Читать книгу Стань сильнішим - Брене Браун - Страница 10

Два роки потому я розповідала історію озера Тревіс зі сцени в анімаційній студії Pixar.

Передусім, слід розповісти про дивовижний, як це трапляється у моєму житті, збіг обставин, завдяки якому я потрапила на Pixar. У якомусь американському аеропорту, чекаючи на літак, виліт якого затримали, я зайшла до крамнички купити щось почитати. Я здивувалася, побачивши на обкладинці «Fast Company»[13] – одного з моїх улюблених журналів – фото Ерика Клептона, тому купила журнал і сунула в сумку.

Коли ми нарешті злетіли, я витягнула журнал і, уважно придивившись, зрозуміла, що це був не Ерик Клептон. Це було рок-н-рольне фото Еда Кетмелла, а в статті йшлося про його нову книжку. Ед – президент студій Pixar Animation і Walt Disney Animation, і заради справедливості мушу зазначити, що його книжка «Корпорація творчості» (Creativity, Inc.)[14] вплинула на мене більше, ніж будь-яка інша. Його ідеї про те, як сильні лідери повинні визначати чинники, що вбивають довіру і творчість, щоб виховувати культуру компанії й створювати умови, які дозволяють людям робити те, що в них виходить найкраще, змінили мої погляди на власну роль у своїй організації і навіть в родині. Після того як я подарувала по примірнику книжки усім членам моєї команди, ідеї і концепції Кетмелла стали інтегральною частиною нашого підходу до праці.

Мене так вразила робота Еда, що я звернулася до свого редактора у видавництві Random House (який також є видавцем Еда) і попросила нас познайомити. Я сподівалася взяти у Кетмелла інтерв’ю для цієї книжки. Виявилося, що Ед і провідні працівники Pixar бачили мої промови на TED-конференціях. Вони негайно запросили мене приїхати і провести день разом із ними. Моя перша думка була такою: «Чи не буде занадто виклично, якщо я вдягнуся ковбойкою Джессі з “Історії іграшок”?» Дідько, так, звісно, я приїду!

Чимало людей вважають нашу взаємну зацікавленість звичайним збігом обставин. Я називаю її «Божественним провидінням». Або, як писав Пауло Коельйо в романі «Алхімік», «Коли йдеш своєю дорогою, увесь Всесвіт об’єднає зусилля для допомоги тобі».[15]

Після промови я пообідала з Едом і кількома лідерами Pixar – головно продюсерами, режисерами, художниками-аніматорами, сценаристами. Розмова зосередилася на неуникненній невпевненості, вразливості і дискомфорті творчого процесу. Вони пояснювали, як розчаровує, що жоден досвід або успіх не звільняє від сумнівів, які є невід’ємною частиною творчого процесу, а я розмірковувала про свій особистий досвід з програмою «Шлях відваги» («The Daring Way»).

«The Daring Way» («Шлях відваги») – це програма сертифікації для фахівців у допоміжних галузях, які хочуть посприяти моїй роботі. На наших загальнонаціональних навчальних семінарах ми використовуємо триденну інтенсивну модель як основний інструмент навчання. Наші викладачі викладають у невеликих групах (від десяти до дванадцяти осіб), що дозволяє новим кандидатам не тільки спробувати участь у програмі, але й дізнатися про дослідження, що не входять до навчальної програми. Незалежно від того, скільки разів ми вже проводили цей семінар і скільки людей отримали сертифікати, другий день триденного модуля завжди спантеличує. Насправді навіть сертифіковані фахівці, які далі використовують цей триденний курс, завжди кажуть: «Я думав, упораюсь краще і другий день мине легше, але не вдається. Він усе ще дуже складний».

І зненацька, коли я була на студії Pixar, мені сяйнуло. Я поглянула на Еда і сказала: «О мій Боже! Нарешті я допетрала. Не можна пропускати день другий». Ед відразу ж зрозумів, про що йдеться. Він посміхнувся, погоджуючись: «Це так. Середину не можна пропустити».

День другий, або чим би не була середина вашого власного процесу, – це час, коли ви опиняєтеся «в пітьмі»: двері за вами зачинилися. Ви надто далеко, щоб повернутися назад, і не надто наблизилися до світла в кінці тунелю. Працюючи з ветеранами і військовиками, ми обговорювали цю проміжну пітьму. Усі вони знають цю мить як «точку неповернення» – авіаційний термін, придуманий пілотами для моменту під час польоту, коли залишається надто мало палива, щоб повернутися на висхідну позицію. Це напрочуд універсальне поняття походить від знаменитої фрази «Iacta alea est» («Жереб кинуто»), вимовленої Ґаєм Юлієм Цезарем 49 року до нашої ери під час переправи через річку Рубікон, що й розв’язало війну.[16] Не важливо, говоримо ми про стародавню стратегію битви або про творчий процес, певної миті ви опиняєтеся там, у пітьмі, і шляху назад немає.

У випадку з програмою «The Daring Way» день другий означає перехід до теми сорому і почуття власної гідності, і люди почувають себе ніяково. Сяйво нового почину і блиск можливостей зблякнули, залишаючи позаду непроникний туман невпевненості. Люди втомилися. Коли йдеться про нашу групу чи будь-яку загалом, ми долаємо важливий етап, який Брюс Такмен, дослідник групової динаміки, описує як цикл «формування – шторм – нормалізація – прояв».[17] Коли група або команда збирається уперше (формування), часто виникають складнощі, поки члени команди з’ясовують динаміку (шторм). Певної миті група знаходить точки дотику (нормалізація) і починає робити поступ (прояв). Шторм завжди відбувається посередині. Це не лише темний і вразливий час, але й часто неспокійний. Люди креативно відшуковують шляхи протистояти темряві, у тому числі з’ясовуючи стосунки одне з одним.

На мою думку, другого дня найважче, як точно вказали Ед і команда Pixar, тому що це неминуча частина процесу. Досвід і успіх не гарантують легкого подолання середини процесу. Вони лише злегка вас заспокоюють милосердним шепотом: «Це частина процесу. Тримайся курсу». Досвід не викреше навіть єдиної іскри світла в цій проміжній пітьмі. Він тільки вселяє у вас дещицю віри у здатність орієнтуватися в темряві. Середина – це найбезладніший час, але саме тут стаються дивовижі.

Завершуючи нашу розмову за обідом на студії Pixar, один зі сценаристів поділився своїми висновками з нашої дискусії: «День другий – це наче другий акт в наших сценаріях. Він завжди найскладніший для команд. Саме тут нам доводиться долати складнощі з персонажами і сюжетом». Усі присутні з розумінням закивали або відповіли палким «так!».

Після повернення до Г’юстона я отримала від Еда листа: він написав, що наша розмова про «день другий» справила враження на всіх. Я й гадки тоді не мала, як потрясіння від розмови й моя поїздка в Pixar вплинуть на моє особисте й професійне життя.

На дошці для ідей в студії Pixar я побачила ці три речення:

«Історія – це велике полотно.

Історія – це процес.

Історія – це дослідження».

Угорі було зображено корону, що символізувала відому аксіому «Історія – це правитель». Потрапивши додому, я відтворила на стікерах ці написи і повісила їх на стіні кабінету, щоб нагадувати собі про важливість історії в нашому житті. Також з’ясувалося, що ці вислови стали передвісниками важливих змін для мене. Я зрозуміла, що поїздка в Pixar означала більше, ніж просто чудовий день з обдарованими людьми, – було ще щось. Я лише не відразу зрозуміла, що усвідомлені тоді істини матимуть для мене велике значення.

До візиту на студію я ніколи не замислювалася про мистецтво розповідей. Я ніколи не вдавалася до свідомо обміркованих оповідей, плануючи виступи. Насправді, прочитавши аналіз моїх виступів на TED-конференціях, я була вражена тим, як люди сприймають несуттєві жести, погляди й паузи і, спираючись на них, розкладають на складові мою роботу і навішують на неї ярлики. «На четвертій хвилині Брене повертається ліворуч і злегка всміхається. Цей прийом відомий під назвою «Момент лагідної усмішки», і його слід використовувати з максимальною обережністю». Я трохи перебільшую, але не надто. Усе це так дивно.

Я ціную хорошу розповідь і знаю, що підготувати її не так просто. Припускаю, що сама я успадкувала вміння розповідати історії від довгої низки здібних предків-оповідачів. Гадаю, що моє виховання у поєднанні з роками вивчення науки і мистецтва викладання посприяли розвитку оповідацької майстерності. І хоча я вміла розповідати історії, я розуміла, що мені потрібно більше довідатися про це мистецтво з однієї причини: у моєму останньому дослідженні розповідь виникає як ключова підставна. Отже, я зайнялася тим, що вмію найкраще, – дослідженням.

Я написала Дарлі Андерсон, яку зустріла на студії Pixar, продюсерці і творцеві декількох моїх улюблених мультфільмів, у тому числі «Історії іграшок 3», «Корпорації монстрів», «Пригод Фліка» і «Тачок». Я запитала, чи не могла б вона допомогти мені розібратися, як аніматори працюють з традиційною триактовою структурою розповіді. Незважаючи на те, що я нагромадила величезну кількість книжок і статей на пов’язані теми (від нейронаукових даних про розповіді до кіносценаріїв), я хотіла почути пояснення процесу від людини, яка знає цю роботу особисто і відчуває її нутром. Ось звідки я здобуваю найбагатші знання – з особистого досвіду людей.

Дарла виявилася неймовірною. Вона миттєво написала мені, що її команда все ще обговорює вразливість й історію про купальник Speedo, бо це стало переломним моментом для працівників Pixar. У кількох листах Дарла допомогла мені укласти в голові структуру з трьох актів.

Акт 1. Героя кличуть пригоди, і він вирушає на їхні пошуки. Правила встановлені, і перший акт закінчується «спонукальним випадком».

Акт 2. Герой шукає шляхів розв’язання проблеми. До кульмінації він розуміє, як найкраще її вирішити. Цей акт включає «момент найбільшої кризи».

Акт 3. Герой повинен довести, що засвоїв урок, зазвичай виявляючи бажання довести це за будь-яку ціну. Тут ідеться про спокутування вини або виконання обіцянок – з’являється персонаж, який знає, що зробити для вирішення конфлікту.

Моя перша думка була така: «Бий мене трясця, це ж про подорож героя Джозефа Кемпбелла!»[18] Джозеф Кемпбелл – американський учений, професор і письменник, відомий завдяки своїм працям з порівняльної міфології й релігієзнавства. Кемпбелл виявив, що численні міфи різних часів і культур мають спільну фундаментальну структуру і стадії, які він назвав подорожжю героя, або мономіфом. Він виклав цю ідею у своїй книжці «Герой з тисячами облич» («The Hero with a Thousand Faces»), яку я вперше прочитала, коли мені було трохи за двадцять, і до якої повернулася більш ніж за десять років. Коли я була маленькою, на книжкових полицях моєї мами стояли книжки Джозефа Кемпбелла і Карла Г. Юнґа.[19] Цей новий здогад змусив мене зрозуміти, що, окрім історій біля багаття, які розповідав батько, я отримала більше знань про мистецтво розповіді, аніж усвідомлювала.

Я відстукотіла Дарлі ще одного листа, запитуючи її, чи моє порівняння з Кемпбеллом справді доречне, і вона відповіла: «Авжеж! Ми згадуємо про Джозефа Кемпбелла і подорож героя на початку кожного фільму!» У цьому з’явився якийсь сенс, а я отримала можливість застосувати те, чого навчилася, у моїх власних історіях.

Якось по обіді, після складної розмови зі Стівом про наші різні підходи до перевірки домашніх завдань (суперечки, що не закінчилася лясканням рушником по сідницях і компліментом, а лише моєю настановою «краще нам не сперечатися, поки ми не наговорили одне одному слів, про які пошкодуємо»), я сиділа на самоті у своєму кабінеті, розглядаючи свою версію дошки від Pixar. Можливо, ми маємо сперечатися тільки тоді, коли перебуваємо в озері? Можливо, я чіпляюся за історію озера Тревіс, тому що це виняток? Жодна зі сварок відтоді не закінчувалася так легко. Я почала програвати історію в голові, зиркаючи на дошку, на яку почепила величезний стікер зі схемою трьох актів.

Невимовно розчарована нашою зі Стівом нездатністю відкриватися й опрацьовувати проблеми так, як ми зробили це в Остіні, я вирішила розкласти нашу озерну історію на три акти. Можливо, я дізнаюся щось нове. У мене вийшло наступне.

Акт 1. Заклик до пригоди – поплавати в озері. Спонукальний випадок – Стів відштовхує мене, коли я вразлива і намагаюся встановити душевний зв’язок.

Акт 2. Нічого, справді. Просто неприємне, наповнене занепокоєнням повернення до берега.

Акт 3. Ми входимо в зону дискомфорту і вразливості й опрацьовуємо їх.

І раптом мене буквально струсонуло від голови до ніг. «Неможливо пропустити день другий. Неможливо пропустити день другий. Неможливо пропустити день другий. Де ж ця безладна середина, де акт 2?»

Я розповідала цю історію п’ятдесят разів, але ніколи не замислювалася про другий акт. «До чого тут цей зворотний шлях до причалу? Що, як ключ до озерної історії сховано під водою, а не на поверхні?» Мені спало на думку, що і Карл Г. Юнґ, і Джозеф Кемпбелл писали про воду як про символ несвідомого. Символізм і метафора вплетені в наші розповідні гени, але я зазвичай не вживаю таких термінів, як «свідоме» і «несвідоме». Я вірю в ці концепції, але ці слова не здаються мені доречними або практичними – вони просто не здобувають у мені відгуку і не промовляють до мене. Я волію понять «ясно розуміє» або «усвідомлює». Проте було очевидно, що відбувалося щось за межами мого усвідомлення, а чи існує кращий символ для «за межами усвідомлення», аніж глибокі води?

Занепокоєння, яке ми зі Стівом досвідчили, плаваючи того дня, відоме плавцям і дайверам. Ви багато чого відкидаєте, занурюючись у стихію, яку не можете контролювати і де ваші відчуття припиняють надійно вам слугувати. Хантер Томпсон писав: «Цивілізація закінчується на ватерлінії. За нею ми стаємо ланкою харчового ланцюжка і не завжди виявляємося нагорі».[20] Можливо, я просто не усвідомила всього, що насправді сталося того дня? Можливо, я розповідала причепурену версію історії? Чи відбулося тоді щось важливе, дотепер залишаючись за межами мого розуміння?

Я дістала свій дослідницький журнал і почала записувати все, що змогла згадати про свій зворотний шлях до пристані.

По-перше, повернення було жахливим – здавалося, ніби я пливу у сипких пісках. Окуляри захищали мої очі від води, але озеро Тревіс непрозоре – я бачила менше метра під собою. Ще дитиною я дивувалася, як синьо-зелена вода може бути такою щільною.

Я згадала, що певної миті, приблизно на середині зворотного шляху, мені стало справді тривожно. Я почала думати: «Що є піді мною? Чи живуть внизу живі істоти? Чи є там змії?» Сусід тітки Лоренії, татусь Болдвін, якого я вже згадувала, потонув в озері, коли мені було вісім років. Він рибалив із причалу, впав у воду, вдарився головою при падінні й помер. Я пливла, а в уяві зринали страшні картини, і я почала панікувати (що, якщо чесно, не часто зі мною трапляється, коли я плаваю в озері або океані). Коли я відчуваю нестерпне бажання перевернутися на спину і просто лежати на воді, поки хто-небудь не захоче врятувати мене із цієї бісової тривожної водойми, я беру себе в руки.

На додачу до боротьби зі страхом глибини я прокручувала в голові низку випадкових запитань про Стіва й ситуацію, що склалася. Я уявляла різні сценарії і поверталася до реальності, пробираючись через темну воду. Я нічого не бачила, але все відчувала. Здавалося, що кожна емоція, яку виробляв мій мозок, додавала двадцятикілограмові гирі до моїх щиколоток. Я заледве могла ворушити ногами. Зазвичай я люблю невагомість води. Але того разу я відчувала, що тону.

Що більше я писала в журналі, то більше дивувалася яскравості спогадів того дня. Я стала складати нумерований перелік окремих моментів.

1. На початку плавання я почала розповідати собі власну версію історії, у якій мала вигляд жертви (і героїні) і яка закінчилася помстою Стіву в найнесподіванішу для нього мить.

2. Із кожним гребком я подумки повторювала: «Я така зла, я така зла». Але лише за кілька хвилин зізналася собі в цьому. Ще декілька років тому я зрозуміла: коли я планую кому-небудь помститися або репетирую розмову, під час якої поводжуся зарозуміло чи хочу когось скривдити, я не розлючена, а відчуваю біль, некомфортну вразливість або сором. Я відчувала усі три емоції, повертаючись назад. Мені було боляче, тому що він відштовхнув мене, і соромно, коли я думала про причини цього.

3. Потім я почала боротися з уявною історією помсти. Я ненавиджу те закінчення, коли мщуся Стіву, але саме воно виходить найкраще, коли мені боляче. Я могла б змінити кінець, уявивши іншу історію, у якій наміри Стіва не були поганими. Пливучи, я бомбардувала себе питаннями: «Чи можу я бути великодушною? Чи ця риса властива мені? Чи можу довіряти йому? Чи довіряю собі? Яке найвеликодушніше припущення я можу зробити щодо його відповіді, зважаючи на свої почуття і потреби?»

4. Запитання, на яке того дня мені було найважче відповісти, вимагало найвразливішого рішення, яке мені доводиться ухвалювати, коли я злюся або боюся: які наслідки того, що я складу зброю і зніму обладунки? А якщо він умисне робить мені боляче? А якщо він насправді нечутлива людина? Якщо я повірю в його невинуватість і помилюся, мені буде удвічі більше соромно за власну непотрібність і наївність. Звісно, ці думки зринули в моїй голові тоді, коли я почала думати про живих істот у воді і, зокрема, про кракенів – велетенських кальмарів, яких боялися цілі покоління моряків. Насправді я пам’ятаю, що того ранку пригадала сцену з другого фільму «Піратів Карибського моря», коли Дейві Джонс кричить: «Випустити кракена!».[21] Не дивно, що в мене паморочилося в голові, коли допливла.

5. Пам’ятаю, що дуже хотіла поговорити про це зі своїми сестрами, перш ніж все зіпсувати.

Перш ніж я написала в щоденнику шостий пункт, мені вдруге сяйнуло. О мій Боже! Питання, на які того ранку я намагалася відповісти, були зовсім не випадкові. Вони стосувалися концепції з мого поточного дослідження про розв’язання проблем. Протягом року я розповідала цю історію як приклад уразливості й подолання сорому; але я майже не розуміла, що в основі цієї історії – у цій каламутній воді – прихована також історія підйому після падіння.

Коли я писала «Надзвичайну відвагу», то вирішила не включати до книжки те, що особисто я дізналася про подолання труднощів. Не тільки тому, що вмістити цю тему в книжку, яка знайомить з такими розлогими концепціями, як «вразливість» і «дефіцит», означало перевантажити видання; але й тому, що я сама не розуміла її уповні. Я знала, у чому полягає стійкість до сорому і яку роль відіграє вразливість для здобуття сміливості, але, оскільки процес підйому після падіння на цьому не завершувався, я розуміла тільки його основи. Мені ще належало розібратися в етапах процесу і дати їм визначення.

Розуміння того, яку підводну роль моє дослідження відіграло під час випадку на озері, захопило мене зненацька тим, що процес підйому після падіння можна застосовувати навіть у незначних буденних ситуаціях, як-от випадок на озері. А я вважала, що працюю над процесом протистояння великим життєвим труднощам. Як і кожен, я знаю, що таке поразка і розбите серце – я також переживала професійні й особисті невдачі, які змінюють життя. Хоча відмінна риса методу обґрунтованої теорії полягає в тому, що він здатен генерувати основні соціальні процеси з надзвичайно широким застосуванням, мене непокоїло, чи можна застосовувати техніку підйому після падіння для вирішення широкого кола питань і чи хочу я цього. Чи зменшиться сила цього процесу, якщо застосувати його до дрібніших подій штибу суперечки на озері? Відповідь: ні. Порівняння страждань навчило мене не легковажити важливістю процесу, який допомагає подолати повсякденні страждання й розчарування. Вони формують нашу особистість і емоційне сприйняття не менше, ніж події, які ми вважаємо суттєвими.

Я досі вважаю озеро Тревіс магічним місцем, але не тому, що воно змило наш зі Стівом конфлікт. Це був революційний момент у наших стосунках, який уможливився тільки тому, що ми поділилися одне з одним своїми думками. Ми не просто зрозуміли те, що відбувається, і дозволили собі вразливість. Як зазначила Дарла у своєму листі, в нашому другому акті йдеться про те, щоб знайти найвідповідніший спосіб розв’язати проблему, перед тим як нарешті відкрити істину. Протягом останніх двох років я розкладала процес підйому на маленькі етапи, щоб зрозуміти, як діє кожна його частина і як ці частини з’єднуються разом. Нині я можу озирнутися назад і чітко побачити, що саме сталося того літнього ранку. Я опрацьовувала цей процес.

Процес підйому після падіння

Мета процесу – підвестися після падіння, виправити помилки і протистояти болю у спосіб, який привносить в життя більше мудрості й щиросердності.

Розпізнавання: пережиття історії

Розпізнати емоції, зацікавитися своїми почуттями і тим, як вони пов’язані з нашими думками і поведінкою.

Осмислення: визнання історії

Чесно визнати справжні історії про нашу внутрішню боротьбу, потім проаналізувати наші вигадки і припущення, щоб визначити, що в історії правда, а що – реакція самозахисту і що потрібно змінити, якщо ми прагнемо жити щирішим життям.

Переворот

Написати нове закінчення історії, ґрунтуючись на ключових висновках, зроблених в процесі осмислення історії, і використати цю нову, сміливішу історію, щоб змінити свою взаємодію зі світом і абсолютно перетворити те, як ми живемо, любимо, виховуємо дітей і керуємо.

Іронія в тому, що ми намагаємось відмовитися від наших складних історій, щоб здаватися ціліснішими або більш прийнятними, але наша цілісність і навіть наша щиросердність насправді залежать від уміння інтегрувати увесь наш досвід, включаючи падіння