Читать книгу Моє життя - Беніто Муссоліні - Страница 4

Мій батько глибоко цікавився тим, як я зростаю. Припускаю, що батько приділяв моєму вихованню більшу увагу, ніж мені могло видаватись. А коли моє тіло і мій розум стали наближатися до зрілості, нас об’єднувало чимало спільних інтересів. Насамперед мене зачарували парові молотарки, що в ті часи вперше запроваджувались у наше сільське господарство. Я пішов з батьком на його роботу, аби вивчити механізм і звідав незнаної до того моменту тихої радості, доступної лише тому, хто приєднався до творчого світу праці. Машина має свої чари, і я можу зрозуміти, як машиніст локомотиву або моряк, зайняті змащуванням вузлів у машинному відділенні судна, можуть вважати, що машина має свою власну індивідуальність – іноді, дратівливу, а іноді – приязну, з невичерпною щедрістю, послужливістю, владою і мудрістю.

Втім, ручна робота в кузні мого батька становила не єдиний наш спільний інтерес. Я неминуче мав сприйняти більшу частину тих політичних і соціальних проблем, які в суперечках з сусідами здавалися мені непроникними, і тому, радше, безглуздим світом слів. У дитинстві я нездатен був ні стежити за аргументами у тривалих дискусіях навколо столу, ні второпати підстави для особистого нагляду та інших заходів, що вживала поліція. Але тепер, у неясний спосіб, все здавалося пов’язаним з волею сильних чоловіків, які виступали господарями не тільки свого життя, а й життя таких, як вони. Повільно, але неминуче я наближав свій дух і розум до нових політичних ідеалів, яким ще судилося розквітнути у свій час.

Хлоп’ячими очима я став помічати, що крихітний світ навколо мене перебуває в стані нездужання, що він скутий потребами. Глибока прихована образа тяжіла на серці простого народу. Дрібне сільське дворянство, економічна корисність якого було сумнівною, а інтелектуальний внесок обмеженим, тішилося низкою необґрунтованих пільг, коштом більшості населення. То були роки сумні і похмурі не тільки в моїй області, але також в інших частинах Італії. Я досі ясно пригадую постаті людей, що приходили поговорити з моїм батьком, їхні приховані протести: хтось висловлював гіркоту з приводу реального становища, інші – надію на якісь реформи.

Ще в перші роки мого дитинства по численних серйозних розмовах моїх батьків, які закінчувалися швидкою сімейною радою, кермо моєї долі було рішуче обернено в новому напрямі.

Батьки дійшли висновку, що фізична праця не відповідає ні честолюбним планам, які вони мали щодо мене, ні їхній готовності допомогти мені розвинути здібності, які я мав. Моя мати вдавалася до фрази, що відтоді зосталась у моїй пам’яті: «З нього щось буде».

У ті часи я не відчував особливого піднесення з приводу такого їхнього висновку. Я не мав великої охоти до навчання. Не думаю, що я не мав би буремного життя, якби не пішов у гімназію і не готувався стати вчителем. Але моя сім’я мала слушність. У період навчання я виявив деякі здібності, які варто було розвивати.

Я пішов до гімназії у Форлімпополі. Пам’ятаю свій приїзд до цього містечка. Мешканці його були веселі і працьовиті, підприємливі у справах, тож, займалися комерцією і посередництвом. Гімназія тамтешня славилася тим, що управляв нею Вальфредо Кардуччі, брат великого письменника Джозуе Кардуччі, який в той час збирав лаври своєю поезією і черпав натхнення з римського класицизму.

На мене чекали кілька років студій і по їх завершенні кваліфікація вчителя. Отримання диплому вчителя означало шість років з книжками й олівцями, чорнилами і зошитами. Зізнаюсь, я не був аж надто старанним. Усе найцікавіше в тих роках підготовки на вчителя визначило мою увагу до проблем імовірної реформи освіти, а найгострішу цікавість викликала тоді психологія мас – питання, інтерес до якого я зберіг назавжди.

Думаю, я був недисциплінованим. Іноді я бував нерозсудливим. Молодість має свої скороминущі періоди неспокою і божевілля. У якийсь спосіб я примудрявся поводитися так, що мені пробачали. Вчителі ставилися до мене з розумінням і поблажливістю, але я ніколи не в змозі був зрозуміти, якою мірою їхня прихильність пов’язана з тими надіями, які вони покладали на мене, а якою – з тим авторитетом, якого зажив мій батько своєю моральною і політичною цілісністю.

Врешті-решт я отримав диплом. Я був учителем! Чимало видатних осіб прийшли в політичне життя, починаючи як викладачі. Але тоді я бачив тільки перспективу суворих випробувань з пошуками роботи, рекомендаційними листами, сподіванням на підтримку впливових осіб тощо…

Я успішно витримав конкурс на викладацьку посаду в Ґвалтьєрі, у провінції Реджо-Емілія. Я заглибився в роботу і викладав упродовж року. В останній день навчального року я продиктував тему твору. Пам’ятаю, вона звучала так: «Наполегливістю досягаємо». За це я отримав схвалення від начальства!

Та ось школа зачинилася на канікули! Я не хотів повертатися до сім’ї. Вдома на мене чекав маленький світ – сповнений любові, але обмежений. В Предаппіо неможливо було ні мислити, ні діяти, без відчуття, що ти задихаєшся. Я став свідомішим себе самого, чутливішим до свого майбутнього. Мене тягло у широкий світ.

З грошима у мене було сутужно – тільки на найперші потреби. Моїм багатством стала мужність. Я зважився на вигнання.

Я перетнув кордон і опинився в Швейцарії.

Саме оте мандрівне життя, сповнене випробувань, важке і неспокійне, щось у мені розвинуло. Так склалося, що зрілість мою позначив злам сторіч. У цю нову добу я увійшов як людина і як політик. Мій натхненний дух став мені за підтримку. Я ні в чому не покладався на демагогію. Хоч якою скромною була моя особа, я дозволив собі керуватися своєю вродженою гордістю, і я діяв відповідно до власного способу мислення.

Сьогодні я дякую важким часам. Вони переважали над нечисленними погідними і щасливими, але ці останні нічого мені не дали.

Життєві труднощі зміцнили мій дух.

Вони навчили мене, як жити.

Для мене стало б жахаючим і фатальним підсумком моєї подорожі через роки, якби я, з волі обставин, назавжди застряг у ланцюгах зручної бюрократичної служби. Як би я міг пристосуватися до цього добротливого існування у світі, що надить горизонтами цікавих і важливих звершень? Як би зміг терпляче чекати на чергове підвищення, втішаючись, але й дратуючись на думку про пенсію в кінці цієї глухої колії? Кожна зручна ніша послаблювала б мою енергію – цю енергію, що її мені пощастило випробувати на гідних перешкодах і навіть на скорботі та прикрощах. Ця енергія формувалася боротьбою, а не радощами шляху.

Моє перебування в Швейцарії було насичене труднощами. Не будучи тривалим, воно, однак, виявилося важким. Я працював завзято, як чорнороб. Зазвичай я був за муляра і відчував задоволення від будівельних робіт. Перекладав з італійської на французьку, і навпаки. Брався до будь-якої праці, що траплялась. Про друзів судив захоплено і з любов’ю.

Передовсім я зацікавлено занурився у політичну ситуацію емігрантів, біженців, тих, хто шукав шляхів розв’язання.

У політиці я ніколи не заробив ні шеляга. Я ненавиджу паразитів, які живуть, експлуатуючи суспільну боротьбу. Ненавиджу людців, які збагачують себе політикою.

У ті дні я пізнав, що таке справжній голод, але я не опустився до того, щоб просити позики і ніколи не намагався пробудити співчуття до себе ні серед свого оточення, ні у своїх політичних товаришів. Натомість я скорочував свої потреби до мінімуму, а іноді навіть менше. Щось отримував з дому.

Я захоплено вивчав суспільні науки. В Лозанні Парето[14] читав курс лекцій з політичної економії. Я з нетерпінням чекав кожної наступної його лекції. Розумові вправи давали гарний відпочинок після фізичної праці. Принаймні мій розум шукав саме такого відпочинку, і я відчував задоволення від навчання. Надто, що викладав нам учитель, який окреслив фундаментальну економічну філософію майбутнього.

Між лекціями я відвідував політичні збори. Виступав з промовами. Деякі випадки словесної нестриманості зробили мене небажаною для швейцарської влади особою. Мене виставили з двох кантонів – Женевського і Лозаннського. Університетські курси закінчилися! Мене примусово вислали на нові місця, і аж до Лозаннської конференції 1922 року[15], коли я був президентом Італійської Ради, не бачив я більше тих кількох місць наших зустрічей, позначених спогадами – декотрі яскравими, а декотрі сірими.

Перебування в Швейцарії стало неможливим. Могутній потяг до повернення додому опановував серця всіх італійців. Крім того, я мусив відбути обов’язкову військову службу. Я повернувся. Були привітання, запитання, і решта все, що належить по поверненні тому, хто спокушав долю… А потім я вступив до полку, до полку берсальєрів в історичному місті Верона. Берсальєри носять на капелюхах плюмажі із зеленого півнячого пір’я і славляться своїм парадним бігом – монотонним, ритмічним клусом, схожим на собачий, а також дисципліною і командним духом.

Я любив солдатське життя.

Почуття добровільного підпорядкування добре узгоджувалося з моїм темпераментом. Мене випередила моя репутація неспокійного, дратівливого, радикального революціонера. Уявіть собі подальший подив капітана, тоді майора, а тоді полковника, які змушені були схвально про мене відгукуватися! А для мене це стало нагодою виявити ясність духу і силу характеру.

Верона, де розмістився полк, була і завжди буде славним венеційським містом, що сяє нам з минулого значущими і тривкими у віках шедеврами. Моя особиста вдача з усією повнотою відгукнулася на цю обставину. Як людина, я упивався унікальною атмосферою міста; як простий солдат – заповзятливо брався до належних вправ і найскладніших завдань. Я відчував велику любов до мас, до величезного організму, утвореного окремими особами для маневрів і тактики, прийомів нападу і захисту.

Я був рядовим солдатом, але я звик судити про характер, майстерність і особистість тих, хто мною управляв. Якоюсь мірою, так роблять усі італійські солдати. Таким чином я засвоїв, наскільки важливо для офіцера мати глибоке розуміння військових реалій, бути добре обізнаним щодо настроїв особового складу, цінити у муштрових масах наше тверде, суто латинське відчуття дисципліни, не бути чужим його естетиці.

Я ладен ствердити, що був взірцевим солдатом з будь-якого погляду. Я міг би скласти на унтер-офіцера, але доля, що свого часу перенесла мене з батькової кузні на викладацьку діяльність, з учителювання – у вигнання, а з вигнання – до військової справи, нині ухвалила, що я не повинен зробитися кадровим військовим.

Я мусив просити про звільнення.

У ті дні мене спіткало найбільше горе мого життя – смерть коханої матері.

Якогось дня капітан відкликав мене вбік. Це був настільки запобігливий жест, що я одразу зрозумів: сталося щось зле. Він попросив мене прочитати телеграму. В ній – повідомлення від мого батька. Моя мати помирає! Батько наполягав, щоб я повернувся додому.

Я поквапився, щоб встигнути на найближчий потяг.

Але додому прибув запізно.

Моя мати була вже при смерті.

Однак ледь помітним рухом голови вона показала мені, що помітила моє прибуття. Я бачив її зусилля, коли вона намагалася мені посміхнутися. Потім голова її повільно схилилася… і вона пішла від нас.

Вся сила мого незалежного духу, всі мої інтелектуальні та філософські ресурси, навіть мої глибокі релігійні переконання виявилися марними проти глибокого страждання, якого я зазнав.

Упродовж днів та днів я був як несамовитий.

Від мене забрали людину найдорожчу і найближчу, до якої я був найбільше прив’язаний і яка завжди так тонко сприймала найінтимніші відрухи моєї натури.

Слова співчуття, листи від друзів, намагання інших членів родини якось розрадити мене анітрохи не заповнювали тієї величезної порожнечі, що виникла у моєму серці, ані на сантиметр не прочиняли двері, що замкнулись у моїй душі.

Моя мати чимало страждала і вболівала за мене. Вона зазнала тяжких годин тривоги через моє невлаштоване життя і мою войовничість. Вона передбачила моє сходження. Вона важко працювала і пристрасно сподівалася, і померла, не доживши до сорока восьми років. У своїй спокійній манері вона звершила таке, що перевищувало звичайні людські можливості.

Вона могла б жити ще й нині. Могла б жити і втішатися з того, як мої політичні успіхи виправдали її материнський інстинкт. Доля розважила, що так не мусило статися, але мені однаково приємно усвідомлювати, що навіть зараз мати може мене бачити і своєю безмірною любов’ю допомагати мені в моїх зусиллях.

Самотній, я повернувся в полк. Скінчив останні місяці військової служби, а відтак моє життя і моє майбутнє знову сповнилися непевності.

Я подався до Онельї[16], щоб знову вчителювати, хоча знав уже тоді, що ця професія не для мене. Цього разу мені випало викладати в середній школі. Трохи згодом я пішов за Чезаре Баттісті[17], на той час головного редактора «Пополо»[18]. У пізніші часи йому судилося стати одним з наших найбільших національних героїв, віддавши своє життя за підлим присудом австрійських ворогів під час війни. Він завжди присвячував свої думи і всі свої зусилля справі отримання свободи провінцією Тренто, що знемагала під владою Австрії. Його благородний і гордий дух завжди в моїй пам’яті. Його соціалістичні патріотичні устремління залучали мене.

Одного разу я написав статтю про те, що італійський кордон проходить не в містечку Ала, яке в ті часи було прикордонним пунктом на старому розмежуванні між нашим королівством і старою Австрією. Після цього віденський імператорсько-королівський уряд виставив мене з Австрії.

Я починав уже звикати до вигнань. Без чіткої мети, я знову повернувся у Форлі.

Мною володіла манія журналістики. Можливість управляти місцевою соціалістичною газетою стала нагодою виявити себе. Тепер я розумів, що гордіїв вузол італійського політичного життя неможливо розрубати єдиним грубим ударом.

Таким чином, я став громадським вісником фундаментальної концепції боротьби. Прийшов час зворушити душі людей і підбурити їхні уми до мислення і дії. Невдовзі потому я був призначений офіційним речником непримиренної революційної фракції Соціалістичної партії. Мені щойно виповнилося двадцять дев’ять років, коли в Реджо-Емілія, на з’їзді 1912 року, за два роки до початку Другої світової війни, я був призначений директором «Корр’єре Корр’єре ті!». То була єдина щоденна газета соціалістів, і видавалася вона в Мілані.

Ще до того, як я переїхав за місцем свого нового призначення, я втратив батька. Йому було всього п’ятдесят сім років. Майже сорок з них він віддав політичній боротьбі. То був чоловік великого розуму, мудрий духом і щедрий серцем. Він дивився в очі першим агітаторам і філософам інтернаціоналізму. За свої ідеї відбував ув’язнення.

Романья (та частина Італії, звідки ми всі походили), область, сповнена вогню, з традиціями боротьби за свободу проти іноземного гноблення, визнавала здобутки мого батька. Роками він уперто боровся з нескінченними труднощами і витратив невелику родинну спадщину, допомагаючи друзям в їхніх неприємностях, які переслідували їх через політичну діяльність.

Він зажив авторитету серед усіх, хто мав з ним справу. Його шанували і поважали провідні політики його доби.

Батько помер бідним. Я думаю, що його найбільше бажання полягало в тому, аби дожити до того часу, коли його дітям віддаватимуть належну суспільну повагу.

Останнім часом він нарешті усвідомив, що старі і вічні традиційні сили – такі, як капіталізм – неможливо надійно усунути шляхом політичної революції. Він, відтак, звернув свою увагу на поліпшення душ окремих особистостей. Він хотів зробити серця людей щирішими, а людство – чутливішим до ідеї братерства. По батьковій смерті йому було присвячено чимало промов і статей; три тисячі чоловіків і жінок, яких він знав, проводжали його в останню путь.

Батькова смерть поклала кінець єдності нашої сім’ї.