Читать книгу Смерть. Сибірські новели (збірник) - Борис Антоненко-Давидович - Страница 8

Секретар наросвіти занадто ввічливо схилився до завідувачевого крісла й поклав на стіл протоколи. Він зробив це так тихенько й обережно, ніби боявся, що протоколи можуть розсипатись, як той цяцьковий, картковий будинок.

– Прошу, Іване Йосиповичу… Це все засідання педради. Ви, пробачте, – вони ще російською мовою, але, знаєте…

Голос у секретаря набрав тону інтимності і сходив до нашіптування: «Цей наш педтехнікум – взагалі того… Його доведеться підтягнути. Старий елемент усе залишився, специ…» – Секретар на виправдання педтехнікуму розвів долонями і скорчив гримасу.

Іван Радченко неохайно почав листати протоколи, не помічаючи секретаревого старання. Він хутко бігав по рядках своїми прищуленими короткозорими очима, і за кожною сторінкою з його великого рота вилітали гомінкі зауваження.

– …Буза!… Яке може бути «матеріальне становище педагогів» на засіданні педради?!. І знов ось наливають… А це що?.. Що за є-р-р-р-унда?!

Радченків голос неприємно тріщав у вухах і заповнював усю кімнату, ніби в приміщенні хтось роздирав надвоє сухі соснові плахи.

Радченко швиргонув набік останній протокол і взяв олівця; потім раптом стукнув кулаком по столу і, не обертаючись до секретаря, запитав:

– Да… чуть не забув. А якою мовою викладають в технікумі?

Секретар переступив з ноги на ногу й побожно взяв у руки останній протокол.

– Це в них, бачите, Іване Йосиповичу, взагалі не унормовано ще. Немає певної установки. Я ще товаришеві Кудрявцеву, як він завідував у нас, казав, що Ханова треба убрати… Він узагалі зовсім не на місці, а до того ж…

Радченко грубо перебив:

– Я питаю – якою мовою викладають? – і здивовано глянув на секретаря сірими, водявими очима.

Секретар зупинився на півслові, але зараз же опам'ятався й притихлим голосом відповів:

– Дехто з педагогів – українською, а інші ще й досі – російською.

Радченко схопив телефонну рурку й кинув секретареві:

– Напишіть наказа: з нового академічного року до обіду всім педагогам викладати лекції по-українському, а після обіду – по-російському… Ясно? Кінчено!.. Товаришко! 1-15… Орінстр? Слушай, Семьонов, у тебя, кажется, єсть…

Секретар зібрав протоколи й запитав несміливо в Радченка:

– Може, краще написати, щоб усі по-українському? їх узагалі треба нажать…

Радченко сердито подивився на секретаря, але нічого не відповів і бурмотів собі в рурку далі. Секретар під тим поглядом зів'яв і навшпиньки вийшов із кабінету.

Горобенко уважно вивчав Радченкове обличчя. Це обличчя жваво мінилось – брови, очі, рот, підборіддя й навіть волосся з вухами ввесь час рухались, і через це здавалось, що перед Радченком – не телефонна рурка, а тут збоку з ним сперечається жива людина, або в іншому разі – це говорить сам із собою небезпечний божевільний.

Це не подобалось Горобенкові, але він ще пильніше почав удивлятись у Радченкове обличчя: «Що за один цей Радченко?»

Це питання виринуло зовсім нелогічно, бо Горобенко з чу ток уже знав дещо про нього.

Його прислано сюди з губернії, де він мав, здається, якісь зв’язки, приятелів і друзів. Радченко – з колишніх боротьбистів, і очевидно, що після ліквідації боротьбизму для нього зникли всякі національні упередження. Він має свою притаманну рису – скрізь і завжди зчиняти галас. Ще що? Його звичка без церемоній нишпорити в чужих паперах і занадто голосно говорити видає його за людину незалежну і таки досить нахабну. Чого саме він опинився в повітовій глушині – того ніхто не знає. Партійний середняк поставився до нього запобігливо, але обережно.

Радченком перестали безпосередньо цікавитись, його втягнули в колегію місцевих «Известий – Вістей Уездного Парткома, Исполкома и Профсовета», призначили на завнаросвіти, призвичаїлись не зважати на рипи й тріск його голосу, і тільки на партзборах, коли Радченко виступав із словом, до президії йшли записки – додержуватись регламенту. Радченко ще тільки тиждень в організації, але він став уже «свій» зо всіма його хибами, негативами й позитивами.

А проте це все, власне кажучи, не так важливо. Є друге щось. Горобенко підпер пальцями скроню, прищулив очі й зрозумів: Радченко має стати за рефлектора, що освітлюватиме його, Костеву, національну сторону. Це кумедно, дивно й смішно, але це – так. Поки Горобенко був тут один «за українця», ця сторона не випиналась назовні, її можна було цькувати й нищити в самому собі. Але тепер, коли явився цей Радченко, що має здібність одразу у всіх стати «своїм» – усе піде по-іншому. Радченкове пере бування в організації буде екраном кожного Горобенкового руху.

Кость Горобенко тужно подумав: «Як би було добре, коли б Радченка тут не було… – Він глянув на його вишкірені міцні, великі зуби й у думці додав: —…коли б його не було взагалі, не існувало б зовсім…»

Радченко з виляском поклав на апарат рурку й присунувся до столу.

– Да… так ось, товаришу Горобенко… візьміться читати на учительських курсах укрмову.

Горобенко потер чоло і стомлено сказав:

– Я не почуваю себе фахівцем, не можна ж виступати дилетантом.

– Що значить «дилетантом»? – Радченко підвів здивовано густі брови. – Нам треба сюди послати хоч одного свого. На курсах немає жодного комуніста.

Горобенко хотів був іще заперечити, але Радченко стукнув, як звичайно, долонею по столу й не дав йому казати.

– Не посилати ж туди петлюрівця! Ясно? Кінчено. Договоріться про години з Хановим.

Радченко нагинав на американський темп і боровся за швидкість.

Він хотів уже кудись бігти, але задерчав телефон і в кімнаті затріщало Радченкове «Ал-льо!». Рурка тріскотіла, але нічого не казала. Радченко гидко вилаявся і кинув рурку на стіл. Потім схопив портфель та кепку й метнувся до загальної канцелярії. Коло дверей він круто обернувся й наспіх кинув Горобенкові:

– Да! Нам ще треба договоритись із вами про політ-освіту на околицях… Чорт знає що таке – нічого не робиться!.. – І, лаючись до себе далі, Радченко вискочив за двері. Горобенко вийшов на вулицю. Опівденне сонце розлило на вулиці задуху й лінощі, але Горобенко йшов задоволений, що навколо, з кінцем, стало тихо й не рипить в усі Радченків голос. А втім, зморена думка ще не могла одчепитись від Радченка й волочилась за ним. Ось стоїть цей Радченко на куцих ногах і вилупив баньки, готовий вилаятись… Кого це нагадує Радченко?.. Ага, дитяча казка про пригоди крокодила й хороброго гімназиста Ваню:

Справді, Радченко своїм довгим ротом, лупатими сірими очима з гостренькими чоловічками й непропорційним тулубом скидається на крокодила. Певно, його в школі так і дрочили. Власне – в семінарії. Радченко ж попович. Та він навіть і не Радченко, а, як дізналась відкілясь Славіна, – Вознесенський. Радченко – це тільки псевдонім. І то недарма. Це від «Рада». Розуміється – робітничих, селянських і червоноармійських депутатів.

На розі вулиці Горобенко зупинився і глянув на годинника. Було вже на п’яту. Він звернув ліворуч у бокову вулицю й пішов гнилим дощаним пішоходом.

Перед ним несподівано виринув повітпродкомісар Дробот.

– Здоров, сучий син!

Дробот навзмах ляснув своєю лопатою-долонею об суху Горобенкову руку, і з його одкритого рота пахнуло само гоном.

Горобенко в першу мить не збагнув причини Дроботової фамільярності і навіть зупинився. Дроботова долоня ляскала його по плечу, і Дробот ні з того ні з сього за питав:

– Чапаєш?

Горобенко посміхнувся.

– Валяй зі мною до Чернишова!

Дробот узяв Горобенка за лікоть і потягнув уперед.

Його п’яне дихання трохи неприємно лоскотало Горобенкові праву щоку, але йому раптом захотілось піти до Чернишова, і він навіть прискорив кроки.

У Чернишова вже гуло. Коли вони з’явились на порозі оповитої густим тютюновим димом кімнати, присутні заворушились. Миша Чернишов застиг у неприродній позі, ховаючи за заляпану скатертину кудись глибоко під стіл свою ліву руку, і полохливо дивився на двері. Упевнившись, що, крім Горобенка й Дробота, більше нікого немає, він миттю змінився. Голосно зареготав і тріумфально витягнув з-під столу за шийки дві напіввипиті пляшки.

– Ну й гади! Ну й гади ползучі! Отак паніку нагнать!

Несторенко швиргонув чоботом набік зім’яту доріжку на підлозі й зачепив виделкою хвоста від оселедця.

– Да, це дійствительно: походка в Дробота – чисто Кричеєв іде.

– Ну, а як Кричеєв, то що? – Горобенко почув голос Дружиніна і здивувався. Кого-кого, а Дружиніна він не сподівався тут бачити. Дружинін скрутив «козину лапку» й закурив. Його піднесений трохи голос був незвичайно гострий: він був п’яний; Дружинін – п’яний? Але Дружинін наче догадувався про Горобенкові думки, хоч і не дивився на нього. Він сказав до Несторенка:

– Що, мені Кричеєв – настоятель, а я монах, чи що? Да, люблю випити, і пішли б вони всі…

– В програмі нашої партії немає, що самогон не можна пити! – захихотів Миша Чернишов, але Дружинін перебив його:

– Не в тім річ. Я тільки ось про що: не бреши. П’єш – говори, що п’ю! А не ховайся, сволоч, із пляшкою під столом! Від того, що ти випив своє – шкоди не буде. Але шануйся, потому інакше ти…

Миша Чернишов радісно вставив:

– Інакше ти – гад ползучий!

– Соловья баснями не кормят, – загудів густим басом Дробот і налив собі півшклянки. – Я, брат, сьогодні перші триста пудів розвьорстки з Михайлівської волості вижав.

Дробот перехилив шклянку й не моргнувши випив.

Потім обтер підстрижені біляві вуса і сказав чергового продкомівського дотепа:

– Із пальца хлєба не висосеш – викачай єго із кулака!

Дробот поклав на коліна свого товстого, набитого паперами портфеля й заходився рвати руками оселедця.

Несторенко підсунувся до Чернишова й повернувся до перерваної розмови:

– Дак, я все ж не понімаю: як це Маркс може наскочити на Землю? Такого ж, скольки Земля существует, зроду не було.

Миша Чернишов умисне виправив:

– Не «Маркс», а «Марс», Несторенко, – планета така. Розумієш?

– Ну да, я понімаю, що планета, тольки для чого ж їй на Землю летіти?

Горобенко сам до себе засміявся. Але зараз же похопився й посерйознішав: «Це страшенне міщанство – сміятись із неписьменності людини».

Несторенка щось турбувало з Марсом, і він далі допитувався в Чернишова:

– І що ж це – впаде і може зничтожить усе?

Миша Чернишов ще з тих часів, коли він був за учня в друкарні Повзера, мав загострений потяг до всього надзвичайного і неприродного. Його вабили людські й тваринячі потвори з багатьма ногами, двома головами, одним оком або й зовсім без очей, сіамські близнята, жінка з бородою. Миша Чернишов страшенно цікавився колись, чому комета Галлея так і не стукнулась, кінець кінцем, із Землею, як це припускалося. Власне, комета Галлея і розчарувала його. Через це Чернишов не вірив тепер у Марса, одначе перед Нестеренком він розводив найсумніші перспективи.

– Да, брат, Марс це тобі не фунт ізюму. Ти тільки подумай, Нестеренко: летить тобі, скажемо, ота штука, разів у тисячу більша від Землі, раптом – бац! І нікакіх іспанцев!

Чернишов пояснив це, стукнувши себе по лобі, і додав:

– О! І ні чорта тоді не залишиться…

Несторенко перепитав:

– Не залишиться?

Чернишов ображено відповів:

– А ти ж думав: спробуй лишень стукнути так!

Несторенко схилив на руку голову і журно замислився.

Дробот обвів очима кімнату, немов шукав когось, і вередливо сказав:

– А чому це я Попинаки не бачу?

Миша Чернишов завовтузився на канапі.

– Чорт же його знає, цього Попинаку… Він і хлопець, сказать би, бойовий і з парткомівськими в той же час крутиться…

– Єрунда, – авторитетно заявив Дробот. – Попинаку треба було притягнути.

Несторенко задзвенів під столом острогами і вирішив уставити до розмови і своє:

– Я бачив Попинаку сьогодні вранці з отим Радченком – їхали комхозівською бричкою.

Миша Чернишов раптом стрепенувся:

– От Радченка, товариші, треба було…

– Не люблю його – хлюст, – безапеляційно відповів Дробот, намазуючи шматок житнього хліба густим липовим медом.

Чернишов завзято виступив проти:

– Абсурд! Нічого подібного… Це дока-парень. До нього треба тільки підійти. Але ось що цікаве… – У Чернишова знову прокинувся його нахил до всього неприродного, і він захоплено, трохи навіть таємниче вхопився за свого об'єкта:

– Хлопець як хлопець, ну, тільки нещасливу руку на баб має. Подумати тільки – трьох баб перевів…

Несторенка це заінтригувало, він підсунув до Чернишова стільця і, витягнувши з коміра наперед невелику з чорним чубом і маленькими зеленими очима голову, запитав:

– То єсть як трьох баб?

Чернишов радісно пояснив:

– Структура в нього особлива. Поки ще вагітна його жінка – нічого, а як тільки нащот пологів починається, так і точка… У Харкові навесні третя жінка в лікарні померла. Щипцями дитину мертву витягнули.

Несторенко знову задзвенів острогами і, вражений, промовив:

– Он воно як!..

Дробот їв, смакуючи, хліб з медом. Він старанно жував міцними щелепами і злизував краєчки, з яких поволі сповзали долу великі медові краплі. Одначе кілька крапель вислизнуло з-під язика, впало на коліна і тихо ляпнуло об портфель. За хвилину це повторилось удруге. Горобенко помітив ці густі блискучі плями на тьмяній шкірі товстого портфеля й згадав про перші триста пудів розкладки з Михайлівської волості. Він зненацька подумав: «А цікаво, чи й мед беруть із пасічників у розкладку…»

Миша Чернишов пригадав Дроботову характеристику Радченкові і жваво закінчив:

– Ні! Хлопець, можна сказати, «на ять». Кругом шістнадцять. Хіба що на «мові» іноді балакає. – Чернишов, усміхаючись, подивився на Горобенка, і за ним, немов з команди, всі повернули туди свої голови.

Горобенко зніяковів і не знайшов одразу що б відповісти.

Дробот утер скатертиною липкі руки і, пустивши до свого баса трохи інтимності, важко підійшов до Горобенка.

– Скажи, Горобенку, це правда, що ти в дев'ятсот вісімнадцятому розстрілював у Києві матросів?

Горобенко штучно посміхнувся, але твердо відповів:

– Ні.

Проте, піймавши скісний, суворий Нестеренків погляд, він, безсилий затамувати внутрішнє хвилювання, звернувся до Дробота:

– Я не розумію тільки, що це за запитання?

Дробот засунув глибоко в кишені руки й широко розкарячив ноги. На його масних устах грала лукава усмішка.

– Признайся – було ж це?

Горобенко незручно задер до Дробота голову:

– Що за дурниці? Чому це раптом…

Дробот розсердився:

– А тому, що ти сучий син!..

Горобенко густо зашарівся і підвівся на ноги.

– Що це значить, товаришу?

Миша Чернишов став серйозно побоюватись сварки й через те поспішив устати з канапи й підійти до них.

– Що за волинка, не розумію! Ша! Ти, гаде ползучий, сядь, – він жартома штовхнув Дробота, і той зарипів на стільці.

Миша Чернишов обернувся до Горобенка:

– Жени їх, гадів, у шию!.. Ну, був колись за «самостійну», так що ж!

З кутка несподівано заговорив мовчазний і похмурий Дружинін. Через те, що він довго перед цим не озивався жодним словом, усі тепер уважно повернулись до його голосу.

– Що там розбирати – був, не був! Ну, а хоч би й був, то що краще: чи те, що він наш товариш тепер, чи щоб він і досі залишався шовіністичним самостійником? Білісіньких або зовсім чорних людей нема, брат; люди, як приглянутись, – побільше будуть сірі…

Ніхто не відповідав на Дружинінові слова, але напружена атмосфера в кімнаті одразу розрядилась і зникла.

Горобенкові хотілось щиро потиснути Дружинінові руку.