Читать книгу Чорт зна що. У кігтях Хапуна - Антология, Питер Хёг - Страница 6

Головна задача чорта – се спокушувати людей до гріха. Він на віки стратив надію вернутись у небо, а ставить супроти неба свою власну державу, котру хоче зробити якнайчисленнішою. А годі сказати, що йому се не поводиться. Аж дивно, що він мав стільки сили відтягати так багато відкуплених людей від призначеного їм неба.

Щоби чорт опанував душу чоловіка, мусить сей згрішити. А вже ж чорт не забуває ніколи довести його до гріха. Він спокушає його. На спокусу міг бути кождий виставлений, бо й сам Христос опинився, було, в такій ситуації. Спокуса – се чортівська штука, де він вкладає цілого свойого духа і цілу свою зручність. Способів, якими чорт добувався до чоловіка, є така величезна сила, що їх годі описувати; словом, у нього ніякий спосіб не є неможливий. Побожний християнин уважав себе завсігди окруженим тьмою чортів, що чекають кождої, хоч би й найдрібнішої обставини, аби довести його до гріха. А вже ж найтяжчою спокусою була ся, що відносилась до полової сторони чоловіка. На тому полі найбільше жниво збирав чорт…

У християнстві тіло стало прокляте, а з тим і любов найменована гріхом. Целібат став ідеалом християнина… Не диво про те, що аскети найліпшу часть своїх сил вкладали на поборення тілесних інстинктів. Вони втікали в пустині, замикалась по монастирях, щоби не видіти тіни жіночої. Але кров і фантазія робили своє; клясичний на се примір святого Єроніма. Але як же ж міг він втекти від натуральної спокуси, коли чорт в подобі гарної дівчини усюди його найшов? Не будемо описувати тих безконечних способів і подій, де о се ходило межи аскетом а чортом, лишень подамо один виїмок. Жив на пустині в щасливім ціломудрію монах. Йому здавалось, що він своєю витривалістю основно поборов усяку спокусу тілесну і доступив великої заслуги… Одного вечора являєсь в його келії гарна жінка (а се був перемінений чорт); змучена, змокла, кидаєсь йому в ноги, благає не викидати її, бо в дорозі пустинній буря заскочила її, вона боїться диких звірів і т. д. Він зм’як, розпитує. Вона оповідає йому несотворенні річи і чим раз приємніша робиться монахови. Від сліз до балаканки, далі до сміху, жарту і… Христовий воїн поборений. Доступивши ціли, жінка, не укриваючи, хто вона, щезає. Монах відтак покинув думку спасати себе і вернув між людей та й, річ натуральна, став здобичею пекла.

Ми вже сказали, що для спокуси чорт брав на себе подобу й ангелів, Христа, Матері Божої, святих, і, що дивно, в сей спосіб дуже рідко зумів довершити діла. Спокуси тривали інколи дуже довго, місяцями, літами; чорт зуживав багато енергії, доки не дійшов свого. Раз в подобі малої дитини зайшов у монастир, там виріс, постригся, став ігуменом і аж тоді почав жниво (дивись на цю тему твір М. Андрелли. – Ю. В.).

Ревний слуга Христовий не міг отже вірити нікому і нічому… Чи далеко тут до божевілля?

Ще щастя було, як штука чортівська ставала супроти свобідної волі чоловіка, бо сеї таки ніхто не зуміє прямо зламати. Але горе чоловікови, коли його опанував чорт. А такі випадки були колись часті. Для лічення біснуватих були осібні чини священицькі. Чоловік біснуватий не мав ані крихітки своєї волі, і як попи не подали йому помочи, то мусів марно пропадати. Певно, серед такої атмосфери духової легко було збожеволіти чи там збіснуватіти! Таких людей не лічать екзорцисти, лишень лікарі, хоча єзуїт Джованні Перроне в творі «Praelectiones theologicae» списував докладно знаки, по яких пізнати можна біснуватих.

Наведемо примір, як чорт міг заволодіти цілковито душею людською. Був молодець з Лорето, що жив дуже побожно, вкінці одначе залюбився в одній жінці і згрішив з нею. Нагло захворів, плакав за гріхи, сповідався щиро, так що спасіння його було майже певне. Нараз бачить він перед собою свою любу (а се був перекинений чорт), що каже до нього: «Ти хочеш мене покидати, мій коханий?» Молодець забувається і викликує: «Я тебе ніколи не покину, моя люба!» В тій хвилі умирає і, розумієсь, опиняється у пеклі. Представмо собі, яке се мусіло бути життя людей, що не від часу до часу, але постійно були виставлені на чортячі спокуси. От що один із таких мучеників приписує чортам: сі діти пекла прозивали його дурною лисою палкою, надували йому живіт, обтяжували руки, що навіть перехреститись не міг, напускали на нього сон у церкві і хропіли за нього, говорили його голосом, приводили до кашлю, ховалися в ліжко з ним, кусали як блохи, відбирали йому апетит… Що більше, шелест одіжи – се також справа дідьча, біль зубів, блуди в читанні, сумні гадки. Раз аскет держав в пальцях соломку, аж ось пригадав собі, що се певно чорт в тій формі, і кидає солому геть від себе…

Проти чорта не помагає навіть знак хреста, тим більше, що й ангел хранитель не годен оборонити чоловіка. Деякі говорили напевно, що чоловік має тисячу чортів по правій руці, а десять тисяч по лівій. Один побожний аскет бачив, як чорт влазив у його келію шпарою від дверей. Церков не була для них зовсім заказаним місцем. Зовсім свобідно перебували тут, скакали по хорі, по вівтарі, гасили свічки, псували богослуження всякими можливими способами. А святий Григорій з Тур бачив раз цілу церкву повну чортів.

В спокусах, дратуванні, здобуванні душ, входили чорти в близькі зносини з людьми. Чому ж би не мали входити з грішниками в полові зносини? Що так було, об сім часто запевнюють нас писателі християнські. Сю діяльність можуть вони повнити і як інкуби, себто мужеські чорти, і як суккуби, жіночі демони. Дехто заперечував, мовбито чорт міг бути в першій ситуації, бо йому брак мужеського насіння, тому-то мусить перше суккуб прийняти насіння, а після як інкуб ужити. Розумієсь, що чорти змінювали свій природний вигляд, коли забирались до такого діла, хіба що спілкувалися з фаховою чарівницею. З таких зносин виходили й діти. Бували се або правдиві чорти, або монстри якісь, або навіть звичайні люди. До останніх зачислювано й історичні імена, як Каїн, Аттіла, Теодоріх або легендарний герой, як Роберт Диявол.

Чорт приймав також радо натуральні діти в адопцію (усиновлення. – Ю. В.), викрадав їх навіть сам. Трудно було відтак вирватися з-під його опіки, треба було помочи Христа, Матері Божої або угодників Божих.

д) Умови з чортом і чарівництво. Коли чортови не вдається силою опанувати чоловіка, то він уживає до того правних способів. Він входить в уклади з чоловіком. Віра в уклади чоловіка з чортом сягає давніх часів. Знаємо, що чорт, спокушуючи Христа, обіцяв йому панування під умовою, що сей поклониться йому. Се вже пропозиція, яка має формальні умови. Форми умов відповідають формам прийнятим у людей. Чорт жадає докладного запису з підписом від чоловіка, що за се або те зобов’язуєсь віддати йому в тім а в тім часі свою душу. Дивно, чому друга сторона контрактова ніколи не домагається подібного документу…

Такий запис пишесь або лишень підписуєсь виключно кров’ю контрагента, звичайно з мізинного пальця. Тут треба добачувати аналогію з кров’ю Христа, що нею затверджуєсь умова з Богом. Незчисленні маємо оповідання про умови з чортами, давні і нові. Задля їх популярности не будемо ніякого наводити. Не раз бувало, що чорт не лише домагаєсь запису на душу, але й формально виректися Христа і всіх діл його. Се була наче рекомпенсата за подібне відрікання чорта при хрещенні.

Не можна думати, мовбито даний запис не міг бути зламаний або відібраний. При покуті, тяжкій праці і конче при помочі Божій міг бути контракт розв’язаний, або тим, що чорт вертав запис, або сила Божа не дала забрати душі.

Причини, що заганяли людей в такі умови, були головно: любов, жадоба багатства і почести, вкінці бажання таємного знання. Такими героями були: Теофіль (VII ст.), Герберт, що став папою під іменем Сильвестра II (X ст.), Фавст (XVI ст.) та Твардовський. Сильвестр – се не одинокий папа, що мав зносини з чортом (задля своєї учености математично-природничої). До таких належав також: Іван XII, Бенедикт IX, Григорій VII, Александер VI. Всі вони записалися були чортови, перед котрого сітями мали берегти повірене їм стадо.

Не всі продавались чортови задля багатства; були й такі, що входили в умову на те, щоб знати штуки магічні, хоча можна було вивчитися магії без чорта, і надто ще її силою присилувати чорта до своїх послуг. Теологи та доктори запевняють, що магію винайшов чорт, але се трохи неймовірне вже тим самим, що знанням її мож було опанувати чорта. Та все- таки магія вважалась завсігди грішним ділом. Джерело магії – людська жадоба знання чи то для самого знання, чи для якихсь інших цілей. Магія одначе не є плід віри християнської, її стрічаємо у всіх народів всіляких релігій. Розумієсь, зі зростом поваги чорта набрала сили й магія. Церков так гаряче підносила силу і хитрість Сатани, доказувала, що він панує над світом, і пекло представляла далеко численнішим як рай, – то не диво, що мусіла зрости й віра, буцімто властивим паном не єсть Бог, але чорт. Звідси й культ чорта. В XIII ст. оскаржувано Люциферіянців о те, що обожнюють чорта; те саме закидувано Темпліяріям, Альбіґойцям, Катарам та іншим сектам. Вкінці не треба забувати, що життєві відносини в середніх віках під гнетом попівства та шляхти були такі тяжкі, що народ мусів шукати якогось виходу чи забуття в магії, часом на те, щоб мати спосіб до пімсти…

Найбільше чарівників та чарівниць було таких, що припутувались до чарівницької громади, виучувались сеї штуки, особливо у Сараценів та Жидів. Навіть мали бути відповідні школи (Толєдо, Краків).

Найпершою штукою чарівництва була штука заклинати чорта, щоби явився. Форми і способи заклинання були ріжні і мусіли бути виконувані дуже вміло та обережно.

Не всі чарівники та чарівниці мали ту саму власть і не всі вміли, те саме. Чарівник знався на зіллях або напоях, що розпалювали любов, умів спроваджувати елементарні шкоди, їздити на чорті, виробляти амулети, за одну ніч будувати палати, знав про укриті скарби і т. д. Чарівники любили часом пописуватися публично своїми штуками. Віра в чарівництво була в середніх віках загальною і полишилась навіть опісля в часах ренесансу. Не було ніякого виднішого чоловіка, котрого б не підозрювано о магію, починаючи від Арістотеля а кінчаючи Львом X та іншими папами. До них належав також звісний поет італійський Петрарка.

Таких славних чарівників було небагато супроти цілої громади нижчих слуг чорта. Се було стадо чорта, що навіть на тілі носили знаки своєї приналежности. По таких признаках пізнавали інквізитори виновників. Чарівники і чарівниці збирались в означенім часі на певнім місци (у наших леґендах – в ніч перед Святим Духом, перед Купалом на Лисій Горі, а в німецьких – у Вальпургієву ніч на горі Гарц), де відбувались оргії чортівські.

Німецький монах чину святого Бенедикта Іван Трітемій (1465–1516), великий теолог і історик, подає ріжні засоби проти нечистим штукам, одначе найпевніше було одно, а се – костер.

Тут маємо на думці найсумнішої слави часи церкви католицької, а саме в часі її найбільшого розцвіту, її могутности політичної, а се – інквізицію супроти єретиків та чарівників.

Собор в Тулюзі за Інокентія ІІІ року 1220 постановив: Архієпископи та єпископи мають у своїх єпархіях зобов’язати присягою одного попа з помічниками, щоби перешукували мешкання і закутки, ловили викритих єретиків і їх оборонців та прихильників і видавали їх на кару. Дім їх має бути знищений. В кождій парохії усі від 14 літ (жінки від 12) мусять відприсягатися єресі. Заказуєсь перекладати Святе Письмо на живу мову. Тестаменти мають вартість тільки писані під доглядом попа і т. д. Найліпшим способом висліджувати єретика була тайна сповідь. Одначе й самі єпископи потребували догляду, проте самі папи взяли власть інквізиторську в свої руки, виконання її віддали Домініканам, а уряди світські мали виконувати розкази інквізиторів. Властиво карав світський уряд, тілько інквізитори видавали засуд.

Інквізитор був годований коштом громади, надто йому припадала третя часть маєтку сконфіскованого у засуджених, та з часом ті сторожі чистої віри загарбували весь маєток своїх жертв. З єресями сполучено також умови з чортом, а далі й чарівництво. У сей спосіб інквізитори не могли ніколи спочивати. Ніщо не дає такого поняття про могутність чорта, як саме сі нагінки за його слугами. Мало бракувало, казав хтось, щоби чорт не звів цілого роду людського до поганої магії, а інквізитори не попалили всіх людей. Гонення чарівниць відбувались найбільше в XV–XVII ст. Ще коло року 800 загрозив Карло Великий смертю тому, хто би карав якихось ніби чарівників. Подібно і єпископ ліонський Аґобард (пом. 840), один із найясніших умів у християнстві, назвав віру в чари туманенням люду. А навіть «варварський» король Коломан угорський (1095–1114) задекретував: нема чарівниць і нікого за чари судити не вільно.

Та такий ясний погляд не довго тривав. У XІІI ст. святий Тома з Аквіну, сей «другий Христос», документує існування чарів. Інокентій IV запроваджує тортури, проти яких гостро був виступив чотириста літ тому папа Микола І. Церков стає охороною забобону. З літами процесів о чари набирається все більше. Папи перевищують одне одного в жорстокости, яку вони зовуть Божою війною проти чорта. А день 5 грудня 1484, день появи булли Інокентія VIII – пам’ятний в історії католицьких народів. Тут списані постанови і норми щодо виконування інквізиції, розпочато еру постраху і лютости, якої не було ніколи в історії людськости. В самій Льотарінґії за 15 літ спалено 900 людей і стілько ж за 5 літ у вірцбурзькій дієцезії; сто людей щороку палено в дієцезії Комо; в Тулюзі спалено 400 на один раз. Ніхто не міг бути безпечний проти закиду чарівництва. Кого раз оскаржено, той майже напевно попадав на костер, бо тортура виневолювала зізнання, яких тілько інквізитори бажали.

Нині нема ні інквізиції, ні процесів о чарівництво, одначе віра в чари ще не вимерла. Не кажемо про простий люд, але не мине й рік, щоб не появилась книжка якого «оборонця чистої віри», де зовсім серіозно впевнюється, що світ в руках диявола, повний чарівників під новою покривкою, що ціла новіша історія, наука, література і штука – се чортівське діло або й прямо служіння чортови, культ Сатани. Навіть те, що тепер заборонено палити тих слуг чортівських, деякі набожні душеньки вважають не чим, як тілько знаком величезної перемоги чорта.