Читать книгу Останній потяг до Стамбула - Айше Кулин - Страница 2

Сельва сушила своє довге світле волосся на сонці, розчісуючи його гребінцем зі слонової кістки, й водночас струшувала ним, розприскуючи міріади крихітних краплинок, які нагадували кришталеві кульки. Сабіха подивилася на неї із заздрістю й буркнула:

– Не суши тут волосся, ти заплямуєш моє плаття.

– Жартуєш? Хіба ж де чувано, щоб вода залишала плями?

– Запевняю тебе, на шовку плями від води залишаються.

Сельва відійшла од вікна, схрестивши ноги, сіла на своє ліжко і продовжила сушити волосся.

– Знаєш, а ти можеш узяти мене із собою!

– Але я не хочу.

– Чому?

– Тому що ти занадто молода, ось чому. Можливо, наступного року.

– Але ж я вища за тебе.

Сабіха люто зиркнула на сестру. Хотіла відповісти, але на якусь мить прикусила язик.

Знаючи, як пишається Сельва своїм довгим волоссям, вона не могла втриматися, щоб не сказати:

– Знаєш, гадаю, саме час тобі постригти волосся. Скоро ти долівку ним підмітатимеш.

– Батько не дозволяє мені обрізати його.

– Брешеш. Ти просто не хочеш, от і все.

– Може, й так…

– Сельво, це так по-старосвітському… Воно тобі майже до кісточок! Його важко й помити, і висушити. Уже стільки років ти носиш той величезний вузол на маківці. Два заплетені пасма волосся, зв’язані зверху в гульку. Заради Бога, ти ще від цього не втомилася?

– Ні.

– Що ж, я не проти, та якщо збираєшся ходити зі мною в гості на чай, мусиш вигадати щось інше зі своїм волоссям. Ти не ходитимеш поруч зі мною, мов королева Вікторія. Сподіваюся, ти це розумієш.

– Так, Сабіхо.

Відповідь сестри її не здивувала. Дівчина належала до людей, які ніколи нікому не суперечили, але завжди якось знаходили власний шлях. З нею було неможливо сперечатися, тому Сабіха змінила тему. Приміряючи намиста перед дзеркалом, вона запитала сестру:

– Як гадаєш, яке вибрати?

– Оте! – запропонувала Сельва.

– Ні, я вважаю, оце краще пасуватиме. Будь ласка, допоможи з пряжкою.

Вона підняла волосся й опустилася на коліна перед сестрою, щоб та застебнула намисто.

Сельві сподобався вибір сестри.

– Ти мала рацію, воно прекрасне. Ти будеш найвродливішою дівчиною на вечірці.

Сабіха глянула у дзеркало; три низки перлів чудово доповнювали її світло-зелене шовкове плаття. «Дуже елегантно», – подумала вона. Дівчина торкнулася свого волосся і заправила пасма з боків за вуха. Вигляд у неї був таки чудовий. Вона всміхнулася своєму відображенню у дзеркалі.

Саме тоді її мати відчинила двері в спальню:

– Твої подруги вже тут, люба. Поспіши, та, заради Бога, не затримуйся допізна. Ти повинна повернутися раніше, ніж батько, інакше матимеш неприємності!

Сабіха послала сестрі повітряний поцілунок і слідом за матір’ю вийшла з кімнати. За кілька хвилин вона поспішно повернулася, обійняла Сельву і сказала: «Обіцяю, наступного разу я візьму тебе із собою», – і знову швидко вибігла.

Сельва послухала, як їхні кроки віддалялися коридором, піднялася з ліжка, заплела волосся й рушила до дзеркала, заколюючи зачіску шпильками.

– Я ніколи не пробачу тобі, Господи, ні, ні, ніколи. Я ніколи не пробачу тобі, лорде Сеймуре. Я довіряла тобі усім серцем. А тепер можеш іти, – сказала вона, вказуючи на двері. Почувши голос доньки, мати повернулася до спальні й запитала:

– Дитинко моя, що це ти робиш?

– О мамо! Я не чула, як ви увійшли, – сказала вона, розсміявшись. – Розучую п’єсу, яку ми ставитимемо наприкінці семестру. Я граю Єлизавету Першу…

– А хто король?

– Мамо, в ній немає короля. Коли помер Генріх Восьмий, там така катавасія зчинилася… П’єса про суперництво між двома жінками, які боролися за англійський трон. Муалла грає Марію Стюарт, а Рафо – лорда Сеймура. Звісно, є й інші ролі: священики, лорди і тому подібне. Будь ласка, мамо, можна я запрошу акторів на чай на наступному тижні? Будь ласка, не відмовляйте!

– Запросиш лише дівчат.

– Мамо, ну справді, як ми репетируватимемо тільки з дівчатами? Хто гратиме чоловічі ролі?

– Боже, а що мені робити з твоїм батьком? Ти знаєш, що він про все це думає. Знаєш, через що я пройшла, аби вмовити його відпустити тебе на вечірки.

– Про що ви? Ви ніколи не відпускаєте мене на вечірки.

– Але, люба, тобі ще навіть вісімнадцяти не випов нилося.

– Не хвилюйтеся, мамо, я не захочу ходити по вечірках, коли мені буде вісімнадцять. Я кажу так, щоб подражнити сестру.

– І чому це ти не захочеш іти?

– Гадаєте, я не знаю, чому дівчата ходять на вечірки? Тому що хочуть знайти собі чоловіка!

– І з чого ти це взяла?

– Чула, як Сабіха розмовляла про це з подругами. Схоже, усі вони прагнуть того самого, в усіх одне в голові.

– І що тут такого, можна поцікавитися? Ясна річ, на такі вечірки запрошують гарних, добре освічених юнаків. Усі вони володіють кількома мовами і поводяться бездоганно. Крім того, ці вечірки завжди відбуваються у будинках, де за всім, що відбувається, приглядають старші.

– Знаю, і саме це мене дратує. Матері організовують ці вечірки, аби обрати підхожих чоловіків для своїх доньок.

– Ну і що тут такого? Що поганого, коли мати хоче, аби у її доньки був вигідний шлюб?

– Що ж, отакого я точно не хочу!

– Тоді все гаразд, як на мене. Ми з батьком тобі не допомагатимемо. Можеш покластися на старосвітський метод, як і я колись. Побачимо, як ти відреагуєш, коли у наші двері постукає сваха.

– Боже збав, я взагалі не те мала на увазі.

– Авжеж, я й не уявляю, що ти цьому зраділа б.

– Ніколи! Я краще помру.

– Я так не думаю, але… Але чого ж ти сердишся?

– Я й сама не знаю. Просто дивно, що пристойних юнаків і милих дівчат зганяють докупи, аби вони… Ой… Здаюся… Не можу пояснити.

– Можливо, ти зможеш пояснити, як саме ти шукатимеш підхожого юнака, що стане твоїм чоловіком? Їх часом не на базарі знаходять?

– Єдине знаю напевне – я сама знайду собі чоловіка. Не хочу шукати когось на конкурсі, організованому зацікавленими матінками.

– Просто чудово! Ти говориш як дитина, якою, власне, і є. Що хтось у твоєму віці може знати про вибір чоловіка? Досить про це, краще продовжуй вчити свою роль.

Щойно мати вийшла з кімнати, Сельва покликала її: – Мамо, зачекайте! То що з репетицією на наступному тижні? Дозвольте мені запросити принаймні одного хлопця, лише того, у якого головна роль.

– І що це за зірка?

– Рафо. Рафаель Альфандарі.

– Альфандарі? Син відомого лікаря?

– Онук.

– Ну що я можу сказати? Гадаю, можна. Упевнена, твій батько знає його сім’ю. Мабуть, він не заперечуватиме.

Леман-ханим вийшла з кімнати, а Сельва продовжила практикуватися перед дзеркалом.

Пізніше того вечора, коли Сельва вчилася, до її кімнати поспіхом забігла мати:

– Вже пів на шосту, а твоя сестра досі не повернулася.

– Не може бути так пізно. Я ще не чула дзвону годинника.

Щойно вона це сказала, як із годинника в коридорі полинуло кування зозулі, як це відбувалося кожних півгодини.

– Ну от, – сказала Леман-ханим.

– Не панікуйте, мамо, вона може повернутися будь-якої миті.

– Я просто сподіваюся, що вона встигне прийти раніше, ніж батько.

Сельва підійшла до вікна і визирнула:

– Ось і вона, саме іде.

Мати й дочка втислися в еркер і побачили Сабіху, що бігла до будинку. Її плащ та сукня розвівалися на вітрі.

– Стривай, не біжи, ще спіткнешся й упадеш, – кричала мати, начебто Сабіха могла її чути.

Кальфа, служник, відчинив двері ще до того, як Сельва встигла спуститися сходами. Сабіха сяяла. В очах спалахували іскорки, а обличчя заливав рум’янець.

Леман-ханим покликала доньку через перила:

– І як усе пройшло? Було весело? Були цікаві люди?

– Мама хоче знати, чи були якісь підхожі юнаки.

Леман-ханим розсердило зауваження дочки.

– Сельво, досить! Ти вже сказала, що хотіла, і починаєш набридати.

Дівчина зрозуміла, що передала куті меду.

– Пробачте, мамо.

Сабіха віддала плаща Кальфі й поспішила просто до своєї кімнати. Вона впала на ліжко, склала руки під підборіддям і замріяними очима вдивлялася у щось невидиме.

Мати зайшла до кімнати слідом за нею.

– Боже, ти ж зіпсуєш своє вихідне плаття! Не слід лежати у цій милій шовковій сукні. Ну ж бо, не змушуй нас угадувати. Хто там був? Як усе минуло?

– Ой, мамо, все було чудово. Там був юнак, що зветься Маджит. Кажуть, він – небіж Неджмійо-ханим. Навчався у Парижі й працює у міністерстві закордонних справ.

Він чудовий, тобто надзвичайно вродливий.

– І?

– Ну, важко сказати… Він танцював із Неджлою, та більшість часу провів за розмовами зі мною. Здається, він дуже зацікавився мною.

– Хіба я не казала тобі, що ти будеш там найгарнішою? – перебила її Сельва.

– Інші дівчата теж були досить милі, та більшість часу він провів зі мною.

– А інші? Хто ще там був?

– Дай подумаю… Ну, наприклад, брат Неджли, Бурхан.

– А він? Чим займається?

– Хто?

– Той Бурхан.

– А! Я й не знаю. Він розповідав мені, та я не пам’ятаю.

– Бачу. Здається, ти надто захопилася тим Маджитом. Треба дізнатися про нього більше перед тим, як це зайде надто далеко.

– Немає чого дізнаватися. Я ж розповіла вам, мамо.

– Краще зніми сукню, поки ти остаточно її не зіпсувала. Твій тато от-от прийде додому, – сказала Леман-ханим, виходячи з кімнати.

Сельва спостерігала, як Сабіха роздягається. Вона замилувалася сестрою, коли та зняла одяг і розглядала себе у дзеркалі.

– Ти й справді закохалася, Сабіхо?

– Не думаю. Хіба можна закохатися за один день? Та він і справді надзвичайно привабливий!

– Я запитала матір, чи можна запросити кількох друзів зі школи на наступному тижні. Чому б і його не запросити?

– З усіма тими дівчатами? Ти, мабуть, жартуєш. Він знудиться до смерті.

Дівчина не надто хотіла, щоб Маджит познайомився із Сельвою. Зрештою, вона була вища на зріст, а може, й вродливіша за Сабіху.

– Я і Рафо запросила.

– Ти про того хлопця-єврея?

– Так, про того єврея, – сказала Сельва, передражнюючи сестру.

– Не задирайся. Хіба я брешу? Він же єврей, хіба ні?

– Так, але він відрізняється від інших. Він набагато розумніший, у нього гарні манери, і він дуже зрілий…

– Можеш не продовжувати. Побережи дихання. Як би там не було, це неможлива ситуація.

– Неможлива? Хіба можна бути друзями, лише маючи на увазі шлюб? Ти про це?

– Життя надто коротке, Сельво. Як часто батько говорив із нами про цінність часу? Час не можна марнувати.

– Якщо життя таке коротке, хіба це не зайва причина взяти від нього все можливе? Жити так, як ми хочемо?

– Тобто Рафо – це те, що ти хочеш?

Сельва не відповіла.

– Рафо… – продовжувала Сабіха. – Він таки джентльмен, не заперечуватиму. З іншого боку, якщо ви збираєтеся залишатися просто друзями, чому б ні?

– Якщо він – джентльмен, чому ж не слід із ним одружуватися?

– Не будь дурною, ти знаєш, що це неможливо.

– Чому? Хіба ми створили Турецьку Республіку не для того, щоб позбутися цих смішних забобонів?

– Припинімо цю розмову, Сельво. Хіба то я чи ти створила республіку? Не треба мені отого «ми»! Ба більше, ті, хто створював її, точно не мали на думці шлюби турець ких дівчат з немусульманами. У будь-якому разі, це типова сварка «а-ля Сельва». Я не знаю, навіщо ти продов жуєш ці безумні фантазії. Ти знову поводишся по-дитячому, та й усе.

Сельва вирішила не продовжувати сварку, і думки Сабіхи перекинулися на інше. Якби її сестра зацікавилася тим Рафо, можна було б уникнути суперництва через Маджита. Чому чоловіки завжди приділяють стільки уваги таким дівчатам, як Сельва, що не намагаються стати привабливішими, краще одягатися чи навіть фліртувати? На думку Сабіхи, єдиними чеснотами її сестри були довге волосся та лебедина шия. Вона була ввічлива й щира, і ці якості подобалися деяким хлопцям. «Тиха вода греблі рве», – подумала дівчина. Сабіха відчула укол ревнощів.

Першою зерна ревнощів посіяла у її серці бабуся по батьковій лінії, яка завжди робила зауваження щодо зросту. Сабіха й досі пам’ятала, як її бабуся вимірювала їхній зріст на дверях спальні майже щоденно і який шум підняла, коли Сельва, на два роки молодша, ніж Сабіха, досягла її зросту. Бабуся була переконана, що оскільки у них із Сабіхою опалово-зелені очі, вони – одного поля ягоди, і прагнула, щоб її онука була висока та струнка. Позначаючи олівцем зріст Сабіхи, вона сварила онуку:

– Ти п’єш недостатньо молока. Глянь на Сельву: вона все вища й вища. Ти ж залишишся карлицею, якщо не подбаєш про себе.

Сабіха навіть чула, що бабуся говорила Леман-ханим, коли та намагалася відтерти милом і водою позначки від олівця на дверях спальні. Вона підслухала, як її мати казала:

– Будь ласка, не робіть цього. Ви піддаєте бідолашну Сабіху зайвому тиску.

– Я роблю це навмисне, щоб заохотити її вживати більше молочних продуктів.

– Дорога матусю, усе не так просто. Гени – це гени. Сельва вдалася в мого дідуся, а Сабіха – ні. Усе дуже просто, і майже нічого тут не вдієш.

– Боженько! Боже мій! Як ти можеш так казати? Ти хочеш, щоб твоя дочка залишилася карлицею?

– Вона зовсім не карлиця. Вона цілком нормальна для свого віку. То інша нагадує тичку.

– Зріст – дивовижна річ. Він пасує і чоловікам, і жінкам. І мені дуже подобається.

– Не думаю, що високий зріст робить жінок привабливішими. Жінкам слід бути крихітними. Зрештою, хіба не кажуть, що гарні речі фасують у невеличкі упаковки?

Сабіха була надто юна, щоб оцінити мудрість приказки, і повернулася до своєї спальні. Вона була для батька найвродливішою донькою, а Сельва – найрозумнішою. Хай як Фазіль Решат намагався приховати свою слабкість до молодшої доньки, він не міг цього зробити. Його обожнювання було очевидне для кожного, хто бачив люблячий погляд його очей. Фазіля не вражали прекрасні зелені очі Сабіхи, обрамлені довжелезними віями, такі самі, як у її матері. Сабіха надто добре знала, що батька набагато більше вражав розум, ніж краса. Дівчина вже звикла до цього, та тепер ще й зріст додався. І справді, маленька упаковка! Вона була тим, чим була, невеличкою упаковкою. У неї було вродливіше обличчя, та це не враховувалося. Вона й досі була куцою, порівняно із сестрою, нижча на цілу долоню, такий собі пакуночок. Сабіха зарилася в подушку і заплакала.

Сельва невинно сиділа, милуючись сестрою, не знаючи про почуття провини, що тривожило Сабіху, бо та роздумувала над тим, як уникнути потенційного суперництва.

– Рафо – справді джентльмен, – сказала Сабіха, – ба більше, він дуже вродливий. Гадаю, що трохи пофліртувати з ним не зашкодить.

– Ти справді так думаєш?

– Так, чом би й ні? Чому тобі не запросити його на бал на честь закінчення семестру?

– Ти, певне, жартуєш. Батьки ніколи не дозволять.

– Я піду з тобою.

Сельва впала в обійми сестри і майже засипала її поцілунками.

– Я й не уявляла, що ти такої думки про Рафо. Чому ти раніше не казала?

– Сказала тепер, як бачиш.

Сельва подивилася на сестру великими карими очима. «Що за раптова зміна настрою?» – подумала вона.

Сабіха теж задумалась. Як відреагує Маджит на те, що її молодша сестра зустрічається з євреєм? Буде проти? Вона чомусь так не думала. Зрештою, юнак, що навчався у Франції, мусив би мати більш світські уявлення. Чому він мав би перейматися, якби її сестра фліртувала з хлопцем іншої релігії? Краще їй фліртувати з ним, ніж узагалі ні з ким. Та тоді, якби це було так, Маджит, можливо, зацікавився б Сельвою. Оскільки та – вища, з наївними очима та сміливими ідеями.

– Що ж, тоді запросимо їх обох на чай. Ти зможеш зосередитися на Рафо, ну а я пригляну за Маджитом.

Сельва сплеснула в долоні від радості.

Через тиждень вони насолоджувалися приємним чаюванням. Однокласники Сельви репетирували п’єсу, а тоді завели грамофон, поставили платівку і танцювали фокстрот.

Наступного дня Леман-ханим не стрималася й запитала старшу дочку про Рафо:

– Ти бачила, як Сельва дивилася на того єврейського хлопця? Вона майже пожирала його очима щоразу, коли він говорив.

– Він вихований молодий чоловік. Наскільки мені відо мо, Рафо більше джентльмен, ніж ті бундючні турецькі хлопці.

– Сім’я Альфандарі – старовинного поважного роду. Вони походять із династії придворних лікарів. Вони – професіонали своєї справи. Та все ж наша дівчинка… Ну сама знаєш, яка вона. Сельва непередбачувана й уперта. У неї свій розум.

– Так, мамо, та Рафаель не наважиться зайти із Сельвою надто далеко. Будь ласка, не хвилюйся. Окрім того, не забувай, що я поруч, і коли я помічу щось негоже, розповім тобі.

Обіцянка Сабіхи трохи заспокоїла Леман-ханим. Після тих перших посиденьок за чаєм та ж сама компанія разом ходила на декілька концертів та пікніків, і щоразу Леман-ханим посилала з ними Кальфу як охоронця.

Сабіха та Маджит заручилися, щоб незабаром одружитися, але, згідно з традицією, Леман-ханим наполягала, аби Сельва супроводжувала пару щоразу, коли вони гуляли. Сабіха використовувала цю умову у своїх інтересах. Трійця виходила з дому разом і прямувала у домовлене місце, де на них чекав Рафо. Звідти дві пари розходились окремими шляхами, допоки не приходив час повертатися додому. Коли Сабіха зрозуміла, якої помилки припустилася, було надто пізно. Через півтора року вони з Маджитом одружилися. Після розкішного весілля молодята переїхали в Анкару, де Маджит мав розпочати роботу в міністерстві закордонних справ.

Сельва почала вивчати літературу в університеті, а Рафо вирішив продовжити справу своєї сім’ї й узявся за вивчення хімії. Він часто забирав Сельву після уроків або, коли мав час, навіть відвідував її лекції, просто щоб бути поруч. Деякі студенти були проти цього й іноді провокували бійки, бо він наважився залицятися до дівчини-мусульманки. Один із них переконував Сельву:

– Невже у цілому Стамбулі не можна знайти когось своєї релігії?

Інший студент зі Сходу сказав:

– Якби ти була вдома, ми б застрелили тебе за таке!

– І ти справді пишаєшся такими примітивними думками? – запитала Сельва. – Цікаво мені знати, як убивство людини поєднується з мусульманством?

Ситуація загострювалася через постійні образи та гоніння на закоханих, допоки, зрештою, після двох років навчання Рафо не довелося покинути університет. Сельва була у розпачі, адже він мусив піти через неї. Дів чина почала пропускати лекції й наприкінці року також покинула університет. Їй було дуже важко пояснити все це батькові.

Чутки про кохання між сином Альфандарі та молодшою дочкою Фазіля Решата-паші поступово дійшли до сім’ї дівчини. Коли вони досягли вух Леман-ханим, вона вжила заходів, щоб приховати це від чоловіка. Рафо було заборонено приїжджати до їхнього дому, а Сельву нікуди не відпускали саму. Дівчина проводила час, граючи на фортепіано, читаючи книжки та листуючись зі своєю сестрою в Анкарі. Єдині люди, яких вона бачила, були близькі друзі сім’ї чи родичі.

Фазіль Решат-паша був не надто задоволений суворим ставленням дружини до Сельви. Він гадав, що тепер, коли Сабіха живе надто далеко від дому, Леман-ханим докладала забагато зусиль, намагаючись контролювати Сельву. Він запропонував відіслати її пожити у Сабіхи під тим приводом, що дівчина допомагатиме сестрі із немовлям. Леман-ханим сподобалася ця пропозиція, вона сподівалася, що молодша донька зможе познайомитися в Анкарі з підхожим молодим чоловіком.

Отримавши багато листів від матері на цю тему, Сабіха влаштувала так, щоб представити Сельву якомога більшій кількості своїх друзів. Вона організовувала вдома вечірки, брала сестру із собою, куди б їх не запрошували. Через Маджита вона познайомила Сельву з кожним перспективним парубком із міністерства закордонних справ. Багато з цих молодих людей захопилися вродливою дівчиною, та жоден із них її серйозно не зацікавив. Вона залишила всіх в Анкарі й повернулася додому.

Тоді Леман-ханим наполягла, щоб Сельва провела деякий час зі своїм дядьком на Кіпрі. Бідна жінка сподівалася, що коли дочка буде далеко, полум’я, що палахкотить у ній, вигорить дотла і це покладе край пліткам. Усі ці відчайдушні зусилля були марні. Дівчина підтримувала полум’я кохання, листуючись із Рафо, де б вона не була.

Було очевидно, що зрештою Фазіль Решат-паша дізнається про все, і коли це сталося, він оскаженів. Паша відверто поговорив із дочкою.

– Це правда, що я чую? Будь ласка, скажи, що звинувачення фальшиві, що їх поширюють мерзенні людиська. Скажи, що це брудні плітки, – просив він.

– Якби я могла, батьку! Та я кохаю Рафаеля Альфандарі всім серцем, і якби ви дозволили, вийшла б за нього заміж.

– Ніколи! Тільки через мій труп! Ти справді сподіваєшся, що я дозволю щось подібне? Цей вчинок зруйнує все, що є дорогого для нашої сім’ї, й зробить нас посміховиськами. Отак ти віддячила мені за те, що я так дбав про тебе, навчав у школах за кордоном?

– Я думала, що освіта мала розширити мої горизонти, батьку, що ви хотіли, аби я почувалася рівною.

– Я відправив вас із сестрою на навчання, сподіваючись, що одного дня ви подаруєте мені онуків, а не бунтуватимете проти мене.

– Бунтувати проти вас, батьку, – це останнє, про що б я думала. Єдине, про що я прошу, – це можливість обрати собі супутника життя. Я не прошу вас прийняти за зятя аморальну нікчемну особу. Єдине, через що ви можете протестувати, – це те, що він не мусульманин. Та хіба не ви говорили нам безліч разів, що люди вільні поклонятися Богові так, як вони бажають, і що кожна віра свята?

Серйозність ситуації викликала лють, якої ніхто не сподівався від такого джентльмена як Фазіль Решат-паша. Він намагався тримати себе в руках, але щойно вигнавши доньку з кімнати, узявся трощити кришталеві вази та дзеркала, що були там.

Із Анкари негайно викликали старшу сестру, аби та спробу вала допомогти заспокоїти батька і переконати Сельву відступитися від своєї настирливої ідеї. Сабіха з Леман-ханим цілими днями намагалися привести Сельву до тями.

Леман-ханим була не при собі. Вона не могла спати ночами і годинами блукала з кімнати в кімнату, рвучи на собі волосся: «Як ми дійшли до цього? Якого дідька я дозволила тій гадюці прослизнути в мій дім? Чому я не бачила, до чого все йде?»

Бачачи материн відчай, Сабіха почувалася дуже винною, але їй забракло духу розповісти мамі правду. Якби лише вона змогла сказати: «Це не ваша провина, то все я, я використовувала Рафо, щоб прибрати Сельву з дороги»!

Лише кілька цих слів заспокоїли б її сумління. Сабіха навіть пошкодувала, що вона не католичка. У такому разі це просто було б питанням сповіді, прийняттям будь-якого покарання, яке призначив би священик. Принаймні вона могла би позбутися цього тягаря. Розуміючи, що Сельва безнадійна, Сабіха зосередилася на батькові. Він відчував, що Сабіха зробила правильний вибір, знайшла ідеального чоловіка, але вона не могла насолоджуватися цим, знаючи, якою ціною цього досягла.

Фазіль Решат-паша відчував себе зрадженим. Він виховував дочок так, щоб вони стали частиною сучасного світу, а якби мав синів, то виховував би їх відповідно до очікувань нової Республіки. Вони здобули добру освіту, говорили кількома мовами і були здатні відігравати актив ну роль у суспільстві. Та тепер він почав сумніватися. Куди завели його амбіції? Хіба його старша дочка не одру жилася до того, як їй виповнилося дев’ятнадцять, як за старих часів? А молодша, ця мудра, розсудлива, спокійна дівчина, особистість, з якою слід рахуватися, хіба не зрадила його у найжорстокіший спосіб? Усе це здавалося нічним жахіттям. І що найгірше – Сельва обертала усі поради, які він колись їй давав, проти нього.

Фазіль Решат-паша зрозумів, що помилявся, і єдина благородна річ для офіцера і джентльмена в такому разі – заплатити за помилку власним життям. Він був упевнений, що, побачивши його мертвим, Сельва зрозуміє, якою дурною була. Може, вона передумає, коли побачить, що спокій він знайшов лише в могилі.

Сельва написала батькові записку, повідомивши, що, позаяк сім’я не схвалила її вибір, вона не вийде заміж за Рафо, але й не покине його. Фазіль Решат-паша спробував вчинити самогубство, але йому завадив Кальфа, що намагався вихопити пістолет, і вистріл прийшовся у плече.

Цей емоційний шантаж радше розсердив Сельву, ніж налякав. «У цьому місті стало неможливо жити, – сказала вона сестрі. – Ми збираємося оселитися у Франції. Його сім’я теж проти нашого шлюбу. За таких обставин у нас немає іншого вибору».

Леман-ханим проковтнула свою гордість і надіслала Рафо повідомлення з проханням переглянути ідею щодо переїзду.

Єдиною справжньою проблемою була його релігія. Можливо, він погодиться прийняти іслам? Якби він надумав вчинити так, то вони спробували б переконати Фазіля Решата-пашу прийняти його в сім’ю.

Сельва не дала Рафо можливості відповісти на цю безглузду пропозицію, сказавши сестрі:

– Краще я б залишила його, ніж просила змінити віру через мене. Що ви за люди? От уявіть протилежну ситуацію. Як би ви почувалися, якби він попросив мене змінити віру, щоб потішити свою сім’ю?

Потім попросили втрутитися Маджита. Можливо, юна бунтівниця прислухається до свого зятя, до якого дуже прихильна?

– Маджите, я впевнена, що тобі відомо про єврейські правила. Вони переконані, що діти повинні слідувати релігії своєї матері. Можеш собі уявити, що для них означає невістка іншої віри? О Маджите, чому все так заплутано? Те, що мало дарувати радість, перетворило наше життя на жахіття.

– Послухай, Сельво, ми можемо говорити про релігію скільки завгодно, але спершу спробуймо розв’язати цю проблему. Почнімо з такого: чому ти настільки вперта, що не хочеш попросити Рафо прийняти іслам?

– Це питання принципу, Маджите. Ми закохалися одне в одного, чудово знаючи, звідки кожен із нас походить. Кожен має право на власне віросповідання. Якби він попросив мене змінити віру, мене це образило й розлютило б. Ні! Ніколи! Рафо не перейде в іншу віру! Будь ласка, перепроси за мене перед батьком.

– Тобі слід вибачитися самій. Спробуй ще раз. Поговори з ним.

– Він відмовляється мене бачити.

Леман-ханим була у відчаї, опинившись у пастці між упертим чоловіком і не менш затятою донькою. Вона не стрималася й розплакалася:

– Та хай уже виходить за того жида! Борони Боже, ще доведеться зазнати сорому через те, що наша донька живе із кимось як коханка.

Сельва та Рафо одружилися у вересні того року в Стамбулі, у відділі реєстрації в Бейоглу, в присутності двох свідків і кількох друзів. Після церемонії невеличка компанія пообідала в готелі «Пера Палас». Там молода пара провела ніч і наступного ранку вирушила потягом до Парижа. На станції не було нікого із сім’ї Рафо, але попрощатися на платформу прийшли Леман-ханим і Сабіха. Леман-ханим вирішила проігнорувати Рафо, але помахала дочці, коли потяг рушив. Сельва помахала рукою у відповідь. Її удаваний спокій приховував внутрішню тривогу. Три жінки продовжували махати одна одній, поки потяг не зник із поля зору.

По дорозі додому Сабіха раптом відчула гострий біль, немов її вдарили ножем. Сестра, якій вона заздрила усі ті роки, зникла в чорному димі потяга. Більше немає суперництва, більше не треба ділитися ні батьківською любов’ю, ні захопленням її чоловіка. Тепер усе це належало тільки їй, оскільки Сельва буде за тисячі кілометрів. Дивно, але замість відчуття полегкості жінку охопив безутішний смуток.

Приблизно через місяць Сабіху знову викликали до Стамбула. У Леман-ханим стався гострий напад астми і був неконтрольовано високий кров’яний тиск. Власне, з часу від’їзду Сельви обоє батьків постійно по черзі хворіли. Здавалося, вони танули на очах. Як не тиск, то біль у грудях, як не біль у грудях, то ревматизм, одне за одним. Щоразу, коли виникала проблема, Сабіха приїжджала нічним потягом з Анкари й залишалася з батьками, доки вони не піддужають.

Повертаючись до Анкари, вона змінювала шапочку медсестри на капелюшок дружини дипломата, виконуючи свої обов’язки. Коктейльні вечірки, звані обіди та прийоми, на які вона колись так полюбляла наряджатися, тепер стали нудним обов’язком. Сабіха продовжувала відвідувати їх, та більше їй не подобалося бути частиною натовпу. Почувалася жалюгідною, винуватою, першопричиною зла. Так, вона була дияволом, який накликав усі ці страждання й біль на свою родину задля власних цілей. Знову і знову вона намагалася говорити про це з Маджитом, але він лише казав, що їй ні в чому себе звинувачувати, що її вперта сестра ніколи не змінила б свою думку, що б їй не казали. Було очевидно, що він утомився від цієї теми. Сталося те, що сталося. Який сенс роз’ятрювати давні рани?