Читать книгу Смерть. Сибірські новели (збірник) - Борис Антоненко-Давидович - Страница 2

Горобенко похапцем розклав у папки кучугуру штампованих папірців, запхнув у портфель з шматком вівсяного пайкового хліба довгі писані аркуші й на годину раніш покинув свій культвідділ.

Перед парткомом уже посходились партійці і незграбною масою різноманітного одягу, взуття та обличчя розташувались тут же, на пішоході.

Славіна й на цей раз не стрималась. Її непокриту підстрижену голову на тонкій і високій шиї було ще здалеку видно. Мабуть, через цю тоненьку, але в'юнку шию, що на ній раз у раз поверталась на всі боки її голова, Славіна скидалась на курку з породи голошийок. Як навмисне, Славіна носила бурякову блузку з великим вирізом. У цьому вирізі зійшлися на герць Славінова претензія на декольте і партійна пристойність. Так і не знати було, хто з них переміг, але, в кожнім разі, ця блузка виставляла на очі всю негарну шию і справляла враження чогось обскубленого. Славіна прошмигнула дрібненькою, курячою ходою поміж чоловічими постатями і вчепилась руками в Горобенків портфель. Це одразу ж збурило Горобенка й нагнало ворожості. Чорт знає що за звичка безглузда – конче їй треба крутити щось! Славіна мацала руками блискучий замочок портфеля і без упину сіяла на всі сторони, куди тільки поверталась її голівка, коротенькі слова. Це була навіть не мова, а якась усна шорстка стенографія. З-під тонких губів вилітали недогризки слів, без закінчення, без початку; їх Славіна перемелювала десь у вузенькому горлі, а на повітря одвіювалось лушпиння і неприємно порошило бесідникові уші.

– …Тут дуже легко улаштувати дитячий садок… Але треба перше батьків… Засідання… Обміркуємо план і спільну нараду… Ви в п'ятницю вільні?.. Потім ще з гусинською бібліотекою… Там сидить наша кандидатка, Андрійченко, але це неможливо. Її міміка й потім, знаєте, поводження… Взагалі наш жінвідділ… – Славіна не скінчила. Вона зробила гримасу, захитала головою й несамовито засіпала куток портфеля:

– Я не знаю, я не знаю, до чого це все може призвести… Над цим треба задуматись…

Але Горобенко прекрасно знає. Славіна не терпить жінвідділу в цілому й кожну партійку – зокрема. Вона принципово проти жінвідділу. Жінвідділ і собі не любить Славіну, проте хоче накинути на неї роботу, але Славіна обминає жінвідділ й вислизає. Славіна одвела Горобенка на кілька кроків осторонь і витягнула до його вух шию.

– А це як вам подобається? Мені треба зараз на засідання, кожний із нас перевантажений роботою – і ось. Прошу. Суботник! Це ж – просто комедія. Марширувати по місту… Їй-богу – потєха!.. – Горобенко безнадійно глянув на Славіну. Вона як шевська смола. Далебі, вона отруює партійне життя. Від неї годі одчепитись.

Його стомлені очі впали на її тоненьку шию, і він зненацька подумав: «Взяти б цю шию, цього стеблика з тіста, в кулак і стиснути поволі пальцями!..» Стало навіть смішно: певно, Славіна тоді заверещала б і здохла, як ярмарковий гумовий чорт…

Десь поблизу гаркнув хрипкий вахмістровий бас:

– Строй-ся-я!..

Це командир кавескадрону Несторенко. Його призначено командувати суботником, і чорний, зашнурований потрібними й непотрібними ремінцями, френч випнув на пішоході свої дебелі груди.

На брук вийшли першими секретар парткому Кричеєв і відповідальні. Вони вишикувались у шерег, а за ними з пішоходу посунула сіра партійна маса. Ця поспішна викональність наказу в Кричеєва та відповідальних здалася Горобенкові демонстративною і підкресленою: «Республіканська псевдопростота!»

З пішоходу пороззявляли роти неодмінні вуличні хлопчиська, і сторожко стежили з вікон трохи сполохані міщани.

– …а-агом а-аррш!..

Попереду стомлено майнув парткомівський прапор із золотою зіркою, і сотня чобіт вдарила по бруку.

Хтось позаду затяг непевним, низьким голосом, але його підтримали середні, далі приєдналися перші, і серед тихих вулиць розляглося не то по-солдатському, не то по-парубоцькому:

Співали в один голос, не поділяючись на партії, але старанно намагались компенсувати вокальну нюансовку викриками особливо знаменних слів.

Завюрвідділу легковажний Миша Чернишов був незадоволений. Він давно висловився за те, щоб організувати з партійців хор, але його ідею досі не підтримано. Він злісно радів, коли хтось зривався на високій ноті або співаки збивалися з такту.

– Подравняйсь! Ать-два, ать-два… – Несторенко впівзвороту критично оглянув немуштровані партійні ряди.

– Дружинін, ногу!

Худорлявий Дружинін, що йшов поруч з Горобенком, сердито повернув до Несторенка голову і одвернувся. Він мовчки змінив маршовану ногу, і на лиці його знову під шкіряним кашкетом осіла тінню втома і якась зашкарубла, суха мрійність. Попереду тупсала, розкидаючи в сторони п’ятами, Славіна. Несторенко забіг наперед, і відтіля знову долетіло його міцне:

– Крайній справа, підтягнись!..

Дружинін сплюнув убік і вилаявся. Він узяв під пахву свою стару, пошарпану папку, набиту паперами, скрутив з махорки цигарку й спокійно запихкав димом.

Кость Горобенко уважно стежив за його рухами. Цей Дружинін – один із небагатьох, що не має портфеля. Він уперто держиться своєї нікудишньої папки. Чому? Славіна розв’язала це дуже просто – він завідує відділом праці. А хто ж не знає цього платонічного відділу?..

Кость Горобенко раптом подумав: хто з них «обличчя» нашої організації – Дружинін чи Несторенко?..

Збоку заторохкотів старий земський тарантас з інженером і підрядчиком. Це фахівці. Вони технічні керівники суботника. Інженерове пенсне блиснуло по партійних рядах, але ніщо не змінилось на його чеховському лиці. Він промовив щось своєму хурщикові і закурів десь попереду.

Горобенко довго дивився туди, відкіля долітало перебійчате тарантасове торохкотіння.

Що думав про них цей «останній із могікан»?

Вулиця поширшала. Були останні хати передмістя, але весела юрба хлопчаків не покидала загін. Вони бігли обабіч вулиці, пустували, сміялися, підбігали аж до рядів і враз від самого тільки Несторенкового погляду розсипались врозтіч.

Ці хлопчаки, як уїдливі мухи, дрочили Горобенка. А втім, Славіна має рацію: навіщо ця бутафорія!.. Хіба не можна було всім позходитись на роботу в умовленому місці без марширування й пісень? Для чого це «подравняйсь» і сам Нестеренко в ремінцях? І на якого чорта ця комедія, що розважає дітлахів і дає міщанству привода глузувати!..

«Дає міщанству привода глузувати?» – Горобенко спіймав самого себе і подумки почав судити.

«Ти ще зважаєш на міщанство, тебе обходить, що воно буде казати? Признайся, тобі це не байдуже? Ти боїшся його глузів? Може, хочеш виправдатись перед ним, правда? Адже всі ті, що серед них ти жив іще так недавно, всі вони – по той бік, усі вони – міщани. А хіба Надя не була такою? Хіба її родичі-купці не живуть ще й досі на Мошенці? Як вони думають про тебе і як би поставилась до цього всього сама Надя, якби жила й досі? А Надя ж!..»

Це скидалося вже на самокатування. Але було в цьому щось відрадне, щось болючо-приємне, що виправдувало, прощало й вимітало – як світлицю перед колишнім святом – засмічену душу. І тоді сотні людей, зовсім неподібних одне на одного, здавались якоюсь суцільною, злитою масою, такою чужою і далекою всьому провінціальному місту і його старосвітським купецьким домам.

Стало навіть радісно й легко, коли кінчилося місто і зблизька долетів бадьорий сосновий дух.

Інженер із підрядчиком давно вже стояли біля купи лопат і кількох селянських возів, коли загін прийшов на місце суботника.

Інженер тихо дивився понад пенсне, недбало начеплене посередині носа, й флегматично казав Нестеренкові:

– Важно підсипати узвіз, міст ще може триматися. Я попрошу розбити на партії; одні копатимуть глину, а потім, я гадаю, треба ще…

Горобенко пильно подивився на інженера. Він ходив з Несторенком коло возів і мляво давав указівки. Тепер він уже не був нерозгаданим сфінксом, як у тарантасі. Було одразу ясно, що цей «спец» ні за що має всю цю роботу, ввесь цей суботник. За інших обставин – кілька робітників і підрядчик виправили б дорогу, полагодили б моста, та навіть поставили б нового (хіба земство не дало б належних коштів?) – і все зроблено. Інженер тільки оглянув би вже готовеньке, для порядку дещо зауважив би підрядчикові, а ввечері він сів би з доктором і мировим суддею за преферанс. А тепер: що ж – він мусить виконувати примхи цих дорослих дітей і з ними вкупі клеїти дурня. Йому, старому лібералові, навіть народолюбцеві, це тяжко, це моральні тортури, але нічого не вдієш. Проте цей хресний шлях треба пройти. Цей фатум російської інтелігенції, що одірвалася від народного пня. Цей шлях болючий і ганебний, але він має свій кінець. Інженер прекрасно знає, що хіба ж можуть довго утриматись ті, що проти приватного торгу! Торг завжди був чинником поступу й культури – фінікійці, греки, Рим… Інженер певний за майбутнє, а тепер він говорить чемно, але сухо й стримано.

Горобенкові було шкода цю сотню людей, що з них принаймні 70 вірили в суботник, як у фетиш господарчого піднесення, і ладні були забути недоїдання і втому. Інженерова млявість профанувала сильні замахи рук. Здавалося, що інженер крізь своє скептичне пенсне байдужим поглядом змахує з лопат землю, гасить силу вдарів і через це виходила не робота, а тільки дитяча гра в робітники. Хотілось у тришия прогнати інженера і його тінь – підрядчика. Дружинін сплюнув на долоні, взяв держак лопати і, наче відповідаючи Горобенковим думкам, забурчав:

– Понаводили начальників! Планувати їм треба. Скажіть, будь ласка, – штука яка велика! Землю насипати самі не зможемо…

А інженер мовчки походжав між партійцями і свердлив очима їхні спини. Горобенко глибоко копнув лопатою, коли позаду інженер постукав цигаркою об срібний портсигар і чиркнув запалку.

– Одійдіть, будь ласка, ви мені заважаєте! – кинув йому грубо і з силою швиргонув від себе налопатник землі.

Інженер здивовано оглянувся і, чемно перепросивши, пішов далі. Горобенко сердито кинув у його сторону:

– Тиняється тут!.. – і жваво заходився працювати.

Вже вечоріло, а наслідки суботника були ще зовсім мізерні. Узвіз перед мостом було тільки з одного краю вталовано, а з другого – лежала брилами свіжа земля, і перед самісіньким мостом, там, де починались його гнилі дошки, вирячила чорну пащу велика діра. Було ясно, що не закінчити за сьогодні навіть самого найпотрібнішого, і, певно, інженер уже заздалегідь радіє, але партійцям хотілося закінчити. Вони старанно копали землю і підвозили її до мосту. Дружинін хазяйновито зміцняв схил, і тільки Несторенко, повітпродкомісар Дробот та заворгінстру стояли обік дороги і про щось сперечались.

Дружинін зняв кашкета, витер з чола рукавом піт і на хвилину обперся на лопату передихнути. Він глянув на Несторенкову компанію і знову взявся до роботи.

– Ні, ти мені спершу людину перероби, от що, – казав він далі до Завального, – через те, що кожний чоловік по-своєму сволоч. Розумієш ти?

– Знову, «богоіскателю», завів своє, – заскалив зуби Завальний, – мудруєш ти щось багато!

– А я тобі, брат, скажу просто, поки з кожного нашого партійного шелихвоста не зробиш людини, розумієш – людини, поти з цього нічого не буде. Ось глянь, брат, на них, – він кивнув головою до Несторенка, – «ать-два» він може, а лопатою – вибачте? А я питаю, на чорта нам унтера! Ех!..

Дружинін вилаявся і сердито замахав лопатою. Горобенкові хотілось ближче підійти до Дружиніна й поговорити. Було щось симпатичне в його худому безволосому, з глибокими зморшками обличчі. Коли глянути на Дружинінові вуса та бороду, мимоволі пригадується з географії Іванова – «На севере растительность скудная, только местами мхи да лишайники…» У Дружиніна над ротом кілька жовтуватих волосинок і на підборідді де-не-де стирчить щось шорстке, а проте яке хороше обличчя в цього Дружиніна! В ньому світиться щось випрацьоване, вигорюване, щось справді робітниче – «від верстата».

Край рівчака сидів у розстебнутій камізельці голова деревообробників, Фролов. Він упрів від роботи і стомлено витирав уболоченою рукою на лисині піт. Від цих рухів на камізельці важко теліпався товстий посріблений ланцюжок від годинника і дзвонив дешевими брелоками. Крізь розкидані постаті партійців пишно пройшла, переступаючи лопати й брили свіжої землі, Фролова.

– Семьон Петрович, а я тебе все шукаю. Насилу наздогнала вас. Перекуси трохи…

Фролова розв'язала клуночок із пиріжками й поклала перед своїм чоловіком.

– Ну й душно ж!.. Чого ж ти не сказав, що у вас суботник?

Фролов потер мокрі пахви під сорочкою, мляво поводив очима навкруги й зітхнув. Його трохи соромили пиріжки перед голодними партійцями, і він вагався їсти. Фролова зрозуміла це. Вона нахилилась до нього й ніжно прошепотіла:

– Це нічого, Сеня. Ти візьми їх, і потім – вроді як би до ветру в лози – і скушаєш там…

Фролов сердито пробурмотів:

– Ну, добре. Іди додому. Нема чого тут!..

Фролова поспішно підвелась і наостаннє шепнула:

– Там которі присмажені – ті з м'ясом, а то ще з капустою будуть…

Славіна віддаля косо поглядала на Фролову й, побачивши пиріжки, скорботно, мов до себе, але голосно, щоб усі чули, сказала:

– Удивительно – как крепко иногда держат наших товарищей мещанские привычки!..

Фролов не дочув її слів. Одначе він підозріло подивився на Славіну, встромив у землю лопату і нишком пішов у лози.

Вже зовсім стемніло. Десь за Ворсклою торохкотіли на шляху чиїсь запізнілі колеса, над Ворсклою здіймався легкий туман.

Славіна вже стояла коло Дружиніна і поправляла на голові косинку. Вона рада була пристати до суперечки.

– Безперечно, товаришу Завальний. Треба виховувати! Вчити! І потім – хіба це допустимо – наш «пред» страшенно любить вуджені ребра (щодня записки до продкому пише), а товариші Нестеренки по троє пар чобіт мають, і це в той час, коли ми жертвуємо всім. Ми обідаємо в комуністичній їдальні, ми…

Дружинін мовчки стукав лопатою по схилу узвозу.

Горобенко кинув працювати й солодко потягнувся. По тілу розлилась незвична приємна фізична втома. На небі засвітилися перші зорі. Далекі свіжі мрійні зорі. Ті самі зорі, що світили до революції і світитимуть вічно. Вічно?

Так, так – вічно. Є багато речей прекрасних незалежно від усього. Хіба міг би бути Дружинін гірший, якби він був безпартійний?

Горобенко одкинув це раптове спокусливе запитання і сказав самому собі: «Ні, це дуже добре, що він у партії.

Він справжній, природний партієць».

Горобенко поклав коло себе лопату й присів на шпориш.

«Якого чорта тільки Славіну не викинуть і досі з партії?» Десь з-за мосту залунало гучне Несторенкове: – Одставіть! В дві шеренг-и стройся-а-а!..