Читать книгу Три перстені - Богдан-Ігор Антонич - Страница 12

Співучі двері, сивий явір,

старий, мальований поріг.

Так залишилися в уяві

місця дитячих днів моїх,

так доховала пам’ять хлопця

затьмарені вже образи,

такий обмежений став обсяг

тієї пісні, що дрижить,

яка зворушенням хвилює,

та все ж без зайвої сльози

пейзажі споминів малює.

І хочу знову пережить

хлоп’ячі радощі та бурі.

Швидкіш струмує в жилах кров,

і сяють щастям очі хмурі,

в долоні легшає перо.

На кичерах сивасті трави,

черлений камінь у ріці.

Смолиста ніч, і день смуглявий,

немов циганка на лиці.

Розсміяні палкі потоки,

немов коханці до дівчат,

злітають до долин глибоких,

що в сивій мряці тихо сплять,

і куриться із квітів запах,

немов з люльок барвистих дим.

Дрижать ялиці в вітру лапах,

голосять шепотом дрібним,

течуть униз краплини шуму,

немов з гарячих пнів смола.

Сповитий в зелень і задуму,

п’є олень воду з джерела.

Квітчасте сонце спить в криниці

на мохом стеленому дні.

Кущем горючим таємниці

виходить ранком з глибині.

Співає пуща сном кудлатим,

прадавнім шумом загуло.

На схилі гір, неначе лата,

пришите до лісів село.

Корчма, мов кущ, що родить зорі,

свічками палиться в ночі.

З горілки б’ють дими прозорі,

скриплять іржавії ключі.

Смичком вогнистим тнуть цигани,

розкотисто співає бас.

Пече музика, й голос тьмяний,

і струн сп’янілих лютий бряз.

Тремтить на флейті пальців десять,

музичне дерево горить.

Із бубна, мов із дзбана, ллється

роздзвонений, гарячий крик.

Палає скрипка, тихне, в’яне,

і серце бубна співом п’яне.

І про опришків в сотий раз

оповідає в пісні бас:

свячені кулі, литий пояс,

таємне зілля, дика борть,

заклята ніч і смерть в напоях,

що їх коханцям варить чорт.

Шалений місяць – мрійний тенор

веде містичну пісню тьми.

Дівчина, наче веретено,

в танку спідницями шумить.

Ще пам’ятаю: на воді

дрижачі іскри ранок сіє.

Ще пам’ятаю: білий дім,

де стіни з дерева та мрії.

Ще пам’ятаю: в сонці міст

рудий хребет ліниво гріє,

неначе велетенський кіт,

що в сні ледачім очі щулить.

І дім і міст, мабуть, стоять,

але для мене вже минули

і тільки спомином горять.

Неситий крук над мостом крякав,

плило рікою сонце в світ.

Туди ходив ловити раки,

коли мені було п’ять літ.

Колола пальчики шипшина,

устами ссав солодку кров.

На зорі задививсь хлопчина,

але своєї не знайшов.

Тут сиве небо й сиві очі

у затурбованих людей.

Сльота дуднить і шиби мочить,

розмови стишені веде.

Під сивим небом розстелилась

земля вівса та ялівцю.

Скорбота мохом оповила

задуману країну цю.

Як символ злиднів виростає

голодне зілля – лобода.

Відвічне небо і безкрає,

відвічна лемківська нужда.

В таємних кручах давня Лада

ворожить хлопцям молодим.

В церквах горить Христовий ладан

і куриться молитви дим.

На небі тільки сині зорі

вислухують благальний спів

людей, що, прості та безкрилі,

цілуючи в німій покорі

брудні обніжки вівтарів

устами, чорними від пилу,

що їхні губи припорошить,

моління шлють Христу і Духу,

щоб допоміг здобути гроші

на хліб, на сіль і на сивуху.