Читать книгу Останній потяг до Стамбула - Айше Кулин - Страница 5

Тарік поклав листа, якого написав матері, разом із кількома банкнотами в конверт і старанно заклеїв його. Його гнітило те, що він не зможе навідати сім’ю на свята, і думка про те, що невідомо, коли він побачить їх знову, дуже сильно його турбувала. Та найбільше юнака засмучувало те, що батько не дожив до цього підвищення. Він би дуже хотів навідати батькову могилу, помолитися і подякувати: «Дорогий батьку, ваші жертви були не марні. Спочивайте в мирі, напевне знаючи, що я веду гідне життя, як ви й хотіли». На щастя, його сусід по квартирі в Анкарі повернув гроші, які юнак заплатив за кімнату, і ці гроші він зміг послати матері. Тарік сподівався, що зможе заощаджувати у Парижі, щоб продовжувати підтримувати її.

Він не зміг поїхати до сім’ї, він навіть не мав часу постригтися перед від’їздом! Щойно його сповістили про призначення, Таріку вдалося вислизнути з міністерства, купити валізу і замовити квиток у Стамбул на нічний потяг. Друзі порадили йому робити покупки у Стамбулі, а Маджит підказав назви кількох крамниць, наполягаючи, щоб він принаймні купив собі добре пальто.

Тарік педантично спакував свій сірий костюм і три білі сорочки. Поміж сорочками він поклав листа і невеличкий подарунок, який дала йому Сабіха. Юнак сподівався, що вона не поклала грошей у конверт, але не наважився відкрити його й перевірити. Хоча друзі, що жили за кордоном, попереджали хлопця, що німці періодично порпаються у валізах.

Тарік підготував усе для поїздки нічним потягом у Стамбул наступного вечора. Він повісив у шафу новий свіжовипрасуваний синій костюм, поклав на стіл, поруч із кишеньковим годинником, який зберігав як пам’ять про батька, паспорт, гаманець та квиток на потяг. Юнак витягнув із рамки дзеркала світлину і якусь мить розглядав її. Це було фото групи людей на верхогонах. З півдесятка крихітних облич. Та Сабіха з довгим білявим волоссям чітко виділялася серед інших. Він поклав фото в гаманець.

Тарік збирався пуститися в подорож, про яку навіть і не мріяв у сіваському ліцеї. По його спині пробіг морозець. Він вимкнув голу лампочку на стелі, увімкнув нічник і взяв у руки французьку книжку.

«Moi, je m’appelle Tarık Arıca, – промовив він сам до себе. – Мене звати Тарік Аріджа. Je viens d’Ankara. Je suis le consul général de Turquie… Я з Анкари. Я генеральний консул Туреччини… Боже мій, звісно, ні!»

Ні, це було неправдою. Він просто стане другим секретарем; до консула чи навіть до його помічника треба пройти ще довгий шлях.

– Пан консул, – пробурмотів він, міцно заплющивши очі, – чи, може, пан посол? Так, пан посол. Його ясновельможність Тарік.

Він спробував уявити себе у циліндрі та фраку, з білим шарфом довкола шиї, як він стоїть, тримаючи тростину зі срібною головкою, та єдиний образ, що стояв перед очима, був образ білявої жінки. Вона зігнулася над столом, вкритим книжками, і своїми довгими пальцями відгортала світлі пасма, що падали їй на обличчя. Усе це постало лише в його уяві, та зелені очі були такі виразні… Можливо, її доньку назвали Хюля (тобто «ілюзія») через задумливі очі матері. Усе ще замріяний, він бачив ту саму струнку жінку, що наблизилась до нього і заговорила з ним французькою, поставивши запитання, а потім поглянула йому просто у вічі. Долоні Таріка почали пітніти; що ця прекрасна жінка подумає про нього, коли він відповідатиме зі своїм кумедним акцентом? Цей образ… Ця краса… Він спробував прочистити горло перед тим, як відповісти:

– Oui, je voudrais beaucoup… er… avoir… er…Так, я б дуже хотів… мати…

– Будь ласка, не нервуй, Таріку, – сказав образ. – Заспокойся, подумай про те, що ти хочеш сказати спершу.

– У мене жахливий акцент. Мені соромно.

– Дурниці, тобі не варто хвилюватися про акцент. Усі, хто говорить іноземною мовою, мають акцент. Французька – не твоя рідна мова. Маджит має акцент, і я також.

– Ні, ні. У тебе немає.

– Мабуть, це тому, що в дитинстві у нас була нянька-француженка, та будь певен, жоден іноземець не може говорити новою мовою без акценту. Нічого соромитись, Таріку. Повтори, що ти сказав, і я виправлю тебе, якщо ти помилишся.

У цьому мареві Тарік відчув сильне емоційне збудження. Юнак був безумно щасливий, і все ж його долоні змокріли, а серце тріпотіло, мов крило птаха. Він боявся не лише помилитися, а й, що важливіше, боявся, що закохується.

Тарік піднявся з ліжка і почав крокувати кімнатою. «Це не кохання, мабуть, це якась форма ідеалізації», – подумав він. Чи він просто бажав недосяжного? Для жителя Анатолії, зі сходу Туреччини, Сабіха була ідеальною жінкою – білявка, красуня, добре освічена, просто уособлення усіх чеснот. Вона знала кілька мов, уміла спілкуватися з різними людьми з різних верств населення. Він ніколи не зустрічав такої жінки раніше. А на довершення всього, вона була дружиною його боса, дружиною його друга. Хіба ж не Маджит написав про нього такий чудовий рапорт і відіграв важливу роль у його кар’єрі? Якщо він і одружиться колись, Тарік знав – у Сабісі було все те, що він хотів бачити у майбутній дружині. Точно! Це було не кохання, це було обожнювання!

Повернувшись до ліжка, Тарік хотів заснути, але цього разу йому не давало спати хвилювання щодо наступного дня. Він повертався у Стамбул вперше з днів свого студентства і з нетерпінням чекав миті, коли ступить у місто куполів та платанів. Він пригадував дні, коли проста прогулянка вулицею Пера в Бейоглу вважалася пригодою! А тепер він повертався до цього зачарованого міста як дип ломат. Попереду – напружені дні. Маджит порадив піти за покупками у пасаж «Карлман», повечеряти у «Режанс», російському ресторані, де йому слід замовити котлету по-київськи, залиту жовтою горілкою, під звуки оркестру балалайок. Ще однією з рекомендацій Маджита був візит у «Бар-сад», що в Тепебаші, або в «Парк-готель» на чарчину перед сном.

Тарік був не з тих, хто любить пити на самоті, та він подумав, що варто максимально використати тих кілька днів у Стамбулі. Вони будуть моделлю тих вишуканих часів, що чекають на нього. Йому було байдуже до компанії занудних снобів, що відвідували бари та ресторани Стамбула, але принаймні вони розмовляли його мовою.

А далі що?

Що станеться з ним, щойно він сяде в той потяг і змішається з іншими пасажирами? Вони, ймовірно, не розмовляють турецькою. Його призначення – окупована країна. Європа у розпалі війни. А що, коли війна пошириться на Туреччину? Якщо він більше не зможе повернутися до своєї країни? Він мав достатньо грошей на кілька тижнів і трішки розмовляв французькою. А якщо він застрягне в цьому бедламі? Пригадав кілька французьких слів, які щойно промовив. Зі страхом у голосі сказав собі: «Je suis le deuxiеme secrеtaire а.. l’ambassade de Turquie». Він повторював це у думках, а тоді йому на гадку спало ще одне речення: «Прошу, Боже, допоможи мені!»

Була майже п’ята ранку, коли Тарік заснув.

Того року весна прийшла в Стамбул за руку зі смутком. Темні кола тривоги під очима у кожного не залишилися не поміченими Таріком. Страх війни тягарем лежав на всіх – молодих і старих, чоловіках і жінках, багатих і бідних – нікого не жалів. Через радіо та газети уряд видавав розпорядження будувати бункери та сховища. Якщо будинок мав більше ніж три поверхи, перший треба було перетворити на укриття, затуливши вікна мішками піску. У результаті місто нагадувало один величезний будівельний майданчик. Попри це, район Бейоглу й досі був таким само гамірним, барвистим і життєрадісним, яким пам’ятав його Тарік.

Коли Тарік вийшов зі станції Хайдар-паша на азіатському боці Стамбула, він відчув запах солоного морського повітря. Він сів на пором до пристані Каракой на європейському боці. Хоча йому було холодно, юнак навмисне сів на зовнішній палубі, щоб спостерігати за білими пінними хвилями. Прибувши у Каракой, він викликав таксі, сів поруч із водієм і дав йому клаптик паперу з адресою готелю. Таксист проїхав через Юксек-Калдірім до Пери і зупинився перед готелем «Лондра». Мішки з піском лежали купами перед готелем, як і перед іншими будівлями, які Тарік бачив під час цієї короткої поїздки.

– Погляньте на все це, – сказав водій, показуючи на мішки. – Це діє людям на нерви. Авжеж, ми воюємо, але просто гляньте на цей безлад. Майже неможливо проїхати вулицями.

– Краще завжди бути насторожі, – сказав Тарік. – Боже борони, трапиться раптова повітряна атака… Де людям знайти сховища?

– Це доля, сер, – сказав водій. – Хто знає, коли настане його час?

На слова водія морозець пробіг по спині Таріка. Це ж такий типовий фаталізм турків. Юнак подумав, що віддати себе в руки долі – риса людей зі Сходу, але ось цей стамбульський таксист думає так само. Він вийшов із таксі й, ще не заплативши, застиг, роздивляючись краєвид, що розкинувся перед ним. Контури мечетей із куполами на вежах, платани на пагорбах та мінарети, націлені в небо, – усе це справді вражало. Червоні бутони багря ника на пагорбі починали квітнути. Стамбул нагадував акварельний малюнок: яскраво-фіолетові, блакитні та зелені барви змішалися з мазками чорного індійського чорнила. Через три дні він покине це чудове місто й поїде в зону війни.

Тарік заплатив таксисту й забрав багаж. Не стримавшись, передражнив водія, пробурмотівши тихенько: «Це доля, сер. Хто знає, коли настане його час?» Піднявшись сходами готелю, зустрівся зі швейцаром, одягненим як придворний охоронець. Він опустив валізу, і швейцар, сповнений гідності, покликав коридорного.

Щойно коридорний поклав валізу на візок, пролунав страшний удар, і Тарік упав долілиць. Раптом почалася справжня судна година. Звідусіль чувся дзенькіт розбитих вікон і пронизливі людські крики про допомогу. Тарік підняв голову і побачив коридорного, що лежав поруч.

– Ти в порядку? – запитав він.

Хлопець повернув голову і подивився на нього сторопіло. Слиз на його верхній губі нагадував масні вуса.

– Де ми, в біса, є? Мертві чи живі?

– Ми не мертві, хлопче. Ми лежимо при вході в готель.

– Я не вірю, сер.

– Неподалік вибухнула бомба, – пояснив Тарік, силкуючись піднятися. Він сильно поранив коліна, і йому було важко випрямитися. Усе довкола було огорнуте хмарою диму та пилу. Інші люди довкола них, що також потрапили під вибух, вибиралися з-під сходів чи дверних проходів і випрямлялися. Короткий період тиші, який перервало зболене скавуління собаки, закінчився ґвалтом Судного Дня: діти почали плакати, чоловіки та жінки кликали на допомогу, поліція та охоронці дули в свистки, завивали автомобільні сирени… Тарік нарешті встав, у його волоссі застрягло скло, а одяг був брудний. Коридорний все ще лежав долілиць.

Тарік намагався його підняти:

– Ну ж бо, хлопче, спробуй устати.

Юнак сів, але його й досі помітно трусило. Коли Тарік зрозумів, що не зможе його підняти, то опустився навколішки перед ним і ляснув по обличчю. Хлопець почав плакати.

Тепер люди в паніці виходили через вестибюль готелю. Тарік озирнувся за своєю валізою, і побачив перекинутий візок через дорогу. Він пробрався через охоплений панікою натовп до валізи. Люди бігли в усіх напрямках, намагаючись дізнатися, що сталося, звідусіль долинали звуки сирен.

Коли він повернувся з візком та валізою, кори дорний став на ноги, але шоковано розглядався довкола.

– Тепер ти в порядку? Глянь, я привіз візок. Ходімо, повертайся до праці.

– Це була бомба, сер?

– Так, боюся, що так.

– Де?

– Насправді я не знаю, та скоро дізнаємось. Мабуть, десь близько.

– Хтось загинув?

– Цього я теж не знаю.

Тарік повів хлопця у вестибюль. Обидва намагалися не наступати на шматки битого скла. Там вони виявили повний хаос, але не портьє. Декілька гостей обробляли свої рани незаймано білими хустинками. Тарік роззирнувся. Що йому тепер робити? Саме тоді помітив, що його штани подерті на колінах. «Чорт!» – пробурмотів він. Новий костюм зіпсовано.

Він вирішив піднятися і просто знайти вільну кімнату. Пішов коридором, по черзі смикаючи усі двері. Три перші номери були замкнені, четвертий – відчинено, але там були порозкидані чиїсь речі, а ліжка не застелені. Він спробував інші двері, з протилежного боку. На щастя, цей номер був вільний. Ліжка застелені, а буфет порож ній. Тарік зачинив двері, відкрив на ліжку валізу і витягнув старий сірий костюм. У ванній він повибирав усе скло зі свого волосся й освіжився. Через деякий час спустився у вестибюль у сірому костюмі. Портьє був там, він щось збуджено говорив гостям.

– Вас не було на місці, коли я прибув, тому я був змушений сам знайти собі кімнату. От ключ, – сказав Тарік. – Я Тарік Аріджа з Анкари. Сподіваюся, міністерство закордонних справ зарезервувало мені кімнату.

Портьє здавався збентеженим. На якусь мить він втупився в Таріка і взяв ключ, не кажучи ані слова. Було очевидно, що він і досі шокований.

– Ви змогли дізнатися, що сталося? – запитав Тарік.

– Схоже, бомба вибухнула біля готелю «Пера Палас», що неподалік. Шестеро людей загинули і багато поранених, – відповів портьє.

– Загинули?

– Наскільки я знаю, британський посол у Софії прибув із візитом у Стамбул. Кажуть, він приїхав на зустріч з Іньоню. Цікаво, чи це якось пов’язано. Можливо, то була спроба вбити його.

– Ви маєте на увазі містера Рендела?

– О, ви знаєте його, так? – вражено перепитав портьє.

– Ні, не знаю, та чув про нього. Він загинув?

Чоловік постукав по дереву.

– Ті, що працювали за стійкою реєстрації, – загинули, та кажуть, посол вийшов у бар за кілька хвилин перед тим, тому він живий і здоровий.

Тарік вийшов на вулицю і пішов у напрямку готелю «Пера Палас». Полісмени намагалися розігнати натовп перед готелем, у той час як медсестри та лікарі, спотикаючись через вирвану бруківку та скручені трамвайні рейки, зносили поранених до машин швидкої допомоги, що чекали. Протискуючись крізь натовп, Тарік підійшов до групи молодих людей. Він припускав, що це журналісти, бо вони поспішно фотографували все навколо.

Тарік запитав одного з них, як це сталося.

– Схоже, бомбу помістили у валізу у вестибюлі готелю.

Кому призначалася ця бомба? Тарік замислився. Він подумав, що це, мабуть, для британських послів, Рендела та Хюссейна, посла в Туреччині.

Йому було надзвичайно шкода бідолах, що в ту мить опинилися біля стійки реєстрації, не кажучи вже про невинних подорожніх, що займалися своїми щоденними справами. Він згадав слова таксиста: «Хто знає, коли настане його час?»