Читать книгу Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст. - Антология - Страница 22

Ходить дівчина, по покою ходить,

Вельми ся тужить по жовніру, як горлиця,

Ще й ручейки ломить, слізойки ронить:

– А хто ж моє серденько з жалю укоїть?

Ой якби хто знав, як же мі нудно,

Що мені з милим говорити трудно.

Ой трудно, трудній же буде,

Коли його довго не буде.

Ми ж бо любились півтора року,

Покіль не знали вороги збоку.

Ой як пізнали, розклеветали,

Бодай од Бога щастя не мали!

Дівонька тяженько в здихає,

Що свого дружбойка не має.

Краси з личенька іспали, чорні очі заплакали,

Нехай тая нужа, що ходиш недужа, що то за причина?

Чом очі рубойком криєш,

Чом дрібні сльозойки сієш?

Нехай, прошу, буду знати, чого плачеш, в якій страті,

Не туж головойки, знайдем способойки,

Порадимся з собою.

Ой дружбо ж, дружбойку мій любий,

З недолі я плачу, не згуби,

В любість ти-сь ме вправив красну, одказував, що мій власний,

Тепер в дорожойку, в свою сторонойку

Од'їхав мій сподар.

Батьковий і материн синець,

Назвався родом волинець.

Казала-м му, сиротойка: далекая дорожойка,

Забудеш любості, а він по щирості

Обіцявся повернути.

Звіриламся йому була,

Що-м його кріпко любила,

Він те всейко поприймавши і од'їхав, не казавши.

Ні сам не буває, ні знати не дає,

А я, сирота, в тужості.

Не дам я сердейку волі,

Не буде знати недолі,

Бо так уміють любості, хотя й хто прийме і в гості,

За вірного слугу має взамін тугу,

Але треба терпіти.

Два місячейки минули, як мі обіцявся вернути,

Тепер юж більш, ніж годойка, ох лихая пригодойка,

Чом знати не даєш, чом не прибиваєш

До мене, дівойки.

Терплячим в нагородойку

Дає Бог всім за службойку,

Терплю, а Богу молюся, буде він мій, не журюся,

Коли мні з ним жити, буде Бог судити, Бог отим нех радить.

Жаль серденьку, що тя не видаю,

Вдень і вночі о тобі гадаю.

Да пішов би я вночі, не маю помочі,

Боюся блуду для страшного суду.

Ах, серденько, не лякайся суду,

Коли тебе не побачу, то серденько знуджу.

Серцем засмучуся, з твару[7] а ізмінюся,

Гди ж тя не видаю, тяженько зітхаю.

Ах, серденько, скажи мені правду,

Коли мене не кохаєш, іншу собі знайду.

Чи ж би я казала, коли б не кохала,

Бог того засмутить, хто кому ізмутить.

Ах, серденько, не буду я спати,

Волю ж бо я з диким звіром в пустині мешкати,

А в пустині звірі лютії без міри,

Пташата літають, жалісно співають.

Ах, серденько, ріка розлилася,

Я ж бо зі своїм милесеньким не намешкалася.

Піднесуся к горі, упаду надолі,

Ніж з нелюбом жити, вік свій і скінчити.

Гей і сам же я не знаю, що так мені нудно,

Тільки-м раз тя, серце, бачив, вимовити трудно.

Гей полюбив, не зблудив, гідна з гідним хороша,

Хоч і страчусь до гроша.

А старатись ревно буду, аби позискати,

Ласку твою, моє серце, знову отримати.

Гей, а за тим, а при тім, чи не буде прилюдна

Твоя мова облудна?

До ніг твоїх упадаю, не одмовляй тому,

Хто приїхав одшукати ласку в твоїм дому,

Гей же, вірному свойому, котрий прагне вік цілий

Завше бути зичливий.

Гей, поїду пораджуся старенької матки,

Гей, чи скаже, чи не скаже тебе, мила, взяти.

– Гей поїдь же, одвідь же, а при тому старайся,

Що мя любиш, признайся.

– Трудно Дунай переплисти, сили не втомивши,

Іще тяжче друга мати, кріпко не любивши.

Гей же, мила, несила зносить клопіт і тугу,

Завше з мислю про друга.

Полюбивши, кожен знає, дасть на теє руки,

Що кохання жодне щире не бува без муки.

Тії муки, розлуки хутко хай проминають,

Серця лиш не вражають.

Воріженькі облуднії мають про нас мови,

А вже ж бо нас обмовили од ніг до голови,

Та не дбаю, кохаю, богу смуток вручаю,

Ласки щиро чекаю.

– Анно, Аннусенько, панно, гарная Діанно,

Чом ти ізмарніла?

Чом ти ізмарніла і личеньком ізмінилась? Була не такая.

– Тужу і зітхаю, що тя, серце, не видаю

Та й перед очима,

Хоч провідай прийди і зі мною посиди,

Уже мені так марудно,

Сумно мені, милий, нудно

Без тебе, серденько.

– Сідлай, хлопче, свого коня

Да поїдьмо з полудня до твоєї голубки.

Там я її привітаю,

З кониченька не зсідаю:

– Чолом, мила панно!

– Чолом, чолом, моє серце,

Дай же ручку, облюбенче.

Із радості прошу в гості

До покою, поговоримо з тобою

Для ліпшої знайомості.

Ой гуляли, розмовляли, за здоров'я випивали,

За всіх кревних своїх.

– Многая літа, паноньку, многая літа, голубонько,

Зі мною заразом.

– Бувай же здорова, Аннусенько чорноброва,

Я од'їжджаю, поклін оддаю

В далеку дорогу.

Оставайся здорова!

– Чом так скоро від'їжджаєш, мов на лови,

Без мене молодої?

Знати погордився, що зі мною не насидівся,

Чи мене не любиш?

Дай же Боже, нам тоє, аби жили вкупі двоє,

У любій щирості і в Божій всесилості.

Добре чужую жінку любити,

Що вміє тайну любовну сокрити,

Серце свобідне, для тебе догідне

Без переміни,

Думи спокійні, кохать свобідні

Без одміни.

Мужик напився, спить і не чує,

Що його жінка зі мною жартує.

Каже наливать, повну випивать

В добрій приязні,

Оком моргає, плічком стискає

Без боязні.

На що так красна й хороша родилась,

До зваби легко отож нахилилась.

Годі любити, бо стануть бити,

Коли піймають,

Мужик побачить, києм позначить

І полає.

А коли прийде мужик до хати,

Треба, напевне, вже утікати,

Дубина шумить, за мною гримить,

Мушу пропасти,

Коли б у руки мужу на муки

Мені не впасти!

Ах, біда мені з чужою жоною,

Бо мужик уже гонить за мною.

Ой дубиною сукуватою

По плечах мірить,

Я присягаюсь, в ноги схиляюсь,

Він же не вірить.

Що ж мені бідному тут учиняти,

Вже чужу жінку годі кохати?

Ліпше відстати, власну шукати —

Думати стану.

На чужім гумні без пожитку мні,

Тож перестану.

Вік мій, життя ціле плачу,

Молодії літа трачу,

Я живу в сльозах нежданих

Од навітів безнастанних.

Думка поїдає,

Надії збавляє,

Невидимий пломінь

Серце розпаляє,

Думать понуждає.

Ах, нещасне життя моє,

Чи ж нині утіха де є?

По тобі, серце, страждаю,

Згубу великую маю,

Де ж її шукати?

Лучче перестати.

А хоч розшукати —

Радості не мати,

Більше б її і не знати.

Всі дні мої повні плачу,

Я сам своє горе бачу,

Гине вік, час пропливає,

А волосся висрібляє.

Годину прогониш,

В роки не догонит,

Думу і печаль

Велику приложит,

Вік так продовжиш.

Течуть думки безконечні,

І жаль протікає сердечний,

Багато беру терпінням,

Важко збагнуть розумінням, —

Печаль все ладнає

І зневольняє,

Печаль превелику

На серце наводить —

І сумнів приходить.

Покажи, щастя, дорогу,

І яви ти милість многу,

Добрий час пора з'явити,

Давній сум нагородити,

Час перестати

Серце терзати;

Хочу веселий

Я час оглядати

І його приймати.

– Нудно ж мені, що думаю,

Лиху долю проклинаю:

Гей, біда в цілом віку,

Трудно жити чоловіку.

Молодості квіте красний,

Ох чому ж єсь так нещасний?

Літа губиш, серце нудиш,

Не женишся, дурно любиш.

Мати ж моя коби знала,

Нещасно б не годувала;

Воліла ж би-м утопити,

Ніжлі тепер все тужити.

– Сам хороший вік минає,

Ах, нещасний наступає,

Бо як стану над літ сорок,

Не погляне милий оком.

Будуть мене одганяти,

До шпиталю одсилати,

Зо старцями вкупі жити

І милостиню просити.

– Бідна ж моя милостиня!

Ліпша ж любая дівчина:

Обідати, вечеряти,

З нею любо спочивати.

Пійшов би-м я до манастиру,

Але сам собі не вірю:

Гей, там треба много сили,

Щоби біси не скусили.

Треба би ся засклепити,

Щоб дівчину не бачити;

Бо як дівча обачив би-м,

От престола отскочив би-м.

Де ж ся мені обернути,

Де з голови біду збути?

Буду жити, най так буде:

«Терпен спасен», – кажуть люде.

Ой, як серцю не нудити,

Кого люблю, не видіти;

Кого мисль моя кохає,

Серце во мні умліває.

Великая серцю туга,

Гди не виджу свого друга;

Рада би-м з ним говорити,

Будуть люде нас судити.

Очі видять і не плачуться,

Не встидяться, не встиждуться:

Ах, горе, горе, болізнь моя,

Проливає сльози своя.

Лучче було не знатися,

Ніж, любивши, розстатися;

Лучче було не зчинати,

Ніж, любивши, перестати.

Тече вода по долині,

Широкий лист на калині;

З ким люблюся, обіймуся

І к милому пригорнуся.

І к милому, к миленькому,

К його личку білейкому;

Запрягайте коні в санки,

Поїдемо до коханки.

Приїхали пред ворота,

Вийшла мила краща злота;

Приїхали напред двору,

Вийшла мила для розмови.

– Ой, де жиєш, пробуваєш,

Мене, молоду, забуваєш?

– Ой, я жию край Дунаю,

Тебе, серце, споминаю.

Широкеє болонейко[8] вода забрала,

Любив же я дівчинойку, вона не знала.

Приспів: Ой, жаль, непомалу,

Любив я тя, дівча, з малу,

Людям не собі.

Ой жаль мені буде,

Коли її візьмуть люде,

Моя не буде.

Любив же я дівчинойку, вона не знала,

Купив я їй панчошейки, вона не брала.

Любив же я дівчинойку, вона не знала,

Купив я їй черевички, вона не брала.

Любив же я дівчинойку, вона не знала,

Купив я їй спідничейку, вона не взяла.

А у полі кирничейка зарубленная,

Ой юж моя дівчинойка замовленная,

А у полі кирничейка замуленая,

Ой юж моя дівчинойка зарученая.

А у полі кирничейка, два журавлі п'ють,

Ой юж мою дівчинойку до шлюбу ведуть.

А у полю кирничейка, два пташейки п'ють,

Ой юж мою дівчинойку до шлюбу ведуть.

Єден веде за ручейку, а другому жаль,

Третьому ся серце крає, що єй та не взяв.

Четвертий стоїть в оконейку, як ружовий квіт,

Заплакавши чорні очка, аж ся змінив світ.

Поставлю я кирничейку на своїм дворі,

Ачей прийде дівчинойка по воду ко мні.

Посаджу я та вишеньку на своїм дворі,

Ачей прийде дівчинойка на вишні ко мні.

Чи чувалисьте о такій новині,

Що загублено молодця в Жолині?

За єдну пані, що мужа мала,

Же нерівного собі покохала.

Кохала його без три чверті року,

Взяв він од пана з рушниці по боку.

Став ся Петруньо у пана прохати:

«Рач, мя, панойку, життям дарувати!»

«Зрадив-єсь – пана, покохав-єсь паню,

Впав-єсь мі в руку, яко лис у яму».

«Я її не кохав, сама мя кохала,

По п'ять раз на день по мя посилала,

За шостим разом сама приїхала,

Вірнії слуги спровадили пана».

Взяли, зв'язали і кинули в воду:

На ж тобі, Петруню, за твою уроду.

Кинули в воду у вечір, в суботу,

Вельможная пані дерлася по плоту.

Крикнула потім голосом до неба:

«Милосердний Боже, чого їм ще треба?

Гей, слуги ж мої, слуги вірнейкії,

Будьте ж ви мені тепер приязнейкії.

Та дайте ж знати до матуні єго,

Нехай шукає синойка своего».

Гей сталася там межи людьми рада,

Шукала єго жолинська громада.

Шукали єго через дві неділі,

Нікому того впадку не повіли.

І знайшли його в уманській границі,

Поставили єго в жолинській улиці,

Та дали пані через попа знати,

Чи буде вельможна тіло навиджати?

Гей, взяла на ся жупан синюсейкий,

Завила голову в рубчик тонюсейкий.

Брнула[9] водами, густими лозами,

Обмивала білі личка дрібними сльозами.

Шиту спідничку по пас замечала,

Білії ножейки о камінь шибала.

У суботу без б день дзвонойки грали,

В неділю при службі тіло поховали.

Ні отець, ні мати Петруня ховала,

Сама вельможна червоні сипала.

Та було знати та по першім разі,

Же пані в атласах, а ти у фармазі.[10]

Вельможна пані буде їсти, пити,

А ти, Петруню, будеш в землі гнити.