Читать книгу 2061. Третя одіссея - Артур Кларк, Артур Чарльз Кларк - Страница 13

Перші сорок вісім годин подорожі Гейвуд Флойд усе ніяк не міг повірити власним очам, з яким комфортом та без обмежень у просторі була облаштована житлова зона на «Юніверсі» – просто якесь безглузде марнотратство, доведене до крайнощів. Одначе ж більшість його супутників сприймали це все як належне. Ті, хто раніше ніколи не покидав Землі, припускали навіть, що геть усі космічні кораблі саме такими й мають бути.

І тоді, щоб глянути на все це неупередженим оком, він пригадав історію повітроплавання. Упродовж свого життя йому випало бути свідком, точніше, учасником справжньої революції, яка вершилася в небі планети, що в ці хвилини поступово зникала за кормою лайнера. Між незграбним старим «Леоновим» та витонченим «Юніверсом» пролягло рівно п’ятдесят років. (Його відчуття просто відмовлялись у це повірити, але з арифметикою не посперечаєшся.)

І так само лише п’ятдесят років відокремлювало колись братів Райтів від перших реактивних авіалайнерів. Іще на початку того пів століття перші безстрашні авіатори у своїх величезних захисних окулярах, овіяні всіма скаженими вітрами у відкритих кабінках, «перестрибували» на допотопних «етажерках» з поля на поле, долаючи відносно невеликі відстані, а вже в кінці того періоду звичайнісінькі бабусі мирно спочивали собі в дрімоті десь у небі між континентами, летячи на швидкості тисяча кілометрів на годину.

Тож, мабуть, і йому також не слід було б дивуватися розкішному та вишуканому декору своєї особистої каюти чи навіть тому, що в його розпорядженні був стюард, який мав підтримувати її в належному порядку. Найбільше ж у номері-люксі Флойда вразило велетенського розміру оглядове вікно-ілюмінатор, і попервах він почувався доволі незатишно, коли думав про тонни повітря, що зсередини давили на те скло, по інший бік якого був безжальний космічний вакуум, готовий будь-якої миті висмоктати те повітря без останку разом із людьми.

Але най-найбільшим сюрпризом для Флойда, навіть зважаючи на те, що відповідна література, яку він прочитав заздалегідь і яка повинна була його до цього підготувати, виявилася наявність гравітації. «Юніверс» був перший космічний корабель в історії, який збудували для польоту з постійним прискоренням, за винятком тих кількох годин, коли на півдорозі зореліт мав зробити «розворот». При стандартних п’яти тисячах тонн води, залитих по вінця в його величезні паливні баки, він міг підтримувати одну десяту g[29] – не багато, але достатньо, щоб різні незакріплені предмети не літали безладно по каюті, а лишалися на місці. Особливо зручно це було під час споживання їжі, хоча пасажирам і знадобилось усе-таки кілька днів, щоб привчитися не розмішувати суп аж надто енергійно.

Уже протягом перших сорока восьми годин після того, як корабель почав віддалятися від Землі, людність «Юніверсу» остаточно розшарувалася на чотири окремі «соціальні» класи.

«Аристократію» становили капітан Сміт та підлеглий йому офіцерський склад зорельота. Далі йшли пасажири, а за ними корабельна команда – рядовий склад і стюарди. А ще далі «четвертий клас»…

«Четвертим класом» самі себе називали п’ятеро молодих дослідників космосу – спочатку жартома, а потім з деякою домішкою гіркоти. Коли Флойд порівняв їхні тісні та казна-як облаштовані «квартирки» зі своєю розкішною каютою, то сповна усвідомив їхнє становище й швидко (з власної волі) перетворився на посередника в доведенні їхніх скарг до капітана.

Та хоч би там як, коли врахувати всі «за» й «проти», вони не мали особливих підстав для невдоволення: у тому поспіху, з яким корабель готувався до польоту, спершу взагалі було неясно, чи знайдеться там бодай якесь місце для тих науковців та їхнього обладнання. Зате тепер вони могли бути впевнені, що обов’язково дочекаються того моменту, коли матимуть, нарешті, нагоду «передислокувати» своє приладдя поближче до комети – та й на неї саму, – як тільки настануть оті історичні дні, коли вона збиратиметься обігнути Сонце, щоб знову вирушити до найдальших околиць Сонячної системи. І тоді члени цієї команди дослідників здобудуть собі в цій подорожі добру репутацію серед науковців (що буде вельми корисно для їхньої кар’єри) – і вони не могли цього не розуміти. Тож починали скаржитися, тільки коли були дуже зморені або, наприклад, роздратовані неточною роботою свого обладнання: то на занадто шумну вентиляційну систему, то на вкрай тісні каюти, то на дивні коли-не-коли запахи невідомого походження. Але ні разу на якість їжі, що, із чим погоджувались усі, була просто неперевершена.

– Набагато краща, – запевнив якось капітан Сміт, – ніж мав Дарвін на «Біґлі»[30].

На що Віктор Вілліс, щойно йому ті слова переказали, відразу ж дотепно зауважив:

– Звідки він знає? І, до речі, командир «Біґла» по поверненні до Англії перерізав собі горло[31].

Такі висловлювання були дуже типові для Віктора, мабуть, найвідомішого на планеті популяризатора науки – з погляду його шанувальників – чи «попнауковця» – з погляду його не менш численних ганьбителів. Було б несправедливо називати їх ворогами: захоплення його талантами було повселюдне, хай навіть час від часу хтось і висловлював їх з неохотою та заздрістю. Його м’який середньотихоокеанський акцент (мешканців західних прибережних штатів США) та нестриману жестикуляцію, яку він видавав на камеру, пародіювали всі, кому не ліньки, а до того ж йому приписували заслугу (чи вину) у відродженні моди на довжелезні бороди.

– Людина, яка відрощує стільки волосся, – любили казати його критики, – напевне, має, що приховувати.

Вілліс, безумовно, був найупізнаваніший з усіх шістьох віпів, хоча сам Флойд, який давно вже не вважав себе знаменитістю, з іронією називав решту з цієї шістки «знаменитою п’ятіркою». Стосовно ж інших тих знаменитостей, то, приміром, Іва Мерлін і раніше, ще на Землі, – у ті рідкісні хвилини, коли часом вибиралася зі своєї квартири, – прогулювалася по Парк-авеню часто зовсім ніким не впізнаною. Тим часом Дмитрій Михайлович, на превеликий свій жаль, був на десять сантиметрів нижчий за середній зріст, і саме цим, мабуть, і можна було пояснити його пристрасть до оркестрів на тисячу виконавців – реальних чи синтезованих, – де він легко змішувався з оркестрантами, що ніяк не сприяло тому, щоб його образ став широковідомим.

До категорії «невпізнаваних знаменитостей» потрапили також і Кліффорд Ґрінберґ та Марґарет М’Бала, хоча це, безумовно, зміниться, коли вони повернуться на Землю. Перша людина, що колись висадилася на Меркурій, мала приємне, але нічим не примітне обличчя – із тих, які досить важко запам’ятати. До того ж відтоді, як про Кліффорда день і ніч без угаву тільки й ішлося в новинах, минуло вже тридцять років. Ну, а міс М’Балу значна більшість із мільйонів її читачів навряд чи впізнала б, бо та належала до тієї категорії письменників, що не захоплюються саморекламою на ток-шоу та автограф-сесіях.

Її літературна слава стала однією з сенсацій 40-х років XXI століття. Наукове дослідження грецької міфології зазвичай має мало шансів на те, щоб опинитись у списку бестселерів, але міс М’Бала перенесла вічні та невичерпні сюжети отих міфів в умови сучасної космічної епохи. Імена, які досі століттями були звичні хіба що для вух астрономів та антикознавців[32], нині були на язиках у кожної освіченої людини: тепер-бо чи не щодня приходили новини з Ганімеда, Каллісто, Іо, Титана, Япета чи то навіть з іще менш відомих широкому загалові світів, як-от Карме, Пасіфе, Гіперіон, Феба…

Та хоч би там як, а на книжку Марґарет чекав би щонайбільше лише скромний успіх, якби вона не здогадалася заглибитись у складне сімейне життя Юпітера-Зевса, «батька всіх богів» (а крім цього, і в багато інших моментів). До того ж ще й один геніальний редактор дуже вдало змінив попередню назву книжки «Вигляд з Олімпу» на «Пристрасті божі». Заздрісні ж теоретики зазвичай іменували цю книжку «Олімпійські фіґлі-міґлі», хоча в душі незмінно досадували, що написали її не вони.

Тож воно зовсім і не дивно, що саме Меґґі М. – як швидко охрестили її попутники – першою вжила вислів «корабель дурнів»[33]. А Віктор Вілліс із завзяттям підхопив його й скоро навіть виявив у ньому цікаву історичну паралель: майже століття тому сама Кетерін Енн Портер разом із групою науковців та письменників під кінець першої фази дослідження Місяця спостерігала з борту океанського лайнера за запуском «Аполлона 17».

– Я візьму це до уваги, – доволі недоброзичливим тоном проказала міс М’Бала, коли їй переповіли його міркування. – Можливо, настав час для третього варіанта. Але я розберусь із цим, звісно ж, тільки тоді, коли ми повернемося на Землю…