Читать книгу Смерть. Сибірські новели (збірник) - Борис Антоненко-Давидович - Страница 15

Дружинін грузько сів на стільця перед столом Кричеєва і стукнув по папці пресом.

– Та ніякі марксизми, товаришу Кричеєв, не можуть виправдати звичайнісінької людської глупоти! Що ви мені там розказуєте!..

Кричеєв злегка посміхнувся й покрутив пальцями олівця. Дружинін ображено одвернувся від Кричеєва й удався до Попельначенка:

– Це добре діло! Іду, понімаєш, сьогодні вранці повз театр наш, коли стоп, чую – нагорі, по даху, стукають. Що таке? Невже, думаю, Радченко добрав способу одремонтувати театр? Глянь, а вони залізо зривають, сучі сини. «Що ви робите, братця?» – питаю. «Театр розбираємо». – «Як – театр?»

– Так ти понімаєш, Попинака, що-небудь?

Попельначенко посміхнувся й кашлянув:

– Ні, поки що ні чорта не понімаю.

– Так пойми ж, брат, що це воно саме, значить, і є наше строітельство. Це його Радченко навертає. Він, ідіот, наказав розбирати театр, щоб з його цегли й заліза будки кінематографічні на околицях поставити! От, брат, голова!

Попельначенко підсунувся до Дружиніна й ляснув його по коліну:

– Не волинь, Дружинін. Тут щось не так. Ти мені краще скажи…

Дружинін обурився:

– Як це «не так»? Я сам пішов був до Радченка поспитати.

– Ну, і що?

– От тобі «і що»! Каже – а як же інакше. Театр у центрі – він завжди буде на послугах буржуазії, треба мистецтво – в маси. Ленін сказав: кіно – це найкращий спосіб виховання пролетаріату, ну так, значить, – дайош цеглу з театру на будки. О, брат, куди загнув!

Кричеєв був здивований і не хотів йняти віри:

– Ну, це вже перебільшено, так не могло бути.

– Факт! Уже віз заліза на Свинарку повезли… А я ще питаю його: «Ну, а коли б я, товаришу Радченко або хто-небудь з наших захотів, скажім, піти з дружиною та малечею до театру – так це теж „театр на послугах буржуазії“?»

Дружинін сплюнув і захитав головою:

– Нє-є, товариші мої любі, так бриться нельзя!..

Навколо стояли парткомівські й посміхались. Ніхто серйозно не вірив, що цей чудернацький план химерної перебудови міг справді спасти Радченкові на думку. Через те вони не могли збагнути, чому це Дружинін так учепився за цей театр. Їм видавалось усе це скорше від анекдоту, аніж від дійсного, і їхні сміхи та жарти потроху з суті самої події переходили на Дружинінову особу, на його запальність і жестикуляцію.

Але Дружинін не міг заспокоїтись. Йому боліло, й він гаряче боронив старий задрипаний будинок міського театру, що захряс над гнилою річкою під вербами, немов тут ішлося про руїну його власної, дідівської хати.

– …Ленін сказав, що кіно хороша штука, – правильно! Але ж ти, йолопе, зрозумій що воно й до чого. Тобі, дурневі, дано владу, так ти ж шануйся, а не фортелі викидай…

Горобенко слухав віддалік Дружиніна й мимоволі замішувався з нього. Йому подобалось і щире Дружинінове обурення, і його проста одвертість, і те, що це скеровано проти Радченка (значить, нарешті, Радченка розшифрують!).

Дружинін – це маленький сьогоднішній шкіц майбутнього пролетаріату. Таким колись буде ввесь пролетаріат. Ось став же Дружинін на оборону далекого й зовсім чужого йому театру. Що він мав від нього? Колишні «малоросійські» вистави, просвітянські концерти й «Баядерку». Одначе Дружинін хоче театру, він намагається його врятувати від Радченкових експериментів. Значить, і мистецтво, мистецтво абстрактне щодо завтрашнього і гниле сьогодні, йому зовсім не чуже. Ех ти, милий, хороший Дружинін!..

Кричеєв нарешті поклав розмові край:

– Я це розслідую, товаришу Дружинін. Товаришу Біринберг, викличте завтра Радченка на четверту годину. А тепер… – Кричеєв зручніше вмостився в своєму кріслі, – розпочнім нараду. Маємо сьогодні доповідь завідувача філії Держвидаву. Товаришу Мілютін, ваше слово.

Партійці неохоче одійшли від Дружиніна й розповзлись по кімнаті.

Кругленький Мілютін монотонно і зануджено тягнув безкінечні цифри одержаних із центру книжок та газет і знову витягував нові цифрові бинди розповсюдження літератури на периферії. Здається, кожний із присутніх думав про щось своє і Мілютіна ніхто не слухав. Тільки Попельначенко, обпершись ліктями об коліна, з-під лоба дивився на Мілютінові сіренькі розплескані оченята, та Кричеєв часом записував у блокнот нотатки.

Коли Мілютін нарешті скінчив, Попельначенко перший попросив слово для запитання:

– Я хотів би знати, для чого філія Держвидаву розповсюджує портрети Драгоманова і де вона їх узяла?

Мілютін винувато забігав оченятами:

– Це, власне, не філія… Товариш Горобенко приніс нам із колишньої «Просвіти», здається, чи що, а ми…

Попельначенко саркастично скривив уста й посміхнувся. Присутні здивовано перевели на Горобенка стомлені погляди. Горобенко знову почув, як тривожно закалатало серце й рум'яняться здуру щоки. Він простягнув до Кричеєва руку:

– Прошу слова… Так, це я передав до Держвидаву портрети Драгоманова. Драгоманов, як вам відомо, давній український революціонер. Я не бачу в цьому нічого злочинного…

Горобенко хотів на відповідь Попельначенкові так само іронічно посміхнутись, але посмішка вийшла занадто убога. Попереду, коло Кричеєва, басом запитав когось повітпродкомісар Дробот:

– А хто це Драгоманов? Я щось не пригадую…

Попельначенко підвівся й знову недобре посміхнувся.

Потім лице його стало серйозне, і жовта безкровна шкіра напнулась на вилицях, аж вилискувала.

– Товариші! Я заявляю – Драгоманов це відомий український націоналіст. Ці портрети треба вилучити з читалень та шкіл. А Горобенка – добре взяти за хобота…

Нарада мовчки, мов на засудженого, дивилась на Горобенка. Горобенко поспішно підійшов до Кричеєва.

– Я протестую проти такого перекручування. Кінець кінцем, про це можна спитати в центрі, коли товариш Попельначенко сам не знає.

Попельначенко знову твердо сказав:

– Я пропоную ці портрети вилучити.

Кричеєв зупинив його.

– Попельначенко, ти не гарячись. Ми зараз не будемо це розв'язувати. Я сам ще поміркую. Товариші, які ще є запитання до доповіді?

* * *

Горобенко не пішов сьогодні до ком'їдальні обідати, а просто подався завулками додому й зашився в ліжку.

І знову краяло всередині, і маленька кімната самотньо притулилась десь аж насподі життя.

Горобенко уткнувся лицем у подушку й накинув на голову піджака. Він заплющив щільно очі, стис між зібганими колінами гарячі долоні, але то дарма: перед очима все ж стоїть скривлений Попинака і в ушах дзвонить – це відомий український націоналіст…

Той спокій, що надійшов був після відрядження на село й сцени з педагогами, – пропав. Його розтрощено вщент і не вернути його більше.

«Значить, ніщо не змінилось у їхніх поглядах на мене. Вони так само не довіряють, для них я такий же націоналіст, як і уявлюваний Драгоманов».

І знову глибоко свердлило серце і не можна було лежати, не рухаючись, на одному місці. Горобенко перевернувся на другий бік і розпучливо подумав: «Ну, добре, коли вони вважають, що я український націоналіст, то чому ж вони не викинуть мене з партії? Це ж так логічно було б…»

Горобенко одкинув з голови піджака, і на тьмяній бруднуватій стіні встало запитання: а що б ти робив поза партією?..

Дурний! Про що ти питаєш? Кораблі вже давно спалено, і поза партією тобі немає чого робити. Розумієш – немає чого робити. Для тебе там, поза нею, – пустеля.

То байдуже, як вони думають про тебе. Важливіше те, як ти сам думаєш. Чи ти вже знаєш себе? Ти ж, Горобенку, вже не той, що був. Ні, ні – зовсім не той. Ти вже вкусив від дерева добра і зла. Ти знаєш вагу речам. Але хто ж ти такий? Скажи, поміркуй добре спочатку, чи витравив ти в собі геть усе те, що не тичеться комунізму, що маталається в тобі від минулого? Ну, на чорта тобі було Драгоманова, хай навіть українського революціонера, але все ж таки українського. І що важить українство Драгоманова у всесвітніх пожежах людства, у тому великому вогні, що очистить світ для нового життя! Ну, що, Горобенку? Скажи!..

Ага, Горобенку, ти тепер пригадуєш? Отож воно й є!

Центральна Рада. Учителі, солдати-«козаки», якісь іще партійні інтелігенти… І раптом одного дня приїхав до білих мурів Педагогічного музею якийсь архієрей, що зголосився українцем. Він сказав ламаною мовою кілька слів і поблагословив. І що ж? Наївні хохлики раділи до безтями: «У нас теж є архієреї! Ми справжня нація, а не самі селяни та вчителі!..»

Отак і ти, Горобенку, – тільки що з іншого бігуна: у нас, українців, теж були революціонери! Ось вам Драгоманов. Хіба це в корені, в суті, не ембріон націоналізму? Тобі ж усе-таки хочеться підкреслити, що Драгоманов – українець? Ну, признайся ж – хочеться? Так. А хіба для комуніста не однаково, якої національності Драгоманов, Желябов, Халтурін? Для справжнього комуніста – однаково, Костику. І Попельначенко тричі правий, що і сьогодні спіймав тебе. Хай він помилився в оцінці Драгоманова, хай умисно перекрутив, але, кінець кінцем, Драгоманов був революціонер, може, навіть космополіт (ти ж і Драгоманова, Костику, – не тобі кажучи, – добре не знаєш!), а ти, Горобенку, хоч-не-хоч, а на чверть, може, на одну восьму, на десяту, на соту, але все ж таки ти – український націоналіст. Ти ще не вирвав це. Ти, крім того, ще й інтелігентик. Ось воно що. Ось що кілочком сидить у тобі і заважає. Вони щодо тебе цілком праві.

Горобенко засунув під голову руку й спробував заперечити: але ж ні! Хіба ж вони не пишаються з того, що Ленін – росіянин, що Москва стала серцем світової революції?! Хіба в них цього немає?

І знову на давно не біленій, похмурій стіні встало запитання: хто це «вони»? Адже Попельначенко з походження українець, Нестеренко теж, Гарасименко теж, Дробот – сам не знає, хто він…

Двері тихенько одчинила Параска Федотівна, глипнула по кімнаті швиденьким оком і, переконавшись, що, крім Горобенка, тут більше нікого немає, плавно ввійшла.

– Я до вас. Не зволітє пиріжечків свіженьких покуштувати? Пожалуйста. Сама только што спекла…

Параска Федотівна поставила на стіл тарілку з пиріжками й сіла на краєчку стільця.

– Ну й пече сьогодні ж! На грозу йде. Запримітьте: це повсіда так – раз удень парить, значить, вечерком гроза буде…

Горобенко сів на ліжку, спустив долу ноги й насупив брови.

– Що кажете?.. Пиріжки?.. Ага – пиріжки, добре.

Параска Федотівна піднесла до нього тарілку.

– Требуйте, пожалуйста.

Горобенко мляво взяв пиріжка, одкусив теплий шматочок його з м'ясом і нараз почув, як він страшенно зголоднів. Він пожадливо, не помічаючи, спорожнив усю тарілку. Параска Федотівна приязно посміхалась йому.

– Ну як – смачні?

І Кость, відповідаючи усмішкою, по-дитячому відповів:

– Смачні. Дуже смачні…

Він устав з ліжка, випростався на ввесь зріст і мимоволі побачив за блузкою Параски Федотівни її трохи звислі, але дебелі ще груди. Параска Федотівна склала на колінах руки й весело, задерикувато лоскотала Горобенка безсоромним, плотським поглядом.

Горобенко пройшовся по кімнаті, але вже не міг не повернутись назад, туди, де сиділа повновида, опасиста жінка з дебелими, м'якими грудьми. Він поволі повернувся і тоді ще виразніші почув, як ця кучугура тряського м'яса, від якого пахтить кухонним жаром і цибулею, нестримано вабить його. Параска Федотівна злегка підморгнула лівим оком і млосно проказала:

– Скучно вам, наверно, одному?.. І як це ви так, що один?..

Горобенко заклав у кишені руки й розмашисто підійшов до Параски Федотівни. Його голос захрип і трохи тремтів:

– Скучно, скучно, Параско Федотівно! – Він мимоволі поклав долоню на її широке плече, і Параска Федотівна ніжно притулила до його живота розпатлану голову.

Горобенко дико дивився на її голе плече й несвідомо шепотів:

– Скучно, скучно, чорт би його забрав!..

Параска Федотівна погладила рукою його стегно й пристрасно хіхікнула:

– Ух ти, віхрастий мой! Комуністик махонький…

* * *

Як це сталось – Горобенко не розумів. На його ліжку лежала простоволоса, розпарена Параска Федотівна й солодко потягувалась.

– У-ух, віхрастий какой!.. Бабу замучив…

Горобенко з огидою дивився на її товстющі заголені коліна й не міг одірватись. Той бурун пристрасті одлетів зливою, і тепер було слизько і брудно.

«Чого ж вона не йде?» – роздратовано подумав Горобенко.

А Параска Федотівна, не поспішаючись, обтерлась подолом замусоленої спідниці і поволі встала.

– Ну, тепер треба підсвинка піти нагодувати… Ху-у, заморилась я…

Параска Федотівна закрутила собі з волосся карлючку на потилиці й підпливла до Горобенка. Вона зупинилась на хвилину перед ним, схилила набік голову, милуючись, і раптом навзмах обійняла його й смачно пльоснула губами по щоці.

– Комуністик мой хорошенький!..

Це було так несподівано, що Горобенко навіть одступився назад, до стінки. Він дивився поширеними, зляканими очима в те місце, де стояла допіру Параска Федотівна, а крізь двері, з коридора лунко долинало тьопання її капців.

Коло стіни розкинулась зібгана, розтерзана постіль.

І знову якийсь пестливий, ласкавий голос промовив Горобенкові всередині. Не докірливо, а журно: «Це ти, Костику?..» І коло вікна живе погруддя Надане і на щоці дві великі прозорі сльози. Тільки дві. Їх більше ніколи не було. Це вперше і востаннє Кость побачив їх на Наданому лиці, коли з теплого, вечірнього присмерку Наданої кімнати він поспішав на двір, на мороз, у поле, в невідомі сумні мандри. Того вечора відходили з міста загони Директорії, того вечора він востаннє в житті бачив живу Надю. Востаннє…

Дві сльози. Дві чисті, прозорі сльози…

І раптом бридким, вульгарним дисонансом увірвався в пам'ять допірішній сороміцький смішок Параски Федотівни і її пристрасне, протхнуте кухнею: «Комуністик мой віхрастий!..»

Горобенко стиснув рукою щелепи, наче там заболів зненацька зуб, і безвладно поточився в куток.

І останнім докором глибоко лягло на груди і не розтануло одразу: леле! Найкращі теорії так просто і так легко можуть уживатися з найбруднішою практикою…

Як це все ж таки гидко в житті!..