Читать книгу Останній потяг до Стамбула - Айше Кулин - Страница 6

Сельва налила собі чашку гарячої кави і, вдихаючи її аромат, розмірковувала над тим, наскільки цікаво те, що людська природа пристосовується до різноманітних ситуацій. Коли вони з Рафо вперше оселилися у Франції, вона ненавиділа цю гірку каву, яку подавали у велетенських чашках. На щастя, Сабіха, чи радше Маджит, змогли привезти їй багато пакетиків чаю, а на додачу шість витончених турецьких скляних чашок для чаю. У той час Маджит досить часто відвідував Францію. Пити з Рафо той турецький чай за сніданком було такою насолодою…

Після народження сина Сельва звикла до цієї гіркої кави. Вона пила її, щоб не заснути до останнього годування немовляти уночі. Те, що почалося як спосіб не задрімати, перетворилося на залежність. Рафо не розумів, як вона могла пити «цю отруту». Власне, була ціла низка речей, до яких Рафо не міг звикнути тут, у Франції.

– Заради Бога, нічого не критикуй перед іншими людьми, – сказала вона, коли він уперше висловив своє невдоволення. – Вони подумають, що ти селюк. Як можна не насолоджуватися найкращою кухнею у світі!

– Мені байдуже, що вони думають. Найкраща кухня у світі – турецька. Чого мені перейматися, якщо вони невігласи? – наполягав Рафо. – Я ніколи не зрозумію, яким дивом французька їжа здобула таку популярність. Ті жирні соуси шкодять травленню, і сама думка про те, щоб проковтнути равлика, викликає у мене нудоту. А щодо того сиру, який пахне, наче спітніла стопа…

Сельва спробувала стримати чоловіка, але він не вгавав:

– Чи є щось таке, що перевершувало б смак свіжих овочів, які готуються на оливковій олії, наприклад? От поясни мені, як вони виправдовують псування смаку чудової риби, приглушуючи його всіма тими соусами?

– З якого дива ми тоді сюди приїхали, якщо ти так сильно ненавидиш їхню їжу?

– Тому що їхні вина безумовно чудові.

– Може, й так, але ми не можемо їх собі дозволити, еге ж? – нагадала йому Сельва.

– Ми зможемо, моя люба, зможемо. Повір мені. Будь трішки терплячішою. Дивися, скільки грошей ми відклали цього місяця. Якщо ми дотримуватимемося цього курсу ще декілька місяців, то зможемо дозволити собі найкраще вино в країні.

Якби Рафо й не зміг виконати цієї обіцянки, вона не дуже б засмутилася, але сталося так, що саме тоді, коли він досягнув своєї мети, усе пішло шкереберть. Сельва сиділа за обіднім столом, допомагаючи Івонн, доньці сусіда, виконувати домашнє завдання з англійської, коли раптом вони почули метушню на вулиці. Обоє кинулися до вікна. Івонн, якій було лише дев’ять, настільки захопилася видовищем купи поліцейських на мотоциклах, що заплескала у долоні. Сидячи струнко у сідлах, вони нагадували статуї. Сельва відразу відчула, як у її серці наче відчайдушно затріпотіла пташка. Вона поклала руку на свій величезний живіт і промовила молитву: «Будь ласка, Господи, захисти нашу дитину».

Як тільки Івонн пішла, Сельва кинулася через вулицю до аптеки, де працював Рафо, і, побачивши його бліде лице, відчула, що може статися викидень. Але цього не трапилося, і через місяць, на два тижні раніше строку, вона народила немовля, крихітного синочка. Хлопчика на звали Фазіль, на честь її батька. Не те щоб вона переживала, що її батько не схвалить те, що син єврея носитиме його ім’я. Хоча Сельва все ще сердилася на батька, вона відсунула ті терзання на задній план, бо все ще любила його і сильно за ним сумувала.

Вони вирішили, що коли народиться хлопчик, йому зроблять обрізання через сім днів згідно з єврейською традицією. Однак через загрозливу присутність нацистів вирішили не робити цього. Того дня, коли Рафо прийняв таке рішення, він не міг заснути всю ніч.

Сельва посьорбувала каву і переглядала рахунки в записнику. Вони були в неприємному становищі. До того часу, як німці окупували північ Франції та Париж, Сельва і Рафо вже переїхали у Марсель; вони сподівалися, що будуть там у безпеці, але події розвивалися несподівано й стрімко.

Маршал Петен, який очолив уряд Віші та проголосив себе президентом, вирішив співпрацювати з німцями заради уникнення окупації решти країни. Намагаючись не посваритися з нацистами, він погоджувався з кожною їхньою вимогою. Поліція Віші навіть почала вистежувати євреїв. Де Голль, що противився будь-якій співпраці, втік до Британії, аби сформувати рух «Вільна Франція». На жаль, ні підпільний опір, ні де Голль у Британії нічого не могли зробити, щоб допомогти євреям.

Сельва втратила двох своїх учнів, коли їхні батьки вирішили покинути край, але лихо не без добра. Інші батьки, які планували втекти до Америки, хотіли, щоб хтось навчав їхніх дітей. Тому вона отримала відразу трьох нових учнів і мусила відмовити іншим. Вона була рада мати більше учнів, але Рафо застеріг її бути обачною.

– Заради Бога, Сельво, будь обережна. Фашисти повсюди. Вони неодмінно помітять, як приходять і йдуть ці діти.

– Що не так із вивченням англійської, Рафо? Хіба заборонено навчати мови?

– Ні, але заборонено бути євреєм.

Щодня Сельва все більше і більше засмучувалася. Вона не могла пробачити батькові того, що він із погордою дивився на людей іншої віри. Він же не простив дочку з власних причин, головним чином, мабуть, тому, що вона повстала проти його бажань. Сельва ніколи не вірила, що він був проти її шлюбу виключно з релігійних міркувань. Вона не могла повірити, що чоловік, якого вона так сильно любила і поважала, був релігійним фанатиком. У чому полягає уся ця суєта навколо релігії? Безумовно, думала вона, релігію треба практикувати без думки про расу і колір, з усіма тими обрядами, які здійснюються в мечетях, церквах і синагогах. У цих спільнотах поклонялися Богу, і люди тягнулися до нього і знаходили мир у душах. Сельва пригадала радість Рамадану вдома: захоплення від приготування вечірніх страв перед тим, як перервати піст; особливі переживання, як би не пропустити молитви; умиротворення старших членів родини у білих мусульманських хустках перед молитвою; аура таємничості навколо заклику муедзина. Усе це було захопливо. Так, релігія була сповнена чудових речей; поза сумнівом, вона варта того, щоб бути частиною життя, а не використовуватися для розділення людей. Хіба не можуть представники різних релігій любити одне одного? «О найдорожчий батьку, – думала вона, – чи варта релігія того, щоб пожертвувати донькою? Чи варто відкидати свого зятя лише через те, що він молиться у синагозі?»

Сельва добре пам’ятала суперечку з батьком із цього приводу. У ті дні Фазіль Решат-паша не мав жодного уявлення про те, що станеться у майбутньому. Він занадто насолоджувався філософськими дискусіями з дочкою – розумною дівчиною, яка охоче читала всі книжки, які він пропонував. Пізніше вони в деталях обговорювали їх не одну годину. Паша часто зазначав: що більше люди починають цікавитися наукою, прагнуть знань і культури, то менше ваги вони надають релігії. Він часто говорив дочці, що більшість сектантів і фанатиків походять із бідних, неосвічених сімей. Навіть у той час, коли Сельва шалено закохувалася у Рафо, вона детально обговорювала ці теми з батьком. Повага до інших релігій? Звісно! Це одна з умов того, щоби бути сучасним.

Як стосовно того, щоб бути поінформованими про інші релігії?

Чому, зрештою, Фазіль Решат-паша давав Сельві книжки про релігії Далекого Сходу? Чи не тому, що він хотів, аби донька розуміла, що не всі люди однакові? Були ті, хто не думав так само. І вона мала зробити власні висновки.

Сельва сподівалася використати батькові погляди, щоб захистити себе і свою любов до Рафо. Вона нагада ла йому кожне його слово. Але, на жаль, коли паша дізнався про роман, він спорудив між собою й дочкою цегляний мур, просто сказавши: «Через мій труп. Ти не можеш ви йти за нього. Я не дозволю».

Спершу вона не втомлювалася запитувати, чому. Хоча її батько був неупередженою людиною, він противився шлюбу, який порушував його звичаї, його традиції. Спантеличена, вона незабаром виявила, що батько забезпечив своїм дочкам добру освіту з власних міркувань. Не для того, аби розширити їхній кругозір, а щоб вони могли виховати йому добрих онуків-мусульман.

Зрештою Сельва мусила піти на компроміс:

– Добре, якщо так мусить бути. Я точно не вийду заміж ні за кого більше. Ні за кого з друзів Маджита в міністерстві, ані за сина якогось паші. Це буде або Рафаель, або ніхто.

Рафо, здавалося, примирився зі своєю долею. Він більше був стурбований тими проблемами, з якими вони могли зіткнутися разом, ніж сама Сельва. Яка буде реакція його друзів і сім’ї? Як він забезпечить цю дівчину, яка звикла до всього найкращого? Це відповідальність, яку він повинен буде взяти на свої плечі.

Сельва писала Рафо, коли була в Анкарі, в сестри, – не любовні листи, а листи друга. Перебуваючи там, вона скористалася можливістю поспостерігати за людьми, що її оточували. У людей із кола її сестри здебільшого були вдалі шлюби. Із цього досвіду вона виснувала, що коли люди вибирають для одруження партнерів зі схожим походженням, у них більше шансів, що стосунки триватимуть після того, як згасне початкова пристрасть. Особливо після народження дітей.

Повернувшись у Стамбул, Сельва усвідомила, що ніхто з молодих чоловіків, яким вона була представлена, її не зацікавив. Вона нічого не відчувала до жодного з молодих дипломатів, яких зустріла завдяки шваґру. Ні, вона не була впертою, просто не мала нічого спільного з тими молодими людьми. На її думку, вони цікавилися лише собою, і за наказом своїх матерів шукали підхожу багату дебютантку для одруження. Жоден із них не змусив її всміхнутися, не кажучи вже про те, щоб радісно і безцільно блукати з нею вулицями. Вони тільки прагнули потанцювати з нею в «Анкара Палас» після прийому. Обхопивши руками її талію, вони кружляли у вальсі у рипучих туфлях із лакованої шкіри. Дехто намагався її поцілувати, просто торкнувшись її губ, а вона нічого не відчувала. Їй було нудно. Повернувшись у будинок Сабіхи, вона лежала у ліжку в кімнаті своєї юної племінниці й розглядала тіні, які відкидали на стелю вуличні ліхтарі.

У неї було лише одне життя. Вони сподівалися, що вона його змарнує? Батько поводився цілком усупереч своїй природі і, роблячи це, отруював її життя. Вона не зможе вийти заміж, чи бути щасливою, чи пізнати любов дитини. Одним словом, не зможе прожити власне життя. Чому? Тому що Фазіль Решат-паша так сказав! Бо що подумають їхні родичі, друзі та сусіди? Хіба те, що думають люди, важливіше, ніж її щастя? Ні! З цими думками вона вирішила написати Рафо і запитати, чи він іще хоче її.

Рафо, безумовно, хотів її, але водночас він не бажав зруйнувати її життя. Він боявся, що неспроможний запропонувати їй життя, до якого вона звикла. Оскільки його власна сім’я теж зречеться його, вони змушені будуть жити на те, що він зможе заробити. Чи була Сельва готова до цього? Він переконував її зачекати і добре обдумати своє рішення. Рафо не хотів, щоб пізніше вона розкаялася.

Сельва обдумала це все, коли її відіслали пожити у дядька на Кіпрі, й вирішила, що хоче ризикнути. Вона прагнула зустрітися із проблемами, які чекали попереду, жити в чужій країні, далеко від своєї сім’ї, навіть задовольнятися невеликими статками. Дівчина подумала про все і мала відповіді на кожне запитання. Вона не обговорювала це з Рафо, позаяк була впевнена, що знає його відповідь. Адже знала, що Рафо хотів її так само сильно, як і вона його.

Після того важкого року на Кіпрі вона наважилася і повідомила Рафо своє рішення. Однак була приголом шена, виявивши, що Сабіха, її довірена особа і прибічниця, заспівала по-іншому. Хіба не вона спершу заохочувала її стосунки з Рафо? Тепер сестра проводила години – до світанку, – силкуючись змусити її передумати, так, наче то не вона відіграла важливу роль, сприяючи таємним зустрічам Сельви з Рафо.

– Звідки мені було знати, що ти виявишся досить божевільною, щоб зайти так далеко? – постійно говорила Сабіха. – Звідки мені було знати, що ти закохаєшся, не кажучи вже про те, що захочеш вийти за нього заміж? Ніколи! Це ніколи не спадало мені на думку!

А як щодо батька, батька, якого вона любила і поважала понад усе? Він навіть спробував вчинити самогубство, сподіваючись, що вона передумає. Власне, для Сельви це стало точкою неповернення.

– Втечімо звідси якомога швидше, Рафо, – сказала вона. – Поїдьмо кудись, де інші цінності, де немає таких крайнощів. Втечімо від емоційного шантажу наших родин.

Нарешті вони поїхали. Але тепер муки, які вони терпіли у Стамбулі, здавалися дріб’язком порівняно з приниженням та стражданням, яких німці завдавали євреям. Німці зі стальними очима і суворими обличчями змушували євреїв Франції пройти крізь пекло. Сельва відчувала до них огиду і запитувала себе, як почувався в глибині душі Рафо. Саме коли Сельва звіряла надходження у своїй бухгалтерській книзі, вона почула кроки листоноші. Він приніс кілька рахунків і… лист від Сабіхи!

Вона закрила бухгалтерську книгу і налила собі чашку свіжої кави. Сидячи у м’якому кріслі навпроти вікна, випрямивши ноги на ослінчику, розкрила лист. От-от почнуться найкращі хвилини її дня… До того як прокинеться маленький Фазіль, у неї буде близько години, щоб поглинути кожне слово з листа і помріяти про батьківщину.

Її сестра писала про когось на ім’я Тарік. Вона нечітко пам’ятала це ім’я – так, правильно, Сабіха згадувала його колись раніше. Таріка послали у Францію, і він мав невдовзі прибути. Очевидно, вона передала ним трохи грошей і попередила його, що Сельва звернеться до нього, якщо у неї виникнуть неприємності.

Сельва замислилася: «Заради Бога, чи повинна я звертатися до нього через найменші проблеми? А якщо нам треба буде рятуватись? Про що вона говорить? Рятуватися, тікати – куди? Хіба ми вже не втекли? Хіба ми не врятувалися від гніву і пліток усіх наших друзів? Від наших сусідів, навіть від неприязних поглядів нашого м’ясника? Куди ж ми маємо бігти тепер? Чи ми ніколи не знайдемо спокою? Так, наче ті, хто не дозволив нам закінчити університет, надягнули нацистську форму і переслідують нас тут».

І все ж… Хюля добре справляється в школі. Мама, батько і Сабіха відвідували церемонію кінця семестру, хоча Маджит був знову надто зайнятий у міністерстві, щоб піти. Здається, зміна повітря справді покращила батькове здоров’я: він в Анкарі більш спокійний.

«Спокійний! – подумала Сельва. – Звісно. Ніхто його в Анкарі не знає. Ніхто не показує на нього як на “чоловіка, чия дочка втекла з євреєм”».

Мамі теж пішло на користь сухе повітря Анкари – вона більше не має нападів астми. Оскільки батько став спокійніший, він теж їй допомагає. Бідолашна жінка носить фотографію маленького Фазіля із собою, куди б не йшла.

«Добре, – вирішила Сельва, – принаймні батько не противиться тому, що я назвала свого сина на його честь. Хтозна? Можливо, одного дня…»

Раптом із вулиці почувся сильний шум. Сельва підскочила до вікна поглянути, що відбувається, з шумом розбивши свою кавову чашку об підлогу. Малий Фазіль прокинувся і почав плакати. Двоє людей бігли за чоловіком, перекидаючи все на своєму шляху. Жінка верещала на весь голос. Сельва витерла розлиту каву і заховала листа перед тим, як піти й перевірити, як там Фазіль.

– Не плач, мій маленький, – сказала вона. – Я знаю, твій татко не любить, щоб ми виходили, але нам обом потрібно трохи свіжого повітря.

Сельва рідко покидала квартиру. Рафо намагався захистити її від усіх жахливих речей, які відбувалися на вулицях, і постійно придумував різні приводи, щоб утримати її вдома. Навіть приходив додому на обід, щоб дружина не ходила до нього. Він був непохитний у тому, що їй слід бути у безпеці, пристосуватися до нового життя у Франції й бавити немовля. Вулиці Марселя ставали все тривожнішими та гнітючішими.

Нелегко їм було розлучитися з безтурботним комфортним життям, яке вони вели у своїх сім’ях у Стамбулі. Але вони обоє зробили вибір, змінивши своє життя, щоб бути разом. І старанно намагалися пристосува тися. Це було майже те саме, що змінити ідентичність.

Сельва більше не була зіпсутою маленькою дівчинкою Фазіля Решата-паші, яка взимку жила в особняку, а влітку – на віллі біля моря. Вона більше не була багатою дівчиною, яка носила модні сукні й якою всі захоплювалися. Тепер це була просто дружина єврейського помічника аптекаря. Рафо не зміг отримати французьке громадянство, і тому був неспроможний зареєструвати своє партнерство в аптеці на законних підставах. Він оформив документи, але через колабораційний режим Віші Рафо та його діловий партнер вирішили поки що відкласти ідею громадянства.

* * *

Рафо був середнім сином у сім’ї Альфандарі, яку дуже поважали не тільки у їхній громаді, а й у широких медичних колах Стамбула. Чотири покоління Альфандарі служили лікарями в палаці. Найбільшим бажанням матері Рафо було, щоб він слідував сімейній традиції й став фармацевтом. Покинувши навчання заради Сельви, він зруйнував її мрію. Рафаель Альфандарі не тільки не був більше турецьким євреєм, він не був навіть французьким євреєм.

Більше того, його рішення не обрізати свого сина поставило його єврейство під сумнів. Рафо залишився без ідентичності, країни й релігії.

Так, поза сумнівом, він кохав Сельву, але ніколи не думав, що спалить усі мости. Ні він, ні Сельва насправді цього не хотіли, і він запитував себе, як же вони опинилися в такій ситуації.

Рафо все ще вважався юним, коли зустрів Сельву. Він був учнем, носив шкільну форму. Висока дівчина, яка прийшла у його клас, відрізнялася від усіх інших дівчат, вона привернула його увагу, і вони подружилися.

Одного дня його запросили на чай в особняк дівчини. О яка горда і захоплена була його мати! Вона накрохмалила його сорочку і сама випрасувала його штани. Її син, звісно, не міг піти на чай із порожніми руками. Узяти цукерки чи квіти? Коли він повернувся додому, мама засипала його запитаннями. Чи всередині так само розкішно, як і ззовні? Чи були вдома паша і його дружина? Чи Рафо зустрічав їх? Скільки там було гостей? Що в них подавали до чаю? Чи випічка була з Лівану, чи домашня? У них був чай чи безалкогольні напої? Хто подавав чай?

Пізніше Рафо запрошували у величний особняк знову, а потім і в інші місця. Він почав переслідувати Сельву, наче тінь. Сельва, дівчина з білявими кісками на маківці; спокійна дівчина з великими карими очима, яка завжди мала трохи розгублений вигляд, але лице якої сяяло, коли вона сміялася, дівчина, яка не тільки мала багато чого сказати сама, але вміла також уважно слухати.

Стосунки Сельви із Сабіхою змінилися того літа, коли її сестра заручилася. Вони покидали літню віллу на одному з Принцевих островів у Мармуровому морі й сідали на пором у європейську частину Стамбула. Там ішли в кафе в районі Пера, щоб зустрітися з Маджитом. Рафо приєднувався до них трішки пізніше. Рафо і Сельва покидали заручену пару й блукали провулками. Одного разу вони навіть застрибнули у трамвай і перетнули Галатський міст через затоку Золотий Ріг, поїхавши в Ейюп, щоб відвідати мечеть Ейюп Султан. Приїхавши туди, вони блукали кладовищем, читаючи цікаві вірші на надгробках. Іншого разу вони гуляли вздовж Золотого Рогу аж до пірса Фешане. Їм дуже сподобалося досліджувати грецький район на Фенері. Рафо також водив Сельву в Татавлу, де знаходяться усі грецькі таверни. У неї було відчуття, наче вона відкривала захопливий новий світ, з усіма його кольорами і культурами, який існував поза її власним вузьким світом. Вона прагнула дізнатися більше.

Одного вересневого полудня, залишивши Сабіху і Маджита в кафе «Маркіз», Рафо нарешті привів Сельву у свій дім. Його батьки виїхали в літній будинок у Тараб’ї, біля Босфору. Меблі у вітальні були накриті простирадлами від пилу; килими акуратно згорнуті біля стін; кришталеві люстри замотані у газети. Було досить темно. Сельва сіла скраю накритого дивана поряд із Рафо. Він ніжно повернув до себе Сельвине обличчя й поцілував її.

– Хочеш зі мною кохатися? – запитала Сельва, надзвичайно його здивувавши. – Рафо, я запитала тебе.

– Ні, я не знаю, про що ти. Так. Ні. Тобто що це за запитання?

– Я думаю, воно було зрозумілим. Так чи ні?

– Ти знаєш, що так, але мені не слід. Звісно… Тобто я не мав цього на думці, коли тебе поцілував.

– Я не запитувала про твої наміри. Я запитала, чи ти хочеш.

– Сельво, люба, ти знаєш, що я не зробив би нічого, щоб скривдити тебе.

– Ти не відповідаєш на моє запитання.

Рафо уважно на неї дивився, намагаючись втямити, що вона має на увазі. Сельва, широко розплющивши очі, чекала на відповідь.

– Так, я дуже хочу кохатися з тобою, дуже-дуже.

– Чому?

– Бо я тебе кохаю, звісно ж.

– Ти справді кохаєш мене?

– Хіба ти цього не знаєш?

– Ти мені ніколи цього не говорив.

– Мабуть, тому, що я ніколи не насмілювався.

– Чому це?

– Я не хотів тебе сердити.

– Як я могла сердитися через те, що ти мене кохаєш?

– Ну, я гадав, ти можеш подумати, що я зухвалий.

– Добре, вважатимемо, що це сказано, і, як бачиш, я не сердита.

Рафо схилив голову і знову поцілував дівчину.

– Лише уяви, Рафо, хоча ти й кохаєш мене, ти зрештою можеш одружитися з кимось іншим і кохатися з нею. Це ж стосується і мене, звичайно.

– Сельво, неможливо змінити свою долю.

– Хіба?

Схиливши голову, щоб утретє поцілувати Сельву, Рафо раптом зрозумів, що передає кермо влади над своєю долею в її руки. Решту дня вони провели у цій темній кімнаті, поки не прийшов час приєднатися до Сабіхи. Він не зумів набратися сміливості, щоб знову поцілувати Сельву. Дівчина ані заохочувала його, ані перешкоджала. Зі свого боку, він не міг вирішити, чи матимуть його знаки уваги негативні наслідки. Його розум і почуття були в сум’ятті. У нього було бажання розпустити її довге світле волосся по стрункому тілу, що, як він припускав, було гладеньке, мов оксамит, і біле, наче сніг. Але зрештою йому довелося задовольнитися продовженням бесіди, яку вела Сельва.

Коли годинник пробив шосту, сповістивши, що час іти, дівчина піднялася, повернулася до дверей і вийшла з кімнати, не обмінявшись із ним іще одним поцілунком. Тримаючись за руки, вони йшли вниз мармуровими сходами будинку на вузькі вулиці Пери. Зі станції Тюнель до Каракой вони їхали на метро. Там біля пристані зустріли Сабіху, і двоє сестер сіли на пором до Принцевих островів.

– І що ви сьогодні робили? – запитала Сабіха.

Рафо збирався відповісти, але Сельва його перебила. – Ми ходили додому до Рафо, – відповіла вона.

– Що? Там хтось був? – здивовано запитала старша сестра.

– Ні.

– І чим ви там займалися?

– Чим ти займаєшся, коли сидиш удома? Ми розмовляли.

– Сили небесні, ви двоє ніколи не перестаєте розмовляти. Ви могли піти в кіно.

– У нас ніколи не закінчуються теми для розмов, – сказала Сельва перед тим, як повернутися до Рафо і поцілувати його у щоку на прощання. Юнак відчув трепет, наче струм пройшов від його щоки просто в серце. Це було щось зовсім відмінне від того, що він відчував, коли поцілував Сельву в губи. Так наче вона турбувалася про нього; вона публічно визнавала їхні стосунки. Йдучи на автобусну зупинку в Тараб’ю, Рафо відчував до неї незрозумілу теплоту. Він почувався гордим! «Всемилостивий Боже, вона мене кохає! – подумки сказав він собі. – Мамо, мамо, Сельва мене кохає!»

Ракела, мама Рафо, не була в такому захваті, як тоді, коли його вперше запросили в будинок Фазіля Решата-паші. У той час вона почувалася гордою, що один із її синів подружився з дівчиною з однієї з найзнатніших турецьких сімей. Її свекруха не була аж у такому захопленні.

– Що в цьому особливого? Не забувай, що твій чоловік Альфандарі!

Ракела ніколи б не дізналася про те, що відбувається, якби одна з подруг не переповіла їй плітки стосовно сина. Вона вже й сама безкінечно сварилася з Рафаелем. Була переконана, що він – найрозумніший із її синів. Пізніше його рішення покинути університет стало для неї величезним шоком. Рафаель не був схожий на своїх братів. Він завжди мав власну думку і був єдиним, хто критикував свою сім’ю за те, що вдома розмовляли єврейсько-іспанським івритом – ладно, – а не турецькою. Рафо не бачив жодного сенсу в тому, щоб розмовляти мовою країни, яка катувала і вигнала його народ багато років тому. Ракела припускала, що рішення її сина покинути університет було якось із цим пов’язане. Можливо, він був надто схвильований якимось інцидентом, що там трапився і перетворив це на справу гордості та честі. Вона помітила, що відтоді, як помер батько, у сина траплялися періоди депресії. Чи він відчував провину, що не зміг допомогти батькові? Ніхто в сім’ї не усвідомлював, наскільки погано із серцем у Сальвадора Альфандарі, до тієї ночі, коли у нього трапився фатальний серцевий напад.

Ракела приставала до сина із запитаннями. Чому він вивчав хімію, якщо вона для нього така важка? Чому він принаймні не вибрав якийсь інший предмет? Чому не міг узяти академвідпустку і продовжити навчання наступного року?

Якось увечері Ракелу відвідала подруга Роза. Те, що вона мала розповісти, було в той час типовою пліткою. Історія, звісно, була зовсім не схожа на факти. Роза сказала Ракелі, що це Фазіль Решат-паша сприяв виключенню Рафаеля з університету, бо Рафо мав зухвальство чіплятися до його дочки.

Саме тоді вперше у своєму житті Ракела прокляла турків. Наступного дня вона шукала допомоги у старіших із сім’ї, яких її син любив і поважав. Вона просила їх утрутитися і дати Рафаелю пораду.

Вона звинувачувала себе у тому, що не передбачила катастрофи. Її любий син покинув своє навчання через ту замасковану мерзенну біляву чортицю. А скільки мрій та сподівань було в неї щодо сина! Він мав запустити серію парфумів на основі лаванди – вона обговорювала цей проект із племінником у Франції, і той готувався збувати для них продукцію. Хтозна, можливо, одного дня Рафаель став би власником власної парфумерної фабрики. Навіть обговорювалися назви – Les Nuits du Bosphore[2] або Essence d’Orient[3] для лінії для леді та «Рафф» для чоловічої продукції.

Висловивши зрештою синові своє невдоволення Сельвою, вона зазнала ще одного удару. Рафо зайшов настільки далеко, що обговорював можливість одруження з нею. Тривога Ракели через відставання Рафаеля в університеті була нічим порівняно з думкою про те, що він збирався одружитися з мусульманською дівчиною.

Того року для Ракели Песах не означав нічого. Вона не переймалася тим, щоб знести з горища і помити свої дорогоцінні піньяти. Не могла змусити себе приготувати особ ливу святкову страву pescado con huevos y limones[4]. Навіть не проконтролювала приготування маци.

Решта сім’ї почувалася не набагато краще. Кожен намагався відвернути Рафо від фатального кроку. Кожен або вичитував йому, або поривався дати пораду, дехто навіть вдавався до емоційного шантажу. Рафо почав думати, що йому пощастило, що батько помер два роки тому. Він здригався від думки про те, як би той на це реагував. Єдиним, хто обрав трохи інший підхід, був його дядько Джек.

– Немає поганого, щоб не вийшло на добре, – сказав він своїй старшій сестрі Ракелі. – Тільки подумай про переваги того, що твій син стане зятем Фазіля Решата-паші. Замість умовляти сина покинути цю дівчину тобі слід молитися, щоб його прийняли в таку сім’ю.

Та Рафо не був прийнятий пашею, а Сельва не змінила своєї думки.

І все ж Рафо не зміг висловити свої страхи за їхнє майбутнє. Чи було божевіллям те, що вони збиралися зробити? Спершу він думав, що вогонь у нього всередині згасне або що Сельву змусять передумати. Але вона не здавалася; вона його не покидала. І він не наважувався зупинити себе. Він відчував гордість за те, що його кохала дівчина, яку він просто обожнював, а ще було захоплення від присмаку забороненого плоду. Багато хто з його друзів дивився на нього із заздрістю, наче він був героєм казки. На жаль, його родичі – особливо мама – не поділяли їхніх поглядів.

Ракела не здавалася.

– Можна було б подумати, що ти Аладдін, закоханий у султанову доньку, – сказала вона, виплакавши очі. – Хіба ти не бачиш, що вони навіть не зволили поговорити з нами? Усе, про що ми чуємо – це які злі й розчаровані паша та його дружина. А як же я, як моя сім’я, заради всього святого? Можна подумати, що ми вражені тією тичкою! У нас розбите серце, ми присоромлені! Де твоя гідність?

Рафаель таки мав гідність, і саме тому не міг покинути Сельву.

Дівчина все ще вірила, що зрештою обидві сім’ї змінять свою думку і приймуть ситуацію, особливо після того, як у них з’являться діти. Рафаель, у свою чергу, знав дуже добре: якщо їхня дитина буде вихована як мусульманин, його сім’я ніколи йому не пробачить. Так само, якщо дитина буде вихована як єврей, сім’я Сельви ніколи не пробачить їй.

– Час загоїть усе, – сказала Сельва. – Вони неодмінно сумуватимуть за нами, коли ми житимемо за кордоном. Авжеж, вони зм’якнуть, коли побачать, які міцні наші стосунки. Залиш це часові.

У думках Рафо передбачав усі види сценаріїв. Він знав, що в них будуть фінансові проблеми, так само як і труднощі з пристосуванням до нової країни. Знав, що інколи вони будуть самотніми. Але він ніколи не міг уявити собі того пекла, у якому вони зараз опинилися. Цього не було навіть у його найстрашніших снах.

І ось він тут, у Марселі, без дійсного паспорта, в ролі помічника, хоча й заплатив за те, щоб бути партнером. Він був справді жалюгідним: боявся зробити обрізання своєму синові, й до того ж перебував у такому становищі, коли в будь-який момент його могли вирвати від дружини і дитини й відправити в трудовий табір. Над ним нависла загроза смертного вироку, хоча він не скоїв жодного злочину. Його без суду могли послати на шибеницю. Так, він передбачав проблеми, але не такого масштабу.

Такі думки роїлися в голові Рафо, коли він сидів серед картонних коробок на складі аптеки. Чекаючи, щоб затихла метушня на вулиці, він не міг утриматися від того, щоб не проклинати свою долю.

Він не знав, як довго сидів так незручно у темряві, та коли спробував піднятися, то зрозумів, що потягнув спину.

– Вони пішли, – сказав Бенуа. – Тепер можеш виходити. Не думаю, що вони повернуться. Чому б тобі не піти в турецьке консульство? На твоєму місці я би пішов давним-давно.

Світло з вулиці засліпило Рафо, і він, примружившись, тер очі.

– Ти справді одержимий цією ідеєю, – сказав він.

– Запевняю тебе, я чув із різних джерел, що ті, хто мають турецькі паспорти, можуть урятуватися.

– Не вір усьому, що чуєш, – сказав Рафо, потерши спину.

– Присягаюся, що це правда. Чому тоді, ти думаєш, черги перед консульством стають щодень довшими?

– Це черги з тих людей, які залишили Туреччину після Першої світової війни. Фактично ми маємо серед них друзів. Моя ситуація не така сама.

– Рафо, більшість із них отримали французьке громадянство. Минули вже роки відтоді, як вони відмовилися від свого турецького громадянства. Тепер вони стоять цілими днями, щоб знову отримати турецькі паспорти.

– Звідки ти про це дізнався, Бено? Ти француз за національністю. Ніхто не знає, що твоя мама була єврейкою, навіщо тобі це все?

– Я запитував щодо тебе. Один зі співробітників консульства – квартирант моєї тітки. На днях, коли я ходив навідати її, він прийшов платити за оренду. Дуже гарний чоловік. Він говорить французькою. Ми разом пили каву.

– Ну?

– Я згадав про тебе… О заради Бога, не гарячкуй. Я не називав твого імені. Просто сказав, що маю друга зі Стамбула, з дозволом на проживання, який ще не подав на громадянство. «Нехай приходить, – сказав той. – Навіть якщо термін дії його турецького паспорта закінчився, ми його негайно продовжимо».

– Не вірю.

– Присягаюся, так він і сказав.

– Ти жартуєш.

– Рафо, я кажу тобі правду. Якщо у тебе є сумніви, дозволь дружині подати заяву від твого імені.

– Я вже казав Сельві їхати, повертатися до Стамбула, але вона не послухає. Вона ніколи не відмовиться від свого слова, тому турецький паспорт не розв’яже нашу проблему.

– Безумовно розв’яже, Рафо. Кажу тобі.

– Як?

– Ну, я й справді не знаю. Можливо, турки мають якісь домовленості з німцями. Може, вони їхні союзники. Звідки, в біса, мені знати? Я аптекар, а не дипломат.

– Дурниці, – сказав Рафо. – Турки ніколи не стали би на бік німців.

– Чому ні? Хіба вони не зробили це у Першій світовій війні?

Рафо хотів сказати: «Так, звісно, але яка це була помилка», – та промовчав. Він потягнувся, щоб полегшити біль у спині, і спробував змінити тему:

– Ходімо звідси, я вже кілька годин стирчу в цьому тісно му закапелку.

– Лише двадцять три хвилини, – відповів Бенуа.

– Двадцять три хвилини відчуваються як двадцять три години.

Вони спустилися зі складу в аптеку, Рафо все ще тер спину. До приміщення зайшов старий чоловік.

– Ласкаво просимо, – сказав Рафо.

Чоловік не промовив жодного слова.

– Що я можу для вас зробити, месьє?

– Насправді я не знаю. Власне, я нічого не хочу. Мені, будь ласка, аспірин. Так, тільки аспірин.

– Месьє, ви тремтите. З вами все гаразд? Може, ви хотіли б присісти?

Бенуа запропонував чоловікові стілець із-за прилавку.

– Присядьте ось тут, відпочиньте, – сказав він.

Старий присів, спершись руками на коліна, і обхопив голову. Помітно було, як він тремтить.

– Епілепсія? – прошепотів Рафо до Бенуа.

– Ні, він плаче.

Двоє друзів подивилися один на одного.

– Хочете води?

– Може, заспокійливого?

Старий похитав головою і ще деякий час плакав перед тим, як випрямитися.

– Я хочу повернути назад свою гідність, джентльмени, – сказав він. – Більше нічого, ні води, ні ліків.

– Ці дні важкі для кожного, – сказав Бенуа. – Життя непросте для кожного з нас.

– Знаєте того стариганя Петена, змовника, зрадника? Колись я ним захоплювався. Я думав, він герой. Навіть мав його фотографію у рамці на столі. Якби я міг знати тоді те, що знаю зараз…

– Маршал Петен вірить, що він захищає Францію. Якби він не співпрацював, армія вторгнення вже дійшла би сюди, до нас, – тихо сказав Бенуа. – То було б краще?

– Мій любий хлопчику, дволикий Петен не спроможний зупинити їх від наступу на південь. Не обманюй себе. Вони досить скоро тут будуть. На світанку того дня ми будемо приречені. Коли прийде той день, ми втратимо все. Прийшов цей уряд Віші, й так чи інакше, ми все втратили, включно з гідністю.

Бенуа тривожно роззирнувся довкола.

– Ви пригнічені, месьє. Не говоріть так. Хтось може вас почути.

– Щойно вони зупинили чоловіка, який ішов на два кроки попереду мене. Запитали в нього посвідчення особи. Очевидно, він його не мав. Вони поволокли його, а він опирався. Потім його затягнули у джип. Як гадаєте, що вони потім зробили? Ви часом не знаєте, як перевіряють, чи ти єврей? На щастя, я – сама шкіра і кістки, тому зміг заховатися за великим деревом. Я все біг і біг вулицею, від дерева до дерева, щоб утекти від них. Не бігав так щонайменше п’ятнадцять років. Я заскакував у кожен завулок. Я навіть обмочився. Дивіться. У мене також не було при собі посвідчення особи. Я мусив тікати, в іншому разі довелося б показувати свій пеніс тим виродкам, які називають себе поліцейськими. Я втік. А чому я втікаю, сину? Я не злодій. Я не вбивця, я не винен ні в чому. Мені вісімдесят два роки. У мене більше немає сил… Я не можу продовжувати тікати.

Рафо вдавав, що не помічає мокрої плями на штанях чоловіка.

– Дайте мені снодійні таблетки!

– Я не можу продати їх без рецепта, – сказав Бенуа. – Візьміть його у свого лікаря.

– Я не маю лікаря. Він виїхав. Ті, що були розумні й молоді, виїхали. Залишився мотлох: ми не впоралися. Чому б тобі не бути добрим хлопцем і не дати мені снодійних таблеток?

Рафо взяв дві таблетки з коробки і передав чоловікові.

– Цього буде достатньо на сьогодні. Вам слід добре виспатися, – сказав він, відмовляючись прийняти плату.

Старий піднявся, поклав дві таблетки в кишеню і, похитуючись, вийшов. Він одразу повернувся і здавався дуже спантеличеним.

– Джентльмени, де я зараз? Гадаю, я не впізнаю цей район. Я впевнений, що відвідував друга в лікарні на тій площі, але не знаю дороги. Поблизу є автобусна зупинка?

Бенуа вийшов із ним на вулицю.

– Дозвольте, я покажу вам дорогу.

Коли він повернувся, Рафо був похмурий.

– Ми могли б і не переховувати того клятого інформатора, – сказав він.

– Заради Бога, Рафо, зроби мені послугу і перестань так говорити. Тепер навіть стіни мають вуха. Ти можеш накликати на нас обох біду, якщо так продовжуватимеш. Той старий не мав що втрачати. Хіба ти не бачив? Він не був би таким відвертим, якби був на п’ятнадцять років молодшим.

– Він казав правду, Бено? Чи могла поліція впасти так низько?

– Чесно, я не знаю. Я так не думаю. Можливо, він перебільшував.

– Я все-таки, мабуть, піду в турецьке консульство. Якщо у мене будуть проблеми і мене залякуватимуть, то таке само задоволення я можу мати і на батьківщині.

– Перестань, Рафо, тебе там не будуть залякувати. Багато німецьких євреїв утекли в Туреччину. У мене є кузен по маминій лінії – Леон Арнт – і дуже близький друг сім’ї, Ауербах. Обоє зуміли втекти і тепер викладають хімію в університеті Стамбула. Зроби це, Рафо. Вставай і йди, поки ще не занадто пізно. Забудь про свою гордість, ти маєш обов’язок перед дружиною і дитиною.

– Справа не просто в гордості. Якби це було так, я б не їхав аж сюди. Ти знаєш, що б мене очікувало? Для початку, мій син – він буде євреєм чи мусульманином? Що б ми не обрали, це викличе обурення. Наші сім’ї та друзі не захочуть нас знати. Не так уже й погано почуватися самотнім у країні, де ти нікого не знаєш. Можеш уявити, що тебе ігнорують у місці, де ти маєш багато друзів і сім’ю? Мій тесть навіть не хоче знати своєї дочки. А щодо моєї сім’ї… Ти можеш уявити, вони більше не залишають мені місця на Песах. Чому, на твою думку, ми аж сюди приїхали?

– Так, я розумію, – сказав Бено. – Це важко, дуже важко, але, як я говорив раніше, тепер нікому не легко. Здається, ми всі живемо у якомусь пеклі.

Рафо не відповів. Він стояв у дверях, дивлячись, як згорблений старий чоловік, спотикаючись і все ще помітно тремтячи, йде вулицею.