Читать книгу Моє життя - Беніто Муссоліні - Страница 6

Моє життя
Розділ 4
Війна та її вплив на людину

Оглавление

Я пишу про війну і про свій досвід у війні та з війною. Я описую поширені хибні уявлення про війну. Я викладаю свої переконання щодо війни. І я пишу про війну з двох точок зору, а саме – світової політики і реальності окопів, в яких бував і в яких зазнав болісних гризот.

Я не можу говорити про еволюцію свої поглядів і своїх вражень від війни, не згадавши про те, як моя нація вступила у війну, як я відчув війну і як я війну сприйняв. Моя психологія була італійською психологією. За нею я жив, і не можу цього перекреслити.

Безглуздо вважати, буцімто війна прийшла без провіщень, як цілковито новий досвід.

Європейська війна, що спалахнула раптово в 1914 році, в період позірного економічного і морального спокою, не була несподіваним поверненням до варварства, в чому намагались і досі намагаються переконати людей чимало оптимістів від соціалізму і ті, хто вірив у демократію. Ми не повинні забувати, що в 1905 році Росія вела проти Японії тривалу і страшну війну. У 1911 році була війна в Лівії. У 1912 і 1913 роках дві Балканські війни привернули увагу Європи до долі народів цього півострова. Ці війни характеризувалися надзвичайно драматичними подіями – такими, як Люлебургазька операція і облога Адріанополя.

Проста істина полягає в тому, що інтенсивний воєнний дух оповивав усю Європу. Все дихало невловимим невідступним відчуттям того, що ми на зорі нового трагічного періоду в історії людства. Початок цієї великої історичної події – світової війни – був неминучий. Масштабний процес розвивався, втягуючи народи і континенти. Змушував десятки мільйонів людей жити в окопах, щоб упродовж багатьох років трагічного конфлікту оспорювати в боях кожен сантиметр кривавого театру війни. Мільйони смертей і травм, перемог і поразок, заплутані інтереси, моральність та аморальність, дух образи і ненависті, дружні зв’язки і розчарування… Весь цей хаотичний і пристрасний світ, що творив і переживав велику війну, становив частину циклопічного цілого, яке надто складно зрозуміти, визначити, змалювати у простих автобіографічних спогадах, як ці.

Коли розважити, що сама тільки Німеччина вже опублікувала шістдесят офіційних книг про війну, і взяти до уваги, як багато матеріалів видали або ще видадуть інші країни, можна заблукати в лабіринті припущень і здогадів. У націях, що зазнали поразки, ця величезна плутанина привела до моральної дезінтеграції та інтелектуального скептицизму, з якого народжується філософія дійсності.

З огляду на це, переходжу до вражень, до спогадів. Напружуючи пам’ять, я відновлюю логічну лінію, що йде паралельно моїм думкам і моїм вчинкам – розмаїту картину, що включає незліченні взаємопов’язані події найбільш смутних часів в історії людства, події, від яких я аж ніяк не залишався осторонь.

Трагедія в Сараєво, вбивство ерцгерцога Франца Фердинанда, спадкоємця австро-угорського престолу, та його дружини, зумовило панічні відчуття в громадській свідомості по всій Європі. Зауважимо, що я на той час був редактором щоденної міжнародної соціалістичної газети. Особливо болісне враження справила на європейські нації блискавичність трагедії. Я відзначив тоді математичну ефективність організацій, які зробили можливим успішне здійснення замаху, попри всі виняткові заходи безпеки, вжиті австро-угорською поліцією. Я зрозумів, що Європа сприймала з розумінням неспокій Сербії щодо старої Габсбурзької монархії: після анексії Австрією Боснії і Герцеговини цей регіон ніколи вже не мав ні хвилини спокою. Сербський менталітет, що розвивався і розвивається уздовж підземних тунелів таємних товариств, час від часу влаштовував Австро-Угорщині неприємні несподіванки, і велику імперію діймали ці сюрпризи – але не більше, ніж мухи чистокровного жеребця.

Однак події в Сараєво, як мені здалося, стали останньою краплею, що переповнила чашу. Всі розуміли, що Австрія реагуватиме. У жорсткий спосіб! Усі посольства, всі розмаїті політичні партії Європи усвідомили серйозність трагедії, а також імовірність жахливих наслідків. Вони гарячково взялися до пошуку можливих розв’язань. А ми на це споглядали!

В Італії вбивство в Сараєво відгукнулося тільки гострою цікавістю до подальших новин. Навіть коли трупи ерцгерцога та його дружини були доставлені в затоку Трієста, яка всю ніч залишалася яскраво освітленою великими факелами, це справило на італійців – навіть тих, що досі жили під австрійським пануванням – враження не глибше, ніж було б у них від ефектного фіналу театральної вистави.

Франц Фердинанд був ворогом Італії. Я був переконаний, що він завжди недооцінював нашу націю. Він нездатний був почути биття сердець етнічних італійців, що перебували під його прапором. Він не міг оцінити вагу етнічної свідомості. Він плекав мрію про монархію, в якій злилися б воєдино три етноси. Етноси, які, на мою думку, важко поєднати. Франц Фердинанд насолоджувався демонстрацією своєї антипатії стосовно Італії. Він цікавився італійськими справами тільки у надії знайти можливе розв’язання проблеми, пов’язаної зі світською владою Папи. Кажуть, в атмосфері цілковитої таємності, в середовищі свого двору і своїх релігійних радників, він обмірковував ідею створення Папського міста в Римі з виходом до моря!

Хоча, подібно до мене, він був глибоковірним католиком, ерцгерцог приймав з християнства тільки жорсткі автократичні ідеали самодержавства, які були покладені в основу старого деспотизму, що утворював автократичну урядову платформу, але не здатність духовного спілкування.

Ховаючись під психологічною маскою присадкуватого крикливого ерцгерцога, він вважав себе богообраним на царювання над своїми підданцями. Він наганяв страх на малі держави, що межували з його володіннями. Його смерть нас заскочила, але не засмутила нас. З очевидних причин сумний кінець великої княгині зумовлював почуття людяніші. Ми, італійці, гуманні і чутливі.

Телеграма кайзера до своїх дітей посилила вже й без того драматичну атмосферу. Я зрозумів, що Німеччина постановила надати Австрії тверду підтримку в будь-яких діях, які імперія вирішить вжити проти Сербії. Всі гадали, що Відень висловить Белграду офіційний протест, але ніхто не припускав настільки отруйного ультиматуму, що так фатально вразив почуття гідності, а також свободи цілої нації. Мені випало стежити за цими подіями в ролі молодого директора «Аванті!».

Форма диктаторського ультиматуму, стиль, в якому його було складено, змусив світ вражено усвідомити, що хмари в небі віщують війну. Тут, в Італії, ми мали запитати себе, наскільки успішним може бути в таких умовах інтернаціоналізм, і чи є він реалістичним. Я поставив собі таке питання і дійшов до певного висновку.

Посольства працювали гарячково; політичні партії теж додавали тиску до їх дипломатичної діяльності. Заклики до зброї і войовничий шемріт військ відсунули на задній план теоретичні протести соціалістичних й інтернаціональних сил.

В Італії ми всі мали перед собою не умоглядні теорії, а конкретні факти, ми чули поклик своєї країни, яка залишалася на самоті. Ілюзії луснули, як бульбашки. Навіть конгрес французьких і німецьких соціалістів і вбивство Жореса в Парижі становили хіба що другорядні епізоди. Вони здавалися мені облямівкою могутнього і драматичного конфлікту, до якого доля щодень більше наближала народи.

Я не повинен забувати, як за кілька місяців до Першої світової війни я звернув увагу на дискусію, що розгорілася у французькому парламенті, і з якої випливала вкрай песимістична картина неефективності війська як з погляду економічного, так і у розумінні браку сучасних засобів оборони і нападу. Клемансо був там присутній і з піною на вустах викладав своє бачення. Згодом він сказав, що за всю свою політичну кар’єру з 1871 року жодного разу не був свідком сцени драматичнішої за цей момент, коли Франція мусила усвідомити неспроможність свого війська, позбавленого необхідних засобів на порозі великого конфлікту. То був урок. Не забуваймо його.

Війна визріла. Запізніле і слабке втручання – як відкрите, так таємне – і Папи, і націй, які клопоталися на благо миру, за межами кола союзників не мали жодної ваги. Вони не в змозі були зупинити перебіг подій. Війна вибухнула 1 серпня 1914 р. Літо було саме в розпалі. Під важкою тінню цієї хмари народи старої Європи жахнулися і заклякли, наче загіпнотизовані змією.

Італія за кілька років до того відновила угоду про Троїстий союз. Було то весілля без поваги і без довіри, влаштоване радше заради врівноваження військових потуг, ніж з політичної необхідності. Між безпекою та військовим союзом є невеличка різниця. Союз з Австрією і Німеччиною, як на те, давав Італії певний простір і певну свободу пересування. Маркіз Сан Джуліано, тодішній міністр закордонних справ, перед реальністю австрійського ультиматуму Сербії і прагненням Відня за будь-яку ціну спровокувати війну, мав діяти швидко, щоб зберегти нейтралітет Італії. Насправді договір передбачав втручання, коли одна або кілька з країн Троїстого союзу зазнають нападу з боку нації, яка не є учасницею цього союзу. Як я добре розумів, нас тримали в цілковитому невіданні. Цього було достатньо, аби розірвати угоду і звільнитися від обов’язків, зумовлені нею щодо союзу.

Однією з перших сміливих дій, якими Італія засвідчила ступінь своєї незалежності і своєї сили, стало визнання згаданих обставин. Тим часом втручання Росії на боці Сербії потягло за собою проголошення Францією війни Німеччині, союзниці Австро-Угорської імперії.

Я спостерігав, як глибоко розмірковувала Англія щодо кроку, який їй належало зробити; а потім, щоб зберегти свою першість, а також захистити власну гідність і продемонструвати любов до людства, зрушила свою страхітливу військову машину і прискорила організацію нових армій, щоб вирвати з рук Німеччини контроль над старим континентом.

Громадська думка в Італії була глибоко стривожена війною і вторгненням Німеччини на схід Франції. З усіма жахними подробицями як наруга над поняттями справедливості і гуманності змальовувалися німецькі методи ведення війни, зокрема вторгнення у Бельгію. Французька армія була змушена відступити, не в змозі реагувати. На карту було поставлено майбутнє не однієї нації, а багатьох. У своєму директорському кабінеті в редакції «Аванті!» я завжди був у курсі всіх подій. Існувало також відчуття спільної культури, яке змушувало нас забути давні і поточні суперечки. Мені нестерпною була думка, що моя країна зречеться тих, яким судиться бути розчавленими тягарем війни і нічим не виправданого нещастя.

Німеччина почала впливати на італійську громадськість методами пропаганди, які ображали почуття нашої нації. Мене це неабияк дратувало. Скеровувати цю пропаганду доручили великому дипломатові, істинному знавцеві італійського і римського світу, князеві фон Бюлову. Його місія в Італії мала на меті забезпечити нейтралітет країни раз і назавжди.

Але наш народ прямував до війни. Я робив свій внесок у цю справу. Соціалістична партія, яка на той час відігравала певну роль в італійському житті – як завдяки слабкості решти політичних партій, так завдяки своїй справжній силі – не могла визначитися зі своїм ставленням. Партія вагалась. Більшість її членів схилялася до цілковитого нейтралітету – нейтралітету не обмеженого ні часовими рамками, ні угодами, ні почуттям власної гідності. У тій партії ніколи не бракувало відкритих попихачів Німеччини. Я не з їхнього числа.

Жменька розумних і вольових людей почала шукати відповіді на запитання, чи правильно, щоб італійці скулювалися відповідно до політичних проектів короля Прусії, і наскільки це може діяти на користь майбуттю Італії і світу. Я сам поставив це питання на шпальтах «Аванті!». Зі зрозумілих причин матеріал пожадливо перечитували всі категорії громадян. Порушення цього питання стало моїм найвагомішим професійним здобутком як журналіста.

Було досить просто поставити таке питання, щоб якась частина громадськості уважно оцінила можливість стати на бік Франції і Великобританії у війні! Ми не могли, ба, просто не мали права забувати про певні сентиментальні причини, на додачу до суто практичних, які схиляли нас переглянути в рамках загальноєвропейського конфлікту питання про наші кордони, яке залишалося відкритим після війни з Австрією 1866 року.

Надвечір я повертався додому, до своєї родини, несучи в свідомості питання величезної ваги, а в серці – дедалі більшу рішучість, дедалі жорсткіші рішення. Моя країна була понад усе. Я бачив, що інтернаціоналізм розпадається. Комплекс політичної лояльності був надміру широким. Я написав редакційну статтю, в якій змальовував як цілковито безглузду ідею про те, буцімто за умови створення соціалістичної держави старі расові бар’єри й історичні суперечки припинили б спричиняти війни.

Італійський східний кордон сягав Юдріо[22], але область Трентіно[23], що незаконно перебувала під австрійською владою, заходила клином між Ломбардією і венеційськими провінціями. Наша угода з Австро-Угорською імперією ще тільки мала набути остаточного характеру, оскільки серцю кожного італійця кордони Італії були милі такими, якими прорікав їх Данте. Вони мали пролягати уздовж перевалу Бреннер і Юлійських та Іллірійських Альп, включаючи Фіуме[24] і Далмацію.

Зіткнувшись з новою ситуацією, кожен політик, включаючи мене, починав звірятися з власним сумлінням. Простого порушення цього питання було достатньо, щоб виявити приховані рани на тілі національної свідомості. Мій спосіб мислення змінювався.

«Зараз або ніколи!» – таким був бойовий заклик Чезаре Баттісті, чий благородний дух і чия мученицька смерть від рук австрійців зробили його безсмертним в італійських серцях. Чималу роль відіграло пророче бачення полум’яного революційного духу Філіппо Коррідоні[25]. Натхненний їхніми прикладами, я став залучати на свій бік ту частину соціалістів, котрі були налаштовані на користь вступу Італії у війну. Поруч зі мною опинилися бунтівники з багатьох течій, яким у процесі своєї історичної боротьби судилося нарешті, відродитися в незламній життєздатності нашої нації.

Керівництво соціалістичної партії, коли побачили на який шлях я став, усунуло мене з посади директора «Аванті!»; відтак, я не мав більше змоги пропагувати на шпальтах газети втручання Італії в війну. Я вступив у дискусію з соціалістами на наших з’їздах. Мене виключили з партії. Я проводив громадські мітинги.

Я створив рух фашистів, групу відважних молодих людей, які вважали можливим сприяти втручанню. Поза сумнівом, їхні дії глибоко потрясли політичну структуру Італії, яка склалася за весь час незалежності. Я був їхнім лідером.

Цікаво сьогодні, коли демократії кинуто виклик, пригадати, як група ліберально-демократичних пацифістів на чолі з Джолітті, дуже впливовим членом парламенту і здібним організатором політичних об’єднань, була рішуче налаштована на пошук формули, яка дозволила б розв’язати проблему і переглянути кордони Італії, але водночас звільнила б нашу країну від тягаря офір і втрачених життів, якого вимагає участь у будь-якій війні. Джолітті обіцяв, мовляв, навіть без війни Італія досягне чимало. Оте його «чимало» розбудило почуття сарказму в благородних серцях італійців. Від природи вони реалісти і вороги всіх форм політичного примиренства.

Італійців не влаштовували вузькі рамки мирних поступок і неістотного поліпшення лінії кордонів. Вони не вірили у щирість цього проекту. Я вважав заслабким і нездатним до керівництва уряд компромісів. Були провидці, що бачили в європейському конфлікті не тільки національні переваги, а також імовірність расової вищості. По довгому часі знову настав драматичний момент, коли Італія отримувала нагоду, спираючись на авторитет свого війська, розмовляти на рівних з країнами, які порядкували світом.

Це був наш шанс. Я хотів скористатися з нього. Ця моя думка стала невідступною.

Перша світова війна почалася 28 липня 1914 р. Упродовж двох місяців я розірвав офіційні зв’язки з Соціалістичною партією. Ще до того я пішов з посади директора «Аванті!».

Я почувався легше, свіжіше. Я був вільний! Я був більш готовий до своєї боротьби, ніж коли був зв’язаний догмами політичної організації. Але я також зрозумів, що не зможу ефективно застосовувати свої переконання, не маючи в руках сучасної зброї з необмеженими можливостями, придатної як для наступу, так і для оборони – газети.

Мені потрібна була газета. Я гостро потребував її. Я зібрав кількох політичних друзів, які підтримали мене в останній з моїх баталій, і ми провели «військову нараду». Коли йдеться тільки про гроші, я аж ніяк не чарівник. Коли проблема стосується коштів або початкового капіталу, щоб розпочати проект, на зразок фінансування газети, я зосереджуюсь на суто абстрактному боці, політичному значенні і духовній сутності речі. Гроші мені огидні, але те, що вони можуть зробити, іноді є дивовижним, а іноді – благородним.

Кілька з тих друзів, надихнувшись нашими ідеями і сповнені живої віри, майже одразу знайшли кілька невеликих кімнат – щось на зразок горища – у вузенькій вуличці Паоло-да-Каннобіо, неподалік площі Пьяцца дель Дуомо в Мілані. Поруч була друкарня. Її власник погодився друкувати нашу газету за прийнятну ціну. Мені дуже кортило якнайшвидше сказати всій Італії та італійцям правду про наш історичний шанс!

Нам не потрібні були величезні ресурси. Ми прагнули газету, яка зробила б з Мілана фортецю з передовими статтями такого рівня, щоб їх передруковували або цитували всі італійські газети.

У такий – сенсаційний! – спосіб ми розширювали б коло своїх читачів. Захопившись ідеєю, я відчував піднесення. Редакційні приміщення нашвидкуруч обладнали письмовим столом і кількома стільцями. Я завжди зберігатиму теплі спогади про той інтелектуальний редут, журналістський окоп, з якого починав свою боротьбу.

Ми підписали угоду з друкарнею; угоду, яка щотижня ризикувала бути розірваною через брак кількох тисяч лір, необхідних для сплати наших витрат. Але ми жили ідеєю.

15 листопада 1914 р. вийшло перше число «Пополо д’Італія». Навіть зараз ця газета є моїм улюбленим дітищем; тільки через її – невеличкий на початку – наклад міг я вигравати всі битви свого політичного життя. Я досі залишаюсь її директором (так в оригіналі. – Пер.).

Я міг би написати тисячу спогадів про цю газету, яка народилася в 1914 році і залишалася моєю базою до 1922 року. Вона була засобом мого формування. Назва «Пополо д’Італія» залишатиметься незмінною упродовж усього часу. Історію цього видання в будь-якому разі можна прочитати в моїй особистості як політика, як журналіста, як поборника цієї війни, як солдата, як італійця і… як фашиста.

Моя перша стаття у «Пополо д’Італія» змінила значну частину громадської думки на користь втручання Італії у війну на боці Францї та Англії.

Фашисти були поруч зі мною, допомагаючи мені в моїй роботі як журналісти. Їхні переконання формувалися революційним духом і вірою в успіх втручання у війну. То була молодь – студенти вишів і соціалісти-синдикалісти, що своїми ідеалами руйнували віру в Карла Маркса. Були серед них також фахівці та робітники, здатні почути істинний голос Вітчизни!

І ось, тим часом як Італія залишилася поза війною, було сформовано наш перший добровольчий легіон, що вирушив воювати у Францію. В Аргонах[26] загинули два сини Річотті Ґарібальді, Бруно і Костанте, онуки великого Ґарібальді, який здобув для об’єднаної Італії Сицилію і Неаполь. Урочистий похорон обох героїв, що відбувся в Римі, громовою луною відгукнувся по всій Італії. Знову червоні сорочки, які свого часу відзначали рятівників Італії, нині на землях Франції засвідчили незламний характер латинської культури.

Подолані суперечності (подолані не так давно) середземноморських інтересів були відкинуті. Були відкладені вбік конфлікти з Францією, що виникли під час нашої війни в Лівії. Ніхто не згадував епізоди з французькими кораблями «Мануба» і «Картаген», які доставляли допомогу туркам, нашим ворогам, у 1912 г. Все було забуто. Франція опинилась у небезпеці! Атакована на своїй території окупантом, що підло зґвалтував Бельгію. Я відкрито це проповідував і заявляв: Франція була в небезпеці.

5 травня Ґабріеле д’Аннунціо виступив з промовою в містечку Кварто дей Мілле під Генуєю[27]. Кварто дей Мілле було саме тим місцем, звідки свого часу вирушав на Сицилію Ґарібальді зі своєю Тисячею, щоб звільнити Південну Італію від гніту Бурбонів. З винятковим красномовством[28] закликав поет Італію до вступу у війну.

Поступово наша країна духовно єдналася. Опір вступу Італії у війну з боку Джолітті привів до швидкого рішення. Корона, зв’язана парламентарними формулами і міркуваннями своїх радників, бажала буквально і в ортодоксальному тлумаченні виконувати приписи Конституції. Особистому представникові кайзера було заявлено, що Італію, попри її статус союзниці, члени Троїстого союзу тримали в цілковитому невіданні, а отже – зрадили.

Відрухи Мілана на користь війни, виразно висловлені почуття того ж таки характеру в Римі, Падуї, Генуї та Неаполі схилили Його Величність Віктора Емануїла III просити Джолітті – на той час голову Ради міністрів – подати у відставку, після чого король доручив Антоніо Саландрі сформувати новий уряд. Я відчував, що в цій перемозі є також моя роль. Нехай ще молодий і недосвідчений, я вже досяг примату свободи і влади, вільної від пут і кайданів.

Сформування нового уряду означало війну. «Великий пакт» високошановного Джолітті було відкладено вбік. Тепер йшлося тільки про вибір правильного моменту і правильний шляху для вступу у війну. Ми перебували в напруженні, морально ми були готові, ми чекали на великий день. Він настав 24 травня 1915 року! Хто може уявити собі мої емоції в ту мить тріумфу?

Немає сенсу навіть намагатися переповісти в одному розділі всі події війни на італійському фронті. Це просто неможливо. Війна мене виліпила; я був втягнутий у драматичний розвиток подій таким чином, що бачив війну поглядом простого солдата. Я розповім, що найбільше мене зворушило як солдата і – в непрямий спосіб – як політика.

Я вирішив стати якомога кращим солдатом з першого дня, коли знову вбрав славний сіро-зелений мундир полку берсальєрів, найефективніших наступальних сил італійського війська, в якому я свого часу вже відбував військову службу. Я хотів бути вправним дисциплінованим вояком, який чесно і сповна виконує свій обов’язок.

Я думаю, що я цього домігся. Моє політичне становище надавало мені багато привілеїв і можливостей влаштуватись у тихому місці! Я їх відкинув.

Я хотів створити враження повної і жорсткої відповідності ідеалу. То не був план здобуття особистого морального авторитету; то була закладена глибоко в моїй природі потреба виявити себе в тому, у що я вірив і досі вірю як у мету свого життя, тобто що, коли людина вирішує обстоювати якийсь ідеал або якусь нову філософію, ця людина має у повсякденному житті постійно і завзято боротися за доктрини, які пропагує – втілювати їх за всяку ціну, до перемоги, до кінця!

Час витер з пам’яті чимало подробиць; легкий дух забуття повидаляв їх! Перемога, що прийшла після сорока місяців напруженої боротьби, пробудила багато глибоких образ.

Як я вже зазначав, щойно було проголошено війну, я звернувся до військового командування, щоб мене зарахували в підрозділ добровольцем. Мені відповіли, що військо не може цього зробити. То була просто трагедія. Мені відмовили на підставі статті військового кодексу, яка розглядає як потенційних добровольців тільки тих, хто був визнаний непридатним через фізичну невідповідність або звільнений з інших причин від призову на військову службу. Тобто я не мав права зголошуватися волонтером. Мусив чекати на свою чергу за мобілізацією до зброї, мусив чекати на відповідний наказ від командування. Я почувався пригніченим.

На щастя, моя черга настала швидко. 1-го вересня, заледве по трьох місяцях, відколи Італія оголосили війну, я вбрав скромну уніформу берсальєра, простого стрільця. Мене відправили в місто Брешія в Ломбардії, недалеко від зони повітряних атак, на вишкіл.

Я зітхнув з полегкістю, коли мене майже одразу, втім, кинули в розпал боїв в Альпах. Упродовж кількох місяців я зазнавав найважчих у своєму житті випробувань в гірських окопах. У нас ще не було нічого, що полегшило б наші труднощі, хоч в окопах, а хоч у казармі. Ми просувалися вперед з величезними зусиллями. Нам бракувало геть усього, але ми тягли біду, якось давали собі ради. Ми добряче настраждались упродовж тих перших місяців: холод, бруд, голод! Але все це нітрохи не вплинуло на мій ентузіазм і мої уявлення про необхідність і неминучість війни. Я ні на йоту не поступився своїми переконаннями і не змінив свого способу мислення.

Мене обрали на посаду штабного писаря. Я відмовився. Я категорично відмовився. Я втішався, натомість зголошуючись у найнебезпечніші місії патрулювання. Такі завдання відповідали моїм найгарячішим бажанням. Зрештою, собі на пожиток: за кілька місяців я отримав підвищення і став капралом. У наказі про присвоєння мені звання говорилося: «Беніто Муссоліні, у кожному завданні завжди перший – роботою і відвагою».

Мене досі переслідувало моє політичне минуле – безпідставними підозрами і надмірною увагою з боку командування, через що мене, зокрема, не послали в школу офіцерів до Вернацци. Після тижневої відпустки я повернувся у траншеї, де залишався упродовж кількох наступних місяців. Гарячкове життя, сповнене пригод, відчайдушне, потім – тиф, з яким мене відправили у військовий шпиталь в Чивідале-дель-Фріулі. Коли я трохи оклигав, мене перевели у Феррару на короткий термін безглуздої реабілітації. А вже звідти я повернувся на своє місце серед альпійських бескидів, де, вдивляючись вночі у темне небо з його мерехтливими зірками, почуваєшся так близько до цього велетенського шатра.

Мій батальйон відправили на форпост на Карс (частина 144) з наказом відбити атаку. Я спеціалізувався тоді на ручних гранатах. Ми стояли в лічених метрах від ворога в постійній – а іноді здавалося у вічній – атмосфері артобстрілів і смертельної небезпеки, під знаком якої, відтак, мало складатися наше подальше життя.

Після першого складного періоду адаптації я досконало призвичаївся і майже спокійно сприймав усі жахні елементи, що характеризують життя в окопах. Я пожадливо перечитував числа «Пополо д’Італія», своєї газети. Я довірив її видання кільком друзям. Я стрімко віддалявся від неї, як буває, коли змушений розлучитися з улюбленим членом родини. Я звелів відповідальним за випуск видання підтримувати в ньому полум’я офірності і патріотичного обов’язку. Я наказав: «Не припиняйте боротьби на користь війни до переможного кінця». Я часто писав своїм друзям. Я ніколи не дозволяв собі висловлювати геть усе, що спадало мені на думку: я був солдатом і мав дотримуватися дисципліни в усьому. Разом з тим, я знайшов собі заняття, що відволікало мене від окопного побуту – вивчав психологію офіцерів і війська. Згодом ця звичка до спостереження виявилася для мене неоціненною.

Цілим серцем я відчував захват, дивлячись на вояків, що прибували з усіх куточків Італії. Чимало з них вирушали на східний фронт без чіткого переконання щодо історичних причин війни. Але це не заважало їм виконувати накази своїх командирів з суворим дотриманням дисципліни. Серед тих офіцерів не бракувало студентів вищої школи, університетів. Приємно було бачити, що вони прагнуть в усьому наслідувати «професійних» офіцерів, довести, що в новому поколінні італійців так само живуть цінності давніх часів.

Справа в тому, що ця війна заскочила нас рівнем людських і матеріальних жертв, несподівано важким тягарем непередбачених труднощів. Це дуже відрізнялося від нашого ґарібальдійського бачення війни. Ми були змушені пристосувати свої уявлення до нової реальності, змінити спосіб ведення бою, прийоми атаки і оборони – і все це робилося карколомно. Мені надзвичайно втішно відзначити, що здатність нашої раси до швидкого пристосування давала чудові результати. Верховне командування і всі допоміжні військові підрозділи, зокрема медичний, працювали з ефективністю, якої я ніколи не забуду. Але часто, думаючи про політичну ситуацію, що склалася позаду нашого війська, я наштовхувався на прикрі сумніви. Діяльність керівників політичних організацій, зосереджених у Римі викликала у мене глибокі побоювання. Парламентський світ, як видавалося, не в змозі був звільнитися від своїх застарілих вад.

Отруйні течії антиінтервентизму і нейтралізму застосовували проти нас свої останні сили. Вони не бажали миритися зі своєю поразкою і не давали себе перемогти. Я знав: вони роблять все можливе, щоб мінімізувати нашу бойову енергію і гнучкість.

Пустопорожня балаканина і дурні страхи «стратегів» за столиками в кав’ярнях, тилових щурів, що їх присутність ображала почуття сімей, чиї дітей бились на фронті, послабляли дух опору. Так, простий солдат не міг зрозуміти, як, наприклад, можливо було б втягти у війну Румунію із заледве кількома сотнями кулеметів. Як міг би схилити Грецію до війни з Туреччиною класичний танець у виконанні Айседори Дункан у Піреї?

День по дню я стежив за пересуваннями нашого війська, за наступом на Ізонцо в 1916 році[29]; за бойовими діями в Альпах. Дещо меншу цікавість викликали у мене події війни у Франції: прикра поразка у Дарданеллах і події на східному фронті. Що ж до Італії, я ніколи ні на мить не сумнівався, що, зрештою, ми переможемо. Навіть якби війна мусила тривати більше часу, ніж ми передбачали, навіть якщо наша економічна міць хиталася від напруги під тягарем конфлікту, я однаково був упевнений в остаточній перемозі.

У своїх численних операціях, італійська армія керувалась методом послідовних атак, що мали на меті підірвати боєздатність ворога. Попри всі труднощі, дисципліна в наших лавах не послаблювалась. Австрійську спробу вторгнення на плато Азіаго[30] в 1916 році було відбито. Вояки Карсу, де я перебував, мали вигляд достоту старих ветеранів.

У контексті тієї величезної трагедії, що забрала життя тисяч наших братів, було б абсурдно говорити про себе.

Проте, щоб у черговий раз показати, в якій халепі зав’язло італійське політичне життя, я був змушений час від часу подавати в газету свої новини. Я мав це робити бодай, щоб розсіювати підозри тих, хто гадав, буцімто я ховаюсь в якому-небудь кабінеті, сортуючи редакційну пошту, і, можливо, маю сумніви щодо наших шансів на перемогу. Я був змушений відповідати на такі наклепи і постійно повідомляти про те, що я насправді зробив і що роблю. Я на той час був старшим капралом берсальєрів, а в окопах першої лінії фронту перебував з початку війни до лютого 1917 року – постійно під обстрілами, постійно лицем в лице до ворога, ні на мить не втративши твердості своєї віри, ні на йоту не поступаючись своїми переконаннями. Час від часу я посилав статті в «Пополо д’Італія», в яких закликав до стійкості в опорі. Моїм наміром було – живити непохитну віру в остаточну перемогу. З міркувань військової дисципліни я публікувався під літературним псевдонімом. Таким чином, я воював на два фронти – проти зовнішнього ворога, який стояв переді мною, і проти внутрішнього ворога, який стояв у мене за спиною.

Одного ранку, 22 лютого 1917 року, під час бомбардування ворожих окопів частиною 144 (частиною, що зазнавала на Карсі найтяжчих обстрілів) стався один з тих нещасних випадків, які трапляються на лінії фронту щодня. Одна з наших гранат вибухнула всередині нашої ж таки траншеї. Нас там було близько двадцяти вояків. Нас накрила хмара пилу, диму і шрапнелі. Четверо солдатів загинули одразу. Кілька інших були смертельно поранені.

Мене негайно доставили в шпиталь Ронкі, неподалік від ворожих траншей. Доктор Пікканьйоні та інші хірурги надзвичайно уважно взялися до мого лікування. Рани були серйозними. Виявивши терплячість і майстерність, лікарі зуміли витягти з мого тіла сорок скалок гранати. Плоть була пошматована, кістки поламані. Біль був нестерпний, страждання – не до змалювання. Практично всі операції на мені проводили без знеболювання. З двадцяти семи втручань, які мені зробили впродовж місяця, всі, крім двох, виконувалися без анестезії.

Сповнене пекельного болю випробування тривало, аж доки потужне бомбардування зруйнувало крило і частину центральної будівлі шпиталю Ронкі. Всіх поранених негайно транспортували до віддаленого сховища, але мій стан не дозволяв перевозити мене. Нездатний пересуватись, я кілька днів пробув під перемінним вогнем ворожих гармат поблизу зруйнованої будівлі. Я був абсолютно незахищеним.

Попри всі негаразди, мої рани почали гоїтися. Стан мій поліпшився, настали кращі дні. Я отримував численні телеграми, привітання, а одного разу зателефонував Його Величність король. Його теплі людяні почуття у ставленні до всіх вояків і всіх жертв війни ніколи не забуду ні я, ні Італія.

За кілька місяців я опинився у військовому шпиталі в Мілані. У серпні я почав ходити з милицями, які не міг полишити ще багато місяців. Мої ноги були заслабкі і не витримували ваги мого тіла.

Я відновив свою боротьбу в редакційному кабінеті газети. Серйозність становища, яка визначалася неймовірним і неприйнятним фактом розвалу російського фронту, ставила перед нами нові завдання. З їх вирішенням тягти не випадало. До цих труднощів додавалась підступна внутрішня пропаганда в країні. Гаслом цього отруйного повіву стала ница заява одного члена парламенту від соціалістів: «Більше жодної зими в окопах».

Належало раз і назавжди завдати поразки всім цим таємничим силам, що грали на почуттях і стражданнях народу. По двох тижнях відпустки вояки поверталися в окопи з образою на серці. Життя в містах мали всі характеристики гульбощів. То був психологічний період, коли народ мав би сповна відчути міць влади. Уряд неодмінно мав обрати жорстку позицію.

Я не хочу робити посмертні закиди. Слабкість внутрішньої політики 1917 року, слабкість парламентської ситуації, ненависна соціалістична пропаганда безперечно готували ґрунт для подій, що згодом матимуть катастрофічні наслідки. І удар уразив нас у жовтні 1917 року – він прибрав собі ім’я Капоретто.

У своєму житті італійського політика я ніколи не відчував печалі настільки гіркої, як та, котру я зазнав на звістку про поразку при Капоретто.

Цей епізод порівняно з рештою поразок на різних фронтах Великої війни не мав, звісно, якогось виняткового значення, але він завдав страшного удару по італійцях. Раптовий крах нашого фронту дозволив авангарду ворожого війська вдертись у верхню долину річки Ізонцо! У першому наступі на початку війни, перетнувши кордони, ми просунулися у стару Австрію, і перенесли війну на територію ворога. В 1916 році ми відбили атаку на плато Азіаго. Ми завоювали Баінзіццу[31]. Ми здобули перемогу в десятьох баталіях при Ізонцо. Нині ця поразка підтяла наші змучені душі.

То була страшна мить. Треба було рятувати Третю армію, оточену на високому березі Ізонцо! Вкрай важливо було за всяку ціну утриматись на П’яве і стояти як скеля на горі Ґраппа, щоб не дозволити ворогові відрізати північ венеційських провінцій від решти Італії. З неймовірною швидкістю відбулась концентрація армії, з негайною подальшою операцією. На Ґраппі залізна армія тримала позиції. Перетнути П’яве ворогові не вдавалося. Вступила в дію нова сила. На фронті вона давалася взнаки. Якісно новий бойовий дух зростав непохитно. Втративши Ґоріцію і дві провінції – Беллуно та Удіне – ми знову опинилися віч-на-віч з ворогом. Ми зазнали глибоких моральних і фізичних втрат, і ті події, і наше становище гострим болем відгукувались у моєму серці. Але нині ми можемо бути впевнені, що Італії не випали катастрофи, подібні до тих, що їх зазнали інші армії та чимало інших країн. Варто лише порівняти наші лиха із загальною картиною Великої війни, втрату трьох провінцій – з боєм при Мазурських озерах, з вторгненням у Кенігсберг, з вторгненням у чотирнадцять департаментів Франції і затопленням Бельгії[32].

Я пишаюся тим, що в той рік відчаю моя газета посилювала тон політичного життя країни. Ми підносили бойовий дух вояків.

За підтримки інвалідів, поранених, ветеранів, прихильних до продовження війни, я розпочав активну кампанію «Опір до кінця». В пристрасному стилі я вимагав суворих заходів з боку центрального уряду проти тих, хто ухилявся від фронту і всіх носіїв пораженства. Я вимагав створення добровольчої армії. Я вимагав запровадження військового закону в Північній Італії. Наполягав на закритті соціалістичних газет. Я вимагав гуманнішого поводження з солдатами. Я провів кампанію з посилення військової дисципліни: спершу внутрішню і по всій країні, а потім – на фронті! Ця кампанія поширювалася, крок за кроком, через газету, а потім через громадські демонстрації і мітинги на фронті. Результати її набагато перевершили мої найгарячіші сподівання. Уряд, здавалося, рухався до опору і перемоги, підхоплений нашими зусиллями.

Такою минула зима. З приходом весни весь італійський народ спрямував свої сили на підтримання фронту П’яве і Ґраппи.

Нарешті! Дух національної єдності (глибокий і живий) став загальним надбанням солдатів та їхніх родин! Високий дух обов’язку і самопожертви став правилом життя у нашій Італії!

У 1918 році наше героїчне військо на П’яве перебувало в бойовій готовності. Ардіті, передові штурмові підрозділи, що складалися з добровольців, які кидалися в атаку з ручними гранатами і кинджалами, створювали унікальний заклик до нашого бойового духу. Кожен з них ніс у душі глибоко укорінене бажання стерти пам’ять про дні Капоретто. Ми мали повернутися туди, де наші брати, живі і мертві, чекали на нас! Передусім до нас волала пам’ять про наших загиблих. Звісно, що прагнення наших ворогів перетнути П’яве ніколи не могло б здійснитися: марними були їхні сподівання, яким судилося розбитись об наші контратаки.

Наша авіація не припиняла розвідувальні операції і бомбардування. Я відчував, як душа Італії прагне до перемоги. Гострі потреби країни мобілізували найяскравіші вітчизняні уми. Прийшов червень, а з ним наблизилась імовірна атака ворога.

Наша розвідка спромоглася точно встановити, коли ворог почне наступ. Наше верховне командування обрало ефективну стратегію, вирішивши заскочити ворога, і за кілька годин до виступу ворожих підрозділів на їхні передові ліній і лінії логістики посипався шквал гранат. Їхні плани було зірвано. На мости через П’яве ворог кинув великі сили, але їх було розбито. Ми міцно тримали пагорби Монтелло, які були ключем до цього фронту та які противник мав намір захопити і застосувати як клинець, щоб увійти нам у фланг. Лінія фронту коливалася в межах лічених кілометрів, але битва тривала неослабно. Наші підрозділи проводили контратаки послідовно, одна за одною. Зрештою, по перших трьох днях боїв ворог зрозумів, що цього разу італійці стоять непохитним муром, який йому ні перескочити, ні зламати не вдасться!

Неподалік селища Дзендзон противник спромігся перетнути річку і дістатися Монастьєр-ді-Тревізо, але швидка контратака кількох наших бригад відкинула ворога назад, до П’яве! Ця виправа закінчилася катастрофою для австрійців, оскільки повновода річка потягла до моря понтонні переправи разом з вояками. 23 червня, за п’ять днів від початку великої битви, верховне командування запевнило націю, що спротив наш триматиметься впевнено. Я відчував це як знак того, що до перемоги можна дотягтися рукою. Навіть сьогодні я вважаю, що битва на річці П’яве була однією з вирішальних упродовж усієї Першої світової війни.

Противник зазнав втрат, що перевищували будь-які очікування! Близько 100 000 угорців Австрія віддала у жертву на П’яве. Це викликало неабияке невдоволення в Будапешті. Між народами різних національностей в Австрійській імперії розгорілася дискусія щодо того, які жертви може імперія вимагати від кожної з національностей. Серед них – вороже настроєних одна до одної – кожна вважала, що ставлення саме до неї є нестерпним.

З Австро-Угорщини почали просочуватися до нас деякі новини. Ставало зрозумілим, що внутрішні труднощі імперії зростають безперервно. Вороже військо, однак, трималося жорстко і під силою обставин посилювало гноблення наших двох провінцій, які досі перебували під тягарем окупації і безчестя.


Конец ознакомительного фрагмента. Купить книгу

22

Ідрійця (або Ідрія, словенською) – річка, якою проходить італійський кордон з нинішньою Словенією. Саме на мосту Браццано через цю річку в ніч з 23 на 24 травня стався перший італійський бойовий епізод Першої світової війни, коли двоє італійських прикордонників обстріляли групу австрійських диверсантів, що намагалася закласти під міст вибухівку.

23

Повна офіційна назва автономної області в складі Італії, відомої також як Південний Тіроль, Трентіно-Альто-Адідже. Область сьогодні складають дві автономні провінції – Тренто і Больцано.

24

Фіуме – такою є усталена транслітерація українською, але правильно вимовляти Ф’юме. Загальноприйнятою є назва цього міста Рієка. Тут вживаємо італійську назву, з огляду на стилістику оригіналу.

25

Філіппо Коррідоні донині залишається суперечливою постаттю: видатний синдикаліст і трейд-юніоніст, переконаний пацифіст, він різко змінив свої погляди з початком Першої світової війни на користь інтервентизму, і, зголосившись добровольцем, героїчно загинув на лінії вогню в Горіції.

26

Плато Аргони, або Аргонський ліс – лісисті пагорби на північному сході Франції, близько кордону з Бельгією, які на початку вересня 1914 р. повністю окупувала німецька 5-а армія, що невдовзі змушена була відступити дещо північніше, після відомих подій на Марні.

27

Містечко, що називалося Кварто аль Маре (Квартал над морем), на честь загонів (Тисячі) Ґарібальді було перейменоване на Кварто дей Мілле (Квартал Тисяч). У 1926 р. адміністративно увійшло у Велику Геную.

28

На час початку Першої світової війни Ґабріеле д’Аннунціо був уже чи не найвидатнішим і найпопулярнішим з тогочасних італійських письменників.

29

Йдеться про шосту битву при Ізонцо, в результаті якої італійське військо вперше домоглось істотних успіхів і захопило місто Ґоріцію. Взагалі ж упродовж Першої світової війни відбулося 12 кровопролитних битв при річці Ізонцо за володіння Юлійською Крайною (або сучасною областю Фріулі-Венеція-Джулія).

30

Битва при Азіаго, або Трентінська операція, що передувала шостій битві при Ізонцо, коштувала Італії величезних втрат і політичної кризи, внаслідок якої уряд пішов у відставку.

31

Поселення Бате в общині Нова Ґоріца – нині територія Словенії.

32

Затоплення німецьких позицій вздовж річки Ізер припливною морською водою після відкриття шлюзів наприкінці жовтня 1914 р. врятувало Бельгію від остаточного розгрому, але завдало країні значних руйнувань і на десятки років вивело з сільськогосподарського обігу засолені повінню землі.

Моє життя

Подняться наверх