Читать книгу Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст. - Антология - Страница 29

У книзі «Чотири війни. Похідні записки» (1888) з великою симпатією описує галичан, яких він побачив, беручи участь в поході російської армії, що йшла придушувати революцію в Угорщині. П. Алабін згодом став відомим російським державним і громадським діячем, військовим письменником і журналістом.

Переклав укладач.

Галіція

1 травня 1849 р. через Волочиську митницю ми вступили в Австрію.

Багато хто з нас сподівався зустріти тут безліч предметів, які своїми різкими особливостями приємно урізноманітнили б наше трудове життя. Але край, через який ми йшли, був мовби продовженням Поділля і цілковито на нього схожим. Ті ж красиві краєвиди, ті ж плодоносні долини, грайливо прорізані відрогами Карпатського хребта і струмками, що мальовничо звиваються квітучими галявинами, вкритими надзвичайно буйною рослинністю і облямованими густими хащами кущів або перелісками різноманітних листяних дерев. І тут ті ж хати, що яскраво виблискують своєю білизною в тіні густих садів черешень і слив, що й у нас, на Поділлі; той же одяг чоловіків і жінок; та ж мова, традиції, звичаї, що й у подільського простолюду; те ж уніатське віросповідання, якого були змушені дотримуватися і жителі Поділля до незабутньої пори возз'єднання їх з нашою церквою.

Жителі міст, містечок, сіл збігалися натовпами дивитися на нас. Що глибше проникали ми в Галіцію, то привітніше зустрічали нас не лише селяни, але й інтелігенція. Офіцерів у Галіції оточували такою увагою, що ця привітна гостинність ставала іноді нам тягарем. Міщани один поперед одного просили нас до себе на квартиру, – явище, до якого нас зовсім не привчили походи по вітчизняних містах; у менш-більш заможного хазяїна офіцер знаходив приготовану для нього найкращу кімнату, свіжу воду, зручне ліжко, каву, закуску, а за чаєм товариство порядних людей, миле і, нерідко, дуже добірне.

Цей край густо населений і земля чудово оброблена, чим, по суті, вона і відрізняється від сусідньої подільської землі. На значному просторі не бачиш клаптика землі, на якому не було б слідів праці і зусиль людини; втім, за помірну навіть працю, тут природа, звичайно, і винагороджує сторицею. Край благословенний, схожий на найкращі куточки нашого Поділля і України, тільки в поліпшеному вигляді.

Дорогою на Лемберґ ми ночували в м. Єзерно (Озерна), в якому колись був оборонний замок, і минувши кілька гарненьких сіл, вступили в повітове місто Злочів, дуже живописне і чистеньке. Не доходячи міста, праворуч від дороги, посеред напівзруйнованих земляних укріплень, височіє древній замок Яна Собєського, якого він збудував за допомогою полонених турок і татар.

У Злочеві нас зустріли дуже гостинно: його люб'язні жителі навперебій прагнули передбачити найменше наше бажання. На чужій стороні дуже приємна подібна увага; приємно хоч на кілька годин поміняти бівуак на затишну вітальню, сиру землю на м'яку канапу і грубу балачку своїх товаришів на жваву бесіду вишуканого товариства.

Наступний нічліг ми мали у поважного ксьондза села Винники і здивувалися, як славно живуть в близькому сусідстві з нами духовні особи. У господаря поєдналося усе, що тільки можна забажати на сільському обійсті: дивовижний сад, наповнений квітами і фруктовими деревами; комфортабельне помешкання з вітальнею – в оранжереї; велика бібліотека; картини неабияких майстрів на стінах. Мати і сестри ксьондза служили прекрасним доповненням хатнього затишку нашого хазяїна.

Але якою б приємною не була розмова в благовонній оранжереї, все ж ми змушені були проміняти її на похідного коня і того дня проминули так звану Печенізьку могилу насипану як розповідають, на місці битви печенігів з нашими предками.

Нарешті, пройшовши ще досить великий простір по мальовничій місцевості, ми піднялися на узвишшя, з якого в долині на мальовничих пагорбах побачили Лемберґ в усій його красі.

Натовпи народу оточували нас увесь час, поки ми відпочивали, чекаючи наказу вступити в місто. За увесь час перебування у Лемберзі не виникло з боку жителів жодної скарги на солдатів. Що стосується офіцерів, то їм відвели квартири в найкращих будинках, де хазяї прийняли їх у свої сімейства, запропонувавши їм окремі кімнати, прекрасний стіл, готовий екіпаж для оглядин міста, словом – гостинність цілком слов'янська.

Ми обійшли Лемберґ у всіх напрямках і дійшли висновку, що коли не за обширем, то за витонченою своєю зовнішністю, за надзвичайно різноманітною архітектурою – то новітньою європейською, то середньовічною готичною, – за величиною прекрасно обставлених площ, за шириною вулиць і тротуарів; за великою кількістю садів і взагалі за переважаючими тут чистотою і порядком, він може бути зарахований до найкращих європейських міст.

Вражала будівля Оссолінського з картинною галереєю і чудовою бібліотекою, основу якої поклав імператор Йосип II, подарувавши Львову одну з Віденських публічних бібліотек, зауваживши при цьому, що для віденців забагато і однієї бібліотеки, бо вони не люблять читати!

Заможні крамниці Лемберґа займають велику частину нижніх поверхів будинків на кращих вулицях міста і головній площі. Товари в крамницях виставлені з великим смаком. Тут усе можна знайти найрозкішніше, наймодніше, найвитонченіше, але, зрозуміло, усе це предмети нам недоступні, оскільки з нашою появою торговці швиденько підняли ціни. Місцеві жителі дивувалися, звідки росіяни беруть стільки грошей, щоб за усе платити утридорога, – а ми дивувалися у свою чергу: як у цих освічених європейців вистачає совісті за те, що ми принесли їм мир і тверду надію на відновлення в країні спокою і порядку, оббирати нас! Але нам слід було пам'ятати, що тут уся торгівля в руках жидів, для яких ми представляємо собою тільки щасливу нагоду зробити добрий гешефт!

У найкращому ресторані міста ми за відносно високу ціну знайшли не надто вишуканий обід і за дві пляшки поганої мадери заплатили півімперіал.

Ресторан заповнювали лемберґські міщани й австрійські офіцери. Одні з відвідувачів грали в доміно, в карти, на більярді, – інші, слухаючи непоганий жидівський оркестр, попивали прекрасне пиво з чудових високих склянок і поганеньке австрійське вино, яке подали у маленьких пляшках.

У театрі, в якому кращі актори Лемберґа немилосердно спотворювали Шіллерових розбійників, глядачі сиділи в капелюхах; але коли ми, увійшовши до партеру, скинули каски, публіка, хоч, мабуть, і здивувалася, узяла з нас приклад і оголила голови. Таким чином Лемберґський театр завдяки нам уперше побачив парики і лисини своїх відвідувачів!..

А далі ми попрямували на Самбір, проминувши гарненьке містечко Добромиль, де на нас дивилися, як на диво, бо ми були першими з росіян, що тут з'явилися. Але, натомившись дорогою, ми навіть не оглянули тут старовинну солеварню, що стоїть над глибоким джерелом солоної води, і усе, що бачили в Добромилі, то це костьол, заснований 1513 p., з портретом будівничого на стіні. Праворуч від Добромиля між горами на високій скелі вимальовуються величезні руїни древнього замку згаслого нині роду Гербуртів, які колись володіли і цим містом, і околицею. Цей замок, що викликає нині своїми руїнами якусь романтичну привабливість усієї околиці, прославився тим, що витримав сильні облоги шведів і трансільванців.

За верст 15 перед Самбором ми побачили збоку від дороги містечко Старе Місто. Кажуть, що тут і був спочатку Самбір, заснований в прадавні часи руським князем, і що тільки згодом якийсь польський король, полюючи в лісових околицях древнього Самбора, убив оленя на місці нинішнього Самбора і в пам'ять цієї події заклав місто, давши йому в герб поціленого стрілою оленя. Герб збережений Самбором досі. Насправді Самбір перенесений на його справжнє місце в 1241 р. після пожежі, яка знищила первісне місто. Польські літописці – великі вигадники, пишуть, що Самбір заснований у IV ст. якимись саборами.

Верст за п'ять, не доходячи міста, нас стали зустрічати натовпи самбірчан, кількість яких збільшувалася з кожним нашим кроком, і разом з нами посувалися до міста, навіть заважаючи рухатися нашій колоні.

Самбір невелике, але красиве містечко. Шкода тільки, що Дністер протікає не під самим містом, а верстах в трьох від нього; річка ця хоча ще дуже вузька і мілководна тут, але все-таки прикрашала б місто і додавала б йому багато зручностей.

Міська площа, що лежить під моїми вікнами, – найкращий закуток міста, – квадратна, обставлена прекрасними дво– і триповерховими каменицями, чиста, гладко вимощена. Посеред площі – міська ратуша легкої і витонченої архітектури; вулиці впадають в площу вузькі, як в усіх старовинних західних містах, але прямі і чисті.

Самбір, можна сказати, колиска щастя Дмитрія Самозванця. Тут уперше визнали його царевичем; тут він закохався в Марину Мнішек; тут він уклав відомий контракт з її батьком, тут вона названа його нареченою і звідси поїхала в Москву; тут в ім'я Дмитрія зібралися польські полки і звідси вони рушили захоплювати для Самозванця Московський престол. Самбір ще відомий в історії поразкою під його стінами: шведів (1656), трансільванців (1657) і турок (1672), нарешті ще тим, що жиди, які раніше, як і тепер, тримали в Польщі усю торгівлю в своїх руках, були позбавлені до 1732 р. права торгувати в Самборі!

Ми прожили в Самборі недовго, але весело, і я упевнений, що самбірчани довго з любов'ю згадуватимуть нас за пожвавлення їхнього міста, за різноманітність, яку внесли ми в їхнє тихе життя. Так, щовечора ми імпровізували велике гуляння на міській площі, де незалежно від музики, яка лунала, щовечора влаштовували «зорю з церемонією».

Наші гарні стосунки з самбірчанами спонукали їх дати бал в нашу честь. Ми усі були запрошені на цей бенкет. Бал вийшов на славу: він вирізнявся багатолюдністю, витонченістю і водночас простотою костюмів, безліччю гарненьких жінок, щедрим почастунком і повною невимушеністю, яка викликала непідробні веселощі.

У один з останніх днів нашого перебування в Самборі ми були свідками, і деяким чином, навіть учасниками, католицької, церковної, народної урочистості – свято Божого тіла.

В цей день на чотирьох кутах головної площі влаштували вівтарі, прикрасивши їх квітами, іконами, зеленню, барвистими тканинами, корогвами, статуями святих і картинами духовного змісту. Після літургії з католицького собору потягнулася процесія. Попереду йшли довгою низкою діти, попарно, підібрані за зростом, найменші попереду; за ними потягнулися півчі й інші служителі усіх міських церков, далі в блискучому одязі усі священики міста і його околиць, вони несли парчевий балдахін, прикрашений золотими шнурами, китицями, позументами і страусиним пір'ям, – під яким йшов старий ксьондз зі святими дарами. Услід за цим священиком йшла наша полкова музика; потім загін австрійських солдатів і великі натовпи народу, вирядженого в найстрокатіші і найяскравіші костюми. Під час ходу наша музика грала безупинно різні духовні п'єси.

Але найоригінальнішим було те, що в найурочистіший момент церемонії, коли ксьондз, зупинившись перед вівтарем, возніс догори дароносицю з дарами і благословив тілом Господнім народ, який вклякнув, причому австрійські солдати віддали честь святим дарам триразовим рушничним залпом, наші музиканти грянули «Боже Царя храни»!

Після закінчення процесії народ тріумфував протягом усього дня. Натовпи жінок і дівчат, у квітах і яскравому вбранні, ходили строкатими вервечками по місту, притягаючи своїми тужливими піснями кавалерів, які пригощали їх дешевими ласощами. Отут таки можна було надивитися на красунь! У Самборі багато красивих жінок, але в селах їх ще більше, а до дня «Божого тіла» зібралися тут жителі з усіх околиць, ніби навмисно влаштувавши для нас виставку красунь. Та й те сказати, якби нам довелося постояти в Самборі довше, то немало наших опинилися б у вічному полоні самбірчанок; але сурма вже гриміла вдалині; її чарівливі звуки вже почали долинати до нас, заглушаючи солодкі пісні галичанок.