Читать книгу Останній потяг до Стамбула - Айше Кулин - Страница 4

Маджит увійшов у залу засідань на першому поверсі міністерства закордонних справ і побачив, що його колеги вже сидять за столом і розмовляють. Незабаром до них приєднався міністр, і засідання почалося офіційно.

Уже якийсь час Британія вимагала, щоб Туреччина оголосила війну Італії та сформувала лінію фронту з Югославією і Грецією. Президент Іньоню тягнув час, щоб уникнути вплутування в цей конфлікт. Тепер Британія надіслала інше комюніке. Вона вимагала, щоб Туреччина публічно оголосила, що у разі нападу німців на Болгарію вона вважатиме, що напали на неї. Окрім того, Британія просила Туреччину послати війська на кілька грецьких островів, щоб запобігти нападу на них німців.

Прочитавши ноту, люди за столами почали висловлювати свої думки.

– Наш президент ні з чим не погоджується, – сказав міністр закордонних справ, – і я з ним у цьому згодний. Такі дії – нехай і з добрими намірами – можна витлумачити неправильно.

– Але, сер, ми ж не відправлятимемо війська для захоплення островів, ми забезпечуватимемо захист від німців, – зауважив один з учасників.

– Я знаю, що президент не хоче навіть найменшої конфронтації з греками, – перебив його міністр. – У нас можуть бути найкращі наміри, та що як греки зрозуміють усе неправильно? Нам не варто створювати жодної можливості для конфлікту з нашими сусідами у такий гарячий час. Коли Гітлер атакував Балкани, у Туреччини та Греції склалися найбільш дружні відносини в їхній історії. За жодних обставин ми не повинні ставити ці відносини під загрозу.

– Нам слід розглянути ще одну річ, – сказав Маджит. – Якщо ми відправимо війська у Грецію, Гітлер негайно нападе на нас. І як нам тоді захистити себе? Союзники і досі не забезпечили нас зброєю, як обіцяли.

– І я сумніваюся, що забезпечать, – додав міністр закордонних справ. – Британія підписала з Грецією угоду, в якій запевняла, що захистить країну, коли на неї нападуть, та коли італійці таки напали, все, що спромоглася зробити Британія – прислати дві повітряні ескадрильї.

– Ми підписали з ними угоду в Парижі, але, як щойно вказав Маджит, досі нічого з того не вийшло, – сказав прем’єр-міністр. – Вони не змогли доставити жодної обіцяної зброї.

– І це попри те, що ви наголосили на тому, як важливо для турецької армії бути добре озброєною, щоб відвернути напад на Балкани, сер, – сказав Маджит, звертаючись до міністра закордонних справ.

– Вони не дотримувалися домовленості не тому, що не хотіли, а тому, що не могли, – сказав міністр закордонних справ. – Мабуть, це приховане благословення. Оскільки вони не доставили товар, нам не обов’язково виконувати вимоги договору зі свого боку.

На цих словах ні Маджит, ні, як виявилося, решта учасників зборів не бачили необхідності приховувати свою радість.

– Як то кажуть, лихо не без добра.

Іньоню тепер мав ідеальне виправдання того, що він не вступив у війну. Здавалося б, удача була на його боці. Якщо італійці нападуть на Грецію, тоді вони стоятимуть на турецькому порозі. Оскільки Туреччина не має зброї, аби захистити себе, що в тому доброго, щоб бути на боці Британії?

Після кількох годин обговорень міністр окреслив відповідь Британії. Маджит узяв чернетку і відчинив двері, випускаючи міністра.

– Принесу вам, щойно все буде готове, – шанобливо промовив він.

– Я буду в своєму кабінеті, – сказав міністр генеральному секретарю. – Ми повинні пам’ятати, що існують інші важливі справи, над якими потрібно працювати, включно з призначенням у Парижі. Самі знаєте, там украй потребують більше персоналу. Ми не можемо залишити їх у біді.

Маджит повернувся додому на світанку. Він роздягнувся у вітальні й ліг на дивані, щоб не турбувати Сабіху. Був повністю виснажений і поринув у глибокий сон, навіть не відчуваючи, що не в ліжку. Хоча він був смертельно втомлений, нічні кошмари і далі полонили його думки. Здавалося, ті тривалі зібрання поверталися, щоб мучити його. Йому снилося, що німці напали на Анкару і тягли його дружину та доньку до потяга, що направлявся у трудовий табір. Він щодуху біг за потягом, намагаючись потрапити туди, щоб бути з ними.

* * *

Наступного ранку в міністерстві Маджит зустрів Таріка. Обидва і досі були втомлені.

– Маєш якісь плани на вихідні? – запитав Маджит.

– Сам знаєш, у мене урок французької між дев’ятою та дванадцятою в неділю, але після того – нічого.

– Нічого не плануй. Я попрошу Халіта, якщо він вільний, приєднатися до нас, і, коли погода буде добра, ми всі разом пообідаємо в ресторані «Чіфтлік», під відкритим небом. А тоді можемо пограти у бридж у мене вдома. Як тобі?

– Як на мене, чудово, – відказав Тарік. – А як Сабіха-ханим?

– Добре, добре. Насправді ні добре, ні погано. Ніяк не можу зрозуміти, що так дратує жінок… Ну досить про це, – сказав він. – Не забудь про неділю. Я впевнений, Сабіха зрадіє, якщо ти приєднаєшся до нас.

Маджит збирався на чергову довгу зустріч. Він забрав документи, поклав їх під пахву й вилетів із кабінету. Зателенькав телефон, і Тарік підняв слухавку.

– Алло… Так, сер… Так… Так… Звісно, можу… Зараз буду, сер.

Застібаючи піджак, Тарік сказав секретарці, що його хоче бачити генеральний секретар, і додав:

– Якщо хтось зателефонує, скажи… Чорт, забудь, я скоро повернуся.

– Сподіваюся, нічого серйозного, – сказала вона, коли Тарік виходив із кімнати. А тоді запитала сама себе: «І чому це шеф хоче бачити Таріка, а не Маджита?»

Коли Тарік повернувся у свій кабінет через півгодини, його обличчя мало той самий здивований вираз, що й тоді, коли він виходив. Коли ще через півгодини повернувся Маджит, він виявив, що його колега спорожняє шухляди свого столу, викладаючи все зверху.

– Коли закінчиш прибирати, може, чогось перехопимо на обід? – запропонував Маджит. – Треба обговорити деякі цікаві події.

Тарік поспішно поклав документи знову в шухляду.

– Я теж мушу дещо тобі сказати, – сказав він.

– Справді?

– Я хотів би подякувати тобі за ті добрі рекомендації, які ти написав у моїй справі.

– До чого все це?

– Сьогодні я дізнався про твої рекомендації.

– Вони мали бути дуже конфіденційні.

– Так, звісно. Мені відомий тільки основний зміст, та я знаю, що ти написав кілька дуже позитивних речей.

– Хто тобі таке сказав?

– Генеральний секретар.

– Неймовірно!

– Маджите, я розповім тобі все під час обіду. Проте вже зараз скажу тобі, що ти мусиш знайти когось іншого, хто замінить мене у грі в бридж у неділю.

– Що ти таке кажеш, Таріку?

– У неділю мене не буде в Анкарі.

– Сподіваюся, нічого серйозного не трапилось. Inşallah[1], у родині ніхто не помер чи не захворів?

– Ні, ні, слава Аллаху.

– Найбільше твоя відсутність розчарує Сабіху.

Спускаючись сходами, двоє співробітників продовжували розмову.

– Коли Сабіха-ханим дізнається, де я буду, вона дуже зрадіє за мене.

Маджит несподівано зупинився і поглянув Таріку просто в обличчя:

– Ти часом не хочеш сказати, що одружуєшся?

– Я говорю про призначення за кордон, Маджите. Мене щойно призначили другим секретарем у Парижі.

– А, це!

– То ти знав?

– Я знав, що це обговорювалося. Стосовно того, що ти впораєшся з роботою, питань не було, але була проб лема з мовою. Міністр запитав мене про твій прогрес у французькій. Я розповів йому про уроки на вихідних і про мовну практику із Сабіхою.

– Так, про це він мені теж говорив. Сказав, що все гаразд, і я можу покращити французьку, коли приїду туди.

– Згоден. Ти – один із найрозумніших юнаків міністерства, друже. Я дуже радий за тебе. Але це окупована територія, небезпечна.

– Так, звісно. Саме тому вони віддають перевагу неодруженому.

Маджит поклав руку на Тарікове плече.

– Вітаю, – сказав він. – Я впевнений, що все тобі вдасться. Сабіха буде рада, але й шкодуватиме також. Ти знаєш, як вона цінує вашу дружбу. Коли їдеш?

– Очевидно, я мушу їхати негайно. Я планував відвідати сім’ю в Малатьї у період свят, та цього не буде. Не знаю, коли я побачу їх знову. Зайве казати, що я мушу прийти і попрощатися із Сабіхою-ханим. Мабуть, вона захоче передати дещо зі мною своїй сестрі.

Маджит намагався приховати своє здивування тим, що Сабіха розповіла Таріку таємницю, яку приховувала від усіх в Анкарі.

– Ходімо. Поведу тебе у свій улюблений ресторан «Карпіч» на прощальний обід.

– Спасибі, Маджите, – сказав Тарік. Вираз здивування на його обличчі починав перетворюватися на стурбованість майбутнім, із вкрапленнями гордості.

* * *

У Сабіхи й справді були змішані почуття щодо призначення Таріка. З одного боку, вона втрачала свого близького, надійного друга; з іншого, жінка сподівалася, що Тарікове перебування у Парижі буде корисним для Сельви. За потреби Сельва та її дитина зможуть принаймні шукати прихистку в посольстві. Тарік зможе допомогти і Рафо, якщо виникне необхідність. Коли вони говорили про це, прощаючись, Маджит мимохіть нагадав, що Тарік збирався у Париж, а Сельва із сім’єю була у Марселі.

– Не турбуйся про це, – сказав Тарік. – Я впевнений, що зможу зв’язатися з ними. Зателефоную їм, щойно прибуду до Парижа.

Коли Сабіха вийшла на кухню по чай, Маджит звернувся до Таріка з попередженням.

– Будь обережний, Таріку, це дуже дражливе питання. Не дозволяй втягнути себе у проблеми. Ти – турецький дипломат, і твої обов’язки стоять на першому місці. Не мусиш ризикувати власним положенням заради Сельви та Рафо.

Коли Тарік ішов, у Сабіхи виступили сльози.

– Я сумуватиму за тобою, Таріку. Я втрачаю дуже дорогого друга, – сказала вона тремтячим голосом.

– Ти взагалі мене не втрачаєш. Inşallah, ми побачимося знову, коли закінчиться моє призначення. Те, що я взагалі можу розмовляти французькою, – це все завдяки тобі, Сабіхо-ханим.

Він ніжно поцілував руку Сабіхи, саме так, як у подібних випадках робили Маджит та Нуман, і зупинився, не торкаючись чола рукою, як це робили у них у країні. Хіба хтось знав, що це вперше він поцілував руку леді, не торкнувшись нею свого чола? Та насправді він хотів міцно стиснути руку Сабіхи у своїй. Він прагнув оповити її стрункий стан і вдихати запах її довгого білявого волосся. Жінка його мрії, жінка, з якою він колись одружиться, повинна бути схожою на Сабіху. Коли юнак ішов довгим коридором до виходу, він раптом усвідомив те, у чому раніше ніколи не хотів собі зізнаватися. Куди б він не поїхав, Тарік ніколи не забуде світлу шкіру Сабіхи та її сумні зелені очі. Вона завжди займатиме особливе місце у його серці.

* * *

Коли Тарік пішов, Сабіха рушила просто у свою кімнату й лягла на ліжко, заплющивши очі. Увійшов Маджит.

– Я хочу тобі дещо запропонувати, – сказав він.

– Ти про завтрашню четвірку на бридж?

– Ні, люба. Просто мої роздуми. Ти проводиш багато часу на самоті…

Сабіха розплющила очі й поглянула на чоловіка, який продовжував:

– Схоже, ми будемо надзвичайно зайняті у міністерстві наступні кілька днів. Я зовсім не матиму вільного часу, щоб провести його з тобою. Здається, у нас щодня нова криза. І я собі подумав…

– Про що ти подумав?

– Чому б нам не запросити сюди твоїх батьків? Зараз Стамбул евакуюють, то вони могли б пожити у нас деякий час. І вони переїхали б, і тобі не треба було би хвилюватися.

Сабіха сіла на ліжку.

– Це чудова ідея!

– Авжеж, і я так думаю, – сказав Маджит, продовжуючи з нотками докору в голосі, – оскільки у тебе більше не залишилось нікого, з ким ти могла б ділитися секретами.

– Що? Що ти хочеш цим сказати?

– Мене дуже зацікавило те, що тут жодна душа не знає про Сельву, проте Тарік, здається, знає про все.

– Маджите, він вислухав мене.

– А ти не пробувала розказувати ще комусь, хто б послухав, Сабіхо?

– До кого ж мені звернутися?

– Звідки мені знати? Бірсен, Неджла, Хюмейра? Ти бачиш їх принаймні раз на тиждень. У тебе немає інших друзів? Чому ти настільки одержима розмовами про Сельву? Чесно, я не розумію, чому ти продовжуєш мучити себе через неї.

– Ти ніколи не зрозумієш, – з докором відповіла Сабіха, трохи пишаючись собою. Зрештою, хіба в заувазі Маджита не було нотки ревнощів?