Читать книгу Стань сильнішим - Брене Браун - Страница 15

Обрати допитливість – це означає стати вразливим, тому що цей вибір вимагає від нас капітуляції перед невизначеністю. Це не завжди було вибором; допитливість властива нам від народження. Але з плином часу ми довідуємося, що допитливість, як і вразливість, може призводити до страждань. Унаслідок цього ми вдаємося до самозахисту – обираємо визначеність замість допитливості, захист замість уразливості, загальновідомі знання замість навчання новому. Але ця замкненість має свою ціну – ціну, яку ми рідко усвідомлюємо, тому що зосереджені на пошуку виходу з болю.

Ейнштейн сказав: «Важливо не припиняти ставити питання. Допитливість має свої власні причини для існування».[28] Допитливість існує не тільки для того, щоб бути інструментом для здобуття знань; вона нагадує нам, що ми живі. Дослідники знаходять докази того, що допитливість пов’язана з творчістю, інтелектом, здатністю до навчання, пам’яттю і вмінням вирішувати проблеми.[29]

Існує глибинний зв’язок – майже любовний – між допитливістю і щирістю. Як можна прийти до моментів просвітлення, якщо ми не бажаємо досліджувати і ставити питання? Нова інформація не змінить способу нашого мислення, і тим більше життя, якщо просто лежить біля ніг. Щоб інтегрувати досвід й інформацію у наше життя, необхідно приймати їх із розпростертими обіймами, допитливим розумом і зацікавленим серцем.

Вирішальною частиною мого шляху до щирого життя став перехід від суджень до допитливості щодо моєї власної стежини. Поет і письменник Вільям Пломер писав: «Творчість – це сила, здатна з’єднати, здавалося б, непоєднуване».[30] Щоб з’єднати лінією події у нашому житті, особливо ті, які ми воліли б радше стерти з пам’яті або проминути, потрібні рівні частини любові до себе й допитливості: «Як увесь цей досвід поєднався і зробив мене тим, ким я є?»

Допитливість спонукала мене сприйняти реальність і жити з вірою у те, що «нічого не відбувається випадково», і це переконання формує моє бачення світу і життя. Тепер я можу озирнутися на своє багато в чому безладне минуле й усвідомити, що залишення школи, подорож автостопом Європою, робота барменом й офіціанткою, праця для профспілки і нічні зміни в кол-центрі обслуговування клієнтів іспанською мовою в AT amp;T навчили мене емпатії не менше, ніж моя робота в ролях соціального працівника, викладача й дослідника. Раніше я вважала ці віддалені миті свого життя помилками і змарнованим часом, але зацікавлення тим, якою я є і як усе в моєму житті поєдналося, змінило цей погляд. Якими б складними і темними не були деякі з епізодів мого минулого, усі вони взаємопов’язані, щоб сформувати мене.

Допитливість – це вчинок вразливості і сміливості. На цьому етапі процесу підйому після падіння – під час розпізнавання емоцій – ми повинні виявити допитливість. Ми маємо бути досить сміливими, щоб хотіти дізнатися більше.

Я кажу «сміливими», тому що зацікавлення емоціями – це не завжди легкий вибір. Мені треба глибоко вдихнути і поміркувати про відповіді на питання: «Що я ставлю на карту, відкриваючись, щоб розібратися в своїх почуттях і зрозуміти, що насправді страждаю більше, ніж припускала?» або «А якщо насправді винна не вона, а я? Буде прикро, якщо з’ясується, що це я повинна виправляти помилки».

Але знову ж таки позитивні результати допитливості переважують дискомфорт. Дослідження, опубліковане 22 жовтня 2014 року в журналі «Neuron», свідчить, що прояв зацікавленості змінює хімічні процеси в мозку, допомагаючи нам краще засвоювати й зберігати інформацію.[31] Але допитливість некомфортна, тому що пов’язана з невизначеністю і вразливістю.

Допитливість – це маніпулятор. Але це нормально. Іноді ми мусимо осмислити історію, щоб з’ясувати правду.

У своїй книжці «Допитливість: бажання знати і чому від нього залежить ваше майбутнє» («Curious: The Desire to Know and Why Your Future Depends on It») Ієн Леслі пише: «Допитливість не дотримується правил. Їй не подобаються правила, або, принаймні, вона вважає, що усі правила є умовними і їх можна порушувати, якщо хтось озвучив розумне питання, якого ніхто ще не ставив. Вона нехтує усіма второваними стежками, воліючи диверсії, незаплановані екскурсії й імпульсивні повороти ліворуч. Стисло: допитливість – це відхилення від норми».[32]

Саме тому допитливість життєво важлива для цього процесу: відмінний і іноді невизначений курс підйому після падіння також не дотримується правил. Вибір уразливості, необхідної для підйому після падіння і зміцнення сили духу, робить нас трохи небезпечними. Люди, які не залишаються лежати після того, як впали або спіткнулись, часто виявляються баламутами. Їх важко контролювати. А це найкращий різновид небезпечних людей. Вони – митці, інноватори і творці змін.

Найпоширеніша перешкода для зацікавлення емоціями – це пересохлий колодязь. У своїй переламній статті «Психологія цікавості» («The Psychology of Curiosity»)[33] 1994 року Джордж Льовенштейн представив свою теорію стимулювання цікавості шляхом створення інформаційної прогалини. Льовенштейн, професор економіки й психології в університеті Карнегі – Меллон, припустив, що допитливість – це почуття позбавлення, яке ми досвідчуємо, коли виявляємо прогалину у своїх знаннях і зосереджуємося на ній.

Важлива теза цієї теорії: щоб відчути зацікавлення, ми маємо володіти певним рівнем знань або уявленням про тему. Ми не цікавимося тим, про що не маємо уявлення або про що нічого не знаємо. Льовенштейн пояснює, що просте спонукання людей ставити питання не надто допомагає простимулювати допитливість. Він пише: «Щоб викликати зацікавлення конкретною темою, потрібно “підкачати насосом”», тобто вжити інформацію, що інтригує, щоб зацікавити людей, які почнуть виявляти більше допитливості.

Хороша новина полягає в тому, що все більша кількість дослідників вважає, що допитливість і накопичення знань залежні одне від одного: що більше ми знаємо, то більше хочемо знати. Погана новина полягає в тому, що чимало з нас виросли в переконанні, що емоції не гідні нашої уваги. Іншими словами, ми не знаємо достатньо і / або не розуміємо належною мірою сили власних емоцій і їхнього зв’язку з нашими думками і вчинками, отож навіть не цікавимося ними.

Досі не існує точних, обґрунтованих науковими дослідженнями відповідей на питання про те, як розвивається допитливість, але можу сказати напевно: учасники мого дослідження, які найбільше розповіли мені про цікавість, вчилися досліджувати свої емоції одним із трьох способів.

1. Їхні батьки або інший важливий дорослий у їхньому житті (часто це вчитель, тренер або наставник) відверто розповідав їм про емоції і важливість дослідження почуттів.

2. Їхні батьки або інший важливий дорослий у їхньому житті (часто це учитель, тренер або наставник) прищепили їм зацікавлення емоціями власним прикладом.

3. Вони працювали з професіоналом, який допомагав їм і познайомив їх із силою допитливості.

Іншими словами, їх «підкачали» достатнім рівнем знань про емоції, які послужили основою для розвитку допитливості.

Існують численні складні причини того, чому колодязь пересихає, але чомусь точиться так мало дискусій про емоції й зацікавлення ними. Дослідження показали, що причини того, як сильно чи як мало ми цінуємо емоції, полягають в тому, чому нас навчали або що ми бачили в дитинстві. Цінність емоцій зазвичай визначає поєднання кількох із семи наведених нижче причин.

1. Бути емоційним означає бути вразливим, а вразливість – це слабкість.

2. Не запитуй. Не розповідай. Ти можеш відчувати які завгодно емоції, але ти нічого не здобудеш, розповідаючи про це іншим.

3. Нам недоступна мова емоцій або повний емоційний словник, тому ми мовчимо або сміємося над ними.

4. Обговорення емоцій – це легковажність, потурання власним примхам і марнування часу. Це не для таких людей, як ми.

5. Ми настільки глухі до почуттів, що тут і обговорювати нема чого.

6. Невизначеність занадто некомфортна.

7. Копирсання у собі й питання призводять до неприємностей. Я можу дізнатися щось таке, чого не хочу або не маю знати.

Коли я була маленькою, навіть погляд мигцем у новий світ провокував потік цікавості. Якщо я натикалася на незнайоме слово в книжці, я шукала його значення. Якщо в телевізійній програмі згадували острів у Тихому океані, я мчала по Британську енциклопедію, благаючи Бога, щоб там виявилися кольорові фотографії. Я хотіла дізнатися більше про все. Окрім емоцій.

Я так і виросла з пересохлим емоційним колодязем. Я не прагнула дізнатися більше, позаяк не знала, що тут можна ще щось дізнатися: ми не обговорювали почуття. Ми не піддавалися вразливості. Якщо емоції нас приголомшували так, що сльози або страх фізично проломлювали нашу тверду крицю, нам негайно і не надто делікатно нагадували, що емоціями у вирішенні проблем не зарадиш – вони тільки ускладнять усе. Дії, а не почуття вирішують проблеми.

Моя емоційна освіта почалася під кінець підліткового віку, коли моя мати порушила всі табу нашої родини і зважилась на психотерапію. Наша сім’я нагадувала чимало інших: ми тихо вибухали. Це було на початку 1980-х, і ми жили в передмісті Г’юстона. Про мою школу, серед декількох інших, розповіли в загальнонаціональних новинах через низку самогубств серед учнів. Мої брати, сестри і я – усі ми були заблудлими. Ми були дикунами, за якими здебільшого ніхто не наглядав. Так само, як і чимало х’юстонців, що пережили нафтову кризу на початку 1980-х, мої батьки намагалися звести кінці з кінцями й відтермінувати неминучу втрату всього, що мали.

Якою б темною й складною не була ситуація, ми ніколи не обговорювали наших справ і почуттів, поки моя мама не пішла на психотерапію. Що більше вона цікавилася своїм та нашим життям і почуттями, то гірше ставало. Здавалося, стражданням, обуренню і болю не буде кінця. Я не була впевнена, що це того вартувало. Але моя мати, яка жила завдяки сигаретам Merit, дієтичній содовій та інстинкту самозбереження, вважала своє емоційне пізнання питанням життя і смерті. Ми запитували себе, чому відбувається вибух почуттів: тому, що ми ніколи не зізнавалися собі в почуттях і не замислювалися про власні страждання, або тому, що ми порушуємо правила і занадто цікавимося своїми почуттями? Коли ми зростали, нас вчили цьому другому.

Але, попри все, моя мама зміцнювалася духом після тривалого, повільного падіння, яке почалося, коли мені було близько дванадцяти років. Упродовж декількох наступних років вона змоделювала свою поведінку і навчила нас тому, що дізналася на терапевтичних сеансах, і ця маленька іскорка призвела до невгасимих перетворень у нашій родині. Це також призвело до кількох років невимовних страждань і дискомфорту та випалило вщент чимало з того, у що ми вірили, у тому числі шлюб моїх батьків. Хоча їхнє розлучення було правильним вчинком, проте розбило серця усім нам.

Але, як писав поет Мізута Масахіде, «хлів згорів дотла / тепер / я можу побачити місяць».[34] Урешті емоційна пожежа не тільки освітила все по-новому, але й підживила ґрунт, і, посадивши кілька зернин, ми отримали любов і оновлення. Якби протягом тих лютих, темних днів хтось сказав мені, що врешті все складеться якнайкраще, якщо ми говоритимемо про свої почуття і встановлюватимемо межі, і що одного дня мої розлучені батьки зі своїми новими партнерами прийдуть до шпиталю, щоб привітати мене з народженням дитини, я б назвала цю людину брехуном. Те, що було відбудоване з руїн, далеке від досконалості: досі залишається біль і родинні битви – суперечки, розчарування в стосунках, зранені почуття й випадкові зриви, але удаваність і мовчання назавжди відійшли. Вони просто більше не діють.

Цей досвід і його віддалені в часі наслідки розпалили в мені іскру цікавості до емоцій, яка все ще продовжує палати. Ця іскра підштовхнула мене до вибору професії і, ймовірно, спонукала врешті знайти психотерапевта, який, розчаровуючи мене і жахаючи, підштовхнув до більшого зацікавлення емоціями. Я гадаю, що готовність взаємодіяти на емоційному рівні спричинилася до того, що я досі в шлюбі з чоловіком, якого кохаю, і пишаюся тим, як ми виховуємо своїх дітей. «Підкачування насосом» навчило мене цікавитися емоціями. І якщо ви запитаєте, чи може єдина іскра розпалити революційне полум’я, подумайте про це: якби моя мама заперечувала свої емоції і біль, сумніваюся, що ця книжка з’явилася б взагалі. Часто досить однієї сміливої людини, щоб змінити траєкторію усієї родини або будь-якої системи.