Читать книгу Чорт зна що. У кігтях Хапуна - Антология, Питер Хёг - Страница 10

«Kазаннє руське» – вперше надруковано у книзі «Dawna facecja polska (XVI–XVIII)» (Варшава, 1960). На думку публікаторів, твір було транслітеровано латинкою із кириличного тексту. У зворотній транслітерації «Казання» вміщено у книзі Л. Махновця «Сатира і гумор української прози XVI–XVIII ст.» (К., 1964). Подається за цим виданням.

Твір виник найімовірніше в греко-католицькому середовищі у XVII ст. як пародія на проповіді малоосвічених православних священиків, а може, є виплодом мандрованих дяків.

Казаннє руське

Перед початком, мої дітоньки, світа не било нічого. Хоч запали – то б не тресло.

Нічого нікому не далося ані видати, ані відати. І нікому не далося сиротини вигнати. І ніщо нікому не придалося. І, яко пишет акафіст в розділі 22 і яко мовить псалмиста святий Харитон з латинниками: Ex nihilio nihil[1].

Чи скажете ж ви мні, мої дітоньки, где на той час Господь Бог пробивав, що їв і пив і що теж робив, коли неба і землі не било? А, правда, мовчите, бо не знаєте, з чого Господь Бог світ сотворив?

Наперед сотворив небо і землю. На небі сотворив ангели сребрнії, золотії, мальованії, з очима соколовими. Под небесі сотворив птаки – ворони, сороки, круки, кавки, вороб’ї і тетери. На землі сотворив свині, корови, воли, медведі і вовчиська. Так же сотворив лисиці, горностаї, коти, миші і иньшії преутішнії звірята.

І побудував їм Господь рай, плотом моцним огородив і податтю його подперл. Там же насіяв дубини, грабини, ліщини, ольшини. В огородах насіяв свікли, ріпи, редьки, моркви, пастернаку і іншого хвасту і дерева.

І ходить собі Господь, глядить, щоб якоє порося не вилізло. Коли одним оком гляне на небо, аж ся небо засолопіло, сонце вуха спустило і звісило.

І рече Господь сам до себе:

– Ой, не дармо! Ах, Бог мя, не дармо!

А то таки-м, мої дітуньки, преподобенством на небі било. Аж Люципер, найстарший архангил, которий ся з Михайлом бив побратав, посватав, покумав, бо оба-два з собою робляли, пивали і, як роднії браття, все з собою і спали. Аж, яко мовлять, ut compleretur[2] знати, же ся і побили. Яко ж ся і так стало. Того ж бовім часу Михайло упився, як світач, а Люципер, злодій, почав ся бунтувати. Достерігши тоє, іншії ангели скочать до Михайла. І кликне на нього один ангел:

– Гаразд, пане Михайло! Спиш, щоби-сь не встав!

А Михайло порветься, ні проспавшися, ні прочумавшися, скочить з великим галасом до Люципера:

– А що ти, пане Люципере, робиш? Чи вже то ти бунти підносиш? А чім ся ти, пане-брате, не контентуєш тим, що тобі Господь надав?

На що Люципер рече:

– А ось бо я собі збудую другий варштат і буду подобен Господу!

На що Михайло рече:

– Ото ж то ти, куме, бредиш! Бити тобі чортом – не попом! Їсти тобі говно – не проскури!

А Люципер Михайла хопить в щоку, аж ся поточив. Порветься Михайло і кликне:

– Ей! Тепер же не бивши кума – не пити пива!

Кинеться до оружжя – до ножа, до чечуги, до мачуги, до меча, до бича, до самопалу, щоби бити Люципера непомалу. Скоро ся до такого оружжя порвав – зараз неборак пан Люципер од страху аж перднув. А Михайло його потім то по руках, то по ногах, то по плечах. Посік, порубав, покалічив і к чорту за землю струтив. А других побратимів його так же покалічив, порубав, постинав. Там же, діру в небі продравши, за першим Люципером до пекла скинув.

І стоїть собі Михайло з мечом, стурбований, задихався, утомився. Аж сунеться Господь і рече до Михайла:

– А що, Михайле, чи гаразд ті ся діє?

На що Михайло одказав:

– Ой, Господи! Все не гаразд, коли тебе в дому немаш!

І рече до нього Господь:

– Не фрасуйся, диваку! Уже я знаю, що ти Люципера і других побратимів його поскидав к чорту на землю, за що я тебе уконтетую.

І, взявши його за руку, як веде, так веде. І завів його на найвищую гору. І рече до нього:

– Ото ти, Михайле, будеш найстаршим ангелом і трубачом, і в трубу затрубиш на онії суди.

Казав ся йому вертати до неба, а сам пішов до раю.

Коли прийде до раю – аж там свині морков викопали, вороб’ї просо виклювали, зайці щепи поламали.

Розсердився Господь і, не знаючи, що далей чинити, ходить собі од стіни до стіни, од кута до кута.

Аж надибав глину. І, взявши тую глину, як ліпить, так ліпить. Уліпив руки, уліпив ноги, уліпив голову з очима. І, уліпивши чоловіка, крикне на нього:

– Адаме, встань!

Аж Адам, як на тоє, встав.

Возрадувався Господь, що чоловік встав. Пішов до раю. Адам за ним здалека поволікся.

Оглянеться Господь назад – аж Адам іде. І рече до нього:

– А ти, Адаме, чого ідеш? Любо тобі жінки треба?

На що Адам одповів:

– Та треба, Господи, бо не маю з ким спати.

І перепустив Господь на Адама сон. І, винявши йому ребро з лівого боку, сотворив Адамові жону Єву.

Питаюся вас, мої дітоньки, чом то не з правого боку, але з лівого винявши ребро, сотворив йому Єву?

Одповідаю. Для того, щоби жона послушна була, щоби ся мужика бояла.

Казав же їм Господь у раю їсти свіклу, ріпу, редьку, морков, сливки, грушки, яблика і помаранчі. Оно їм одного дерева заказав їсти.

Що ж чинить Єва, сука незбожная? Не витерпіла собі з лихом і заказу не слухала, щоб її тяжкеє, великеє лихо порвало. Урвала яблико, з’їла і Адамові огризок дала.

А Адам, не хотівши розгнівити жінки, з’їв.

Аж приходить Господь. Лічить яблика. Не долічився одного. Домислився Господь, що Адам урвав. Розсердившися, узяв бича, як у нашого пастуха або як у панського возниці, бич дратований, і вигнав Адама з раю.

Од того часу, мої дітуньки, на світі як лихо, так лихо, як біда, так біда. Казав же Господь панщизну робити, до церкви не казав ходити, в запусти Господу нічого не дати, корчми не минути, за нюю ся, як за матір’ю, бити. І перепустив на нас орду – татаре, турки, жиди і тії нечистії ляхи, которії стовпи, на которих ся наша руськая віра розпирає, вколо підгризли. Ой, Бог мя, підгризли! Петрівку підгризли, Спасівку підгризли і Пилипівку. Оно єще один стовп, то єст Великий піст[3], стоїть, вже підгризений, а коли б і його до остатка підгризли, то би нашу усю благовірную Русь чорт побрав і в трапезу до його матері заніс. Чого нас, Господи, борони.

Амінь.

1

Ex nihilio nihil – з нічого ніщо (лат.).

2

Ut compleretur – для повноти (лат.).

3

Петрівка, Спасівка, Пилипівка, Великий піст – народна назва багатоденних постів.