Читать книгу Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст. - Антология - Страница 25

Любо то я мало що вмію,

А предця, що-м витовк, то і розумію.

Юж би-м я і много до тих час того письма знав,

Коли би ми дяк частенько їсти давав.

Але часом два рази або раз,

І для того ми в серці на дяка ураз.

І так з лиха голова дуріє,

Хоч нерада душа, та говіє,

А через неповольнії пости

Посхли у мені жили і кості.

Правда, часом рад дяк щиро дати,

Тілько біда, же нізвідки взяти!

Бо з віршем з двадцять хат оббігну, мало що достану,

А, прийшовши до школи, ледве дяка в душі живого зостану,

Бо який такий біжить з губою, як з халявою, до горщати,

Аж на остатку ніщо і мені посьорбати.

І так вони у мене з горщаток деруть,

Власне, як пси стерво, і рвуть.

Але коли би Бог дав весни дочекати,

Мушу ся з тими поганцями пожегнати.

А коли ся буду з ними розлучати,

Буду вас, усіх парафіян, на бенкет прохати.

Христос воскрес, ба, правда, народився!

Не дивуйтеся, панове, що я помилився,

Бо часом чоловіку фрасунок голову сушить,

Розум заворочає, здоров'я мучить!

Спомнив-єм собі, яких-то бід школа приймує,

І хто в ній для науки нендзи коштує!

Бачите, моя чуприна, як круч, вгору встала?

Тьфу, пек, либонь на вітер, бодай пропала!

Ба чомусь ми ся і черево одуло —

Либонь тут празник у когось почуло!

Ой, смійтеся, як хочете, бо вам, виджу, сміх, —

А коли би котрий дав сірячину, хоч як міх!

А хоча й би котрий дав шеляжину

Ачей би собі припрятав хоч на злую сукманину!

Приходять свята альбо юж настали,

Принаймні би-сьте нам хоч по грошу дали!

Такий же бабам підчас шлють і пироги,

А до нашої школи, либонь, не знають дороги!

Ану-но, гди ся вам трафить з пирогами, і нас не забувайте,

А дороги до нашої школи добре ся питайте!

А іще вам щось хотів-єм оповісти до скутку

Тілько ви те майте у своїм розсудку!

Мав-єм шату дорогую, що-м її сім літ латав,

Як же-м прийшов до вашого міста, то-м її подрав.

І мав-єм штани, що-м їх півроку латав,

І так наш пан дяк прибрав та їх у мене украв!

Я, неборак, у штанах добрих хотів піти на вечорниці,

А наш пан дяк, приоздобившися у моїх штанах, пішов до молодиці.

І юж виджу, же межи вами тяжко ся зарятувати,

Хіба мушу в інші краї вандрувати!

Ось дивіться, панове, який на мені кожух!

Власне, як у спасів піст подраний лопух!

Надувся, як доробало, що в нім сидять квочки,

Власне, як в ямі із пір'ям бочки!

Егей, виправа, виправа, власне, як луб!

Тільки що не до строю краяно, власне, як чернечий кублук.

І от з лихом йому – як лізе докупи!

Власне, як руно козяче, коли вкинуть до ступи.

Але потреба би його полатати,

Коли би тільки єдвабу достати!

Бо шкода би його шити нитками, хіба купити валовини?

Офримарчив би-м його межи купцями, не бавивши і години,

І усіх би-м вам на могорич великий запросив;

Хоч би-м цілий лабець з нього пропив,

Не жалував би-м вас пошанувати,

І ведлуг приятельства уконтентувати.

Христос воскрес, щаслива година!

Благословенная ковбаса і солонина!

А порося до сокола би ся рівняло,

Бо коби крила мало, то би попід небеса літало!

Так-єм того дізнав,

Гди-м печеню, і ковбасу, і порося добре затинав.

І так мя тая ковбаса розібрала,

Аж мя матуся водою одливала

І мовить: «Синку, іще борщику ізварю!»

А по хребту добре києм, по ребру!

Вчорам був пішов тілько під єдно окно співати,

А отой чоловік почав на мене з собаками гукати:

«А улю, люлю, ловіть котюжого сина!

Коби піймати, добра у нього чуприна!»

А я, неборак, широко ногами ступаю,

А іншим нищим неборакам голосом подаю:

«Утікайте подалеку тої хати,

Бо той чоловік псами і києм хоче нас забігати!»

Я кричу, а он мя києм став зогрівати,

Мусив-єм, панове, на дорозі лечи одпочивати.

Ґвалт, ґвалт, люди добрі, рятуйте,

Або мя старою солониною шмаруйте!

Прошу вас, панове, до доктора мя дайте,

Ачей би-м до здоров'я прийшов, каші з молоком присилайте!

Помагай Бог вам, панове міщане,

І тобі рокови, пане Іване!

А чи знаєш, коли-м до тебе прийшов хліба просити,

А ти мене хотів заправити ячмінь молотити?

А я, теє зрозумівши, і хліба не чекав,

Але-м з хати, як опарений, умикав?

Прибіг-єм під другую хату і там не дали нічого,

Але і там сказали: «Го-го-го! Маю я співака такого!»

Я, бігаючи, аж шалений, би-м голодним не зостав

І ледве-м аж на Хоминім городі дві моркви дістав.

Аби чим-кольвек свій галдун напхав.

А певне, не буду служити,

Бо трудно ся з богом бити,

Коли ся не хоче робити.

Волю я, панове, дівчину якую за себе заживати,

Ачей би і я де міг паном попом зоставати.

Правда, і першая небіжка за мною розкоші заживала,

Завше сьомого дня пастернак з хріном їдала.

Але я її не хотів любити,

Бо не хочувала нічого робити.

Правда, вона не пряха і я не косар, —

Не потреба би присмаки, хоч би і поцвілий сухар.

Привандрував я до міста Козина,

Аж там школа пирогами накривана.

А почав дощ на мене сметяний іти,

А я, неборак, почав рот підкладати.

Аж зараз почав іти і пироговий град,

І тій пригоді барзо був рад.

Там-то, панове, місто снігу бринза, як сніг, з міха ся сиплеть,

А з-межи неї масло плястрами ся ринеть.

Там-то доми з самих сал муровані,

А лоєм, замість вапна, шмаровані,

Книшами, пирогами побиті,

А паляницями зверху накриті.

Двері з полтів, а ковбаси до неї защіпки,

А вмісто колодок – пшеничнії галушки.

Там душа моя прагне, там я іти маю,

Допоможи, Боже, о що я гадаю,

Бо ви, господиньки, на нас не барзо ласкаві.

Не даете нам хліба, ані жадної страви.

Але ви, панове мужеве, ліпший на нас респект майте,

Коли прийде нищий, хліба і страви давайте.

Бо як ви нам старання не будете давати,

То скоро по воскресенію будемо собі деінде місця шукати.

А із'ївши паску,

Не стоїмо о дівочу ласку.

Гой, гой, подпив-єм собі горілкою нині добре,

Хто мя хоче слухати, повім йому охотне.

Хвала Богу, юж і свята прийшли! Хто їв паску,

А я її не видів, тільки свою Настку

Але то ви хочете, як бачу, всі о тім знати,

Хіба аж вам мушу пальцем показати.

Хвала Богу, тішимося, окрасити яйця наступили,

Але бо ся і дівчатам личенька запалили.

Чи не хтять вони лікаря альбо доктора?

Я правдиве доктор, приїхав-єм з міста Надвірної.

Бретери добрі мію, хто хоче зажити?

Але перше хтіте мя просити.

Правду мушу признати, паска мя минула,

Бо то ж моя Гасенька ноги завернула.

Моя то ж Олена ходила на губи,

Настрашилася лиса, закленула зуби.

І я, панове, о собі страх великий маю,

Коли бік правий на голій землі, а я лівий складаю.

Моя небіжка мати, если знаєте, стара Кулина,

Два рази в рік до церкви ходила.

На різдво і на Великдень варила кашу з хріном,

Пастернак з росолом, з дубовим корінням.

І я часом тієї потрави заживив-єм,

Але ж і голос добрий мав-єм.

О, тепер-то я, панове, охрип, бо-м на горі співав,

Чути мя було по самий Ярослав.

Іще-м ся був гарячої браги напив,

І од того часу голос-єм утратив.

Чи чували-сьте, панове, що я іще вмію?

Як піду до корчми, то голос мію!

А в церкві – не питай, щоби співати.

Чи не волю я помежи пекарки хліба прохати?

І ви теж, панни, ласкаві на мене бувайте,

Паски, перепічки з хріном давайте.

«Христос воскрес», дяки, заспівайте,

А ви, дівчата, за тую вірш писанку дайте.

І ви теж, панни, ласкаві на мене бувайте,

Паски, перепічки, солонини з хріном давайте.

І я теж на вас буду ласку мати,

Де буде музика грати, мушу вам давати знати.

Ой, як мене моя мати дала до школи,

Ой, зазнав я тяжкої неволі:

Казав мені бакаляр говори «аз»,

А як же я не вимовив – гоп в писок раз!

Крикнув же він другий раз: «Говори «буки»,

Іще-м не вимовив – вже-м впав в його руки.

Крикнув потім в третій раз: «Говори «віде»,

Уже ж його рука по чуприні їде.

А як сказав учетверте: «Говори «живіте»!

Тепер його, хлопці, на лавку кладіте!»

Ой, просив я ся і молив я ся;

Ні мені ся випросити, ні ся намолити.

Ах, ти мій учителю, ах, ти мій крілю,

Отпусти мені сей раз, бо уже млію.

Тридцять раз я омлівав і тридцять ожив,

А він щораз лучче руки доложив.

Пішов я додому та й татові скажу:

«Так мене учитель збив, що я ледве ляжу!»

Іще-м собі гіршого лиха набавив,

Що учитель не добив, то отець доправив.

Побіг же я до мами та й і до сусіда,

Куди ся не оберну – всюди мені біда:

Матір мене коцюбою, сусід – цибухом,

Аж мені набігла грушка за ухом.

Пішов я до корчми позбути туги

Лигнув-єм горівки кубок і другий.

Мислю си: «Горівка моя потіха,

Як вип'ю з квартину – позбудусь лиха».

Випив я квартину, прийшов додому,

Аж ліпше було серцю мойому

Від кварти горівки, доброї сивухи

Станув ми світ, як банька, а люди, як мухи.