Читать книгу Останній потяг до Стамбула - Айше Кулин - Страница 7

Повертаючись додому з міністерства, Маджит радів, що є про що поговорити зі свекром за чаркою раки. Вони зі старим уже деякий час жили під одним дахом, і Маджит полюбив Фазіля Решата-пашу. Спершу він трохи насторожено ставився до старого османського джентльмена, що й досі одягався по-старосвітськи, та паша дуже добре адаптувався до нової республіки. Навмисно чи ні, він поступово ставав не таким суворим перед Маджитом і почав проявляти свої слабкі місця. Попри всі свої передові ідеї, паша не міг змиритися з розвалом імперії та фактом, що султан був змушений тікати. На його думку, визвольну війну треба було вести під султанським стягом. Якщо були необхідні зміни, можливо, краще було змінити султана, а не режим. Люди, які жили на теренах Османської імперії, були не такі освічені, як європейці, вони не вміли керувати собою. Ними мав керувати лідер, як, наприклад, султан чи падишах, що мав також і релігійну владу. Щоразу, коли старий говорив, він навмисне уникав згадувати республіку, використовуючи натомість такі слова, як «османи», «османська земля» чи «османське керівництво».

Як і більшість османських пашів, Фазіль Решат був освіченим чоловіком, що ненавидів фанатиків. Він був переконаний, що реакціонери руйнують його країну. І водночас виступав проти керівництва без релігійної влади. Особливо він був проти «правління народу». Маджит вважав ці ідеї абсурдними, та завжди тихо, шанобливо слухав тестя, утримуючись від коментарів. І ніяк не міг зрозуміти, як освічена людина, так чудово адаптована до сучасного життя, може й далі наполягати на важливості султана.

Хоча Фазіль Решат-паша захищав султана, він був чоло віком, що чудово розумів більшість речей і сповна насолоджувався життям. Щовечора він чекав Маджита, сидячи поруч із невеличким столиком із різноманітними мезе, які готував власноруч. Разом вони сиділи на стільцях у невеличкому передпокої між кухнею та їдальнею і обговорювали події дня, попиваючи охолоджене раки та смакуючи шматочками фети й смаженим нутом.

Маджит був певний: паша обрав цей невеличкий передпокій, щоб жінки не змогли приєднатися до них. Було очевидно, що, провівши цілий день із дружиною, донькою та онучкою, слухаючи «жіночі балачки», ввечері бідо лаха прагнув змін.

Фазіль Решат-паша завжди уважно слухав Маджита і часто робив якісь несподівано влучні зауваги. Він був певен, наприклад, що спілка з німцями матиме катастрофічні наслідки. На його думку, саме німці завжди примудрялися спричиняти заворушення у світі. Хоча паша ніколи не згадував Сельву та Рафо, він страшенно розлютився через ті звірства, які німці чинили над євреями. Він був упевнений, що одного дня історія судитиме їх, і їм доведеться заплатити за всі заподіяні кривди. Маджит не розумів, як такий мудрий чоловік не зміг простити доньку.

Сьогодні паша приготував раки на мармуровому кухон ному столі. Вони підняли келихи і зробили по ковтку.

– Сьогодні відбулася дуже важлива подія, сер, – сказав Маджит. – Британський посол доставив лист президенту Іньоню.

– Справді! І чого хоче Британія?

– Вони хочуть двох речей. По-перше, вони однозначно хочуть, щоб ми підписали договір із росіянами…

– У жодному разі!

– Власне, ми вже деякий час відкладаємо цю можливість. Інша річ – дещо, на що ми сподівалися, хоча це здається несприятливим чинником. Оскільки за нинішніх обставин ми настільки відособлені й географічно, і стратегічно, виявляється, що британці не зможуть прийти нам на допомогу, якби на нас напали…

– Ну-ну, ви чуєте? Вони очікують, що ми мчатимемо їм на допомогу, а самі не зроблять того самого для нас. А що, тиха вода береги рве? Мабуть, вони оволоділи мистецтвом кидання ножа в спину.

– Насправді ми дуже задоволені цим листом, сер. Британці кажуть, що оскільки вони не в змозі нам допомогти, то вважатимуть розумним, якщо ми звернемося до німців і зробимо все можливе, аби принаймні усунути небезпеку їхнього нападу.

– Та що ти кажеш! Іншими словами, наш президент, цей старий глухий лис, розв’язав проблему самим лише терпінням.

Маджит ледве стримався, щоб не розреготатися.

– Іньоню, може, й має проблеми зі слухом, сер, але мізкує він чудово. Тепер, коли Гітлер напав на Росію, наш президент нарешті трохи розслабився. Знаєте, коли йому зателефонували, розбудивши із самого ранку, щоб сказати, що Гітлер напав на Росію, він просто вибухнув сміхом і не міг зупинитися. Ви вірите в геніальність плану Іньоню? Були б ми на боці британців, зараз би зіткнулися віч-на-віч із містером Гітлером. А тепер ситуація така: ми ні на боці британців, ані німців, і ми не стали нічиїми ворогами. Ба більше, британці спонукають нас установити добрі відносини з Німеччиною.

– І як британці дійшли до такого геніального рішення?

– Це єдиний спосіб зупинити Німеччину від вторгнення в Туреччину. Звісно, є й дещо інше…

– Що саме?

– Ми зобов’язані письмово повідомити Британію про деталі наших перемовин і діяти поза цими умовами.

– Знаєш, синку, – сказав паша тремтячим голосом, – я просто не можу примиритися з фактом, що кляті іноземці диктують, що нам робити. Хіба б велика Османська імперія докотилася до цього?

– Але, сер, хіба не так само було до республіки? Як узагалі ми мали озброїти свою армію, коли успадкували від Османської імперії її величезні золоті борги? Хіба ми не потребували прояву милості від британців?

– Я не захищаю османів, синку. Я усвідомлюю усі наші помилки, та все ж це болюче питання.

– Це не ваші помилки, сер; ці помилки накопичилися протягом століть. Будь ласка, Боже, дай нам прокласти шлях до сильнішої та багатшої нації для наших дітей!

– Так, ми таки заварили кашу. Inşallah, ви досягнете успіху, – сумно промовив Фазіль Решат-паша.

– Я розумію, як ви почуваєтесь, сер, але повірте, Іньоню робить усе можливе, щоб захистити честь нашої країни. Знаю це, бо маю справу з кореспонденцією Гітлера. Німці надіслали нам дружнього листа ще в лютому й пообіцяли, що їхня армія не наближатиметься до кордонів Туреччини. Але була обмежувальна приписка, де вказувалося: «…поки турецький уряд не змусить нас змінити свою позицію».

– І…

– У відповідь Іньоню належно подякував Гітлеру, а потім додав обмеження, більш-менш формулюваннями Гітлера.

– Що він додав?

– Він додав: «…поки німецький уряд не чинитиме дій, що змусять уряд Туреччини змінити своє дружнє ставлення». Іншими словами, відплатив тією самою монетою. Гітлер завжди різко звертався до слабших країн. Можливо, горда і майже нахабна манера спілкування Іньоню трохи збентежила його.

Ця розмова, безумовно, продовжувалася б, якби до них не приєдналася Сабіха. Вона тримала в руці листа і декілька фотографій.

– Поглянь, Маджите, сьогодні прийшов лист, відправлений майже сто років тому. Сельва надіслала кілька фотографій маленького Фазіля. – Вона поглянула на батька. – Малюк, мабуть, виріс відтоді, як вона надіслала листа. У цьому віці діти так швидко змінюються. Поглянь, любий… Хіба він не милий? Його очка та носик такі ж, як у Сельви.

Маджит незворушно переглянув фотографії, уникаючи зорового контакту зі свекром, і поклав їх у конверт.

– Так, дуже милий.

– Погодься, він нагадує Сельву, особливо ротиком.

– Сабіхо, у нас із твоїм батьком була важлива розмова.

– Ти завжди такий. Про що б не говорив, усе таке важливе! – сердито сказала вона.

Сабіха поклала конверт із фотографіями на невеличкий столик, де батько міг їх бачити, і вийшла. Фазіль Решат-паша не дивився. Він хлюпнув собі ще трішки раки з невеличкої карафки.

– Принесу вам трохи льоду, – сказав Маджит, ідучи на кухню.