Читать книгу Смерть. Сибірські новели (збірник) - Борис Антоненко-Давидович - Страница 14

– Я гадаю, ми вже можемо розпочати засідання!

Ханов, як святий на іконі, поклав перед себе долоні на столі і оглянув присутніх.

Макарон на знак згоди хитнув головою і флегматично дивився на каламаря. Гусак нервово крутився на стільці, витягував угору шию, мов йому муляв там комір, і крадькома зиркав на Горобенка. Борисенко поринув у фотелі насуплений і на диво мовчазний.

В учительській було занадто неспокійно. Щось вадило педагогам, як звичайно, без пристрасті почати жувати розм'яклі слова, мляво тягнути на налигачі нецікаві й досить-таки феєричні розмови про стан освітньої справи на учительських курсах. Кожний із них окремо прекрасно собі уявляв безглуздя й марність говорити тепер на голодний шлунок про якісь там нові освітні плани, дошукуватись нових методів, коли немає чого їсти, нема підручників, нема зшитків і бракує навіть пер. Кожний із них розцінював свою участь у засіданнях і нарадах як гру в дурня, одначе, зібравшись докупи, вони удавали, ніби працюють, обмірковують і шукають. Це не виходило в них, бо хотілось дізнатись про пайку, про останні свіжі чутки й мерщій податись на свій город посапати огірки та картоплю. Через це педагоги не затримувались на засіданнях.

Одначе сьогодні засідання не йшло їм у душу.

Ханов підпер пальцями скроні, вивалив понад окуляри очі і знову вдався до колег.

– Так, може, вже почнім?

Борисенко прудко, мов підколотий, устав і нервовою ходою зміряв учительську.

– Я, власне кажучи, хотів спочатку запитати… – Борисенко зупинився і глянув Горобенкові в вічі. – Да… так я хотів запитати, чи вважають шановні колеги за… – Борисенко запнувся, погладив борідку «рішельє» і з притиском сказав: – за нормальне, що лектор української мови, товариш Горобенко, дозволяє собі передавати на стороні все те, що ми тут говоримо?..

Горобенко штучно посміхнувся, але нараз почув, як йому зашарілись щоки і стало душно.

Гусак єхидно процідив серед тиші:

– Да-а…

– Вікторе Семеновичу, може, ви це відкладете?.. У нас зараз є важливі справи, – спробував був розвіяти інцидент, що грізно навис в учительській, збентежений Ханов, але Гусак рішуче заперечив:

– Нет, как же? Так нельзя… Это касается нас всех, мы не можем…

Макарон холодними, слюдистими очима байдуже глянув на Горобенка і мовчки пожував слину.

Горобенко закинув за коліно ногу й намагався витримати Борисенків погляд. Він навіть глухо мугикнув:

– Ну, ну… прошу…

Це обурило Борисенка. Він одвернувся до педагогів і мелодраматично проспівав млосним баритоном:

– Я питаю, чи можемо ми погодитись, щоб за нами шпіонили, щоб ябедничали на нас?!

Гусак заскреготів стільцем:

– Это просто возмутительно!..

Горобенко підвівся й простягнув до Ханова руку:

– Я прошу слова.

Борисенко сів і зневажливо задер голову:

– Вот именно. Пожалуйста уж объясните нам это, товарищ Горобенко!

Гусак накивував Макаронові бровою:

– Интересно, право…

Ханов знову тривожно засіпався на стільці й не знав куди подіти очі: «Может быть, мы это, товарищи, как-нибудь…»

Але Горобенко вже одійшов од свого стільця й стиснув його спинку руками.

– Так ось, прошу. Я не гадаю тут, розуміється, виправдуватись, я тільки хочу сказати…

Гусак стрепенувся й поспішно перебив:

– Мне кажется – это несколько неудобно, что лектор украинского языка говорит здесь по-украински… Ведь мы не понимаем…

Ханов підвівся й нетерпляче застукотів пальцями по столу:

– Извините, Николай Иванович, в нашей республике каждый гражданин может говорить на своем наречии. Кроме того, ведь мы живем на Украине…

Горобенко здригнувся і щільно стулив губи, Ханов із жахом чекав на його слова. Горобенко перечекав хвилину, потер долонею щоку і важко, мов уперше потрапив сюди, провів очима по кімнаті.

– Та-а-ак… Це дуже добре, що ми договорились… Тепер усе ясно…

Учительська потонула в напруженій тиші. І тоді з небувалою силою вибухнуло в Горобенка й ударило по учительській:

– Тут сидить справжня контрреволюція!

Педагоги стрепенулись і застигли. Горобенко рубонув ще раз:

– Я вживу заходів розігнати цю лавочку… Досить!

Ханов скочив із місця і, благаючи, простер до Горобенка руки:

– Виноват! Константин Петрович! Зачем же так? Голубчик, ведь здесь явное недоразумение…

Зблідлий Гусак сквапно задріботів куценькими, кривими ногами до Горобенка:

– Нет, товарищ Горобенко… разрешите мне… вы совсем не поняли… я совершенно не хотел…

Горобенко закинув на потилицю чуба, а потім протяжно й урочисто сказав:

– Я скінчив. Мені нема чого більше говорити з вами. Тут є робота тільки для чека…

Горобенко круто повернувся й вийшов з кімнати. Учительська завмерла в останній сцені гоголівського «Ревізора».

Востаннє Горобенко штовхнув парадні двері з пружиною колишньої своєї гімназії, і вони лунко і непривітно за ним позаду грюкнули.

«Так! Тут кінчено. Тут середини нема і не може бути! Ввечері напишу відповідний звіт і передам Зіверту для чека…»

Горобенко швидко йшов опівденними спорожнілими вулицями, але в грудях ще пекло й підганяло мерщій одійти від педтехнікуму.

«Так, так… Хороші екземпляри! Нема чого казати! Нарешті договорились. І яке зухвальство! Яка певність, чорт би їх забрав!.. Ах, це ж так ясно: Горобенко хоч і комуніст, але він усе ж таки інтелігент. Ну, де ж ви бачили, щоб інтелігент пішов виказувати! До нього ставились, як до члена своєї корпорації, як до „порядної людини“! Ах, сволочі! „Порядна людина“? – я покажу вам „порядну“! Так, так – сьогодні ж напишу до чека, іменно – до чека!»

Попельначенко мав рацію, казавши «треба Горобенка послати розправитись разів зо три з куркульнею, отоді в ньому витруситься інтелігент».

«Тільки ти, Попинака, помилився – досить і одного разу було…

Досить було і тої командировки на перевибори, щоб мене розлило від них. Хіба то не символічно було, що Попельначенко тоді врятував мене від банди й очманілих дядьків? А ця ж банда, і ті дядьки, і Батюк – вони „свої“, українці! Вони – „за Україну“. І ці чортові педелі – вони теж по той бік, але то вороги інші, то вороги і Україні, і революції… Ах, чому Попинака, і Кричеєв, і всі вони не можуть збагнути, що національна справа так тісно, так невідлучно зв'язана на Україні з соціальною!.. Чому вони не хочуть зрозуміти, що це національне українське питання – це цілком реальне, життєве, а не фантазії?..

А втім – ні, прийде час, і вони зрозуміють. Так мусить бути. Не може ж бути інакше.

Це все йде до кращого. І ота парткомівська характеристика в анкеті, і їхня підозра до мене – це все важило на краще. Ти, Горобенку, вже не той. Ні, ні, не той. Рубікон перейдено. І повороту ніякого. Є тільки крайні лінії. Середніх нема. Там чи там. Не тікай від того, що болить тобі, що складне й незрозуміле. Це інтелігентщина. Бери його за коріння й рубай. Спрощуй до аксіоми, до 2х2 = 4 всі ті „кляті питання“. Розстріляй кулеметним сміхом в самому собі всі інтелігентські упередження, що виплекав був колись. Вони тільки заважають. К чорту цей камінь із шиї, що тягне тебе на дно контрреволюції. Так, Горобенку, – контрреволюції! Бо є тепер або революція, або контр… Без інтелігентської середини. Так вирви ж цей непотріб і кинь на смітник разом з батюками, гусаками і борисенками».

Ці думки з відбіжною силою мчали в голові, п'янили мозок, хмільно туманили перспективу. І раптом у самому центрі їх устало вихлясте, наївне, майже дитяче запитання: «Це ти, Костику? Невже це ти?..»

І Кость Горобенко весело, як пришелепуватому, давно знайомому дурникові, відповів тому внутрішньому голосу: «Так, так, не дивуйся, друже мій, – це я. Власне, не я, а те, що було колись мною. Костик умер чи, правду кажучи, вмирав поволі, і те, що не встигло вмерти, в кожнім разі, ось умре. А втім, що таке смерть? Я не філософ, але це й без філософії ясно, навіть не думаючи довго: смерть одного в той же час народження другого. Отже, смерть не годна перетнути вічного калейдоскопа життя!.. Ти розумієш що-небудь у цьому, друже мій? Це ж так просто і ясно. Зрозумій же, що Костика вже нема, як нема Наді, немає батька і його двох будинків, як нема того всього, що було тоді, але тепер є зате товариш Горобенко. Більшовик. Збагни ж, яке прекрасне це життя, чорт би його забрав!.. Яке ж воно прекрасне!.. Це життя. І я дякую революції, дякую партії, що вони навчили мене так сильно його любити».