Читать книгу Смерть. Сибірські новели (збірник) - Борис Антоненко-Давидович - Страница 17

– Ти, Горобенку, почекай хвилину – я зараз.

Миша Чернишов одсунув набік свого портфеля, стоси «діл» і поринув у протоколи. Він стиснув на скронях долоні, і від того його біляве волосся наїжачилось угорі, і сам Миша Чернишов скидався на безпорадного бідолаху учня, що не впорається з задачею. Це все трикляті юрвіддільські справи. Вони незримими саботажними руками снують без угаву складне мереживо юридичних дефініцій, і з них годі вибитись. Миша Чернишов пробував був їх рвати, але нічого не вийшло. Тут дуже багато плутаного, але його ще більше заплутує адвокат Терлецький. Миша Чернишов іноді думає: чому це так, що коло нього конче мусить стирчати адвокат Терлецький і бузить? На чорта Терлецький з його римським правом і старими законами? У Терлецького поросячі губи і білясе, безброве лице. Іноді Миша Чернишов гляне на Терлецького, і тоді йому нараз спаде: ану, коли б узяти як-небудь цю свинячу морду з гладкою шиєю, на якій брижами збігається сало, вставити червону крашанку в рота і під хріном – на вітрину в ковбасню!..

Тоді Миша Чернишов прощає Терлецькому його дрібнобуржуазне походження, нудні цифри артикулів із безкінечними протоколами, і весело дивиться йому в рота. Терлецький оповідає не моргнувши оком анекдоти й пригоди з судейської практики, а Миша Чернишов слухає його дотепи й думає: «Сволочь, конечно, а все-таки – человек…»

Проте Чернишов прекрасно розуміє: Терлецький – страшенний зух, він, безперечно, дурить у чомусь невидимому його разом з усім юрвідділом і, правду кажучи, Терлецького давно б уже слід «розміняти».

Але в цьому й трагедія: Терлецький – саботажник, контрреволюціонер, може бути, що він і хабарі від куркулів бере, але без нього не обійтись. І коли Миші Чернишову видається якась «справа» досить простою, що можна, не задумуючись, субчика за жабри й на вітер, Терлецький спокійно і безапеляційно наводить артикули всяких кодексів, покликається на постанови ВУЦВИКу, розпорядження Наркомюсту, і Миша Чернишов кінець кінцем мусить поступатись перед його неосяжним чорнокнижжям.

Через Терлецького, хоч-не-хоч, доводиться зайвий раз переглядати кодекси, поринати в інструкції, постанови і, не помічаючи, самому опускатись у канцелярські куширі. Це зовсім непотрібний клопіт, і бере злість, що фактично Терлецький, не диктуючи, диктує і самою тільки своєю присутністю спонукає його, Чернишова, завюрвідділу, до огидної тяганини й паперів.

– Я зараз… тут тільки трохи ще… – поспішно сказав знову до Горобенка Чернишов і застукотів нетерпляче коліньми, силкуючись влізти в саму суть протоколу.

Рипнули двері, і з-за них до половини висунулась крихкотіла кур'єрова постать, а в коридорному присмеркові далі – безброве чоло Терлецького і чиїсь іще запитливі, несміливі очі.

Кур'єрів дискант тоненько задріботів у кабинеті:

– Тут товариш Терлецький проситься увійти. Можна?.. Потім ще з Куприянівки…

Миша Чернишов, не одриваючись від протокола, на цей раз сердито крикнув:

– Гоните их всех в шею!..

Кур'єр, не постигаючись, зачинив щільно двері, а Чернишов ображено пробурмотів:

– Ніколи не дадуть, гади, прочитати до кінця!..

Чернишов хотів закінчити протокола, але його перебили, і розірвані думки не збігались уже водне, плутались на дрібничках, Чернишов одкинув протокола й махнув рукою:

– А чорт з ними! Увечері сяду!

Він підвівся з-за столу й підійшов до бюрка. Двічі крутнув ключа коло шухлядки з написом «секретні справи» і, як дитина до материної груді, прилип до шийки зеленуватої пляшки. Весело забулькотіли спраглі ковтки, і Миша Чернишов задоволено крякнув.

– Слухай, Чернишов, навіщо це! – докірливо і тихо сказав Горобенко.

– Не можу, брат, інакше. Замотають гади.

– Ти ж підриваєш свіїй авторитет…

– Ну, брось! Тоже професор найшовся лекції читати!.. – скрисився Чернишов, замикаючи бюрко.

– Вони ж усе 'дно (Горобенко показав очима на двері) рано чи пізно дізнаються про це…

– Що?! – Миша Чернишов різко обернувся до Горобенка: – Я їм, гадам, покажу «дізнаватися»! У мене, положім, того!..

Чернишов зробив помахами руки якусь складну петлю і знову опустився в крісло.

– Ну їх к чорту! – І Чернишов одразу ж забув про них. – Тут, Горобенко, от що є. Я чув – ти там художню майстерню організував?

– Є така.

– У мене, понімаєш, браток є. Малює сукин син так, що аж-аж! Я хотів його – до тебе, хай підучиться. Як там твоя майстерня?

– Це можна. Майстерня?.. Слабувато ще. Коштів бракує.

Миша Чернишов серйозно й зацікавлено поспитав:

– Учитель є?

– Керівник є. Художник якийсь задрипаний. З натурою тільки кепсько. Нема.

Миша Чернишов задумався. Він насупився трохи, примружив очі і раптом знову пояснів:

– Знаєш, Горобенко, я придумав… я тобі допоможу. У мене, брат, в допрі – із чека на принудительних – паряться дві офіцерші. Ні до чого вони не здатні (аристократки) – от їх би до тебе за натурниць!..

Миша Чернишов зайнявся рум'янцем і радів із своєї вигадки. Його очі світились ласкавими наївними вогниками. Але Горобенко насупився. Він, ніби не збагнувши, перепитав:

– …За натурниць?

Чернишов захоплено подався наперед, до Горобенка.

– Ну да! Це, понімаєш, краса! Одна – Шигорина, жінка ротмістра… а друга… та куди там! Таких натурниць зроду ще не малювали!

Горобенко понуро слухав. Піднесені Мишині слова кажанами кружляли в Горобенковій голові і не могли спинитись: дві офіцерші за натурниць… Шигорина, жінка ротмістра… «паряться» в допрі… Голі жіночі груди… Майстерня…

Горобенко пересунувся на стільці і, запинаючись, спитав:

– Але ж, може, їм це… того… важко буде?..

Миша Чернишов здивувався, а відтак замахав долонею:

– Що значить «важко»? Навпаки. Так, крім того ж, вони «на принудительних», які ж можуть бути розмови!.. Але, знаєш, Шигорина ще не так, а ось Кононова – так прямо… (Чернишов зупинився, щоб підшукати порівняння)… ну чисто тобі з картинки зійшла! Таких, брат, баб я сам зроду-віку не бачив…

Очі Горобенкові стали великими і перелякано дивились на Чернишова.

В голові кублились думки, але оформити їх Горобенко не міг.

…Взяти двох жінок і, не питаючись їх згоди, тільки через те, що вони полонянки, примусити голими позувати перед його робітничо-червоноармійською авдиторією… Це занадто жорстоко. Це просто навіть дико!

Ех ти, Миша Чернишов! Наївне, симпатичне хлоп'я, що, бавлячись, ріже хворому котові тупим ножем хвоста!..

І раптом Костеві подумалось: «А що, коли б Надю – Чернишов отак… за натурницю?..»

За плечима по спині блискавкою шмигнув холод, але Горобенко стрепенувся, рвучко встав і твердо промовив:

– Добре. Пришли цих офіцерш. Вони здадуться… Ну, ходім. Ми, здається, вже спізнилися на збори.

Горобенко круто повернувся до дверей, а Миша Чернишов поспішно набивав паперами свій портфель.