Читать книгу Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст. - Антология - Страница 34

З усією рішучістю й упертістю твердила вірменка Дзеган, що ніколи ні була, ані є дружиною шляхтича Юрка з Мальчиць. Вона, мовляв, була його невільницею, в невільному стані у нього мешкала, мов річ, яку Юрко міг продати так само, як рибу зі свого ставу, як збіжжя із заораного поля…

З усією рішучістю й упертістю твердив шляхтич Юрко з Мальчиць, що прекрасна Дзеган, донька львівського вірменина Григора Чорного, від миті шлюбу стала його законною дружиною, була нею завжди і є нею й досі…

«Дружина чи невільниця?» – ось питання, яке мав розв'язати міський суд міста Львова 9 квітня 1449 року.

Біла Дзеган була білою настільки, що всі звали її по-русько-му Білкою. І саме під таким іменням значиться вона у судових актах. Визнання за нею привілеїв законної дружини розглядалося за обставин, які геть виключали будь-який сентимент. Зрештою, тоді під час судових розправ ніхто не мав звички вдаватися до поетичних метафор, а середина XV сторіччя знов-таки не була у львівській землі добою ідилічного романтизму, коли могло йтися про пута Гіменея чи про золоті ланцюги кохання.

І якщо тоді, 1449 року, на суді впало з вуст Білки слово «неволя», «невільний стан», то його варто сприймати у всій дикій буквальності варварського звичаю, який за тих часів іще трактував людину як такий же предмет торгу, що й будь-який інший товар. Адже за тих самих часів і перед тим самим львівським судом Станіслав зі Щепєжова присягав, що не продавав жидові вільної жінки, а всього-на-всього її… заставив. Італієць Кристофер де Санто-Ромуло визнав, що винен Станіславові з Ґури дві марки за куплену в нього людину. До такого ж учинку признався й Андрій із Сєнна на Мазовшу, який за дві копи грошів продав вірменинові Іванісу парубка, що його такий собі Пйотр Жолтанський придбав у Луцьку в жида – при свідках і при могоричі. І, зрештою, Мардохай, єврей із Галича, гірко бідкався, що йому втекла невільниця, а він бо ж купив її за 6 кіп грошів. А та на це заявила, що була куплена не за 6 кіп, а лише за копу – коли ще була дитиною.

Нам невідомо, які були домашні стосунки між Юрком і Білкою, важко й збагнути суть судової суперечки між цим сумнівним подружжям. Досить і того, що з юридичного боку Білці було, знати, куди вигідніше виступати в ролі невільниці, тоді як Юркові розходилося в тому, щоби суд визнав її за законну дружину. Адже саме такий присуд дозволяв йому в подальшому вимагати від Білки повернення якогось документа на долю в його майні, котрий він оцінював у п'ятсот гривень, ще якогось привілею на ведення прикордонних спорів вартістю у сто гривень, ста марок готівкою і, зрештою, віна, що складалося з ковдри, хутра, подушок та інших речей загальною вартістю сто гривень. Білка ж, принаймні на її думку, взагалі не була зобов'язана повертати всі ці речі, якби виявилося, що вона була тільки рабинею Юрка з Мальчиць.

Заки подружній конфлікт між Юрком і Білкою вилився у вищезгадані вісімсот гривень судової претензії, він мусив достатньо довго визрівати в самих Мальчицях. Акти міста Львова, з яких ми почерпнули цю історію, не подають безпосередніх відомостей про це, проте дозволяють зазирнути до казана, в якому варилася подружня чвара між затятим русином і хитрою вірменкою.

На луках, ставках, пасовиськах і ріллі підльвівських Мальчиць сиділи з давніх-давен троє братів, шляхта східного обряду: Юрко, Гринь і Федорко. їм була притаманна непогамовна запеклість старого руського боярства; нестримна гарячність, ґвалт, наїзд, грабунок були їх насущним хлібом. Мила родина постійно чубилася й між собою, і то в розмаїтих комбінаціях: то Юрко з Федорком, то Гринь із Юрком і Федорком, або ж усі троє з сусідами. Були вони хрестом Господнім для такого собі Длута, солтиса із сусіднього Поріччя. І навіть сам львівський архиепископ Ян Жешовський регулярно вносив на них скарги за ґвалт, за переорання ґрунтів, за скалічення своєї челяді тощо. Юрко мав навіть цілу банду «таких же добрих, як сам» і на їх чолі гнобив як нещасного солтиса, так і ґрунти архиепископа, як свого кревного брата Федорка, так і якусь дівицю Анну з Каміньполя. В тієї останньої Юрко відібрав корову і присягав потім, що не має й гадки про жодну корову. Попри те міський суд наказав йому повернути ту корову впродовж тижня. За іншим разом він відповідав за рибу, яку виловив із Федоркового ставу ятером і врешті за наїзд на чужу ріллю й за те, що забрав чуже рухоме майно до свого будинку на львівськім передмісті. У цьому будинку як сам Юрко, так і його банда: Гринь, Зан, Семен і Марек – чулися у безпеці перед помстою сусідів.

1442 року Юрко напав на свого брата Федорка разом зі Стефаном Мельником, Яном Лучником і львівськім вірменином Григором Чорним… Спір був нецікавий, ґвалт цілком посполитий, але нас цікавить те, що Юрко припустився його на спілку з вірменином Григором, батьком прекрасної Білки, і що саме на цьому ґрунті зародилося кохання і щось на кшталт подружніх стосунків між Юрком і прекрасною вірменкою.

Отой Григор Чорний, вірменин з львівського передмістя, ймовірно, прибув до Мальчиць з питання рибного ставу, який постачав йому добірний товар для продажу. Такий самий став він сам орендував у Волкові, а поза тим займався справами колоністів, бо ж ручився деканові львівської капітули Францішекові з Ожека, що Абрагам і кілька інших вірменів, які поселилися на його землі, ніколи її не полишать. Зрештою, серед вірменів, які осіли під Високим Замком у Львові, той Григор мав значну вагу. Серед його приятелів, а може, навіть і кревних, був сам Христко, війт передміських вірменів, і Бернард, лікар, який до того ж був власником лазні або, як сказали би нині, утримував гідропатичний заклад.

Отже, коли остаточно трісли любовні узи між Юрком і Білкою, і коли та остання, прихопивши згадувані вище документи, гроші, посагову ковдру, подушки й хутро, схоронилася у Львові, мала вона за собою підтримку всього вірменського народу. А що Юрко зі своїм темпераментом і бандою не міг на це спокійно дивитися, то вся львівська околиця загриміла суперечками, ґвалтами й нападами. Отже, фамільний скандал став скандалом публічним, непересічною сенсацією, якою зацікавилася вся шляхта львівської землі.

Сам Петро Одровонж, воєвода й генеральний староста руських земель, узявся мирити задерикувате подружжя, призначивши їм термін для примирення і запевнивши, що особисто правуватиме справу, якщо вони так і не дійдуть згоди. А що про згоду не могло бути й мови, то процес розпочався цілком офіційно – Білці вручили судовий позов через возного Мацея, а вона зажадала, щоби термін розправи перенесли, бо була «геть немічна» або ж хвора. Внаслідок цього воєвода переніс день розправи на 19 квітня 1449 року.

У зазначений день Білка урочисто складала в костелі і за вірменським звичаєм присягу, мовляв, вона й справді лише через хворобу ударемнила попереднє судове засідання. Потому по обіді розпочався суд на Низькому Замку. Зацікавлення справою було вельми велике. До суду з'явився сам Ян із Чижова, краківський каштелян; Петро Одровонж; Дерслав із Ритвян, сандомирський староста; Ян Ґоломбек із Зимної Води, львівський суддя; Фредро з Пельшовиць, щирецький орендатор; Павло зі Спрови – підстолій; Ян Носе; Слупський з Дублян – львівський войський; Бистрам із Лопеніків і цілий тлум дрібної шляхти. Від імені відповідачки виступав сам підстароста, Ян із Виссока.

За присутності усіх згромаджених і за всією формою Юрко виголосив проти своєї дружини аж чотири позови: окремі – за кожний із документів й окремі – за готівку й віно. Щораз він урочисто стверджував, що довіряв їй ті речі «яко жоні своїй, котра була його жоною і є нею досі».

На кожен із позовів Білка відповідала через свого представника, стереотипно повторюючи: «Панове! Я не є його жоною, а була в нього у неволі. Він нічого не давав мені на збереження і я нічого від нього не брала…»

І так повторювалося чотири рази у тій самій формі і в тих самих виразах, аж зрештою Юрка запитали, чи має він іще щось сказати про свою дружину. «Не маю нічого до повідомлення», – відказав він.

Відтак згромаджене товариство визнало, що справа ця є передовсім духовною, подружньою. Згідно з таким присудом обидві сторони відіслали правуватися перед духовним судом, а як їх розсудять, то чотирма тижнями пізніше мають знову стати перед міським судом.

Тоді Юрко разом із Білкою подався по розлучення до Атаназія, владики Перемиського, і Якима, Галицького митрополита. Обидва достойники східної церкви дуже глибоко перейнялися тим, чи є Білка дружиною, а чи тільки невільницею Юрка, бо наказали заплатити собі за присуд аж 30ривень. Понад те, на їхню думку, можна було цілком легко розірвати цей подружній стосунок через розлучення, якщо Білка заплатить ще й Юркові (вочевидь, задля розради) 36 гривень, а називатиметься це «divorcionales alias rospustu».

З «розпустом» у руках Юрко знову погнав до міського суду, але той через загрозу війни з татарами не мав часу займатися його справою. Сам воєвода Петро Одровонж визнав, що для вирішення суперечки доведеться вислухати думку багатьох панів і достойників, а що вони тепер вирушають на війну, то допіру через три тижні після повернення з виправи процес має початися знову. Тим часом нехай Білка заплатить Юркові згадувані 36 гривень.

Якщо Юрко трохи й турбувався, чи отримає свою винагороду за розірвання подружніх уз, то цілком заспокоївся, коли за Білку вступився вірменин Бернард, лікар і власник лазні на Краківськім передмісті. Цей муж присягнув, що заплатить Юркові 36 гривень або ж віддасть йому свій гідропатичний заклад. До таких крайнощів однак не дійшло. І шляхетному Юркові з Мальчиць не судилося осісти на золотодайній лазні. Адже Бернард знайшов кошти і впродовж одного тижня задовольнив усі Юркові претензії.

Тим часом хитра вірменка думала, яким би чином обкрутити колишнього чоловіка довкола пальця. Воєнна завірюха і смерть Петра Одровонжа дарувала їй прекрасну нагоду для цього. Адже син і спадкоємець Петра, Андрій Одровонж заповівся, що розв'яже суперечку між подружжям через тиждень по поверненні з похорону батька у Кракові. За відсутности Юрка Білка зі своїм заступником-підстаростою добряче помізкували і таки вигадали, як заочно відкинути всі претензії останнього.

Юрка взяв жаль. Однак даремно сіпався він на суді, волаючи, що небіжчик воєвода, Петро Одровонж, усно «призначив йому рік» і переніс розправу на пізніший термін. Заступник Білки з незворушним спокоєм заявив, що «це є тільки слова, однак цього немає в книзі, а я тримаюся того, що у книзі записано».

Горопашний Юрко впіймав облизня.

Стративши два документи, чувся він, певно, так, наче хтось видер йому два корінні зуби. Йому було відібрано силу процесуальних аргументів у прикордонних спорах, а ще ж втратив готівку і мусив звідтоді поневірятися без… ковдри й посагових подушок.

Однак небавом на його місці зазоріли перед міським судом сонцесяйні риси двох достойників східної церкви – Атаназія, владики Перемиського і Якима, митрополита Галицького. Адже сума у 30 гривень за розрив шлюбу між Юрком і Білкою була надто поважною, щоб отці церкви зреклися б своїх претензій. Оскільки за сплату цієї суми ручився від імені Білки Христко, вірменській війт, парочка кліриків вчепилася в нього. Однак Христко віддав гроші митрополитові Якиму, одержав від нього розписку на пергаменті з висячою печаткою, і за посередництва свого заступника, італійця Юліана, звільнив Білку від усіх претензій.

Отож і владика Атаназій вхопив облизня, а над усією подружньою справою залягла глуха мовчанка. Юрко й надалі провадив своє барвисте життя в Мальчицях, судився, часом разом із іншою шляхтою засідав у суді, важучи справи своїх близьких, а за Білкою наразі пропав усякий слух.

Допіру п'ятьма роками пізніше, 1455 року, вона вигулькнула у міських актах як опонент свого колишнього чоловіка. Цього разу вона мала до Юрка претензії у 40 кіп грошів, і претензії вельми слушні, бо Юрко чимпрудкіш продав свій став у Мальчицях Стефанові, власнику млина на Полтві поблизу Низького Замку, і з одержаної суми наказав негайно вдовільнити Білку.