Читать книгу Моє життя - Беніто Муссоліні - Страница 3

Я радше назвав би цей розділ «Перші кроки в житті».

Майже всі видані книжки про мене на першій же сторінці наводять – і цілком виправдано – щось на зразок мого свідоцтва про народження. Як правило, такі дані беруть з моїх власних нотаток.

Що ж, в такому разі, почнімо як заведено. Я народився 29 липня 1883 року в старій сільській окрузі Варано ді Коста, що розкинулася на пагорбі. Будинки там кам’яні, і гра сонячного світла і тіней забарвлює їх мури і дахи у розмаїття кольорів, що досі мені пам’ятне. Чисте повітря і мальовничий краєвид цієї місцини вирізняють її з усього селища Довія, що входить до комуни Предаппіо на північному сході Італії[8].

Коли я прийшов на світ, була друга година по полудні, тієї неділі, коли відзначає свято свого покровителя парафія і церква Делле Камінате, старовинного замку з вежею, що панує гордо й урочисто над усією долиною Форлі – долиною, яка м’яко спускається з відножин Апеннінських гір із засніженими взимку верхівками до горбатих полів Равалдіно, де літніми вечорами утворюються легкі тумани.

Дозвольте мені доповнити атмосферу дорогого моєму серцю села нотатками про старовинну комуну Предаппіо. В тринадцятому столітті то було знане селище, яке породило славетні родини доби Відродження. На тутешніх сірчистих ґрунтах визріває виноград, з якого роблять міцне й ароматне вино. Численні тутешні джерела багаті на йод. На пласких і хвилястих схилах пагорбів і відножин гір руїни веж і середньовічних замки підносять свої сіро-жовтуваті мури в блакитне небо на свідчення мужньої слави минулих сторіч.

Такою була земля, дорога мені тим, що вона моя рідна земля. Нація і земля мають чималий вплив на всіх нас.

Що ж до мого роду-племені, то моє коріння вивчене і проаналізоване в усіх можливих аспектах. Воно й не надто складно було – простежити мій родовід, бо за муніципальними документами дуже легко дізнатися, що я походжу з роду людей порядних. Вони працювали на землі і завдяки її родючості заслужили право на свою частку добробуту і благополуччя.

Заглибившись у давніші часи, ви виявите, що в тринадцятому сторіччі сім’я Муссоліні посідала чільне місце в місті Болонья. У 1270 році Джованні Муссоліні був кондотьєром[9] цієї войовничої та агресивної комуни; його соратником в уряді Болоньї в ті часи лицарів в обладунку був Фулч’єрі Паолуччі де Калболі, який теж належав до родини, що й сьогодні є однією з найбільш видатних у Предаппіо.

Доля Болоньї і міжусобна боротьба партій та угруповань, яка вічно супроводжує конфлікти і зміни в будь-якій боротьбі за владу, призвела, зрештою, до вигнання клану Муссоліні в Арджелато. Звідти рід поширився в сусідні провінції. Можна не сумніватися, що в ті буремні часи розмаїті пригоди як кидали їх на вершину успіху, так і втягували в халепу. Я не зумів відстежити долі своїх предків у сімнадцятому сторіччі. У вісімнадцятому ім’я Муссоліні вигулькує в Лондоні. Італійці з їхнім генієм та їхньою працелюбністю ніколи не вагалися щодо ризику пошукати щастя за кордоном. Лондонський Муссоліні був композитором визначного рівня, і, можливо, саме від нього я успадкував любов до скрипки, яка навіть сьогодні в моїх руках забезпечує мені втіху і відпочинок, дозволяючи на якусь мить відійти від повсякдення.

Далі, уже в дев’ятнадцятому сторіччі, кар’єри моїх пращурів окреслені чіткіше. Мій дід був лейтенантом Національної гвардії.

Мій батько, Алессандро, був ковалем, надійною людиною з сильними руками, великими й енергійними. Його серце і розум завжди були зайняті і збуджені соціалістичними теоріями. Його особисті прихильності змішувалися з доктринами і цілями. Все це вони з друзями обговорювали вечорами, очі їхні палали вогнем. Батька привертав Інтернаціоналістський рух, і він був тісно пов’язаний з видатними послідовниками соціалізму в Італії, такими як Андреа Коста, Алессандро Бальдуччі, Амількаре Чіпріані, і навіть з тією найніжнішою і мрійливо-печальною душею, якою був Джованні Пасколі[10]. Так вони йдуть і приходять, люди, чиї уми і душі віддані боротьбі за справедливість. Їм здається, що кожна зустріч вплине на долю світу, кожен талісман, здається, обіцяє порятунок, кожна теорія відстоює безсмертя.

Муссоліні залишили по собі сталу згадку. У Болоньї досі є вулиця, названа на честь сім’ї Муссоліні, а до недавнього часу існували також вежа і площа, їм присвячені. У деяких геральдичних регістрах є герб Муссоліні. Він має досить приємний вигляд і, можливо, величний задум: зображення шести чорних фігур на жовтому тлі, символ гідності, мужності і сили.

Озираючись нині, крізь тумани часу, на своє дитинство, я бачу спалахи пам’яті, що висвітлюють окремі знайомі сцени, приносять пахощі землі, сирої після весняного дощу, або відлуння кроків у коридорі. Гуркіт грому будить у пам’яті спогад про кам’яні сходи, на яких бавилась пополудні дитина, що, здається, вже не належить до нашого числа.

У тих далеких спогадах я не знаходжу свідчень, буцімто я мав такі риси, які зазвичай схиляють батьків тремтіти з радощів за досконалість їхнього потомства. Не був я взірцевим хлопчиком і не збуджував ні гордості з боку родини, ні заздрощів з боку однокласників своїми блискучими успіхами в школі.

Я був неспокійним, і таким досі залишаюсь.

Я не розумів тоді, чому треба реагувати, попередньо зваживши. В моїх очах тоді спокій заради спокою важив не більше, ніж зараз.

Я вважаю, в ті юні роки, так само як зараз, мій день починався і закінчувався актом волі, волі, перетвореної на дію.

Оцінюючи своє дитинство ретроспективно, я вважаю його ні винятково похвальним, ні винятковим у будь-якому іншому сенсі. Свого батька я пригадую як доброзичливого чоловіка, що легко вибухав сміхом, смаглявого, з виразними рисами обличчя і пильним поглядом. Пам’ятаю неподалік пророслого мохом по тріщинах у мурах будинку, де я народився, пробігав струмок, що трохи далі впадав у невелику річечку. Обидві водойми були не дуже повноводими, але восени, та й в інші пори року, якщо раптом починалися дощі, вони розливались не на жарт, та їх потоки ставали для мене першими радісними викликами. Я їх пам’ятаю, як свої перші дитячі майданчики. Вкупі з моїм братом Арнальдо, який нині є директором «Пополо д’Італія»[11], я перевіряв свої навички як будівельник гребель для регулювання рівня води. Коли птахи будували свої гнізда, я починав гарячково шукати їхні таємні притулки, де вони ховали яйця або своїх пуцьвірінків. Крадькома кидаючи погляд у світ, що схиляв мене задуматися про вічний рух і зміни, я невиразно відчував у всьому цьому ритм природного розвитку. Пристрасно люблячи молоді життя, я прагнув захистити їх тоді, так само як зараз.

Найбільшу свою любов я віддавав матері. Вона була спокійною, чутливою, і водночас дуже сильною жінкою. Вона мала ім’я Роза. Мама не тільки піклувалася про власних дітей, але також викладала в початковій школі. Навіть почавши робити власні судження про людей, я часто замислювався над тим, якою відданою і терплячою була вона в своїй роботі. Я завжди боявся чимось її засмутити. Тому, приховуючи свої витівки чи наслідки своїх негарних вчинків, я звертався до бабусі або сусідів, бо ті розуміли мій страх перед тим, аби завдати матері страждань.

Абетка становила мою першу в світі науку, і я вивчив її у пориві ентузіазму. Сам не знаючи чому, я виявив бажання йти до школи, а школа Предаппіо була розташована десь за три кілометри. За вчителя я мав такого собі Марані, батькового друга. Я ходив туди і назад пішки, і нітрохи не переймався тим, що дітлахів Предаппіо спочатку дратувала поява хлопчика з чужого села. У мене жбурляли камінцями, і я жбурляв у відповідь. Я виступав один проти багатьох. Мені часто перепадало, але я черпав задоволення з цієї універсальної розваги дітей всього світу: хлопчаки будують дружні відносини через боротьбу і здобувають прихильність через сутички. Звісно, моя мужність залишала на моєму тілі наочні сліди. Я ховав подряпини від материних очей, щоб не знайомити її з реаліями світу, в якому я починав шукати свої шляхи та який, гадаю, був їй геть чужим. За вечерею я, бувало, не наважувався простягти руку по хліб, щоб не показати рану на своєму хлоп’ячому зап’ясті.

Трохи згодом все це скінчилося. «Війна» завершилася і вичерпалась уявна ворожість, що була тільки різновидом гри. Натомість я знайшов у школі чудових товаришів серед своїх однолітків. Поклик з минулого, з ранніх років життя у Делії, доволі владний. Я відчув його кілька років тому, коли жахливий зсув ґрунту поставив під загрозу життя мешканців Предаппіо. Я наполегливо працював, щоб знайти для них новий Предаппіо – Предаппіо Нуова. Будинок мого дитинства викликав у мене тоді мурашки поза шкірою, і я пригадав, як ще малим я іноді дивився на те місце на рівнині, де річку Раббі перетинає шлях до Мендоли, і уявляв собі там квітуче місто. Сьогодні це місто, Предаппіо Нуова, успішно розвивається. На його кам’яних воротах вирізьблено символ фашизму, а також деякі слова, що виражають мої чіткі наміри.

Коли я закінчив перші два класи початкової школи, мене перевели у колеж у Фаенци, міста, що уславилося своїм керамічним виробництвом з п’ятнадцятого сторіччя. Колеж перебував під патронатом отців салезіанського ордену[12]. Я вступав у період знайомства з рутиною: мені належало навчитись, як поводиться дисципліноване людське стадо. Я вчився, я висипався і підростав. Прокидався на світанку, спати лягав увечері, щойно починали літати кажани.

То був період, коли я переступив кордони містечковості. Я почав подорожувати. Я почав видовжувати ланцюг, який прив’язує нас до сімейного вогнища і до рідного села.

Я побачив місто Форлі, чудове місце, яке мало б справити на мене неабияке враження, але чомусь не справило. Натомість Равенна! Дехто з родичів моєї матері мешкав на Равенській рівнині, і на літні канікули ми лаштувалися відвідати їх разом. Зрештою, то було не так далеко, але в моїй уяві та поїздка нагадувала подорож Марко Поло. Через пагорби і долини – до моря. Адріатика!

Я поїхав з мамою в Равенну і ретельно обстежив кожен куточок цього зануреного в дух античності міста. Багатство художніх цінностей Равенни оживило переді мною красу і чарівність історії цього міста і його освяченого довгими століттями імені. Донині залишаються в мені сильними почуття, закладені ще тоді. Мої уявлення про життя, красу і народження цивілізації набули там глибини і змістовності.

Могила Данте, відвідування якої заповнило натхненням тиху годину полудня, базиліка Святого Аполлінарія, канал Кандіано[13] з вітрилами рибальських човнів на вході, а потім краса Адріатичного моря зворушили мене, щось пробудили в моєму серці.

Я повернувся з чимось новим і нетлінним. Мій розум і дух мій були сповнені усвідомлення власної гідності; а ще я віз подарунок від родичів. Дику качку, що дуже добре літала. Мій брат Арнальдо і я, на невеликій річці неподалік свого дому, ми терпляче намагалися приручити дику птаху.