногорської тюрми. Я – Садовський.

Ми познайомились.

Генадій Садовський сидить вісім років у тюрмі. Він все уже бачив. Переміряв босими ногами Соловецький архіпелаг, побудував на славу «вампіра» Біломорський канал, і знову на «Морсплаві», і знову його путь на Соловки. Але він такий, як і ті незабутні дні, коли український народ, прокинувшись, повстав. Як і тоді, скрізь і всюди придивляється, прислухається, вишукує, гуртує, навчає, сам учиться і всім, чим може і як може, допомагає за всіх умов своїм землякам-українцям. Серед сірої, одноманітної таборової юрби вишукує українців, щоб, використовуючи свій довгий тюремний досвід, навчити, як себе тримати, як дістати той гіркий шматок хліба, як серед реву, скиглення, реготу й сліз зуміти пронести душу не забрудненою.

Не минуло й місяця, як навколо Садовського створилася ціла група українців, як уже без протоколів, зборів і постанов утворилася міцна спілка, як на «Морсплаві» відроджуються українські традиції матеріальної і моральної допомоги один одному, – у всяких умовах, повсякчасно, незалежно від території.

Одного дня нас з Генадієм, а з нами й тисячу інших, відправляють до соловецької бухти «Благополучия». Виконавши всі церемонії прийому, направляють з невеличкою групою на найгіршу «командировку», на так звані Пічуги (в північно-східному кінці соловецького острова), на найважчу роботу: видобування йоду з морських водорослів. І тут Генадій виходить зі становища. Бачучи, що ми, кілька чоловіка українців-інтелігентів, напевне загинемо, – він, старий соловчанин, знаходить усе, щоб ми вибралися з Пічугів і були призначені на інші, легші, роботи, хоч сам лишається там.

Білими ночами ми довго не спали і розмовляли на найрізноманітніші теми. Я любив слухати Садовського. Любив його голос, повний, соковитий, любив його мову, запашну й насичену образами. Любив його думку ясну, струнку, сповнену поетичного надхнення. Від Генадія Садовського почув я слово, сказане вільною, незалежною, високо принциповою людиною, яка ні за що, ні при якій погоді не піде на компроміс і не визнає іншого, крім свого, Бога. А Богом Генадія була Україна – вільна, Незалежна Держава.

Тими ж ночами читали ми написану на острові книжку Генадія, прекрасну роботу в імпресіоністичному стилі про наші національні змагання.

Часом Генадій діставав бандуру й ліричним баритоном співав історичних пісень чи якусь думу козацьку. І сьогодні постає в уяві ця задумана, симпатична постать, з кобзою в руках:

З таких, як Садовський (а їх, забутих героїв, тисячі), большевики не видирали серця живцем, а, як вампіри, десятками років пили з них кров.

Інколи Генадій сидів і складав пісні та грав їх на бандурі. Від нього пісень тих учились інші й співали їх нелегально на Соловках на Біломорсько-Балтійському каналі, у всій Східній Фінляндії. З пісень цих пригадую тільки початок однієї, а другу – цілком.

Перша оспівувала замучених на соловецькому острові петлюрівських отаманів, наших борців з большевицькою навалою на Україну. Початок її такий:

Другу складено на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу. Вона була поширеною не тільки серед українців, а й серед інших, що там перебували. Навіть при розгромі однієї організації, що готувала масову втечу ув’язнених, фігурувала, як зразок агітаційної акції, саме ця пісня. Автора її ГПУ так і не пощастило відшукати.

Слова цієї пісні такі:

Та згодом Генадій Садовський дістається з Пічугів до соловецького Кремля, а з нього, вже за моєю допомогою, – вартовим на сінний склад сільгоспу. Довгими темними соловецькими вечорами сиділи ми, і Генадій розповідав про українську національну революцію, про все, що знав, бачив і своїми руками робив, і як згоріла молодість його в боротьбі й неволі.

Ось він, молодий Генадій, звільняє житомирську тюрму, набиту тільки українцями – петлюрівцями, заарештованими Денікіним і приреченими на розстріл, бо денікінці, під тиском української армії, мали тікати з міста.

Ось він, Генадій, – воєнний комендант і фактичний керівник Житомира та Волинської губернії. Двадцятирічний юнак мусить брати на себе провід у такий бурхливий час.

Якщо ми винні, – казав Садовський, – що програли революцію, то не тільки ми винні, а винен і весь наш народ. Спробуйте творити нову національну Українську Державу, коли дядько на запитання, якої він національності, відповість – православної.

А проте Садовський вишукує людей, добирає кадри, організовує газету, знаходить талановитого вчителя Мамчуру і садовить його за редактора, заміщує посади в урядництвах українцями, дбає про госпіталі для поранених, про дитячі будинки, і не забуває й на хвилину, що ворог не спить, що ворог працює. Викриває підпільний большевицький комітет, заарештовує й розстрілює, без милосердя і без зла, бо того вимагала справа Української Незалежности. Розстрілює навіть того, що перехрестився і крикнув: «Господи, я русский человек», бо того вимагала справа Визволення, і не було чого «русским человекам» йти до большевицьких запільних комітетів.

А як відступили з Житомира, Садовський залишив Житомир з кількома козаками, кулеметом і автомашиною останнім, бо мав палити папери. І коли ці папери горіли, а телефоніст з вокзалу що п’ять хвилин сповіщав, як проходить зайняття большевиками Житомира, у цей час до кабінету Садовського вривається Микола Любченко (Кость Котко), що вже покинув армію Симона Петлюри і УНР і прийшов намовити і його зробити так само. Садовський з презирством подивився на цього «петлюрівця», якого кілька місяців тому врятував від розстрілу денікінцями, пригадав, як жалюгідний тоді М. Любченко обнімав і цілував його. Сьогодні ж, коли погіршала ситуація, цей «герой» став перекинчиком і приходить намовляти і його.

– Я не бачу на тобі зброї, – сказав Садовський. – Геть з кабінету! Бо накажу розстріляти, як пса.

– Ідіот ти! – крикнув Любченко і прожогом вискочив із кабінету.

До арешту Садовський весь час жив нелегально і працював у підпіллі, тоді як його товариші по партії згодом примушені були опинитися в членах КП(б)У, і з часом ставали наркомами, редакторами, прокурорами та іншими високими урядовцями совєтської України.

Минали роки. Садовський вже в спецкорпусі, вже в ГПУ. Сталось так, що його не розстріляли, а дали десять років «с заменой». Як з хреста знята, молода красуня дружина прибивається з далекої Волині до Харкова, доходить до кабінетів високих урядових осіб совєтської України, колишніх товаришів Генадія, плаче, просить про допомогу. М. Любченко сказав: «Я тоді ще казав йому, що він дурень, але він мене не послухав».

Якось, сидячи на березі Білого моря й розповідаючи про прибуття на острів нових і нових партій ув’язнених, колишніх високих достойників совєтської влади на Україні, Садовський сказав: «Я не злостива людина і все своє життя клав і кладу за нездольну, дружню, консолідовану, пройняту наскрізь щирістю й доброзичливістю ідею єднання нашого народу, нашої інтелігенції. А втім, я не заперечував би на нашому острові зустріти Любченка. Я хотів би йому ще раз довести, що я таки не ідіот і що я двадцять літ тому робив правильно».

Минуло тільки два роки з часу цієї розмови, і одного весняного ранку, на розводі, зустрілися Садовський і Микола Любченко. Любченко зблід, підійшов до Генадія, подав руку й заплакав. Генадій обняв його. Вони довго говорили; але про цю розмову Садовський нікому не сказав ні слова.

У 1937 році, десь у липні чи серпні, Садовський мав звільнитися, а тим часом його здоров’я сильно підупало. Та раптом з далекого Сибіру, куди втекла від репресій його дружина, надходить йому одяг і взуття. І на тринадцятому році чекають його діти й жінка. Садовський хвилюється, дуже збентежений, – він так любив свою героїчну дружину й дітей. І раптом знову – «продолжение срока» ще на три роки.

Тихо, як злодії, увійшли до загальної камери енкаведисти, самі взяли речі, а Садовського без речей відвели в найтяжчий ізолятор.

Минуло два місяці. Вилізши на третій поверх згорілого Успенського собору в Кремлі, можна було бачити, як у добре заґратованій палаті для божевільних половецького госпіталю ходив, понуривши голову, божевільний Генадій Садовський.

Степан ЗАПОРОВАНИЙ

* Степан Гаврилович Запорований народився у 1909 р. в селі Верхнянка Київської губернії, українець, агроном, студент Лінгвістичного інституту, проживав у Києві. Заарештований у справі «Української революційно-демократичної спілки». Засуджений судовою трійкою при колегії ДПУ УСРР 28 січня 1933 року за статтями 54-2-11 КК УСРР на 5 років ВТТ. Відбував покарання у таборі «Карлаг» та на Соловках. Особливою трійкою УНКВС ЛО 9 жовтня 1937 року засуджений до найвищої кари. Розстріляний 3 листопада 1937 року в Карелії (Сандармох).

Степан Запорований був кремезним, присадкуватим селюком. Він був представником молодшого покоління, що лише чуло і в дитинстві пережило дні наших визвольних змагань. Молодий, активний, культурний український агроном, він, звичайно, не міг пройти не поміченим ГПУ, – і на початку 1932 року його звинувачують в участі у військовій організації. Дістає п’ять років і потрапляє спочатку до Казахстану, а потім на Соловки.

Було приємно бачити, що вже, коли відгриміли громи нашої революції, виріс такий Запорований, а поруч тисячі таких самих. Наполегливий, витриманий, прямолінійний, він трохи суворий і нетерплячий, але упертий і діловий, як той наш український селянин-хазяїн. Тільки тоді коли не на людях, не при ділі, тільки тоді він візьме свій зошит, щоб близькому приятелеві показати рядки, в яких вилилась його особиста трагедія, про яку намагався мовчати.

читав він із зошита.

Сидів похмурий і зосереджений. Раптом схоплювався, швиденько хапав зошит і писав. А часом підходив до колег, цікавився, розпитував, разом з усіма думав уголос про українські справи, і тоді забував про власні жалі та болі й дивився туди, далеко, за те прокляте Біле море, що замкнуло його тут, – молодого, діяльного, творчого. І знову Степан Запорований іде до свого кутка, знову хапає свій таємний зошит, щоб з вірою в перемогу записати:

Спокійно, повний віри в майбутнє, в себе і в силу своєї нації, Степан Запорований, кинувши погляд, сповнений зневаги й презирства, красивим почерком підписує повідомлення УРЧ про продовження терміну ув’язнення ще на п’ять років.

Володимир БЕНЕДИК

* Автор помилився. Справжнє ім’я: Бенедик Антон Наумович, народився у 1908 р. в с. Качанівка Хмільницького р-ну Вінницької обл. Вчитель, проживав в УСРР.

Заарештований: за ст. 54-11 КК УСРР. Судовою трійкою при колегії ДПУ УСРР 3 вересня 1931 р. засуджений до розстрілу. Колегією ОГПУ 7 квітня 1932 р. розстріл замінено за ст. 58-2-11 КК РСФРР на 10 років ВТТ.

Відбував покарання у Соловках. Особливою трійкою УНКВС ЛО 9 жовтня 1937 р. засуджений до найвищої кари.

Розстріляний 3 листопада 1937 р. в Карелії (Сандармох).

Це був молодий народний учитель, – невеличкого зросту, щуплий, з чорними, як вугіль, очима, з обличчям блідим і втомленим.

Лише тоді, коли навколо себе цей звичайний сільський учитель бачив товариство і як заходила мова про Україну, – його очі горіли і він говорив так, що справді йняли йому віри, що він стояв на чолі величезного селянського повстання 1930 року, яке від Кам’янця Подільського поширилося до Вінниці й Києва.

Його не розстріляли тільки тому, що саме ГПУ здивувалося, як міг вирости по суті за совєтських часів такий одвертий, безоглядно принциповий, прямий і чесний ворог большевизму. І ГПУ вирішило не стріляти, а надіслати його на Соловки, але з такою характеристикою, щоб він ніколи тих островів не міг покинути.

Працював на Соловках у першому сільгоспі і був центром, до якого тяглися українські парубки – учасники селянських повстань. Мав у селянських колах великий авторитет. Був за арбітра у всіх спірних справах.

Тяжко хворий і змучений, ніколи не падав духом і закликав своїх товаришів вірити та боронити віру батьків, любити свою батьківщину й ніколи не складати зброї. Любив повторювати й нагадувати, що «там, де жертви, там і перемога»; бо «не було ще жодного народу, щоб собі волю здобув без боротьби і без жертв».

Олександр БЕРЕЗОВСЬКИЙ

* Серед соловецьких каторжан вдалося виявити людину з іншим іменем. Можливо, це той самий. Березовський Григорій Андрійович, 1900 р. н., уродженець с. Кидрасівка Бершадського р-ну УРСР, українець. Судовою трійкою ГПУ УРСР 20.09.1930 р. засуджений за ст. 54-2 КК УРСР на 10 років ВТТ. Відбував покарання у Соловецькій в’язниці. Особливою трійкою УНКВД ЛО 10.11.1937 р. засуджений за ст. 58-2-11 КК РСФСР до вищої міри покарання. Розстріляний у м. Ленінград 8.12.1937 р.

Член підпільної української антибольшевицької організації «Народна воля», він у 1926 році потрапляв у лабети ГПУ, а вже звідти – до Бутирського ізолятора в Москві. Від 1926 до 1932 року Березовський сидить в одиночній камері – без права листування, без газет і радіо, без книжок, без жодного зв’язку з навколишнім світом. Нарешті, коли вже відчув, що може збожеволіти від такого «исправления», – вирішив померти або добитися тюрми чи концтабору на «общих основаниях». Оголошує голодовку. Дуже довго голодує й досягає мети: його перекидають на Соловки, в Кремль, і лишають у Кремлі без права виходу за його межі.

Унаслідок голодування, від штучного годування, в нього пересохли голосові зв’язки, і він майже назавжди втратив голос. На острові у Кремлі весь час проживав з товаришами на так званій «мансарді» – на третьому поверсі згорілого Успенського собору. Ця камера завжди притягала увагу найрізноманітніших кіл соловчан. Тут часто можна було зустріти професора Пущенка, що цікаво розповідав про свої пригоди та мандати, соловецьких музик, артистів, художників.

Березовський, як добрий господар, міг завжди почастувати присутніх вареною картоплею з тюленячим жиром, що невідомими шляхами потрапляли з кремлівських складів на «мансарду»; тут обмірковували різні плани, заспокоювали надто гарячих, які своєю поведінкою могли сприяти збільшенню жертв терору. Саме таку справу, пригадую, обмірковували в 1937 році, коли один нерозважний колишній голова райвиконкому захотів створити на Соловках національно-соціялістичну партію і так невдало провадив її організацію між в’язнями, що довелося закликати його до порядку й негайно припинити справу, інакше його оголосять за провокатора. Це допомогло, і кілька десятків голів українських селян лишилося цілими.

Березовський любив свою дружину та єдину доньку і на восьмому році тюрми одержав від них першого листа. Така подія була для нього великим щастям та радістю; і відтоді він, вірячи в своє майбутнє, клав усі сили, щоб донести соловецькі кайдани до самого краю і ще раз побачити свою сонячну Україну, за яку поклав життя.

Іван КОЗЛОВ

Він був зайдою на Україні. Власне, не він, а ще його прадід, якого вивіз із Росії поміщик і оселив у своєму «південному» маєтку. Але для І. Козлова Україна стала батьківщиною, за яку він зі зброєю в руках воював у добу революції.

Був звичайним селянином з тих, що тягнуться до легкого хліба і вже цураються плуга. Працював за писаря і за селянського адвоката. За чаркою горілки говорив навіть про внутрішню політику, про Україну, про совєтську владу без комуністів, – словом, нагадував трохи Копистку з п’єси Миколи Куліша «97».

Цей «Копистка» довгі роки жив ілюзіями революції, аж поки не побачив голоду 1932—1933 рр. Тоді вирішив поквитатися з большевиками. Активний, моторний і досить грамотний, він швидко створив навколо себе велику підпільну селянську організацію, що охоплювала кілька районів на Полтавщині й Сумщині, і почав на власний розсуд повстання. Захопивши з повстанцями ешелон пшениці й роздавши її голодним, Козлов протягом двох тижнів верховодить у тих районах, перешкоджаючи будь-якій акції совєтської влади.

Звичайно, війська ГПУ розгромили повстання, його учасників постріляли, села спалили, а самого Козлова піймали аж через рік. На слідстві він виправдувався вченням Карла Маркса, бо десь там читав і вивчав, що «краще померти від меча, ніж від голоду», а тому й боронив себе та своїх селян, бо все одно: хоч так, хоч інакше, а довелося б помирати. То краще померти в бою, ніж голодним рабом.

ГПУ, мабуть, подобалась така аргументація, і його не розстріляли, а дали десять років «с заменой» і послали на Соловки.

Василько ОТЧЕНАШ

Оригінальне прізвище Василька було надзвичайно популярним на Соловках, бо цей український парубок був утіленням доброти, щирости, товариства по відношенню до однолітків.

Батько Васильків був невтомним, працьовитим хазяїном і мав добре господарство. Своєму малому синові наказував любити землю і робити від рана до темна. І за це, мабуть, те господарство сплюндровано, батька розстріляно, а Василька з меншим братом, сестрою та матір’ю вигнано з хати.

Василькові було 15 років, коли місцевій владі не сподобалося, що він з матір’ю мають ще кожухи, миски та ложки; тому вирішила влада вигнати вдову вже і з другої, поганенької, хатини, яку вона сяк-так з дітьми побудувала, – і кожухи з мисками та ложками забрати. Отож, як ту операцію, за допомогою міліції, голова сільради проводив, – Василько став у сінях і, коли голова сільради ніс миски з ложками, то він його тройчатими вилами пригвоздив до підлоги, а сам вискочив у вікно і подався до лісу, чуючи позаду себе лемент і постріли.

Удова з малими натерпілася тоді мук від посіпак-комсомольців та «активістів». Василько, знайшовши в лісі товариша, почав потроху то одного, то другого сільського «активіста» стріляти, коли той сяде вечеряти; а як прочув, що буде облава, то, кинувши обріза, сів на поїзд і поїхав, куди завезе поїзд. А поїзд ішов на Москву, то Василько й опинився аж у Москві.

У Москві парубійко називає себе не Отченашем, а Григоровичем, і дістає на це прізвище документи. Але не може втерпіти: хоче дізнатися, що діється на батьківщині, – і рідній тітці у другому селі пише листа. Дістає листа й від тітки. Тітка пише про великі здирства, вбивства, арешти і грабіж, що їх чинять на селах комуністи. З листа того дізнався він, що його матір вигнали з хати, а селянам заборонили її приймати; що мати викопала з дітьми під лісом землянку та там і перебуває в холоді та голоді; дізнався він і про винуватців.

Прочитавши листа, Василько поклав помститися над свавільниками. Кинувши склад, де працював, та гуртожиток, де мешкав, пішов геть аж на передмістя Москви. Там купив на Сухарівці мисливську рушницю, щоб за її допомогою дістати наган і їхати на Україну. Йому таки справді дорогою зустрівся військовий з наганом; але рушниця зрадила і, замість того щоб дістати нагана, Василько під наганом того військового дістався до Луб’янки в Москві. Чимало зазнав мук на Луб’янці. Там було встановлено і його дійсне прізвище. Але, зважаючи на молоді роки, йому дали тільки десять років «с заменой».

На острові Василько спочатку був «христосиком»: відмовлявся від праці, мовляв, з релігійних мотивів («ліригія не позволяє» – як говорив він нарядчикам і начальству); був безнадійним «отказчиком» від роботи; пройшов усі ізолятори і здобув в очах соловецького начальства славу «урки» чи «соцблизкого».

Це мало неабияке значення для його дальшої соловецької кар’єри, коли він, опинившись серед української громади, став конче потрібним функціонером. Усі найважчі справи – скажімо, доставити харчі, записку чи гроші в якийсь ізолятор, чи «спецкомандіровку», – такі справи міг і з успіхом проробляв Василько, і ніяка третя та оперативна частина ніколи й не догадувалася, що Василько може виконувати такі завдання.

Він почав учитися читати і вже в 1935 році став ветеринарним санітаром у сільгоспі; але ніколи не кидав своїх витівок. Так, наприклад, пам’ятаю, як одного разу при обшукові вночі, коди енкаведисти всіх загнали лише в білизні в куток, а самі робили обшук, – він удавав, ніби намагається заховати від обшуку свою велику чорну скриню. Коли це помітили обшукувані й кинулися до скрині, – він, зніяковівши, тремтячим голосом заявив, що не може її відімкнути, бо, мовляв, загубив ключа. Це заінтригувало енкаведистів: вони були певні, що в тому сундуку щось є заборонене. З захопленням висадили віко з того сундука і побачили… брудні старі онучі, заіржавлені гвіздки і добре на папері намальовану дулю. О! Це була картина, гідна пензля художника! А ми всі мали задоволення хоч такими дрібницями досадити нашим гнобителям.

З українським етапом 1937 року покинув і Василько Соловецьку каторгу.

Олександр НАВРОЦЬКИЙ

На Соловках завжди було багато агрономів-українців.

Згадаю найстаршого з них віком – Олександра Навроцького, що до арешту був головним агрономом новоутвореного «Союзсахара».

Великий спеціаліст, вихованець Київського політехнічного інституту, він усе життя віддав роботі коло землі і, прибувши на Соловки, мусів посісти посаду керівника соловецької сільськогосподарської частини. Був прекрасною, вдумливою, доброю людиною, непоганим дипломатом і вмів навіть Пономарьову довести правильність того чи іншого заходу котрогось із керівників сільгоспів чи агрономів. Тим рятував людей від усяких нагінок. З його приходом скрізь, де тільки було можливо, працювали на легких чи канцелярських роботах лише українці, хоч сам Навроцький ніколи ні перед ким не підкреслював, що він українець, чи дбає про своїх.

Як прийшли конвоїри забрати старого до ізолятора, він склав речі, дістав люльку і, закуривши, промовив: «Так мені, старому дурневі, й треба, щоб знав, за що двадцять років служив».

Іван БОЙКО

* Іван Іванович Бойко народився у 1892 р. в козацькому становому селі Олексинці (колишня Срібнянська сотня Прилуцького полку) в родині заможного господаря Івана Бойка.

Під час І Світової війни мобілізований до царського війська. З початком української революції 1917-го опинився в білому русі, в армії Денікіна, де служив у чині штабс-капітана. Проте певний час був старшиною в армії УНР, сотником Головного Отамана Симона Петлюри.

Зробив успішну кар’єру в сільськогосподарській галузі, наприкінці 1920-х обіймав посаду старшого агронома Укрплодоовоч Трактороцентру в Харкові. Арештований 31 грудня 1932 року за «шкідницьку діяльність» («контрреволюційна змова в сільському господарстві»).

Колегія ОГПУ СССР 11 березня 1933 за статтею 58/4, 6 та 7 КК РСФСР (отже, формально Бойка судили не за законами УСРР) засудила його на 8 років тюремного ув’язнення. Того ж року доставлений на Соловецькі острови. Розстріляний в урочищі Сандармох 3 листопада 1937 р.

Іван Бойко, агроном з Полтавщини, якось сказав мені, що був у Петлюри сотником, але просив нікому про це не говорити, бо, мовляв, пришиють ще один пункт. А тих пунктів 54-ї статті він має і так чимало.

Був добрим агрономом, великим організатором і невсипущим господарем. Здавалось, що за працею навіть забував, що він в’язень, а коли лишався на самоті чи з приятелем, починав згадувати про Лохвицю, Пирятин, Лубні. Тоді нехай хоч горить усе соловецьке господарство, не повів би й пальцем.

Хороший товариш, він часто-густо з агрономами Сапожниковим, Арсененком, Лашкевичем та багатьма іншими, прізвища яких я вже забув, чимало робив для поліпшення побуту та харчування соловецьких в’язнів. Єдина його хиба – надмірна обережність. Але тут на допомогу приходили Отченаші, Погрімчуки, Козлови, які всі операції щодо транспортування, переховування тощо пророблювали якнайкраще і за соловецькою традицією всіма силами один одному і всім разом допомагали і таким чином підтримували життя соловчан-українців.