Читать книгу Моє життя - Беніто Муссоліні - Страница 2

Попри лапки, йдеться про таємницю не у фігуральному сенсі, а в буквальному. Таємниця та досі не розгадана, оскільки зачіпок для її розкриття практично немає. Пропонована читачеві автобіографічна книжка таких зачіпок теж не дає, хоча б тому, що таємниця виникла у пізніший період, не охоплений текстом «Мого життя». Однак у цій передмові ми неодмінно згадаємо про низку фактів, що залишилися поза автобіографією, зокрема й про «таємницю» Муссоліні. Але про неї згодом. Спершу про те, що таємницею не було, але, можливо, потребує певного підсумування.

Переглядаючи історичні кадри, на яких італійські вояки розбивають велетенський пам’ятник – сфінкса з головою дуче Муссоліні, за лічені роки до того встановлений в африканській пустелі на честь перемоги у ганебній Другій ефіопській війні, – мимоволі згадуєш славетний сонет Персі Біші Шеллі «Озимандія» (українська література знає щонайменше п’ять варіантів його перекладу). П’ятистопними ямбами мандрівник розповідає про бачені в далеких краях уламки колóса: дві ноги без торсу, біля них – загрузле у піску кам’яне лице з владним виразом – насупленими бровами і суворо стиснутими вустами. На п’єдесталі ж, нібито, збереглися слова:

My name is Ozymandias, king of kings,

Look on my work, ye Mighty, and despair!

(«Моє ім’я Озимандія, цар царів, / погляньте на мої звершення, владарі, і принишкніть»). Суть сонета – в заключній терцині: навколо решток марнославного колóса нічогісінько – тільки гола безлюдна пустеля простяглася навсібіч. «Величні звершення» тиранів тонуть у піску віків, а їхні одіозні імена стають загальними назвами.

Повалений тиран видається жалюгідним, а його зухвала міміка комічною. Як можна було серйозно сприймати істеричного Гітлера, самозакоханого Муссоліні, питаємо себе, переглядаючи хронікальні кадри. Юрма, що їх славила, видається нам легковірною. Щоправда, озимандії, муссоліні, сталіни, путіни періодично виникали і виникають тут і там упродовж усієї історії людства. Але, напевне, люди просто не знали чогось такого, що нам уже відоме і зрозуміле, і дозволить не повторювати їхні помилки. Адже ми не творимо собі ідолів. Чи… Все ж таки творимо?

Тішити себе ілюзіями в такому питанні було б надто небезпечно, бо тим поколінням їхні помилки коштували мільйонів життів. Тому інтерес до особистостей на зразок Беніто Муссоліні цілком виправданий. До нього насамперед, оскільки дуче є постаттю символічною за визначенням – як засновник фашизму, поняття збірного, що сьогодні включає і нацизм, і ксенофобію, і тоталітаризм, і мілітаризм. Одним словом, усе, що нам не до вподоби.

Показово, що з усіх перелічених політичних наліпок тільки назва «фашизм» жодним чином не відображає суті явища як такого: вона утворена від назви атрибуту влади за часів Римської імперії – фасції, або фашіо, – горстки лозин із сокирою посередині, що була зброєю давньоримських лікторів. Фашіо – так в Італії подекуди називали різного роду громадські спілки ще до виникнення фашизму. Муссоліні вподобав назву за її зв’язок з великоімперською римською давниною, а вже з розвитком фашистського руху термін «фашизм» увібрав у себе все те, чим наповнювали його фашисти. Загальний характер терміну сприяв тому, що його – ще до знищення італійського фашизму – стали застосовувати асоціативно. Звісно, ототожнення з нацизмом остаточно демонізувало італійський фашизм і самого Муссоліні.

Натомість книжка, яку шановний читач тримає зараз у руках, представляє Муссоліні майже за десять років до його фатального рішення про поворот у політиці, передовсім зовнішній – на зближення і дружбу з відразливим німецьким суперником. У світі на той час фашизм успішно змагається за популярністю з соціалізмом-комунізмом. Власне, починає вбачатися чи не єдиною успішною альтернативою «лівим» ідеям. І автобіографія 1928 р. писалася не для внутрішньоіталійського вжитку. Вона мала познайомити американську громадськість з особистістю італійського дуче, молодого (наймолодшого за віком прем’єра за всю історію Італії) і рішучого лідера нації, сильного політика, котрий зумів відвернути загрозу більшовизму, вивів країну з політичної та економічної криз. Бо ж саме таким бачив його замовник автобіографії Ричард Вошбурн Чайлд, посол США в Італії з 1921 по 1924 рр., який щиро схилявся перед новою зіркою італійської політики, порівнював його з Рузвельтом, пишався особистим знайомством (і, до речі, тішився зі взаємної симпатії – виняткової з боку дуче, який зазвичай не довіряв іноземцям, надто дипломатам). Втім, для обох – і для замовника, і для виконавця – проект був також комерційним. Опублікована частинами у філадельфійській Saturday Evening Post, одразу передрукована багатьма провідними американськими та європейськими газетами, а тоді видана великими накладами окремою книжкою, автобіографія швидко стала бестселером і щедро оплатила зусилля і автора, і замовника, який сам переклав англійською весь її текст, записаний нібито з голосу дуче: «Він диктував. То я йому порадив такий метод, бо коли він намагається писати сам, то, знай, виправляє, виправляє і перевиправляє».

Треба зазначити: замовник злукавив, оскільки він був у курсі того, як насправді писалась автобіографія. Що вже й казати, наскільки більше лукавив Муссоліні, змальовуючи себе ідеальним кінематографічним героєм. Втім, лукавство – не найвлучніший термін, бо маємо підстави припустити, що дуче на той час уже щиро сприймав себе напівбогом. Та найважливіше те, що широка громадськість у США була налаштована прихильно сприйняти цей образ. То ким же був насправді Беніто Муссоліні на початку свого сходження і як він став тим жалюгідним поваленим ідолом, яким ми його знаємо з підручників?

Автобіографія дуче певною мірою дає відповіді на ці запитання, якщо сприймати її текст достатньою мірою критично і читати між рядків. Однак, беручись до цієї роботи, варто сказати кілька слів про, так би мовити, технічного автора книжки – і не тільки заради уточнення обставин написання унікальної автобіографії (Р.В. Чайлд домігся, щоб дуче потвердив її унікальність: There is no other autobiography by me[1]). Йдеться про особу, яка була ніби частиною самого Беніто, його правою рукою майже в буквальному сенсі – єдиного, кому він довіряв беззастережно і хто справді міг писати про нього від першої особи. Те, що автобіографію писав його брат – імовірно, за короткими нотатками дуче, – очевидно з листування братів, що збереглося. Сам Беніто Муссоліні також підтвердив це у присвяченій братові книжці «Життя Арнальдо», написаній з нагоди передчасної братової смерті: «Ми з Арнальдо вирішили, що я дам йому план, матеріали і документи, а він полегшить мені завдання з написанням». Насправді, текст автобіографії – далекий від об’єктивного відображення фактів – напрочуд автентично відображає і особистість самого Беніто Муссоліні, і навіть його літературний стиль (з яким автор цих рядків добре знайомий: вивчаючи італійську самотужки на початку 1980-х, коли ця мова в Україні практично не викладалась, я на початку вдовольнявся підручником 1942 р. видавництва Mondadori, що подавав тексти дуче як навчальні). Втім, відомо, що Беніто щедро доповнював текст брата Арнальдо власноруч – уточненнями, емоційними пасажами і своїми химерними порівняннями.

Брати були по-справжньому близькі, і з певного періоду і аж до своєї смерті Арнальдо був невіддільний від брата. Обставина тим цікавіша, що зростали вони роздільно, хоча мали заледве півтора роки різниці – молодшого Арнальдо через недугу матері одразу по народженні передали годувальниці, у родину таких собі Ґайяні, які мешкали в іншому селі, у Мельдолі, де Арнальдо потім зростав і закінчив початкову школу. З батьками, старшим братом і молодшою сестрою він зустрічався один чи два рази на рік. Далі вчився в аграрній школі в Чезені, де мешкав у дядька, а до своїх, у Форлі, приїжджав лише на канікули.

Попри те, їхня з Беніто доля складалася дуже подібно. Обидва під впливом батька, запеклого соціаліста, рано зацікавилися політикою (щоправда, Беніто починав як соціаліст, а Арнальдо – як республіканець), обидва рано виїхали в пошуках заробітку до Швейцарії. Але досвід еміграції вони теж проходили роздільно, хоча кілька разів зустрічалися – скоріше, як родичі, ніж як однодумці. Їхнє справжнє зближення відбулося набагато пізніше, коли обидва брати зазнали, кожен по-своєму, певного ідейного переродження, що привело їх в одну точку – не стільки географічну, скільки історичну. У точку зародження фашистського руху.

В атмосфері наближення Першої світової, обидва брати зробили незалежний вибір на користь інтервентизму – переконання, що Італія має взяти участь у війні і таким чином вибороти свою частку світового впливу і добробуту. Обох цей вибір змусив розірвати з політичними партіями, в яких вони починали свою політичну кар’єру. Зрештою, обидва навіть взяли участь у воєнних діях. Обидва прагнули реалізувати свої націоналістичні амбіції, які у повоєнній Італії привели їх в один з двох великих ідеологічних таборів, на які розділилася країна, попри всю мозаїку розмаїтих політичних партій і рухів.

Наприкінці війни Арнальдо перебирається з родиною до Мілана і починає працювати в заснованій Беніто газеті Il Popolo d’Italia, директором якої він згодом стане. Наразі ж Арнальдо відповідає за бухгалтерію. Відповідальність виняткова, зважаючи на те, що кошти видання тісно перепліталися з фінансуванням фашистського руху і політичної кар’єри Беніто. Так, гроші, зібрані через газету на підтримку легіонерів у блокадному Фіуме в 1919 р., пішли значною мірою на першу передвиборчу кампанію Беніто Муссоліні у Мілані. Що ж до джерел фінансування газети, це питання й донині залишається предметом спекуляцій.

В автобіографії маємо з цього приводу демагогічну фігуру, до якої брати Муссоліні вдаються регулярно, зводячи заплутану і суперечливу справу до простого «мені потрібна була газета […] Я зібрав кількох політичних друзів, які […], надихнувшись нашими ідеями […], знайшли кілька невеликих кімнат. Поруч була друкарня. Її власник погодився друкувати нашу газету за прийнятну ціну». Справді, чи варто уточнювати, що серед «кількох друзів» були не тільки політичні однодумці з числа італійських і французьких радикалів, але також російські та швейцарські фінансисти, італійські промисловці, ба, навіть німецькі промислові магнати – всі, кому війна, за народним висловом, не «вірьовка, а дійна коровка». Коханка – чи, за деякими документальними даними, перша дружина Беніто – і мати його першого сина Іда Дальсер свого часу віддала на підтримку політичних починань Муссоліні власні заощадження, продавши також свій косметичний салон. Згодом, покинута заради шлюбу з Ракеле Ґвіді, вона звинувачувала Муссоліні в отриманні коштів від французького уряду на пропаганду вступу Італії у війну, в чому Франція була кревно зацікавлена. Свої звинувачення Дальсер підтверджувала інформацією про конкретні дати і номери банківських переказів і рахунків. Як і в багатьох інших «слизьких» ситуаціях, майбутній дуче уникнув скандалу завдяки «корисним знайомствам».

Саме Арнальдо згодом обороняв брата від атак істеричної Іди Дальсер і влаштовував долю його первістка, Беніто Альбіно. (Згодом, після смерті дядька Арнальдо у 1931 р., Беніто Альбіно був позбавлений прізвища Муссоліні і так само, як його мати, став в’язнем психіатричної клініки, де помер у 27 років у 1942 р. Чи не тоді було започатковано каральну психіатрію?) Він же, Арнальдо, дбав про зближення Беніто з «офіційною» дружиною Ракеле. Той таки Арнальдо виступив згодом ініціатором знайомства Едди Муссоліні, старшої братової доньки й улюблениці, з Галеаццо, юним спадкоємцем клану Чіано, її майбутнім чоловіком.

З приходом Беніто до влади і встановленням тоталітарного режиму саме Арнальдо – аграрій за освітою і покликанням – очолює всю фашистську цензуру, обійнявши керівні посади у створених режимом численних інституціях з контролю за ЗМІ: Вищій комісії з питань преси, Національному інституті забезпечення журналістів, Італійській аудіорадіокомпанії, Анонімній видавничій спілці тощо.

Відома посередницька роль Арнальдо в організації вбивства Маттеотті. Ніколи не було доведено, що наказ віддав Беніто, але простежувалися зв’язки від виконавців до Арнальдо, до того, хто, за словами Беніто, був для нього «радше другом, ніж братом».

Арнальдо докладав зусиль для злиття інтересів фашизму і фінансово-промислового комплексу. Він рішуче боровся з розкольниками всередині фашистського руху.

Разом з тим Арнальдо не був слухняним виконавцем братової волі, і, не зазіхаючи на його лідерську роль, подекуди сам впливав на Беніто. Вважаючи себе глибокорелігійним католиком (що, втім, не перешкоджало йому виступати проти католицької Народної партії), Арнальдо наполягав на «духовності фашизму». Треба думати, саме він значною мірою прислужився здійсненню Примирення – налагодженню відносин між італійською державою і церквою, які зрештою були закріплені Латеранськими угодами, підписаними в 1929 р. держсекретарем Ватикану П’єтро Гаспаррі та прем’єром Італії Беніто Муссоліні.

Смерть сина від лейкемії вразила Арнальдо Муссоліні настільки, що, втративши інтерес до життя, за рік він сам помер від інфаркту. З 1931 р. Беніто залишається без свого найвідданішого помічника і порадника. Він на вершині своєї кар’єри, його влада в Італії є практично абсолютною: всі партії, крім фашистської, заборонені; конституційні обмеження диктаторської влади усунено; непокірний мафіозний Південь зламано (руками «залізного префекта» Чезаре Морі, якому дуче дав для цього необмежені права); популярність дуче в країні і світі виняткова.

На знак нового статусу він навіть поміняв резиденцію: уряд залишив Палаццо Кіджі – традиційне місцеперебування голови Ради Міністрів поруч з Палатою депутатів у Палаццо Монтечіторіо – і перебрався у Палаццо Венеція. Саме тут в 1931 р. Беніто дав знакове інтерв’ю газеті Daily Mail, в якому відкрито висловився про необхідність перегляду мирних угод Першої світової. З балкону палацу Венеція в Римі він звертатиметься до радісно збудженого народу, проголошуючи війни, в які невдовзі порине Італія. В Палаццо Венеція в 1931-му Муссоліні приймав Махатму Ганді. «В його присутності почуваєшся приголомшеним», – пригадував Ганді, хоча й не був з тих, кого легко вразити. Проповідника миру спантеличило те, що «мури коридору … були завішані різними типами холодної та іншої зброї. Навіть на стінах його кімнати немає ні картини, ні чогось на зразок, натомість сама зброя»[2].

Десь тут, у 1931-му, починається шлях до мілітаристської істерії, що привела Італію до руїни середини 1943-го і прокляття фашистського минулого, тим часом як до 1931 р. здійснилося все, що прихильники Беніто Муссоліні, хоч би як мало чи багато їх не було сьогодні, ставлять йому на заслугу і що ладні визнати навіть дехто з тих, хто засуджує Муссоліні та його фашизм. Блискучий історик і журналіст Індро Монтанеллі, нехай навіть іронічно усміхаючись, наводить як історичний факт: «…Прийшов Муссоліні і, треба визнати правду, навів лад». І вже як особистий спогад дитинства: «…Для людей мого покоління … фашизм був відкриттям моря і гір»[3]. (Гм… а скільки людей мого і попередніх радянських поколінь з приязним відчуттям пригадують «море і гори» піонерських таборів, Артек, символ радянського «щасливого дитинства».)

Отже, ким був Муссоліні до кінця 1920-х років, до моменту своєї найвищої слави? Автобіографія надає на це запитання певні відповіді, і значною мірою не тим, що в ній автор викладає, а тим, про що замовчує чи просто не згадує. А особливо – про кого не згадує, оскільки Муссоліні не споминає в тексті майже ні про кого з родичів, друзів, однопартійців, помічників, прихильників… Головним і практично єдиним, детально змальованим у книжці позитивним героєм є сам Беніто Муссоліні. Натомість у нього багато ворогів, інформацію про яких він теж подає дуже стисло, але на адресу яких завжди знаходить яскраві емоційні епітети. Навіть батьки дуче на початку «Мого життя» фігурують у вигляді ходульних батька-коваля «з сильними руками, великими та енергійними» і матері-вчительки, «спокійної, чутливої і водночас дуже сильної жінки». І, звісна річ, жодного слова про батьків запальний характер, про його люті атаки на ідеологічних противників з погрозами, знищенням майна і завдаванням тілесних ушкоджень.

Будь-яка деталізація життєвих обставин божества, таких, наприклад, як батьків алкоголізм, загрожує наближенням постаті героя до звичайної людської – з усіма людськими слабкостями і суперечностями. Батько-соціаліст, утім, цілком прийнятний у біографії сина, що сам починав як активний соціаліст і був головним редактором Avanti! – рупора соціалістичної партії. Але не варто заглиблюватись у батькове бачення соціалізму – радикального, саме такого, який згодом переміг в Італії на короткий час Червоного дворіччя (1919–1920 рр.) і на тлі якого і через криваві сутички з яким прийшов фашизм, щоб «запровадити лад і дисципліну» в країні. Пишучи про свій емігрантський період, автор автобіографії не уточнює, що у Швейцарії працював в основному кельнером, аби читач, бува, не став уявляти собі, як майбутній вождь подає клієнтам каву. Так само не заглиблюється він у батькові погляди, щоб ми, бува, не зауважили, що саме таких, як Алессандро Муссоліні, революційних соціалістів, частували згодом рициновою олією і кийком сквадристи Муссоліні.

Взагалі людина має право змінювати свої погляди. Елементарно підготовленого читача, можливо, не шокуватимуть відверті завіряння Муссоліні у любові до війни та його щира зневага до тих, хто її ненавидить. Але водночас читачеві цікаво зрозуміти, як до цих поглядів прийшов лівий екстреміст, котрий за часів італо-турецької війни 1911–1912 рр. (відомої в Італії як Лівійська війна) влаштовував блокади на залізниці, не пропускаючи військові ешелони. Як став консервативним реакціонером, душителем робітничого руху той, хто напередодні Першої світової війни впродовж Анконського Червоного тижня своїми запальними статтями підбурював народ до пролетарської революції. Логічне бажання знайти подробиці такої трансформації в автобіографії наштовхується не тільки на брак коментарів на цю тему, але й на майже повну відсутність згадок про цей період життя. Обставини ідеологічного перетворення залишаються загадкою, за якою має ховатися та чи інша брудна історія, оскільки всі такого роду прогалини у Муссоліні – а їх у тексті автобіографії чимало – означають його бажання приховати незручну правду.

Зрештою, не слід сподіватися від такого автора, як Беніто Муссоліні, об’єктивного змалювання подій. Навіть у розділі, присвяченому Першій світовій війні, яку він обожнює, всі прикрі деталі оминаються: «Час витер з пам’яті чимало подробиць».

Натомість додалися нові, невідомі реальній дійсності факти. Так, ми дізнаємося, що поранення старший капрал Муссоліні дістав під час нещасного випадку в траншеї, коли обстрілював ворожі позиції. Насправді нещасний випадок стався під час навчань. Але ж на фронті, в період кровопролитних боїв на Карсі! І звання старшого капрала Муссоліні перед тим отримав, згідно з рапортом командування, за «взірцеву бойову діяльність, войовничість, психологічну витримку, зневагу до труднощів, завзятя, зразкове виконання своїх обов’язків, першість в усіх діях і мужність». Здавалося б, чи варто ще прибріхувати щодо обставин поранення, яке так чи інакше сталося на фронті?

Не тільки варто, а й необхідно, оскільки в біографії ідеального героя все має бути ідеальним. Якщо він скрипаль, то маємо здогадатися, що віртуозний, якщо пілот і автомобіліст, то бездоганний. Міг би, звісно, розповісти про свій перший автомобіль славетної марки Едоардо Б’янкі-15, але… Взагалі-то Маргеріта Сарфатті, тогочасна коханка Муссоліні та автор книжки про нього, подарувала машину не йому, а благодійному фонду. Розкішні машини і породисті коні відтак завжди будуть коштовними подарунками, в яких Муссоліні не відмовлятиме собі впродовж решти життя.

Муссоліні побіжно згадує про падіння літака, який він пілотував, і про тяжку автомобільну аварію на залізничному переїзді – але, звісно, вони сталися тільки через фатальний збіг обставин: доля завжди веде міфічних героїв до слави через труднощі і випробування. Інша річ – суперники; вони не мають права бути сильнішими за напівбога, ба, навіть рівнею йому. Тому, згадуючи про свої дуелі, він зупиняється на двобої з Чікотті, припиненому через серцевий напад у суперника, але й словом не прохоплюється про дуель 1915 р. в Мілані з журналістом Клаудіо Тревесом, який замало не відрубав вухо доти нездоланному фехтувальникові Муссоліні.

Обставини численних замахів на Муссоліні можуть видатися дуже неповними тому, хто довіриться в їх поясненні авторові «Мого життя». Справді, якийсь «пересічний соціаліст» Тіто Дзанібоні, будучи «наркоманом», пристав, за доволі скромну суму, на замовне вбивство… Може, Муссоліні просто забув, не упізнав колишнього співробітника власної газети Il Popolo d’Italia? Навряд чи, оскільки Тіто Дзанібоні був, нехай не дуже послідовною, але аж ніяк не пересічною особистістю. Інтервентист, ветеран війни, бойовий офіцер, а по війні – прихильник військової кампанії д’Аннунціо, згодом він став членом Соціалістичної партії, від якої був обраний депутатом у 1921 р. Саме того року відбулася спроба примирення фашистів і соціалістів і був укладений пакт, серед підписантів якого фігурували і Беніто Муссоліні, і Тіто Дзанібоні. (Муссоліні, побіжно згадуючи про невдачу тієї спроби примирення, киває на соціалістів – аж надто неприємним має бути для нього спогад про пов’язане з пактом обурення як низової фашистської маси, так і місцевих «ієрархів». «Хто зрадив раз, зрадить вдруге» – закидали йому плакати в Болоньї.)

Дзанібоні ж став на виразно антифашистські позиції після вбивства Маттеотті, з яким зблизився на партійній роботі. Тіто брав активну участь у пошуках тіла Маттеотті; розкопав якоїсь ночі тридцять могил на римському цвинтарі Кампо Верано, перевіряючи одну з версій, і був у розпачі, коли нарешті в Квартареллі знайшли труп лідера партії. Тож, історія про кілера-наркомана не тримається купи.

Визначення «одержима англійка» так само не надто вичерпно характеризує 50-річну дочку лорда, канцлера Ірландії, яка відстрелила дуче носа, зробивши два влучних постріли з п’яти, так само, як визначення «жалюгідний тип» заледве доречне у випадку з Джіно Лучетті, який невдало метнув у нього бомбу. Як неправда те, буцімто Муссоліні «не надав надмірного значення цьому епізоду». У нього були всі підстави підозрювати, що за Лучетті стояли Arditi del Popolo (ардіті), тобто ті з ветеранів італійських штурмових загонів піхоти часів Першої світової війни, що влилися не у фашистський рух, а в опозиційні йому сили (їхнім символом була сокира, що розрубує лікторський фашіо). Шукаючи докази змови, поліція заарештувала матір Лучетті, його брата і сестру, його давніх каррарських друзів і навіть його сусідів з готелю. Вінченцо Балдацці, один з ардіті, був засуджений за те, що передав Лучетті зброю. Далі слідство у розплутуванні змови не просунулось, оскільки Лучетті виїхав з Італії потайки до Франції, де переховувався від фашистів, з якими мав давні рахунки. Тож, імовірні його зв’язки губилися за кордоном. Муссоліні всупереч тому, що стверджує в автобіографії, надав «цьому епізоду» величезного значення. Щойно діставшись своєї резиденції, палацу Кіджі, він з балкона, під яким уже зібралась юрма, виголосив одну зі своїх запальних промов. У ній він звертався скоріше до уряду Франції, звинувачуючи його за те, що терпить на своїй землі антифашистів, і закликав Францію покінчити з нечуваною толерантністю до злочинних елементів, якщо вона хоче «зберегти дружбу з італійським народом – дружбу, яку випадки такого роду можуть поставити під фатальну загрозу». Через посла Камілло Романо Авеццану він зажадав екстрадиції італійських емігрантів з Франції, на що та відповіла ввічливою відмовою.

Якщо Муссолліні дуже скупо змальовує замах Лучетті, не бажаючи визнавати масштаби опозиції фашистському режиму, то у разі найбільш загадкового замаху – того, що стався у Болоньї, – причини лаконізму висловлювань геть інші. Він не уточнює, що «молодий анархіст» Антео Дзамбоні, який стріляв по його машині, був насправді 15-річним хлопчиком, не дуче розвиненим інтелектуально (в родині мав прізвисько Патата – Картоплина) і цілковито лояльним до режиму, одним з молодих фашистів Болоньї. Він ні мотивів не мав для замаху, ні самостійно спланувати його не був здатний. Муссоліні туманно натякає, що той був «нацькований таємничими заколотниками». Оце й усе: «Стримати натовп, охоплений гнівом, виявилось неможливо»; «Юрма» лінчувала «молодого анархіста».

Натомість неточності в цій делікатній справі здатні поставити крапку там, де є місце для знаку питання. Дзамбоні насправді був роздертий на місці, але не юрмою, а своїми товаришами-фашистами із загону болонського подести[4] Леандро Арпінаті і міланськими штурмовиками. Саме через цю обставину у слідства виникла підозра щодо причетності до замаху місцевих фашистських ватажків, зокрема того ж таки Леандро Арпінаті. Згодом підозра впала на таких сподвижників Муссоліні, як кремонський ієрарх і генеральний секретар партії Роберто Фаріначчі. Скандал у разі розкриття змови у вищих фашистських колах видався режиму загрозою настільки фатальною, що справу закрили, обмежившись засудженням батьків Патати на 30-річне ув’язнення за погане виховання сина, а його двох старших братів – до заслання на острови.

Читач автобіографії Муссоліні взагалі майже не зустрічає імен визначних фашистів, навіть тих, котрі перебували поруч з ним у найскладніші моменти. Лише побіжно згадуються ієрархи і квадрумвіри Мікеле Б’янкі, Італо Бальбо, Чезаре Марія де Веккі або той таки кремонський Фаріначчі. Тож марно чекати розповіді про внутрішньопартійну боротьбу, яка неодноразово ставила Муссоліні у лави поміркованої меншості, допроваджуючи дуче до радше фіґлярських погроз скласти з себе повноваження (одна з таких ситуацій – згадувана вище історія Пакту примирення із соціалістами).

Версія про те, що Дзамбоні «підставили», намовивши його на замах, а, можливо, просто кинувши пістолет йому під ноги, після того як хтось інший – за деякими версіями, близький до Фаріначчі фріульський штурмовик Маріо Кутеллі – здійснив постріли, залишається неспростованою до сьогодні і увічнена в одному з епізодів «Фільму про кохання і анархію»[5] Ліни Вертмюллер.

На трупі забитого Картоплини судовий медик знайшов 14 кинджальних (культова зброя ардіті) ран, одне вогнепальне поранення і сліди удушення. Муссоліні у промові публічно засудив лінчування підлітка: «Цим варварським актом, який я не схвалюю, Італія аж ніяк не довела своєї цивілізованості». Гіркі слова! Хтозна, наскільки щирі. Фото тіла лінчованого Дзамбоні жахливі і неухильно змушують пригадати інші фото, пізніші – з площі Лорето. Ці світлини ще жахливіші: розтерзані, напівоголені трупи Беніто Муссоліні і Клари Петаччі, які копали ногами, на які плювали і мочились у квітні 1945-го ті італійці, з яких чимало, дозвольмо собі припустити, у 1926-му вітали дуче як нового цезаря.

На час написання автобіографії Муссоліні не повірив би в таке нізащо. В Італії зростало покоління, що виховувалося на засадах поклоніння дуче Муссоліні – поклоніння в буквальному сенсі. Наочних свідоцтв не бракує. З огляду на стислий формат передмови наведемо, бодай, один з найвиразніших. Філософ та анархіст Камілло Бернері (разом з багатьма іншими антифашистами-некомуністами забитий сталіністами у 1937 р. в Іспанії) у книжці «Муссоліні великий актор» цитує молитву, якою починали навчальний день в італійських школах Туніса. Молитву було опубліковано 25 липня 1927 р. в профашистській на той час щоденній газеті Tribuna як взірець для наслідування: «Вірю в єдиного Бога – творця Чорних Сорочок. І в Ісуса Христа, його єдиного захисника. Наш Спаситель був зачатий доброю вчителькою і роботящим ковалем. Він був хоробрим вояком і мав ворогів. Зійшов у Рим, і на третій день відновив Державу. Піднісся на високий престол і сидить по праву руку від нашого Монарха. Звідти прийде він судити більшовизм. Вірю в мудрі закони, причастя громадян, відпущення гріхів, відродження Італії, вічну силу, нехай буде так».

Анрі Беро, французький письменник, засуджений по війні за співробітництво з нацистами, 1929 р. писав у книзі «Те, що я побачив у Римі»: «Муссоліні всюди, в зримих образах, жестах і словах […] більше, ніж Ленін у Москві». Порівняння, напевне, достатньо красномовне, принаймні для читачів старшого покоління.

Але Муссоліні 1920-х, мабуть, таки не перевершив Леніна 1920-х за рівнем кривавого терору. Муссоліні, на відміну від московського тирана, взагалі рідко віддавав прямі накази про вбивства, і, можливо, в ті часи не сприймався як кривавий диктатор. Чезаре Россі, одіозний організатор «фашистської Чека», причетний до вбивства Маттеотті, даючи інтерв’ю журналістові Карло Сільвестрі, був змушений переконувати його: мовляв, «ці ідіоти [лідери опозиції] помиляються, якщо гадають, що Муссоліні виголошує свої погрози лише як риторичні фігури. […] Муссоліні цілком готовий свої погрози здійснювати».

Сам Муссоліні виголосив одну з таких погроз після того, як Джакомо Маттеотті опублікував у 1924-му своє викриття «Один рік фашистської влади». Розлючений дуче у власній газеті Il Popolo d’Italia заявив тоді: «Що ж до Маттеотті, […] нехай начувається, бо після всіх ницостей, що він написав і підписав, якогось дня йому можуть розвалити голову – і по-справжньому розвалити, нехай тоді не нарікає».

За версією «Мого життя», нічого такого не було: просто «одного дня Маттеотті зник з Рима». Вбивства взагалі начебто й не було: судові медики, за викладом Муссоліні, «стверджували, що смерть була спричинена не кримінальними діями, а травмою» («травмою» очевидно вважається удар кинджалом, від якого загинув Маттеотті). Щоправда, тут же читаємо про «арешт винних»… Серед причетних виявився той таки Чезаре Россі, якому спершу було доручено розслідування. Але причетність Муссоліні не було доведено ніколи, імовірно саме тому, що прямого наказу він таки не віддавав.

Сам Муссоліні на сторінках автобіографії ніяк не виправдовується, оскільки просто не згадує про обставини, які передбачали б необхідність робити це. Але слід зазначити: він змальовує деякі інші обставини – і в цьому, можливо, певна цінність його тексту, – про які неохоче згадує сучасна офіційна історіографія. Йдеться головним чином про два послідовних періоди італійської історії – Червоне дворіччя і Похід (Марш) на Рим. Захоплення фабрик робітниками по всій Італії і хвиля анархістських і комуністичних збурень по всій країні у 1919–1920 рр. призвели до тотального хаосу і масових кривавих сутичок, створивши те політичне і економічне тло, на якому став можливим прихід до влади фашистів. Ті й почали «наводити лад» у країні, розгромлюючи робітничі осередки, тероризуючи «лівих» активістів і придушуючи страйки та маніфестації. Насильство і криваві акції фашистів у цей період, який завершився приходом фашистів до влади, сьогодні значною мірою затінює історично нереалізовану загрозу перемоги в Італії більшовизму. Але, ймовірно, читачеві буде цікаво замислитися над деякими фактами, які наводить автор «Мого життя» – висвітленими, як завжди, однобоко, але вартими уваги. Різанина в Емполі і Казале-Монферрато, теракт у театрі «Діана» і трагедія в палаці Аккурсіо в Болоньї, подробиці загальнонаціонального страйку 1920 р., напевне, змальовують історичну атмосферу народження фашизму того часу точніше, ніж блискуча комедія Діно Різі 1962 р. «Похід на Рим». До шедевру італійського кіно претензій немає, навпаки – без художнього осмислення історія видається неживою. Але, на жаль, сучасна історіографія цього періоду певною мірою теж обрала версію художніх жанрів. Зокрема, фашистський державний переворот в Італії 1922 р. сучасні історики схильні інтерпретувати у стилі італійської комедії – більшою чи меншою мірою як спонтанну авантюру, похід голодного люмпену, мародерів і задурених невігласів, що мріяли наїстись досхочу і принагідно привели до влади своїх хитрих підбурювачів, а сталося це суто через слабкість уряду.

У цьому контексті автобіографія Муссоліні є цінним історичним джерелом, попри те, що книгу, звісно, треба сприймати дуже критично. Одак саме з неї стає зрозумілим кінематографічний успіх перевороту, який готувався надзвичайно серйозно і ретельно, з попереднім придушенням імовірних вогнищ спротиву, за гарантованого прихильного невтручання війська. Мобілізація бойових загонів проводилася конспіративно, під прикриттям всеіталійського фашистського конгресу в Неаполі. На Рим виступали трьома чітко визначеними маршрутами – вздовж Тірренського та Адріатичного узбереж і з Неаполя. Надзвичайно вдало було обрано Анкону як центр стратегічного керівництва і координації; було забезпечено логістику і зв’язок; міста окупувалися за ленінською тактикою – залізнична станція, пошта, телефон, електроцентраль. Немає підстав не довіряти авторові «Мого життя» щодо правдивості цих фактів, так само, як не є перебільшенням рівень хаосу і безнадійність глухого кута, в якому перебувала на той час країна, хоча інтерпретація картини, зрозуміло, залишається суб’єктивною. Підвищена емоційність Муссоліні – його вроджена риса – не дозволяє йому приховати реакцію на запрошення короля прибути до Риму для формування уряду. Дуче був сам дещо спантеличений таким швидким і цілковитим успіхом. Але не слід з цього робити висновок, буцімто перемога фашистів була аж такою непередбачуваною.

Як завжди, ми не знаходимо у Муссоліні згадки про таємну підкладку Походу на Рим, а саме про те, як за лічені дні до Маршу в редакцію Il Popolo d’Italia навідалася група представників крупних міланських підприємців і банкірів, залишивши Муссоліні 20 мільйонів тогочасних лір (близько 17–18 мільйонів євро сьогодні). Великий капітал повірив у фашизм; і фашизм, прийшовши до влади, забезпечить йому необхідні закони і місця у Парламенті й Сенаті. Так, власник Fiat Джованні Аньєллі стане сенатором, виробник гуми Альберто Піреллі – економічним радником дуче і посяде впливові державні посади; адміністративна рада Комерційного банку Італії буде представлена дев’ятьма місцями в Сенаті і одним у Парламенті, Кредитний банк Італії – сімома сенаторами і трьома депутатами; Банк Риму – двома сенаторами і чотирма депутатами. По-справжньому ставки, зроблені капіталістами на Муссоліні, окупляться з початком Ефіопської війни і мільярдними державними воєнними замовленнями Fiat, Pirelli та іншим інвесторам фашизму.

Взагалі працюючи як перекладач над текстом цієї книжки і водночас зіставляючи його з історичними даними, я умовно розділив рукопис на три великі частини. Гадаю, цей поділ дозволяє ліпше зрозуміти еволюцію особистості Муссоліні, перший етап якої охоплює період до Походу на Рим.

Жодні лакуни, перекручення, недомовки і вигадки, якими сповнена ця частина «Мого життя», не можуть приховати істинної постаті надміру амбіційного і честолюбного екстраверта, часом істеричного, безпринципного в досягненні своїх цілей. Вульгарного самоука, однак жадібного до знань і «культури», якою він напаковує себе і якою прагне максимально скористатися. Екзальтованого Муссоліні важко уявити щирим, але емоційним – так. В автобіографії він цілковито оминає тему особистого і родинного життя, намагається натякати на свій мало не аскетизм, в який читач навряд чи повірить. І правильно. Двожонець (він одружився на Ракеле Ґвіді, не розлучившись с Ідою Дальсер), котрий постійно змінював коханок, яким встигав зраджувати тут і там, він не вмів управляти своїми почуттями. Важко визначити, де закінчувалася природна екзальтованість Беніто і починався його непересічний драматичний талант. Просячи у батька та його другої дружини дозволу одружитися на молодшій батьковій падчерці – формально своїй зведеній сестрі Ракеле, з якою познайомився, коли та була ще школяркою (вчителював замість хворої матері-вчительки), Беніто витяг револьвер і наставив його на суджену. Він заявив, що застрелить її і себе, якщо вони не погодяться. Дозволу він не отримав, але всі залишилися живі. Перша дочка Беніто і Ракеле – Едда – народилася поза шлюбом. Побрались її батьки, аж коли Беніто Муссоліні перебував у шпиталі з пораненням ніг у 1915 р.

Більш-менш переконливі джерела приписують Муссоліні з десяток дітей поза тими п’яти, що він мав з Ракеле, і близько шести десятків коханок. Звісно, перелічувати їх на цих сторінках немає сенсу. Але останнє кохання – до Клари Петаччі – тривало з 1932 р. до останніх трагічних днів, які та свідомо поділила з ним. Воно було так само несамовитим, як початок історії з Ракеле. «Я кохаю тебе з усього серця; аромат твоїх поцілунків оглушує мене; коли дивлюсь у твої очі, я читаю глибини твоєї душі – весь світ зникає тоді, я забуваю всіх і вся; я живу тільки тобою і для тебе», – звіряється Муссоліні Кларетті у телефонній розмові 1937 р. Старша дочка Едда та її чоловік, міністр іноземних справ Ґалеаццо Чіано, за яким стояв могутній клан на чолі з адміралом, підприємцем-мільйонером, міністром і головою Палати депутатів Костанцо Чіано, ставили закоханим усі можливі перешкоди, вдавалися до інтриг, провокацій і дифамацій, щоб запобігти піднесенню до вищих верств клану Петаччі. Але дуче ставив свою пристрасть понад усі інші інтереси. Хоча й не без того, що впродовж свого пристрасного співжиття з Петаччі залюбливий дуче, водночас з випадковими зв’язками, переживав бурхливі історії кохання. Зокрема, до Магди Фонтанж, журналістки французького видання Le Matin, яка виявилася агентом французької розвідки[6]. Навряд чи таку поведінку схвалив би будь-хто з його колег-диктаторів. Ленін, Гітлер, Франко, Сталін не відмовляли собі у задоволенні особистих бажань, але й не дозволяли собі захоплюватися. Можливо, їм бракувало божественного самоусвідомлення: вони, хоча й всесильні, але тільки тирани, а Муссоліні, римський кесар нового часу, великий деміург. Звісно, усвідомлення цього статусу прийшло згодом, по здобутті абсолютної влади, проте розвинулося воно з тих рис, які помічаємо у Муссоліні ще за часів зародження фашизму.

Саме у той період Беніто відкриває себе. Чи, радше, відкриває в собі те, що нині заведено називати харизмою. У словах, написаних уже згодом, у 1928-му, про події перших великих вуличних сутичок фашистів з «лівими», все одно відчувається тодішнє здивування, несподіване усвідомлення масштабів власної влади над людьми: «Я мав на своїх бійців неймовірний вплив, на межі містичного»; «…Я міг би оголосити генеральну битву. […] Вони дивилися на мене як на вождя, чиє слово було законом». Він блискучий промовець – це визнають навіть його вороги, хоча й закидають йому вульгарність і схильність до демагогії. А що вже прихильники, то ті присвячували цілі розділи у своїх книжках «усмішці Муссоліні», «жестам Муссоліні» тощо. Він зізнається, що ретельно студіював «Психологію натовпу» Гюстава Лебона, але в особистості дуче є щось таке, чому неможливо навчитися з книжок. Футурист Еміліо Сеттімеллі згадує, яким побачив Муссоліні у 1918 р., «в день перемир’я, в редакційній кімнаті, переобладнаній на фортецю, тим часом як він віддавав накази своїм ардіті, тримаючи револьвер на столі. В ньому є щось живописне, що зачаровує. Італієць, який досконало зрозумів італійців».

Тож, у першій частині «Мого життя» за постаттю, яку любовно змальовує сам Муссоліні (чи то, пак, обидва Муссоліні), ми бачимо його таким, яким він був тоді насправді, з усіма – вже доволі очевидними – вадами і з усіма тими рисами, які навряд чи можна назвати позитивними. Саме ці риси характеру допомогли йому здійснити завдання, що їх він поставив собі чітко і недвозначно. І головне з них – влада.

У другій частині, як уже відзначалося, маємо свідчення з перших рук – історично цінне, попри свою суб’єктивність – про здобуття влади як такої.

А далі – ще кілька розділів, в яких йдеться вже про ті звершення фашизму, котрі й дотепер чимало людей як в Італії, так і поза її межами, схильні визнавати великими, так би мовити, віддаючи належне якимсь «ліпшим аспектам фашизму». Хоча, звісно, треба бути такою одіозною особою, як Сільвіо Берлусконі, щоб у день пам’яті жертв Холокосту заявити в інтерв’ю, що «расистські закони були найбільшою провиною вождя Мусолліні, який у багатьох інших справах зробив доволі доброго». Водночас уже цитований Індро Монтанеллі говорить про нібито «кількох Муссоліні, а не одного», протиставляючи Муссоліні-реформатора Муссоліні-диктатору.

Справді, хоч би як скептично ми не оцінювали економічну політику Муссоліні – з показовим спалюванням «зайвих» грошей, збиранням золотих обручок у населення тощо, з економічної кризи країна таки вирвалася. Хоч би якими недосконалими не здавалися соціальні реформи, але страхування від профзахворювань, нормований робочий день, захист материнства, опікування сиротами, допомога інвалідам і безробітним, пенсії, громадські роботи, доступні бібліотеки і спорт – все це і багато іншого – набагато ліпше, ніж відсутність переліченого. Чимало з того, що було зроблено і засновано в перші роки режиму – освітня реформа, культурні і навчальні заклади, університети, дослідні інститути, італійська Академія[7], кіностудія Чінечітта, телебачення та ін. – функціонує в Італії й досі. Натомість не стало епідемій малярії і туберкульозу.

В автобіографії немає про меліорацію у державному масштабі, що покінчила з отруйними Понтійськими болотами на південь від Рима, малярійними болотами на Сардинії. Хоча побіжно згадується про нові міста. І це правда – з’явились нові «ідеальні» міста і колгоспи, інші новобудови фашизму. Прихильники і послідовники Муссоліні складають для тих, хто відчуває ностальгію за режимом (такі завжди знаходяться), збірки на кшталт «Сто добрих справ Муссоліні». Чому ж, коли переглядаєш ті збірки, починає нудити десь уже на десятій-двадцятій справі?

На момент написання «Мого життя» ще не підписано Латеранські угоди з Ватиканом, історичне Примирення, але автор пояснює свою політику щодо релігії. На відміну від радянського колеги, він не боїться впливу Христа на маси. Чому? Геніальний поет, художник і сценарист, котрий писав для Фелліні і Тарковського, Тоніно Ґверра у фантасмагоричній замальовці «Похорони Муссоліні, якби той виграв війну» дає відповідь: «…Відправу проводить сам папа – маленька біла мушка, що рухається навколо велетенського катафалка».

Культ Муссоліні, культ будь-якого, напевне, диктатора, має два аспекти – він переконує маси у божественності вождя і переконує (чи остаточно переконує) в цьому самого вождя. Про це читаємо між рядками останніх розділів книжки. Про це йдеться в останньому розділі. Проголошуючи себе слугою народу, Муссоліні пише: «Я відчуваю, що всі італійці розуміють і люблять мене. Я знаю, що гідний любові тільки той, хто не обмежений слабкостями, суперечностями…». Ми розуміємо, хто не має слабкостей, хто не має жодних вад. Це не може бути людина. І Муссоліні щирий у цьому. Він «наділений неупередженістю і повнотою віри», віри у свою непогрішимість. Він втрачає зв’язок з реальним життям і починає жити в міфі, назва якого «фашизм» і в який він вірить з усією «повнотою». Він вірить у благоденство італійського народу, піддаючи його несправедливим випробуванням і кидаючи у вир чужих воєн, вірить, що він маніпулює Гітлером, сам потрапляючи в дедалі більшу залежність від свого божевільного учня.

Нетривала мить прозріння настане, коли в 1943 р. його самого, усунувши від влади, вишлють під нагляд на острів Понца, куди він доти відправляв на заслання дисидентів і гомосексуалів. Раптом дуче починає помічати, що шляхи і водогони не побудовано, бо бюджетні гроші розкрадено, що в країні голод, брак найелементарнішого… Після звільнення німцями, змушений під тиском з боку фюрера продовжувати виставу, що набуває виразних рис трагіфарсу у вигляді Соціальної республіки, він знову і до останнього чіплятиметься за свій міф.

В інтерв’ю газеті Libero від 20 квітня 1915 р. Елена Курті, одна з численних позашлюбних дочок Муссоліні, яка була з ним поруч того дня, коли вони потрапили до рук партизанів у Донго, розповідає, що німці запропонували Муссоліні пересісти в їхню машину, нібито для того, щоб – коли що станеться – вороги не впізнали дуче. «Італійці зрадили мене, то варто довіритися німцям», – сказав він доньці. Насправді, як засвідчили подальші події, німці, найімовірніше, хотіли мати предмет для торгу в разі перемовин з партизанами, принаймні, саме так вони, зрештою, скористалися з дуче.

Напевне, тут доречно нарешті сказати про таємницю Муссоліні, пов’язану як з останнім періодом його життя, так з тим, що він зазвичай замовчує в автобіографії.

10 липня 1929 р., звертаючись до міланських ієрархів, дуче виголосив одну зі своїх колоритних фраз: «Фашизм – це скляний будинок, в який усі можуть і повинні зазирати». Насправді, сам він ніколи і нікому не довіряв (принаймні, до згаданого вище епізоду з німцями).

Анжеліка Балабанова, російсько-італійська соціалістка україно-єврейського походження, коханка Муссоліні за часів його перебування в Лозанні в Швейцарії, а згодом його помічниця в Avanti! розповідала, що він «мав звичку надзвичайно дбайливо зберігати будь-який документ, статтю, листування тощо, здатні рано чи пізно зашкодити цьому чи тому ворогові, яких у нього не бракувало у робітничому русі.

– Навіщо ви зберігаєте всі ці папери? – часто запитувала я у нього.

– Навіщо? – повторював він зі сміхом, і очі його сяяли м’яким світлом. – Готую свої досьє. Рано чи пізно, вони стануть мені у пригоді».

Ця звичка стала невід’ємною рисою дуче. Він збирав компромат завжди і на всіх, не тільки на ворогів – на королівську родину, членів свого уряду, своїх товаришів і поплічників, насамперед на Авґусто Тураті, Роберто Фаріначчі, Костанцо Чіано, Леандро Арпінаті та ін. Їхні сексуальні вподобання, їхні фінансові афери і зв’язки – всі ці дані збирали для дуче спецслужби, і він дбайливо зберігав їх у власному архіві.

27 квітня, на момент свого затримання партизанами, Беніто Муссоліні мав з собою дві шкіряні торби, напхані таємними документами – то були «вершки» його архіву, які мали забезпечити йому змогу шляхом шантажу виторгувати собі особисту недоторканість, шанс нового життя і… нової політичної кар’єри (?!).

Вміст шкіряних торб було описано. Відомо, зокрема, що в одній з них, на чотири відділи, було 350 документів у теках, 1,6 мільйона лір банкнотами і 160 фунтів золотом. Теки з документами були підписані «Муссоліні. Таємно». Одна з них містила зібрані таємними службами факти про сексуальне життя наступника італійського трону, принца Умберто, інша – листування Муссоліні з Черчиллем. Перша з них важила 4,8 кг, інша – 5,4 кг. З усією очевидністю, таємне листування з прем’єром Великобританії, останні кореспонденції в якому, за деякими свідченнями, датувалися 1943 р., переважувало компромат на принца Умберто не тільки за масою. Переважувало навіть так зване золото Донго – золото і коштовності, які везли з собою ієрархи і нацисти у напрямку швейцарського кордону та які потрапили до рук тих самих партизанів. Переважувало, оскільки кривавий детектив зі зникненням його учасників, з трупами в озері Комо, несподіваними смертями в лікарнях і деінде, таємними зустрічами і пропозиціями у мільйони фунтів пов’язаний саме з документами з течок «Муссоліні. Таємно».

Напевне, ніхто ніколи не дізнається достеменно, що було в тому листуванні, знищеному на сьогодні разом з низкою людей, яким «пощастило» тримати ті документи в своїх руках. З певною імовірністю у листах за 1940 р. Черчилль пропонував дуче, за збереження нейтралітету, певні території чужих країн, зокрема історично савойську Ніццу, Корсику. За менш імовірними, але досі незапереченими свідченнями, у листах пізнішого періоду британський прем’єр радив Соціальній республіці об’єднати зусилля з силами союзників, щоб зупинити радянське просування на Балканах. Черчилль відчайдушно шукав способів протистояти загрозі більшовизму, але, вбачається, у випадку з Муссоліні він звернувся не за адресою.

Напевне, диктатори бувають гірші або ще гірші. Декому, як показує життя, вони навіть бувають «у чомусь добрі». Але в них є одна спільна риса. Деміург Муссоліні, автор «ста добрих справ», найбільше пишався тим (читач знайде неодноразові свідчення тому в тексті «Мого життя»), що об’єднав італійський народ суспільно, морально, політично, ідеологічно. Внаслідок 20-річного існування фашизму як влади Італія опинилася на порозі цілковитої руїни і в стані фактичної громадянської війни – на суспільному, моральному, політичному та ідеологічному ґрунті, роз’єднана, можливо, як ніколи доти. Дійсно, у диктаторів є одна спільна риса: в результаті їхньої будівничої діяльності – згадаймо цитований на початку сонет П.Б. Шеллі – «нічого не лишається. Навколо руїни поваленого колóса у безкрай пласка і гола пустеля простяглась».

Володимир Чайковський