Читать книгу 2061. Третя одіссея - Артур Кларк, Артур Чарльз Кларк - Страница 11

Сера Лоренса Цунґа не можна було назвати сентиментальною людиною. Він був надто великий космополіт, щоб серйозно сприймати патріотизм, хоча ще студентом останнього курсу якийсь час, зовсім недовго, і носив штучну, стилізовану під традиційну китайську, чоловічу кіску, як то було популярно за часів Третьої культурної революції. Проте реконструкція катастрофи «Цяня», яку Лоренс побачив у планетарії, зворушила його до глибини душі та спонукала перенаправити значну частину свого надзвичайно потужного впливу й енергії на космос.

Невдовзі він уже подорожував у вихідні дні на Місяць, а також призначив свого сина Чарлза (того, що коштував йому тридцять два мільйони солів) віцепрезидентом «Цунґ естрофрейт». Новостворена корпорація мала тільки дві невеликі ракети, які в чистому вигляді (без палива, пасажирів та будь-якого іншого вантажу) важили менше ніж тисячу тонн, запускалися спеціальною катапультою та мали прямоточні повітряно-реактивні двигуни, що працювали на водні. Уже скоро вони застаріють, але доти за їхньою допомогою Чарлз устигне накопичити певний досвід, що – як від початку був глибоко переконаний сер Лоренс – стане просто необхідним у наступні десятиліття. Космічна доба врешті-решт наставала по-справжньому.

Братів Райтів із їхнім першим у світі вдалим, хоч і коротким, польотом на допотопному літачку від настання ери дешевих і масових авіаперевезень відділяло всього лише трохи більше ніж пів століття; щоб упоратись із набагато важчим завданням – підкорити простори Сонячної системи, часу знадобилося десь удвічі більше.

Коли ще в 50-ті роки XX століття Луїс Альварез разом зі своєю командою відкрив каталізований мюонами синтез[26], це здавалося не більше за лабораторну цікавинку, яка становить лише теоретичний інтерес, без жодної практичної користі. Подібно до того, як свого часу великий лорд Резерфорд зневажливо був поставився до перспектив атомної енергетики, так і сам Альварез засумнівався, чи матиме коли-небудь практичне значення той «холодний термоядерний синтез». І дійсно, так і було аж до 2040 року, поки несподіване та цілком випадкове синтезування стабільних мюонно-водневих «сполук» не відкрило новий розділ в історії людства, точнісінько як відкриття нейтрона започаткувало колись Атомну еру.

Завдяки цьому в людства з’явилася можливість створювати невеличкі пересувні атомні електростанції з мінімальними вимогами до антирадіаційного захисту. Однак на той час у традиційні атомні електростанції були вкладені вже такі величезні кошти, що на світову енергосистему це вдосконалення спочатку не вплинуло, а от на космічних подорожах воно позначилось одразу ж. Його можна було порівняти хіба що з революцією в авіаперевезеннях, яку за сотню років перед тим спричинило винайдення реактивного двигуна.

Тепер, ставши енергетично незалежнішими, космічні апарати могли досягати значно більших швидкостей. Наприклад, тривалість польотів у Сонячній системі вимірювалася тепер тижнями, а не місяцями чи навіть роками, як раніше. Але мюонний двигун суттю своєю все ще залишався реактивним – такою собі поліпшеною ракетою, яка в загальних рисах нічим не відрізнялася від своїх «хімічних паливних» попередників. І цій ракеті для створення тяги потрібна була «робоча рідина». А найдешевша, найчистіша та найпідхожіша для цього з усіх «робочих рідин» була… звичайна вода.

«Пасіфік спейспорт», здавалося, браку цієї корисної субстанції не відчував. Але вже в наступному після нього порту заходу – на Місяці – ситуація складалася зовсім інакше. Жодна з місій: ні «Сервейор», ні «Аполло», ні «Лýна» – не виявила там навіть сліду води. Якщо на Місяці й була коли-небудь хоча б якась своя вода (найпевніше, звісно ж, у вигляді льоду), вона – через безперервне бомбардування метеоритами протягом минулих еонів – давно вже випарувалась і розпорошилась у просторах космосу.

У всякому разі, у це вірили селенологи, однак іще відтоді, як Галілей колись націлив був свій перший, зроблений власноруч, телескоп на Місяць, люди періодично помічали там докази протилежного. Деякі місячні гори впродовж кількох годин після настання світанку на самому Місяці блищали так сліпуче, немов були вкриті сніговими шапками. Найвідоміший випадок, пов’язаний із цим, трапився був, коли Вільям Гершель, батько сучасної астрономії, спостерігаючи якось удень за Місяцем, видима з Землі частина якого була саме оповита «місячною» ніччю, звернув увагу на неймовірно яскраве світіння на обідку величного кратера Аристарха й вирішив, що то вивергається вулкан. Та він помилявся: те, що він тоді побачив, було світлом із Землі, відбитим від тонкого та нестійкого шару паморозі на Місяці, що з водяного конденсату щоразу утворюється там за ті триста годин, протягом яких та ділянка поверхні супутника періодично буває у крижаному мороці.

Відкриття величезних покладів льоду під поверхнею ґрунту в долині Шретера, звивистого каньйону, який ішов від кратера Аристарха, докорінно зменшило кошторис космічних перельотів. Відтепер Місяць перетворювався на своєрідну заправну космічну станцію – і саме там, де це було потрібно: на самісінькому краєчку гравітаційного поля Землі, на самісінькому початку далекої подорожі до інших планет.

«Космос», найперший зореліт у космічному флоті Цунґа, передовсім був призначений для перевезення вантажів і пасажирів за маршрутом Земля – Місяць – Марс, а також – після доволі непростих та хитромудрих домовленостей, досягнутих із десятком організацій та урядів, – для тестування мюонного двигуна, який на той час усе ще залишався експериментальним. Побудований на космічних верфях, розташованих таки ж на Місяці, у Морі Дощів, той космічний корабель мав цілком достатню тягу, щоб без вантажу відірватися від поверхні супутника. Надалі ж він тільки літатиме від орбіти до орбіти й ніколи вже не торкнеться поверхні жодного небесного тіла. Маючи одвічну схильність до самореклами, сер Лоренс облаштував усе так, щоб перший політ його зорельота відбувся 4 жовтня 2057 року – на соту річницю запуску першого штучного супутника Землі.

За два роки до «Космосу» приєднався ще один зореліт – його сестра. Її назвали «Ґалексі»[27], і вона призначалася для польотів за маршрутом Земля – Юпітер. Цей зореліт мав уже достатню тягу, щоб сідати й злітати безпосередньо з будь-якого із супутників Юпітера, однак ціною значного жертвування корисним навантаженням. У разі потреби «Ґалексі» могла навіть повернутися на свій причал на Місяці для ремонту. Поза сумнівом, вона була найшвидшим транспортним засобом, який будь-коли створювала людина: якби, скажімо, «Ґалексі», наче в екстатичному та нестримному нападі оргазму, спалила, прискорюючись, ураз увесь запас свого палива, то досягла б швидкості тисячі кілометрів на секунду, яка перенесла б її від Землі до Юпітера за тиждень, а до найближчої зірки лише трохи більше ніж за десять тисяч років.

Третій корабель цього зоряного флоту – справжня відрада й гордість сера Лоренса – поєднував у собі все найкраще, що було застосоване під час будівництва двох його попередників. Але «Юніверс» від початку будували не для вантажоперевезень. Головним його призначенням було насамперед стати першим пасажирським круїзним лайнером на космічних лініях, що мали простягнутися аж до Сатурна, перлини всієї Сонячної системи.

Для першого польоту цього зорельота сер Лоренс запланував дещо ще приголомшливіше, але затримка з його будівництвом, спричинена суперечками з Місячним відділом Реформованої профспілки водіїв вантажного транспорту, ці його плани порушила. Часу залишалося тільки для проведення попередніх льотних випробувань та для сертифікації у Страховому товаристві Ллойда наприкінці 2060 року, після чого «Юніверс» одразу ж покинув навколоземну орбіту та вирушив на рандеву з кометою Галлея, яке вже от-от мало статися: комета ж бо нікого чекати не збиралася – навіть самого сера Лоренса Цунґа.