Читать книгу Соловецький етап. Антологія - Антология, Питер Хёг - Страница 6

На відстані 65 кілометрів від материка, на 65 паралелі північної широти, розкинувся на Білому морі Соловецький архіпелаг. Архіпелаг цей складається з островів: Великого Соловецького, Анзера, Муксольми, Великих і Малих Зайчиків, Кондострова і Вороньєго.

Широко знаними «Соловки» стають після заснування там наприкінці XVI ст. монастиря святих Зосима й Саватія. З приходом до влади царя Івана Грозного Соловецький монастир перетворюється на важливий, з погляду далекосяглої, спрямованої проти Заходу, політики царя Івана, форпост на Далекій Півночі. У роках 1584 – 1596-му Соловецький кремль обнесено за проектом соловецького ієромонаха Трифона грізною стіною. Похмура й неприступна, перевершувала вона, як оборонна споруда, не одну таку споруду не тільки в Росії, а й у цілій Європі.

Московські царі, а пізніше російські імператори щедро обдаровують монастир землями й кріпаками, – і Соловецька «обитель» стає наймогутнішим володарем на Півночі.

Крім великих маєтностей на самих островах, монастир мав неабиякі посілості коло Архангельська, Сороки, Кемі та Мурманська. На островах у монастиря було добре поставлене сільське господарство. Перед Першою світовою війною на Соловках була власна електростанція, водогін, каналізація, прекрасні шляхи. Не кажемо вже за пишні хороми, церкви й каплиці, а зокрема, за багатий Успенський собор. Монастир мав два власних пароплави. По всій Росії, а надто на Півночі, розкидано було його заготівлі й торговельні контори. Як оборонний форпост на Півночі, Соловки не втратили були значення ще до середини минулого століття.

Це був чоловічий монастир з суворим статутом. На острів заборонялось брати на роботу не тільки жінок, ба навіть «юних женоликих и безбрадых трудников».

З давніх давен Соловецький монастир був не тільки «обителлю», в якій спасались у суворому пості й молитвах православні подвижники, а й місцем, де «злочинці» мали покутувати свої тяжкі провини проти московської віри й держави. Ув’язнені сиділи по глухих казематах похмурих веж Соловецького кремля. Режим був суворий.

Але не менш затятими у своїх «єресях» були й в’язні. Непоправних «злочинців» садовлено в «келии молчательные» «на хлеб и на воду».

В одному з таких казематів під Успенським собором від 1775 до 1801 року просидів і останній кошовий Січі Запорозької Петро Кальнишевський. Звільнений за імператора Олександра 1-го 110-літній запорожець не схотів (чи не почувався на силах) повертатися на Україну. Він, розповідають, просив тільки царя побудувати на острові нову в’язницю, бо в старих казематах сидіти було страшенно важко. Року 1803 на 112 році життя П. Кальнишевський помер. Поховано його під соборною стіною. На великій чавунній плиті, що вкриває місце упокоєння кошового, можна й тепер прочитати: «Здесь покоится прах Раба Божия Петра Кальнишевського, кошевого отамана некогда грозной Сечи Запорожськой, сосланного в сию обитель по указу Ея Императорского Величества Императрицы Екатерины II на смирение. Смирился и почил июля 26 1803 года».

Усі совєтські в’язні-українці на Соловках мали за свій святий обов’язок схилити голову перед цією великою могилою.

За царських часів у Соловецькій тюрмі сиділо одночасно не більше як 20— 30 в’язнів. Коли взяти кількість ув’язнених за триста років існування цієї в’язниці, то на рік припаде щось із 10 чоловіка. Були роки, коли сиділо там якихось 2—3 в’язні.

Багатий і могутній монастир протягом століть зберігав відносну незалежність у Московській державі. Але з большевиками не міг він боротися. 1919 року, убачивши безвихідь, майже всі соловецькі ченці покинули острови й виїхали до Лондону. Туди ж вивезено найцінніше майно монастиря. Увесь штат і причет Соловків осіли в британській столиці на так званому Соловецькому подвір’ї.

Ніколи за всі п’ятсот років існування Соловецького монастиря Соловки не були так широко знаними в усьому світі, як за совєтських часів.

Про жодну тюрму й каторгу в багатій на місця ув’язнення Росії не складено стільки пісень, анекдотів, каламбурів і віршів, як про Соловки. Тяжкий, нелюдський режим, заведений большевиками в Соловецьких концентраційних таборах, викликав обурення в усьому світі, що загрожувало СССР економічною (англійське ембарґо 1930 р.), політичною і, так скажемо, моральною ізоляцією. Совєтська дипломатія й преса нахабно заперечувала факти масового нищення політичних в’язнів на Соловках. Щоб «спростувати» незаперечну істину, большевики «накрутили» наскрізь фальшивий енкаведистський фільм «Соловки», в якому показано було, як раюють «вороги народу» у в’язниці на островах «жаху й смерти».

«Соловками» (тільки справжніми, а не «кіновими») большевики тероризували і без того залякану людність СССР.

Підсовєтські люди знали, що то значить поїхати «у вагонах холодних на, всім відому, станцію Кемь», а далі й на Соловки. Уже в дорозі в’язень відчував увесь жах того, що чекає його на цьому острові смерти:

Сидячи в ізоляторах, люди складали багато пісень віршів, «частушок». Фолкльор цей, мабуть, так і загине, бо з тих, що там сиділи, мало хто повертався «на волю».

Соловки, концтабори – це передусім лісозаготівлі. Про роботу в лісі, жах цієї праці співається не в одній пісні, складеній в’язнями.

У наведеній щойно й поширеній більше серед кримінальних в’язнів пісні відчувається певною мірою притаманний цій категорії мешканців концтаборів «легкий» погляд на життя.

Інші мотиви чуємо у вірші, складеному політичними в’язнями:

пише в’язень про свою майбутню боротьбу з большевизмом.

співали в’язні на будівництві Біломорського каналу, де загинуло понад 100 000 чоловіка.

співали соловчани.

Соловецька каторга, що її слушно там називали «Совєтським Союзом у мініатюрі», була барометром внутрішньої і навіть зовнішньої політики Совєтського Союзу. Коли крива терору в країні йшла вгору, – число каторжан на Соловках збільшувалось, а терор на самому острові набирав нечуваних, нелюдських форм. Коли ж та крива в країні ішла на спад, на Соловках теж легшало. Коли, приміром, у 1926 року у Польщі забито совєтського повпреда Войкова, то на Соловках у відповідь на це негайно ж розстріляно 100 найвидатніших в’язнів.

Перетворені 1922 року на «Соловецкий лагерь особого назначения» Соловки за п’ятнадцять років свого подальшого існування не раз відповідно змінювали й свою назву. З посиленням терору в середині Совєтського Союзу вони перетворюються на «Северные лагеря особого назначения», що складаються з концтаборів, розташованих на півночі і передусім навколо Білого моря. Центром соловецької каторги, як і цілого «Севлага», стає Попів острів. Коли ж терор набирав ще гостріших форм, а «індустріалізація й колективізація за всяку ціну» ставали чимраз брутальнішими, – утворюється новий величезний Біломорсько-Балтійський табір з центром на Медвежій горі, до якого Соловки включаються як 8-й відділ табору. 1937 року, за Єжова, Соловки перетворено на «Соловецкую тюрму особого назначения Главного управления государственной безопасности СССР».

Така, сказати б, зовнішня історія соловецької каторги. Ці перейменовування й реформи не змінювали, звичайно, основного призначення соловецької каторги: фізично і морально нищити людину. Проте режим, як і соціяльний контингент ув’язнених, за різних часів були не однаковими. Можна визначити, власне, чотири доби в історії совєтської каторги:

1922 – 1927 рр. – період НЕПу;

1927 – 1932 рр. – період першої п’ятирічки;

1932 – 1937 рр. – друга п’ятирічка;

1937 – 1838 рр. – період «єжовщини».

Спинімось на кожному з цих періодів окремо.

Перший період. І922—1927 рр. соловецька каторга не сягала далі Попового острова і включала в себе острови Анзер, Муксольму, Великі й Малі Зайчики, Кондострів і Вороній острів. Управа Соловків містилась на Великому Соловецькому острові. Табір організовано за зразком концтаборів для військовополонених часів громадянської війни: з поділом на роти тощо. Ця організаційна структура соловецького табору затрималася до 1933 року. З самого початку надала вона каторзі казарменого характеру в найгіршому розумінні цього слова. Усю увагу зосереджувались на дисциплінарній справі. На виробництво не звертали увагу, тому то виробниче значення соловецького табору за цієї доби було мізерним. Нормування праці було лише в зародку. Протягом перших трьох років існування соловецької каторги в’язні працювали, по суті, на обслуговування самих себе. Можна навіть твердити, що за цієї доби терор мав порівняно м’які (проти, скажемо, режиму другої доби) форми. Коли старі соловчани говорять за «произвол» (сваволю), то мають на увазі звичайно 1928—1931 роки, тобто роки масового терору в Совєтському Союзі. Цілком правильно зауважує один утікач з Соловків, український селянин, що «в 1926—1927 роках на каторзі було дуже мало наших людей, а гіркі та пекельні муки почалися з 1928 року, коли почалася перша П’ятирічка» («Соловецька каторга», Варшава, 1931). Це саме твердить і інший соловчанин, кажучи, що «в ці роки (тобто 1926—1927) на Соловецькому острові ще були тільки самі «вершки», як кажуть комуністи».

Справді, коли приглянемося до соціяльного складу соловецьких в’язнів тієї доби, то побачимо, що на Соловках були тоді: 1) високі урядовці царських часів та тимчасового уряду; 2) деякі дворяни, буржуа, священики і вчені, переважно монархісти; 3) керівники та рядові учасники збройних протибольшевицьких повстань та політичних організацій доби громадянської війни і, нарешті, 4) кримінальні злочинці.

Основа маса людности, зокрема селянство, робітництво й інтелігенція, що не виступала проти совєтського ладу, не потрапляла ще тоді на Соловки. У той час політика безпосереднього й брутального терору ГПУ була скерована переважно проти одверто ворожих большевикам груп, що виступали проти совєтського ладу зі зброєю в руках, чи то ідейно готували ці виступи або ж провадили підпільну, спрямовану проти большевиків, політичну діяльність.

Хто з українських інтелігентів був на Соловках за цієї доби?.. Насамперед отамани петлюрівських повстанських загонів, українські священики та незначна група української інтелігенції, що не склала зброї з часів громадянської війни. Це були ті українські інтелігенти, які вже тоді розуміли протиукраїнську суть большевицької політики. Серед соловецьких в’язнів не було ще тоді ні українських академіків, ні поетів. У той час на Соловках були невідомі солдати української революції, що не покинули батьківщини, а продовжували одверту боротьбу. Ці люди й на каторзі не приховували своєї люті супроти ворогів і знищені були при першій нагоді. Убивство Войкова і стало одним з таких приводів: тоді на Соловках полягли передусім наші отамани. Решта ж українців – в’язнів цієї доби – загинула за другої доби в історії половецької каторги.

Другий період в історії соловецької каторги (1927—1932 рр.) – це доба дикої сваволі. Страшна це доба. Люди, що потрапити тоді на Соловецькі острови, справді зазнали «гірких і пекельних» мук. Зміни в соціяльному складі соловецьких в’язнів і режимі на цьому острові «жаху і смерти» викликані були змінами у політиці совєтського уряду.

Несподівано для абсолютної більшости підсовєтської людности, що почала була за НЕПу плекати надії на переродження большевизму, прийшли «вісті недобрії» про «п’ятирічку», «індустріалізацію», «ліквідацію куркуля як кляси», «колективізацію» тощо. Сталін, якого підсовєтські люди до того знали мало, раптом виростає на центральну постать і висуває плян першої п’ятирічки, а з нею й плян ліквідації «куркуля», ліквідації всіх «капіталістичних елементів», що збереглися ще за доби НЕПу. «Елементи» ці затиснуто податковим і іншими пресами. Щодня ліквідуються тисячі торговельних, ремісничих приватних закладів. Сталін задумав за найкоротший час «догнать и перегнать в технико-економическом отношении капиталистические страны». Запланував цілковиту реконструкцію господарства Совєтського Союзу. У плянах своїх керувався він не інтересами окремих націй, що входили до складу Совєтського Союзу, а інтересами світової комуністичної революції.

Найскладнішою проблемою у плянуванні «соціялістичної» реконструкції господарства СССР була проблема багатомільйонного селянства Совєтського Союзу, що й слухати не хотіло про комуни. Сталін і його зграя прекрасно розуміли це: вони мали досвід 1919—20 років, коли на спробу большевиків запровадити так званий «воєнний комунізм» селянство реагувало так, що не лишалося нічого іншого, як відступити трохи назад і проголосити «нову економічну політику».

Найбільших турбот завдавало Сталіну селянство України й Кавказу – країн, що ніколи не знали притаманної Московщині «общины» і були завжди господарями, з різко окресленою індивідуалістичною психологією.

Сталін вирішив скрутити в’язи українському селянству, запровадивши терор у незнаних доти формах. Він негайно збільшує апарат ГПУ, створює і збільшує до колосальних розмірів армію спеціального призначення війська ГПУ. Проводить за допомогою цих військ і різних покидьків суспільства перший тур «ліквідації куркуля як класи»; конфіскує майно заможних селян, відбирає землю і розстрілює чи засилає найактивнішу частину сільської людности до концентраційних таборів, передусім на Соловки.

Український селянин не хоче здобуте віддати без бою. Він озброюється, чим може, і під керівництвом старих та нових отаманів, знімає повстання. Але у кремлівського диктатора є цілі корпуси війська ГПУ, що нищило не тільки повстанців, а й усе живе та мертве на території повстань. «Око за око, зуб за зуб» – і український селянин стріляє у вікно, стріляє з-за рогу. ГПУ ж розстрілює серед білого дня, розстрілює вночі, при відчинених і зачинених дверях. Україна знову запалала в огні громадянської війни.

Серед заграв пожеж і потоків крови, що її лило знову українське селянство, народжувалась нова українська провідна верства. Багато нових лицарів без страху й сумніву ставало до боротьби навіть тоді, коли не було надій на перемогу в перших боях. Сільські священики, вчителі, агрономи, лікарі, кооператори стають на чолі руху селянської маси. Саме ця частина української інтелігенції разом з кращою частиною нашої селянської маси зазнала найважчих репресій і гине в сутичках з большевицькими посіпаками або в казематах ГПУ.

Але перший тур «ліквідації капіталістичних елементів» і «колективізації» не задовольняє Сталіна. Він поширює цю операцію й поглиблює її під гаслом «сплошной» колективізації. «Сплошная» колективізація була найбільшим лихом для кожного селянина, бо перетворювала його на звичайного кріпака, раба совєтчини. Поруч з колгоспами виростають плантації «совхозів», організуються машино-тракторні станції. Сталін у найкоротший час зосереджує в своїх руках ключі від комор, де зібрано геть усе українське збіжжя, цукор, масло, м’ясо, вугілля. У його кривавих лапах тріпонеться й серце сірої підсовєтської збірноти.

Найлютіші тирани не видавали таких драконівських законів, спрямованих на «втихомирення» своїх підданців, як їх видав Сталін.

Рівночасно почався новий, генеральний наступ на українську культуру. Почалися гіркі, пекельні муки української нації. Зрозуміло, що за такого терору, застосовуваного головно проти України, на Соловках не тільки зростає число в’язнів, а й міняється соціяльний та національний склад людности цього острова, сама згадка про який викликає ненависть і жах у кожного чесного українця.

«Перед самою моєю втечею (25.IX.1929) (на каторзі) було вже дуже мало злочинного світу, а все селяни з України (як контрреволюціонери), а також багато українських священиків і вчителів», – пише один з утікачів. Те саме стверджує і другий: «За останні часи прибуло сюди з Києва й Катеринослава багато студентів. Вони розповідали, що за Єфремовську організацію (СВУ) дуже багато розстріляно; стріляли не сотнями, а тисячами, і самих освічених студентів, а ті, що прибули на Соловки, то кожен дістав по 10 років каторги».

Прибувши до концтабору, я зустрів багато в’язнів – членів бойових, підпільних організацій. Коли процес СВУ був трагікомедією, влаштованою ГПУ, з метою розгромити український національний рух усередині країни та дискредитувати його за кордоном (бо зізнання підсудних на процесі були «зізнаннями», продиктованими ГПУ), – то десятки, коли не сотні тисяч розстріляних і засланих тоді селян та інтелігентів свідчать про колосальний національний протибольшевицький рух українського народу. Ніхто не може заперечити того, що саме в цей час було заарештовано третину робітників Кременчуцької махоркової фабрики, що належали до «Союзу Визволення України». А це не поодинокий приклад.

Про розмах цього руху промовляє й такий приклад. Студент педагогічного технікуму Л-ко в 1928—29 роках вже вісім місяців сидить у спецкорпусі ГПУ в Харкові. Він, комсомолець, убив голову райвиконкому. Чому? За що? Хлопець пережив жахливі тортури, проте не говорить, за що вбив голову райвиконкому. І тільки своєму тюремному другові розповідає, що вбив його за те, що той голова випадково натрапив на засідання місцевої організації СВУ і, зрозумівши, що то за засідання, пішов, щоб сповістити ГПУ. Студент, на долю якого випало застрелити голову, догнав його перед самим порогом будинку райвиконкому і всі сім куль свого револьвера всадив у нього. Л-ко так таки й не сказав, за що він убив голову райвиконкому. Зваживши на молоді літа та «незаможницьке» походження Л-ка, йому дали 10 років. Таких прикладів можна навести безліч.

Сталін і ГПУ мали повне уявлення про становище на Україні; тому й вирішили взятися до повної ліквідації всього того, що там ожило за доби НЕПу. Вони стали на шлях систематичного фізичного плюндрування всіх активних елементів української нації, передусім її інтелігенції, докінчивши цей процес спеціально і штучно організованим голодом 1932—1933 років, який душив мільйони українців. Не один мільйон українських селян ліг у могилу завдяки цьому «піклуванню» «батька народів».

У той час терор на Україні набрав нечуваних розмірів. По одному тільки процесу СВУ не тільки тюрми, а всі льохи набито було українськими селянами та інтелігентами, звинувачуваними в причетності чи то до СВУ, чи то до Українського Національного центру, або ж Української Військової Організації. В’язнями-українцями забито було совєтські тюрмі, зокрема острів-в’язницю «Соловки».

За другого періоду в історії Соловецької каторги селянство, а надто українське, та селянська в основному інтелігенція становлять основну масу соловецьких в’язнів.

Для характеристики тогочасного становища на Соловках дуже цікаві матеріали можна знайти у Карла Альбрехта, що, обіймаючи свого часу високу посаду в СССР, відвідав 1929 року Соловки, як урядовець. Дарма, що тодішній керівник «Усевлагу» Ногтєв і його підручні всіма способами намагалися замилити очі небажаному гостеві і не показати Альбрехтові справжньої сторони соловецької каторги. Навіть двох днів перебування на тих островах було досить Альбрехтові, щоб відчути весь жах Соловків. Він пише про сотні обморожених людей, що лежать і вмирають по бараках, про надсильну працю, про погані харчі. Альбрехтові не показали існування «Сєкірної» гори, не знав він про уславлений своєю дикою сваволею «6 взвод» і 13 «исправительную роту, не знав про «Зайчики» і «Валдайчики». Йому показували тільки «хороше» – «исправительную» політику совєтської влади. Він був присутній на симфонічному концерті й балеті, що ставили колишні артисти і взагалі інтелігентні люди в імпровізованому соловецькому театрі, який був розвагою для місцевих соловецьких тиранів.

Коли Альбрехт зняв у ЦКК РКІ справу про режим на Соловках, московські большевики перед цим іноземним комуністом намагалися показати, що вони не знають стану речей на острові, і обіцяли справу негайно «полагодити».

І справді, на Соловки вирушив згодом добре знаний в СССР Сольц: на той час сумна слава соловецької каторги досягла й Лондону та Вашинґтону. Сольц звернувся до в’язнів з проханням розповісти, як з ними поводиться начальство. Ніхто з опитуваних не насмілився сказати правду: всіх їх так залякувано і так тяжко мордовано за найменше слово проти великих і малих соловецьких тиранів.

Тільки тоді, коли Сольц заарештував керівництво соловецької каторги і перед всіма розстріляв п’ятьох найбільших, як йому здавалось, злочинців з помічників Ногтєва, – в’язні повірили, що це комісія для полегшення їхнього становища, а не чергова провокація Ногтєва, не раз перед тим практикована.

Тоді в’язні почали розповідати.

Трудно навіть уявити, який жах виявили ті свідчення в’язнів. А вони справді були неймовірні, бо змусили навіть Сольца, з огляду на інтерес всього світу до його місії, – розстріляти з сотню найвидатніших мерзотників, що, вислуговуючись перед Ногтєвим і виконуючи його накази, знущалися з в’язнів.

Тоді ж таки заарештовано й самого Ногтєва, цього ніби головного винуватця тих страшних порядків. На Соловках сказали, що його розстріляно. Насправді ж Ногтєв опинився в московській луб’янській тюрмі ГПУ і провів там кілька тижнів на становищі високого гостя. Незабаром його звільнено та повернено йому відібраний тимчасово партійний квиток. Ногтєв дістав навіть підвищення: його призначено за керівника всіх лісозаготівельних організацій Півночі Совєтського Союзу. Практику Соловків він мав застосувати в інших місцях.

Чи змінилося ж що на соловецькій каторзі? Звичайно, змінилося. Надто в перші два-три місяці. Потім становище ще погіршало, бо, крім розстрілів, убивств і знущань з в’язнів, тепер запроваджують систему найпильнішого політичного терору, постійних обшуків, провокацій, штучно вигаданих політичних «справ», за які на підставі свідчень, куплених за шматок хліба провокаторів, – в’язнів розстрілювано чи давалось їм нові терміни ув’язнення. Отож нема чого дивуватися, що при цих «нових» порядках на островах створилася ще гірша ситуація. Про неї заговорив цілий світ.

Тоді, щоб московському ГПУ, самому Сталінові виправдатися перед цілим світом, випущено згадуваний уже фільм «Соловки». З 1931 року, коли на Півночі Совєтського Союзу опинилося не кілька тисяч, а кілька мільйонів українців, кубанських і донських козаків, кавказців та інших інонаціоналів, коли треба було виконати за всяку ціну першу п’ятирічку та ще й за чотири роки, – постала ідея створення Біломорсько-Балтійського каналу. Настав час, коли багато тисяч людности Соловків мусили покинути їх і переселитися на материк, щоб полягти на будівництві того, на кістках в’язнів побудованого, каналу. На островах лишилася тільки незначна частина в’язнів, переважно слабих, полишених помирати, щоб збільшити число саме тоді померлих від тифу кільканадцяти тисяч в’язнів.

Серед тодішніх соловчан, що їх залишено вмирати на Соловках, і тих, що виїхали на будівництво Біломорського каналу, бачимо академіка Слабченка, професора Барбара, професора Гермайзе, М. Павлушкова, Павла Христюка, Івана Петренка, Г. Садовського, О. Березовського, Віталія Юрченка, Клима Поліщука і багато інших.

За цієї доби на Соловки потрапила українська інтелігенція, щільно пов’язана з українськими селянами. Ми не бачимо ще серед ув’язнених ні політичних діячів совєтської України, ні тих діячів на культурній ниві, які свого часу повірили в щирість совєтського протегування українській культурі й ставились до совєтської влади цілком лояльно, доки влада та не скинула з себе маски.

Третій період в історії соловецької каторги слід починати від того часу, коли, ліквідувавши на селі все ініціативне і національно свідоме, Сталін вирішує поквитатися з рештою української інтелігенції та покінчити з усіма «нестійкими» елементами в КП(б)у.

Саме тепер Сталін заходився ліквідувати всі мізерні атрибути позірної окремішности УССР. Почалося з ліквідації Української військової округи та перетворення її на Харківську і Київську. Далі, як гриби під дощ росли: «Союзхлеб» – замість «Укрхліб», «Союзуголь» – замість «Укрвугілля», «Союзсоль» – замість «Укрсіль» «Союзсахар» – замість «Укрцукор» і т. ін. Негайно за постановою ЦКВКП(б) телеграфним наказом від 15. ХII.1932 року, русифіковано всі українські інституції на терені СССР, що були за межами УССР. На Україну з особливими повноваженнями від Сталіна прибув П. Постишев. Почалася друга хвиля терору на тлі страшного голоду 1933 року. Усі тюрми й льохи переповнено ув’язненими. Серед заарештованих, крім селян, маємо вже немалий прошарок індустріальних робітників, тих інтелігентів, які ще недавно ще лояльно ставились до совєтського режиму. У казематах НКВД сидить багато комуністів, звинувачуваних у націоналізмі чи троцькізмі.

Постишев приїхав з повноваженнями впень знищити націоналізм, що його на той час репрезентували вже не Грушевський, Єфремов і Ніковський, а Скрипник, Шумський, Полоз, Приходько, Михайлик і Хвильовий, – члени КП(б)У, комуністи-українці, що одні з них всіма силами боронили бодай куцу автономію України доби НЕПу, а другі боролися за незалежну соціялістичну Україну.

І для комуністів-українців настав, виходить, час, що його передчував український комуніст Еллан-Блакитний, який, вмираючи, говорив своїм товаришам: «Стережіться, хлопці, бо скоро хахла хватать будуть!»

Українські комуністи, що обіймали в совєтській Україні високі пости, з приїздом Постишева вирішили виступити ще раз супроти уніфікаційної лінії Сталіна; але в цьому змаганні мусіли або здатися на волю переможця, або ж загинути.

7 липня 1933 року застрелився на знак протесту проти політичної лінії Сталіна член виконкому Комінтерну і колишній нарком освіти України М. Скрипник. Ще раніше, 13 травня 1933 року, так само застрелився М. Хвильовий. Шумський, Приходько, Полоз, Михайлик та ін. сиділи вже в казематах ГПУ. Усі щирі українські комуністи опинились у пастці й були приречені на загибель.

Сталін поставив завдання ліквідувати не тільки українську комуністичну верхівку та українську інтелігенцію, а й стерти в пам’яті українців поняття про будь-яку окремішність України, про будь-яку, бодай позірну, її автономність. Адже фактом є, що на той час український селянин таки знав, що він українець, що Україна мусить мати певні кордони; не дарма дядьки покликалися, що вони «до самого Петровського чи Скрипника дійдуть».

Саме це й хотів вибити з голів підсовєтських українців Сталін. Він хотів довести українському селянинові, що Скрипник – «контрреволюціонер», «фашист»; що Хвильовий, Гринько, Полоз – вороги народу, що всі ці українці-комуністи тільки те й робили, що продавали Україну «фашистам» та домагалися для українського народу «капіталістичного рабства». День у день підсовєтській людності твердили, що тільки Сталін, Москва і тільки сталінці – справжні друзі українського народу.

Це був час страшного розгрому українських комуністів і всього українського, якого б напрямку воно не додержувалось. «Не треба розшукувати українських націоналістів, – говорив один з моїх слідчих, – досить взяти передплатників журналів «Україна», «Життя й революція», «Пролітфронт» чи «Літературний Ярмарок», – і я без вагання заарештовую їх, бо всі вони – націоналісти». Це було в 1933 році. Що ж ті слідчі робили пізніше, коли кожен громадянин УССР, лягаючи спати, ждав до себе гостей з НКВД, щоб поділити долю з тими, що вже потрапили за тих часів на соловецьку каторгу.

Не дарма сивий, заслужений професор університету Св. Володимира, математик і безперечний російський монархіст, академік Ґраве, «страха ради иудейська» виступив з доносом-промовою супроти найвидатнішого українського математика, академіка Михайла Кравчука, називаючи його «фашистом» і «ворогом народу».

Починаючи з 30-х років, ГПУ—НКВД стає організацією не тільки політичного нагляду й терору, а й установою, до компетенції якої належать усі сторони життя Совєтського Союзу. Віднині ГПУ—НКВД стає своєрідною державою в державі, маючи низку управ і відділів, таких самих як і наркомати. Гідротехнічна, Шляхова, Вугільна, Цивільного і Воєнного будівництва ї т. д. і т. п. Всі ці управи і відділи мали свої контори та інституції. Багато проектів, важливих дослідів виконували в’язні НКВД. Досить сказати, що Біломорсько-Балтійський канал, Турксиб, канал Москва—Волга, Байкало-Амурська магістраль, автострада Москва—Мінськ й інші важливі будівництва, аж до «Дворца советов» у Москві включно, – все це проектувалося й будувалося ув’язненими під безпосереднім керівництвом ГПУ—НКВД.

Не дарма ж на тих будівництвах становили пам’ятник будівничим НКВД, як це було зроблено на Біломорсько-Балтійському каналі, де поставили (щоправда, зарано!) прекрасний пам’ятник «железному наркому» Ягоді. Коли Ягоду розстріляли, монумент наказано негайно зняти, а скульптора, ув’язненого чеха, негайно спецконвоєм перекинути на Соловки тільки за те, що він побудував той монумент з наказу начальства.

За цієї доби, крім терору, на ГПУ покладено й господарчо-організаційні завдання. Це позначилось і на зміні в структурі концтаборів. Стару військову структуру з поділом на роти і взводи і т. ін. замінено поділом на «фалянги», «колони», «бригади». Ув’язнені вже не кричали «здра», не муштрувалися за військовим звичаєм. На будівництвах, як-от, скажімо, на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу, не було вже ні цих прав, ні вигаданих садистами таких кар, як соловецька «Сєкирка». Натомість прийшло гірше за «Сєкирку» нормування праці. В’язнів не гнали вже на працю голих і босих, а взували й одягали, але на праці доводилося бути не одну, а дві й три зміни відразу. На Соловках тепер тільки й говорять що про «темпи», «ударництво», «соцзмагання»… А водночас посилюється політичний нагляд, ростуть «дуті оплати», процвітають провокації і все те, що було характерним для тодішньої совєтської «волі».

Соловецька ж каторга після 1931 року лишилася місцем перебування найбільш небезпечної частини в’язнів і частини малопридатних, переважно хворих каторжан.

На острові припиняються тепер майже зовсім лісозаготівлі, ліквідується цегельня, закривається чинбарня та ливарня. Найбільше уваги у виробничій сфері на Соловках приділяють тепер сільському господарству.

1 травня 1933 року, по закінченні будівництва Біломорського каналу, всіх «непевних» соловчан і несоловчан повернено на Соловки. 1933 і на початку 1934 року на острів прибули нові в’язні – члени партії, совєтські письменники, підсовєтська інтелігенція, словом, ті, що ще в 1929—30 рр. стояли при державнім кермі й були хоч маріонеточними, але суддями і прокурорами на показових судових процесах.

Ще коли ці неофіти були на Поповому острові, на порозі Соловків, і в тому добре ізольованому таборі осягли неабияких «успіхів» на важкій фізичній праці, чим вихвалявся начальник 9-го Кемського відділу Ієвлєв перед начальником 3-го відділу Біломорсько-Балтійського табору, – то цей останній зовсім не поділяв ентузіязму Ієвлєва. Начальник 3-го відділу говорив, що його завдання – не привчати до фізичної праці цих «недострелених», а берегти, щоб вони не втекли з табору й не зняли повстання.

Уже від цього часу на Попів острів привозили переважно політичних в’язнів, і то здебільшого інтелігенцію. Вийняток становили шахраї найвищої «кваліфікації» та чужоземці, яких, як правило, звинувачували в шпіонажі.

У цей час не було вже на Поповому острові «славетного» Курилки, що вимагав від в’язнів кричати «здра» так, щоб «здра» те чути було «за 65 кілометрів», не палили живими людей у бараках; не ходили «дневальні» з киями («дринами») й не кричали «вилітай до останнього», допомагаючи «вилітати» «дрином». Нічого цього вже не було. «Дневальні» – прибиральники бараків – були переважно милі люди – колишні священики чи професори, які всіляко дбали про найкращі умови для своїх товаришів. Мили підлоги, одержували на бригаду хліб, талони на обід. Бригадир з тих, що працюють, живучи разом з бригадою, не вимотував з людей жили режимом і працею, бо сам жив поруч, спав і їв те, що й усі; а це нагадувало йому, що той же бригадир міг завтра бути й небригадиром.

1933—1937 рр. Соловецький концтабір знову повернувся до старих своїх географічних меж (1926—1927 року), тобто не виходив за межі Попового острова, та й там був один тільки табір, «Морсплав», що правив більше за пересильний пункт, ніж за виробничий табір.

У цій добі, як і в попередній, переважну частину соловчан становлять селяни-українці, учасники селянських заколотів 1929—1932 рр. агрономи, вчителі, лікарі, письменники, поети, вчені, студенти з совєтської України.

Друга група складалась із так званих «інонаціоналів»: казанських і кримських татар – на чолі з Султан Галеєвим і Галеєм Галеєвим; туркменів, таджиків, узбеків – на чолі з Ходжаєвим і Усмановим; вірмен – на чолі з братами Лебледбежанами; грузин – на чолі з полковником Яшвілі, Кікодзе та Гугунашвілі; фінів, удмуртів, східних фінів (карелів); німців – на чолі зі своїми пасторами і німцями – совєтськими діячами; білорусів – на чолі з Рак-Михайловським, М’ятлою, Дворчаніновим; поляків – на чолі з Вишневським; кабардинців, балкарців, осетинів, інгушів, азербайджанців та інших народів Кавказу – з їх мулами і старшинами; нарешті, росіян – на чолі з академіком Флореньким, Песоцьким, Пороховниковим та іншими. У цьому багатонаціональному конгломераті були й чужоземні піддані – починаючи з німців і французів і кінчаючи японцями та американцями.

Окрему категорію становили 325 людоїдів з часів голоду 1932—33 року, між ними 75 чоловіків і 250 жінок.

Оце, власне, той склад соловецьких каторжників 1933—1937 років, що я особисто мав нагоду добре пізнати.

Організаційна структура, як і в усіх совєтських концтаборах, заснована була на виробничому принципі, з тією лише ріжницею, що Соловки не являли в цей час суто виробничої каторги; бо в’язні соловецькі мали надто велику кількість всіляких спеціальних приписів у своїх вироках та інших супровідних документах на них, що, по суті, зводило тут нанівець виробничі моменти. На Соловках було в цей час аж три «спецізолятори». Усіх в’язнів, що не сиділи по ізоляторах, ділилося на низку категорій, які ріжнилися своїми правами щодо пересування та перебування на певній території Соловків. Так, була категорія з правом перебувати лише в Кремлі; з правом перебування за Кремлем, але в зоні Кремля (радіусом 2 км); з правом пересування (у службових справах) по острову чи по всіх островах, звичайно, з конвоєм; з правом планети в межах 5 км зони навколо острова (теж, ясна річ, з конвоєм). При чому всі ці «права» були дуже непевними; сьогодні ви маєте «право», а завтра сидите в найглибшому ізоляторі. Найважливішим було – не потрапити, як там говорили, на «прицел» третій частині, тобто місцевому тюремному НКВД. Якщо у 3-ї частини не було на вас інших матеріалів, крім надісланої разом з в’язнем «справи», коли вам не «пришито» було шостого (шпигунства) чи восьмого (терор) пункту, ви могли мати деякі з цих «прав».

На цей час, як уже говорилось вище, виробнича діяльність Соловків зводилось головно до сільського господарства. Лісгосп, Йодпром, Рибпром – були невеличкими. Там працювало мало людей. До того ж у Йодпромі, як і в Рибпромі, могли працювати тільки в’язні, що мали право плавання по морю, а таких людей на Соловках тоді майже не було. Отже, все довелося скорочувати і згортати. Лишилося тільки сільське господарство, розташоване на чотирьох пунктах: 1. – Прикремлівський, 2. – Есаковський, 3. – Муксольмський, 4. – Анзерський. Пункти ці, де працювали колись ще соловецькі ченці, розбудовано за останніми приписами агрономічної науки. Звичайно, всі вони були нерентабельними, але в умовах Півночі вражали гостей великими досягненнями. Досить сказати, що холмогорської породи корови (так званого «соловецького отродья») на острові за лактацію (10 місяців) давали від 7 до 12 тисяч літрів молока. Господарство це загалом мало показовий характер й розраховано було на замилювання очей гостям.

В’язні ходили коло рогатої худоби й коней, працювали на городі та меліоративних роботах, косили траву.

Усім соловецьким господарством керувала виробнича частина управи острова. На чолі окремих відділів до середини 1937 року, як правило, стояли в’язні.

Начальником соловецької каторги був тоді заслужений чекіст Іван Пономарьов. Це був страшенний тиран, що дивився з-під лоба, називав усіх на «ти» і з особливим притиском підкреслював, коли збирав керівників виробничої частини острова, що вони всі лише «недостреленные». Любив серед ночі приїздити на той чи інший пункт за Кремлем, і горе було тому з керівників сільгоспу чи молочної ферми або свинарника, коли заставав його сонним: коли він, сам Пономарьов, не спить і «піклується» господарством, то як же сміє спати цей «недостреленный!» Був суворий і несправедливий. Викликаний до начальника в’язень ішов на розмову, як на шибеницю. Був повним господарем і мав силу-силенну «стукачів» (донощиків), так що знав про все, що діється на Соловках, краще, ніж «Третя часть».

Після убивства Кірова режим на Соловках різко погіршав. Багатьох в’язнів посаджено до ізоляторів, багатьом продовжено термін ув’язнення, і то – не менш, як до десяти років. Створено нові ізолятори, де посилено конвой і погіршено харчування (максимум 300 гр. хліба і, крім хліба, нічого); заведено постійні обшуки, збільшено військову охорону. Коли за другої доби до Соловків підходили чужоземні пароплави-лісовози, куди соловчани навантажували ліс, то тепер 25-кілометрова водна зона навколо островів стала заказаною зоною не тільки для іноземних кораблів, ба й для звичайних собі човнів-баркасів карельських поморів. Простір навколо острова міновано. Міновано й фарватер до соловецької бухти, що звалася бухтою «Благополучия». Дворазові на день перевірки, на яких в’язень мусів називати своє ім’я та по-батькові, і щотижневі «генеральні» перевірки, коли в’язень повинен був відповідати на кільканадцять запитань аж до «бабушки и дедушки» – стало звичайним явищем. Начальник острова чи 3-тя частина повинні були мати точну інформацію про те, де перебуває кожен в’язень, що він робить і що він за оден. Тікати з острова стало просто неможливо. Щоправда, спроби тікати бували, але жодна з них не закінчилась щасливо.

Коли втік капітан далекої плавби Стерельговський, що з двома кримінальниками украв моторовий човен військової оперативної охорони і зник, – їх шукало не тільки само соловецьке начальство та охорона. На розшуки відряджено навіть літаки, човни й пароплави. І черев два тижні Стерельговського десь коло Коли таки піймано.

Трагічно закінчилася взимку 1933 року і так звана Анзерська втеча, коли група в’язнів з острова Анзера, дізнавшись, що море навколо острова замерзло до Літнього берега на материку (це буває раз на 50 років), – одної ночі забила начальника острова, обеззброїла охорону і, забравши лижви, подалася в напрямі Літнього берега. Але на березі її одразу ж зустрів мало не цілий полк війська НКВД з гарматами та кулеметами. В’язні з кулеметом і гвинтівками вступили в нерівний бій і всі майже полягли на бойовищі. З 40 чоловіка втікачів до Кремля потім перевезено тільки п’ятьох.

Тікали ті, що не витримували «исправительной» політики, не бувши навіть в ізоляторах. А в ізоляторах панував жах.

Народній учитель Борейша (з совєтської Молдавії) сидів у другому соловецькому ізоляторі. З неймовірними труднощами він тікає з третього поверху ізолятора і перелазить через кремлівські стіни. Потім прив’язує себе рушником до двох «баданів» (деревин) і кидається вплав Білим морем. Це було в жовтні 1936 року, коли на Білому морі починалися шторми. По двотижневих розшуках труп утікача з двома «баданами» був знайдений десь за сотню кілометрів від острова.

Постійні нагінки, труси, ізолятори, шпигунство, постійне чекання розстрілу, суворого ізолятора, нових і нових тортур доводили людей до божевілля. В’язні вішалися, топилися.

До середини 1937 року на Соловках зібрано весь цвіт української підсовєтської інтелігенції та українських комуністичних кіл. Тоді в цьому концтаборі були представники найрізноманітніших політичних партій і угруповань. Тут можна було побачити і монархістів-гетьманців, і федералістів, правих і лівих есерів, комуністів і соціял-демократів.

«Радянська влада», ота «радянська держава», про яку говорив академік Кримський, що вона нагороджує всіх рівно й однаково (його самого, так само, як і його «ворога» Грушевського), справді таки вдарувала всіх однаковими концтаборами. Опинившись на Соловках (чи в інших таких же значних місцях) перед єдиною для всіх небезпекою, багато з в’язнів забули про давні політичні чвари й незгоди, браталися між собою і з гірким жалем та болем думали про перейдений шлях.

Четвертий період в історії половецької каторги слід починати з того часу, як на чолі НКВД СССР став Єжов. Становище трудящих і підсовєтської інтелігенції України стало нестерпуче тяжким. Гіршає й без того гіркий режим на Соловках.

Уже з зими 1936—1937 року на Соловках в’язнів чимраз більше обмежували в праві перебувати за межами Кремля. Багатьох садовили до ізоляторів; чимраз частіше на острові відбуваються «фашистські» процеси, після яких десятки людей діставали додаткові терміни ув’язнення й опинялися в ізоляторах. Тому 1937 року нікого майже не звільнено з каторги. Всі, хто відбув термін ув’язнення, діставали, як правило, додаткові терміни по 5—10 років. Обмежено вихід за браму Кремля. У Кремлі зібрано силу в’язнів. А що всім в’язням цим не можна було дати роботу в Кремлі, то створилася група «ненаряджених» (від слова «наряд»). Люди ці сиділи без праці, і, звичайно, одержували гіршу, голодну пайку.

Нарешті, десь 22 чи 25 червня 1937 року, зігнали до Кремля всіх в’язнів і оголосили, що віднині соловецькі острови, які досі вважалися за 3 відділ Біломорсько-Балтійського табору, перетворюється на «Соловецкую тюрму особого назначения Главного управления государственной безопасности СССР», а в’язні зватимуться не «заключенными («зека»), а «лишенными свободы» (л/с). Обмежено право листування. У листах не можна подавати ні географічних, ні топографічних, ні будь-яких інших відомостей про життя й становище на островах; осіб же, які подаватимуть у своїх листах ці відомості, суворо каратимуть.

Через брак придатної для використання робочої сили сільськогосподарський сезон на Соловках закінчено з великими труднощами. До того розпочато роботи коло перетворення соловецького Кремля на в’язницю у повному розумінні цього слова. Почалися ремонти, перебудови. На острови привезено багато цегли та іншого будівельного матеріалу. Мали будувати за 2 кілометри від Кремля, на території колишньої цегельні, ще одну величезну тюрму наймодернішого типу. Щоб дістати робочу силу, нове соловецьке начальство звернулося до «Белбалтлагу» з проханням надіслати на острови «соцблизких» – усякий карний елемент. «Белбалтлаг», звичайно, з охотою зібрав «отпетых девочек и мальчиков» і надіслав на Соловки (остобісіли вони там усім своїми «делами»). Коли соловецьке начальство глянуло на тих, «соцблизких», що нагадували що хочете, тільки не людей, то йому одразу ж стало ясним, що користи з них ніякої не буде. Мусіло організовувати для них спеціальний ізолятор, а через місяць з подякою повернуло «Белбалтлагові». Але незабаром проблему робочої сили розв’язала сама єжовська дійсність: до Соловків навезли силу-силенну звичайних колгоспників, людей, що мали менше як два роки ув’язнення. Старих соловчан тоді замкнули в Кремлі чи посадили до ізоляторів.

Крім того, щодня тепер літаками й пароплавами з усіх кінців СССР везли на острови в’язнів з 10, 15, 20 і 25 роками ув’язнення. Між «ворогами» були й родини розстріляних Якіра, Тухачевського, Ягоди та інших. Були тут і якісь ленінградські учні – зовсім діти, звинувачувані в троцькізмі. Вони, плачучи, клялись, що не читали навіть «Уроков октября» Троцького.

Багатьох в’язнів привозили з великими капюшонами на головах, які закривали їм обличчя. На грудях у такого в’язня був тільки нумер. Під цим нумером в’язня садовили до камери, на нумер викликали. Під страхом розстрілу в’язневі заборонялося називати своє прізвище. Навіть соловецьке начальство часто не знало, хто саме перебував у його «секретних ізоляторах». Таємниці такі відомі були тільки тим високим установам, які посилали сюди цих живцем похованих.

І раптом, коли вже всіх було переведено на тюремний режим, несподівано наприкінці року з Соловків вивозять два великих етапи. З першим етапом покинула соловецькі острови основна маса політичних в’язнів-українців.

Уже на материку я бачив в’язнів, що їх 1937—1938 рр. привезено на Соловки будувати і розбудовувати нову соловецьку тюрму. Вони розповіли, що 1938 року всіх в’язнів кудись вивезено, тюрму ліквідовано й розпочато будівництво військово-морської бази. Куди саме вивезено в’язнів, якими забиті були камери на Соловках, вони не знали. Але вивезено їх не соловецькими (Соловки мали два своїх пароплави), а якимись іншими великими пароплавами.

Готуючись до війни, кремлівські володарі вирішили перетворити соловецьку тюрму й архіпелаг на опорний пункт своєї експансії на Захід.

Так закінчила своє існування совєтська соловецька тюрма…

Подаючи далі свої спогади про українську інтелігенцію на Соловках, мушу насамперед сказати, що скупість наведених матеріялів про окремих в’язнів пояснюється тим, що люди ці ще й досі перебувають на терені «темного царства». Тимчасом пишу тільки про те, що не є новиною для енкаведистів. Коли ж говорю більше, то мушу вважати на долю цих ще й нині підсовєтських людей.

Боляче мені, що й сьогодні не можу говорити на повний голос все про наших страдників і звитяжців; але вірю, що настане час, коли наша інтелігенція повернеться з тих нетрів несходимих і, оновлена духом, розповість сама про себе.