Читать книгу 2061. Третя одіссея - Артур Кларк, Артур Чарльз Кларк - Страница 10

«Прощай усе, що будь-коли я мав…»

І з яких глибин пам’яті сплив цей рядок? Гейвуд Флойд заплющив очі та спробував поринути в минуле. Ясна річ, що це з якогось вірша, але з моменту закінчення коледжу він ледве чи прочитав бодай рядок з якого-небудь поетичного твору. Та й тоді ще, під час навчання, дуже мало, якщо не рахувати одного коротенького семінару, де на прикладі віршів навчали правильного розуміння англійської мови.

Щоб без додаткових підказок відшукати цей рядок в огромі англійської літератури, бортовому комп’ютерові може знадобитися чимало часу – можливо, хвилин десять[18]. Але це з його боку було б шахрайством (до того ж дорогим), і Флойд вирішив за краще особисто прийняти такий виклик своєму інтелекту.

Авжеж, вірш про війну – але про яку? Їх так багато було у XX столітті.

Він усе ще блукав десь у туманах своєї пам’яті, коли до нього, рухаючись із легкою, неспішною грацією людей, що давно вже мешкають за сили тяжіння в одну шосту від земної, стали прибувати гості. На «світське товариство» «Пастера» сильно впливало так зване «відцентрове розшарування» суспільства: деякі постояльці цієї лікарні ніколи не залишали центральної її частини, «маточину» гігантської центрифуги, якою по суті й була космічна станція, з її нульовим прискоренням, а дехто, хто сподівався одного дня повернутися на Землю, віддавав перевагу майже земному гравітаційному режиму на самісінькому «ободі» цього величезного диска, який повільно обертався навколо власної осі.

Найдавнішими та найближчими тут друзями для Флойда стали Джордж і Джеррі, що було дуже дивно, адже мав з ними вкрай мало спільного. Озираючись на свій власний, подеколи мінливий і неспокійний, життєвий шлях: два шлюби, троє офіційних заручин, двоє неофіційних, трійко дітей, він частенько відчував заздрість до тривалих і стабільних взаємин цих двох людей, на які, очевидно, аж ніяк не впливали відвідини їхніх «племінничків» із Землі чи Місяця, що траплялися час від часу.

– А ви ніколи не думали про розлучення? – якось він запитав їх насмішкувато.

І, як завжди, Джордж, чиє просто-таки акробатичне, але при цьому дуже вдумливе, диригування значною мірою посприяло відродженню популярності класичної оркестрової музики, по слово до кишені не поліз.

– Про розлучення – зроду, – була його миттєва відповідь. – Про вбивство – постійно.

– Упевнений, він ніколи на це не піде, – моментально вставив Джеррі. – Себестьєн усе розпатякає.

Себестьєн – то був красивий та вельми балакучий папуга, якого ця парочка «імпортувала» на станцію після тривалої боротьби з лікарняним начальством. Той умів не тільки розмовляти, але й майстерно відтворював перші такти скрипкового концерту Сибеліуса, виконанням якого – не без допомоги скрипки Антоніо Страдіварі – ще пів століття тому Джеррі й здобув собі славу.

І от настав час прощатись із Джорджем, Джеррі та Себестьєном, можливо, лише на кілька тижнів, а можливо, й назавжди. З усіма іншими, влаштувавши їм кілька вечірок, які серйозно спустошили винне сховище станції, Флойд уже встиг попрощатись, і тепер усі його думки були зайняті лише цими трьома.

Арчі, його робот-секретар – застаріла модель, але й досі в ідеальному стані – уже був запрограмований Флойдом опрацьовувати всі вхідні повідомлення, належним чином на них відповідаючи самостійно або пересилаючи термінову та особисту інформацію йому на борт «Юніверсу». Після всіх цих років, проведених на «Пастері», Флойдові здавалося дещо дивним, що він тепер не матиме можливості, як раніше, поспілкуватися, з ким захоче. Однак у віддяку за це він буде також позбавлений і спілкування з небажаними відвідувачами. За кілька днів у дорозі їхній космічний корабель опиниться так далеко від Землі, що розмови в режимі реального часу стануть неможливими, і все спілкування обмежиться записаними заздалегідь повідомленнями або телетекстом.

– А ми думали, що ти нам друг, – поремствував Джордж із докором у голосі. – Зробити нас розпорядниками свого майна було дуже негарно з твого боку, тим паче що ніякого майна ти нам не залишаєш.

– Може, я вас іще приємно здивую, – усміхнувся Флойд на всі зуби. – Про всі деталі, хоч би що там сталося, подбає Арчі. А стосовно вас, то я просто хотів би, щоб ви приглядали за моєю поштою – на випадок, якщо Арчі не зможе з чимось розібратися.

– Якщо він сам не зможе з чимось розібратися, то ми й поготів. Ну що ми знаємо про ті твої наукові товариства і все таке інше?

– Вони й самі за себе подбають. А ви, будь ласка, подивіться тут, щоб прибиральники під приводом прибирання не надто сильно попсували мої речі, поки мене не буде… А якщо раптом не повернусь… там є кілька особистих речей, які я хотів би, щоб ви потім доправили… переважно членам моєї сім’ї.

Сім’я! За своє довге життя він пізнав і чимало болю, і цілком достатньо щасливих моментів, пов’язаних із нею.

Минуло шістдесят три – аж шістдесят три! – роки, відтоді як Меріон загинула в тій авіакатастрофі. І цієї миті його охопило почуття провини – за те, що він ніяк не міг воскресити в пам’яті навіть крихти того горя, яке, поза всяким сумнівом, тоді пережив. У кращому разі тепер то був уже не повноцінний спогад, а лише якась його штучна реконструкція.

Що вони означали б одне для одного, якби вона була ще жива? Їй би оце якраз виповнилося сто років.

А тепер оті дві малесенькі дівчинки, його донечки, яких він колись так любив, перетворилися на двох сивих, нехай і доброзичливих, але все-таки чужих йому людей років під сімдесят, у яких і в самих давно вже є діти – і навіть онуки! – їхні власні. Загалом же в їхній гілці його сімейного дерева тепер разом з ними було аж дев’ятеро його, Флойда, кревних родичів. І якби не Арчі, то він би давно заплутався в їхніх іменах. Але принаймні на Різдво всі вони його згадували – через відчуття як не любові, то хоча б обов’язку.

Спогади про його другий шлюб, звісно, були виразніші, як пізніший текст у середньовічному палімпсесті[19]. Той шлюб теж дійшов до свого завершення – ще п’ятдесят років тому, коли Флойд перебував десь між Землею та Юпітером. Хоча він і сподівався тоді на примирення з дружиною і сином, проте серед нескінченних урочистих церемоній, де його вітали з поверненням на Землю, у нього, перш ніж нещасний випадок запроторив його до «Пастера», знайшовся час лише на одну коротеньку зустріч із ними.

Тоді та зустріч закінчилася нічим, як і друга, що коштувала йому значних грошей та чималих зусиль і була влаштована на борту цієї самої космічної лікарні – прямо в цьому самому приміщенні. Крісові тоді виповнилося двадцять, і він щойно одружився. Якщо й було щось на той час, що ще об’єднувало Флойда та Керолайн, то це несхвалення ними вибору їхнього сина.

Однак насправді Гелена виявилася для нього надзвичайно вдалою партією: вона стала пречудовою мамою для Кріса Другого, що народився всього лише через місяць після одруження. А потім, коли Гелена, разом із багатьма іншими молодими дружинами, унаслідок «Коперніканської катастрофи» в одну мить овдовіла, то у відчай не впала і ясності розуму не втратила.

Те, що і Кріс Перший, і Кріс Другий утратили своїх батьків у космосі, хай і зовсім по-різному, здавалося якоюсь просто дикою насмішкою долі. Потім Флойд якось був ненадовго повернувся до свого, восьмирічного вже, сина, устигнувши стати для нього зовсім чужою людиною. Тим часом Кріс Другий, перш ніж утратити свого батька – і то назавжди, – знав його принаймні перші десять років свого життя.

А де ж Кріс Другий був тепер? Здається, ні Керолайн, ні Гелена, які нині встигли стати найкращими подругами, навіть не уявляли, на Землі він був чи десь у космосі. Але така ситуація була звична, лише поштівки зі штампом «БАЗА КЛАВІЙ» повідомили якось його родичів про перший політ Кріса на Місяць.

Та поштова картка, що її отримав тоді Флойд, і досі висіла на видному місці в нього над столом, прикріплена ізоляційною стрічкою. Кріс Другий мав не тільки гарне почуття гумору, а й відчуття історичного моменту. Ту поштівку, з відомою нині всьому світу, зробленою на місці розкопу в кратері Тихо Браге фотографією Моноліту, який височіє над фігурками у скафандрах, що стоять навколо, Кріс надіслав своєму дідові ще понад пів століття тому. Усі інші, крім нього, члени тієї групи відійшли вже в кращий світ, та й самого Моноліту на Місяці вже не було. У 2006 році, після запеклих суперечок, його доставили на Землю та встановили на площі перед головною будівлею ООН, від його надприродної подібності до якої в людей просто мурахи бігли спиною. Там Моноліт мав собою нагадувати родові людському, що той більше не сам-один у Всесвіті, а вже за п’ять років потому, коли в небі засвітився Люцифер, таке нагадування стало зайвим.

Коли Флойд обережно відклеював оту поштівку та засовував її до своєї кишені, пальці якось не дуже добре його слухались – у якийсь момент йому здалося навіть, що його права рука має власну волю і йому не підкоряється. Ця поштова картка, коли він сідатиме на «Юніверс», стане чи не єдиною його особистою річчю, яку він візьме з собою.

– Двадцять п’ять днів – ти повернешся ще до того, як ми помітимо, що тебе нема, – сказав Джеррі. – І, до речі, це правда, що з вами на борту буде Дмитрій?

– А-а, той козачок! – озвався Джордж, зневажливо та гучно пирхнувши носом. – Колись, іще у двадцять другому, я диригував його Другою симфонією.

– Це не тоді, коли під час виконання ларго[20] перша скрипка виригала?

– Ні, тоді грали Малера, а не Михайлóвича. І саме в той момент вступила «мідь»[21], так що ніхто нічого й не помітив, крім нещасного виконавця, що грав на тій самій тубі[22], в яку наблювали. Наступного дня він продав свій інструмент.

– Та ти щойно вигадав це!

– Авжеж. Та все ж переказуй старому пройді мої найщиріші вітання та запитай у нього, чи пам’ятає він той вечір, який ми провели у Відні?.. А хто ще з вами на борту?

– А я от чув нехороший поголос про рекрутерів, які у ваш екіпаж вербують людей обманом чи примусом, – задумливо промовив Джеррі.

– Той поголос – несусвітнє перебільшення, можу тебе запевнити. Усіх нас дібрав сер Лоренс особисто – за інтелект, тямущість, привабливість, харизму або ж іще за якусь позитивну чи корисну рису.

– Тобто не як «гарматне м’ясо», на один раз? А що в разі загибелі?

– Ну, якщо про це зайшла мова – нам усім довелося підписати один дещо принизливий юридичний документ, який обмежує наші права та звільняє «Космічні лінії Цунґа» від будь-якої можливої відповідальності. І, звісно ж, у тій їхній теці з документами є також і примірник, який підписав я.

– А чи є в нас шанс отримати якусь компенсацію за тебе, коли що? – з надією запитав Джордж.

– Ні, мої адвокати кажуть, що ту угоду обійти неможливо. Згідно з нею, Цунґ бере на себе зобов’язання лише доправити мене до комети Галлея та назад, забезпечити їжею, водою, повітрям і каютою «з виглядом на море», так би мовити.

– А що за це?

– Після повернення я мушу якнайкраще розрекламувати майбутні такі подорожі, з’явитися кілька разів на телебаченні, написати кілька статей – це цілком прийнятно за таку можливість, яка випадає раз за все життя. А-а, от іще: у дорозі я також маю розважати своїх колег-пасажирів, а вони – мене.

– Як? Піснями й танцями?

– Ну-у, я сподіваюся помучити нещасних слухачів вибраними місцями зі своїх спогадів. Проте не думаю, що мені вдасться скласти справжню конкуренцію професіоналам. Приміром, чи відомо вам, що на борту буде сама Іва Мерлін?

– Що-о? Як вони її вмовили полишити свою монастирську келію на Парк-авеню?

– Та їй, напевне, вже років сто, і… ой, вибач, Гею.

– Їй десь сімдесят, плюс-мінус п’ять.

– Який там мінус! Я був іще малюком, коли на екрани вийшов «Наполеон»!

По цих словах повисла довга пауза, бо вся трійця враз поринула в спогади, пов’язані з тим знаменитим фільмом. Хоча деякі критики і вважали найкращою її роллю роль Скарлетт О’Гари[23], але для широкої громадськості Іва Мерлін (уроджена Івлін Майлз, яка з’явилася на світ у Кардіффі, що в Південному Уельсі) і досі ототожнювалася переважно з Жозефіною[24]. Тоді, майже пів століття тому, той суперечливий епічний кінофільм на історичну тему, який зняв Дейвід Ґріффін, привів був французів просто у захват і вельми розлютив англійців, хоча тепер обидві сторони беззаперечно визнавали, що в той час режисер усе-таки дозволив своїй артистичній натурі доволі легковажно обійтися з історичною правдою, а особливо в разючих кінцевих кадрах зі сценою коронації імператора у Вестмінстерському абатстві[25].

– Це неймовірна удача для сера Лоренса, – задумливо промовив Джордж.

– Гадаю, за це слід похвалити й мене. Її батько був астроном і свого часу встиг попрацювати на мене, а вона завжди дуже цікавилася наукою. Тож я і зробив кілька відеодзвінків.

Гейвуд Флойд не вважав за потрібне додати, що він, як і значна частина представників роду людського, був закохався в Іву відразу ж, як на кіноекрани вийшов римейк «Звіяних вітром».

– Звісно ж, – продовжив він, – сер Лоренс був у захваті. Щоправда, спершу мені довелося його переконувати, що її інтерес до астрономії зовсім не дилетантський – інакше під час подорожі вона не знайде спільної мови з іншими пасажирами та членами екіпажу, а це буде катастрофа.

– І це мені нагадує, що… – озвався Джордж, дістаючи невеличкий пакунок, який він не дуже вдало ховав досі за спиною, – у нас тут для тебе є один малесенький подаруночок.

– Чи можу я його відкрити прямо зараз?

– Гадаєш, хай відкриває? – схвильовано запитав Джеррі в Джорджа.

– Ну, тоді обов’язково відкрию, – заявив Флойд, розв’язуючи яскраву зелену стрічку та розгортаючи папір.

Усередині в красивій рамці була репродукція картини. Хоча Флойд і не дуже знався на мистецтві, він пригадав, що бачив її й раніше. І, дійсно, хто ж таке забуде?

На ній був зображений імпровізований, збитий із того, що опинилося під рукою, пліт, який немилосердно підкидало на морських хвилях, а на ньому було повно напівголих людей, що рятувалися після кораблетрощі. Дехто з них, майже без ознак життя, готувався вже постати перед Творцем, а хтось відчайдушно махав якомусь судну десь на горизонті. Нижче був підпис:

ПЛІТ «МЕДУЗИ»

(Теодор Жеріко, 1791–1824)

А ще нижче красувалася приписка Джорджа та Джеррі: «Добратися туди – це тільки половина розваги». (Мовляв, не забудь потім, Флойде, добратися й назад.)

– Ви – просто пара справжнісіньких бестій! Як же я вас люблю! – схвильовано проказав Флойд, обнімаючи їх. І цієї миті на клавіатурі в Арчі жваво заблищала кнопка з написом «УВАГА» – час було йти.

Тиша, в якій його друзі залишили каюту, пролунала красномовніше за слова. І Гейвуд Флойд востаннє окинув оком це тісне приміщення, що майже половину його життя було для нього цілим Усесвітом.

Раптом він пригадав, як закінчується той вірш:

«Я жив щасливо і щасливо вмру».