Читать книгу Метафізика - Аристотель - Страница 15

Отже, передусім розглянемо питання, про яке ми говорили на початку: одна чи більше наук досліджує всі роди [20] причин? З одного боку, як це можливо, щоб одна наука пізнавала начала, що не є протилежними? Крім того, багато речей не містять усі начала; справді, як можливо, щоб нерухомі речі містили в собі начало руху або природу блага, адже все, що є благом, саме по собі та за своєю природою є метою [25] і, отже, причиною, оскільки заради нього виникають та існують інші речі, одначе мета й «те, заради чого», є метою якоїсь дії, а всі дії відбуваються через рух? Тому нерухомі речі не можуть містити ані таке начало, ані якесь благо саме по собі. Ось чому в математиці нічого не доводять за допомогою [30] цієї причини, і не існує доказу на кшталт «тому що це краще або гірше», та й взагалі ніхто ні про що таке не згадує. Тому деякі з софістів, як-от Арістіпп зневажали математику; адже в інших мистецтвах, зокрема, в ремісницьких, наприклад, у теслярстві та чоботарстві, завжди наводять аргумент «тому що це краще, або гірше», натомість у математичних науках зовсім немає мови про добре чи погане.

[996b][1] Однак якщо існує більше ніж одна наук про причини, і при цьому окрема наука займається кожним окремим началом, то яку з них слід вважати тією, що ми шукаємо, або кого з тих, хто цими науками володіє, – найбільшим знавцем [5] шуканого предмета? Адже можливо, що для одної й тієї самої речі існують усі види причин, як-от для будинку тим, звідки рух, є мистецтво і будівничий, тим, заради чого, – потреба, матерією – земля й каміння, формою – задум.

Якщо виходити з раніше визначеного[37] щодо того, яку з наук слід називати мудрістю, то є підстави [10] застосувати цю назву до кожної з них. Такою є найголовніша й найбільш провідна наука, з якою, наче рабині, не вправі сперечатися інші науки, – наука про мету і благо (адже заради них усе інше). Проте, оскільки мудрість була визначена[38] як наука про перші причини і найбільш гідне пізнання, нею мала б бути наука про сутності.

Оскільки одну й ту саму річ можна знати з багатьох сторін, [15] ми кажемо, що більшою мірою знає той, хто знає, чим річ є, ніж той, хто знає, чим вона не є; а серед перших також одні знають більше, другі менше, і найбільшим знавцем є той, хто знає, чим саме є річ, а не той, хто знає її кількість, чи якість, або що вона може робити чи що можна робити з нею.

І також у всіх інших випадках – зокрема там, де присутні докази, [20] – ми вважаємо, що про знання певної речі можна говорити тоді, коли ми знаємо, що вона таке (наприклад, що таке перетворення на квадрат: це знаходження середнього пропорційного; і подібним чином в інших випадках). Так само стосовно походження, дій та всіляких змін ми вважаємо, що знаємо тоді, коли ми знаємо начало руху. Проте воно відмінне від мети і протилежне їй. Отже, можна припустити, [25] що кожну з цих причин має досліджувати окрема наука.

Одначе також стосовно начал доведення є спірним, існує одна чи більше наук. Началами доказу я називаю загальноприйняті поняття, на яких усі люди засновують докази, наприклад, що все необхідно або стверджувати, або заперечувати, і що [30] неможливо водночас бути і не бути, та інші подібні твердження. Отже, питання в тому, чи займається ними та сама наука, що й сутністю, чи інша, і якщо не та сама, то яку з них слід вважати тією, що ми шукаємо? Вважати, що це та сама наука, немає сенсу. Справді, чому геометрії більше, ніж будь-якій науці, належить розумітися на цих твердженнях? Якщо ж це властиво будь-якій науці, але не може бути властивим усім, [997a][1] то пізнання цих начал не є справою ані інших наук, ані тієї, що пізнає сутності. Проте яким водночас чином можлива наука про ці начала? Адже що таке кожне з них ми знаємо і тепер (принаймні також інші мистецтва [5] використовують їх як відомі). Якщо ж існує доказова наука, що займається ними, то в основі їх має лежати певний рід, і деякі з них мають бути аксіомами, а деякі – їх застосуваннями (адже неможливо, щоби були докази відносно всіх положень); необхідно, щоб доказ виходив із певних передумов, стосувався певних предметів і доводив щось стосовно них. Отже, з цього випливає, що все, що доводиться, має належати до одного роду [10], оскільки всі доказові науки використовують аксіоми.

Одначе, якщо наука про сутності й наука про аксіоми є різними, то яка з них головніша й перша за своєю природою? Аксіоми є найбільш загальними й началами всіх речей, і, якщо не філософу, то кому іншому належить досліджувати істинне й хибне щодо них?

Загалом існує одна чи більше наук про всі сутності? Якщо не одна, то яку сутність слід віднести до цієї науки? З іншого боку, покладати одну науку всіх сутностей позбавлено сенсу; адже тоді мала б також існувати одна доказова наука відносно всіх випадкових властивостей, оскільки будь-яка доказова наука [20] досліджує випадкові властивості певного предмета, виходячи із загально прийнятих положень. Отож досліджувати випадкові властивості одного й того самого роду належить одній і тій самій науці виходячи з одних і тих самих положень. Адже рід є предметом однієї науки й вихідні положення є предметом однієї науки, і, можливо, це та сама наука, а можливо, інша; а тому й випадкові властивості мають бути предметом однієї науки, байдуже, вивчатимуть їх ці самі науки, чи одна, яка виходить із них.

Далі, чи стосується дослідження тільки сутностей, чи також їхніх випадкових властивостей? Я маю на увазі, наприклад, якщо тіло є якась сутність і також лінії та площини, то чи належить одній і тій самій науці пізнавати їх та випадкові властивості кожного з цих родів, щодо яких надають докази математичні науки [30], чи різним? Якщо тій самій, то наука про сутності також, мабуть, має бути доказовою, проте вважається, що немає доказу щосності. Якщо ж це належить іншій науці, то що це за наука, яка досліджує випадкові властивості сутності? На це питання відповісти вкрай складно.

Далі, чи слід стверджувати існування лише чуттєвих сутностей, чи, окрім них, існують також інші? І якщо так, то існує один чи декілька родів сутностей, [997b][1] як гадають ті, хто стверджують існування ідей і проміжних предметів, якими, за їхніми словами, займаються математичні науки? В якому сенсі ми говоримо, що ідеї є причини й сутності самі по собі, про це йшлося в перших розділах про них[39]. І хоча тут виникають різноманітні складнощі, не менш безглуздо стверджувати, що існують якісь речі, окрім тих, що існують у всесвіті, і що вони є тотожними чуттєвим речам, хіба що одні є вічні, а другі – минущі. Справді, деякі стверджують, що існує сама по собі людина, сам по собі кінь чи саме по собі здоров’я без будь-яких уточнень, тобто діють подібно до тих, хто говорить, що існують боги, але вони людиноподібні. Адже ті вигадували не що інше, як вічних людей, а ці вигадували ідеї, котрі є не що інше, як вічні чуттєві речі.

Далі, якщо поруч із ідеями та чуттєвими речами ми покладемо ще й проміжні/середині, то тут виникає багато труднощів. Адже очевидно, що тоді поруч із лініями самими по собі та лініями, що сприймаються чуттями, подібним же чином постануть проміжні лінії, і так само з усіма іншими родами; тому, оскільки астрономія є однією з таких наук, то має існувати також якесь небо, окрім неба, що сприймається чуттями, і сонце, й місяць, і так само інші небесні тіла. Одначе як можна вірити таким речам? Адже неймовірно, щоб таке небо було нерухомим, але припустити, що воно є рухомим, зовсім неможливо.

Те саме стосується того, чим займається оптика й вчення про гармонію в математичних науках; із тих самих причин і тут неможливо, щоб існували такі тіла поруч із тими, що сприймаються чуттями. Адже якщо існують серединні/проміжні чуттєві речі й чуття, то очевидно, що також будуть проміжні тварини між тваринами самими по собі й минущими тваринами. Може виникнути й таке питання: що із сущого мають вивчати такі науки? Справді, якщо геометрія відрізнятиметься від межування землі тільки тим, що останнє займається тим, що ми сприймаємо чуттями, а перша – тим, що не сприймається чуттями, то очевидно, що й окрім мистецтва лікування має існувати якась наука посередині мистецтвом лікування самим по собі [30] й ось цим мистецтвом лікування (і так само з кожною з інших наук). Одначе як це можливо? Адже тоді також існувало б щось здорове, окрім здорового, яке сприймається чуттями, та здорового самого по собі. Водночас невірно й те, що межування стосується величин чуттєвих і минущих; бо тоді їх зникнення призвело б до зникнення самого межування.

Але також астрономія не могла б займатися ані величинами, що сприймаються чуттями, ані небом над нами. [998a][1] Адже ані лінії, що сприймаються чуттями, не є такими, про які каже геометр (бо жодна з ліній, що сприймаються чуттями, не є прямою чи круглою так, як це визначається; і обід торкається правила не тільки в одній точці, а натомість так, як казав Протагор, заперечуючи геометрам), ані рухи та звивисті лінії неба не є подібними до тих, про які розмірковує астрономія, ані геометричні точки не мають ту саму природу, що й зірки.

Проте деякі стверджували, що ці так звані проміжні речі між ідеями та чуттєвими речами існують, але не окремо від чуттєвих речей, а в них самих. Довелося б довго перебирати всі неможливі наслідки [10], що з цього випливають, однак достатньо розглянути наступні. Неймовірно, щоб так було лише у випадку з цими проміжними речами, адже очевидно, що ідеї також могли б перебувати в чуттєвих речах; позаяк і тих, і тих стосується те саме твердження. Крім того, два тіла мали б знаходитися в одному й тому самому місці і не бути нерухомими, [15] оскільки вони перебувають у рухомих чуттєвих речах. Загалом же навіщо треба було б припустити, що вони існують, причому існують у чуттєвих речах? Адже з цього випливають нісенітниці, подібні до вже згаданих: так, існуватиме якесь інше небо окрім цього неба над нами, причому не окремо, а в тому самому місці; а це ще більш неможливо.