Читать книгу Стань сильнішим - Брене Браун - Страница 5

Усі ми падали, і наші обідрані коліна й розбиті серця це доводять. Але про шрами легше розповідати, ніж їх демонструвати, оголяючи почуття, що залишилися в пам’яті. І ми рідко бачимо рани, які перебувають у процесі загоєння. Я не впевнена, чи відбувається це тому, що нам надто соромно дозволити іншим побачити інтимний процес подолання болю, або тому, що, навіть зібравши всю мужність, щоб поділитися своїм усе ще неповним зціленням, люди рефлекторно відвертаються.

Ми воліємо, щоб оповіді про падіння і підйоми були натхненними й очищеними від бруду. Наша культура рясніє подібними байками. У тридцятихвилинній промові фразам штибу «І я знайшов шлях назад», або «А потім я зустрів іншу людину», або, як у випадку з моєю TED-промовою, «Це була важка битва» зазвичай присвячують не більше тридцяти секунд.

Нам подобається, коли в цілющих історіях лише побіжно згадують про чорні смуги, отож ми можемо швидше почути рятівне закінчення. Мене непокоїть, що брак щирих зізнань про подолання невдач створив позолочене століття поразок. Протягом останніх декількох років спостерігаємо зростання числа конференцій невдач, фестивалів поразок і конкурсів невдах. Не зрозумійте мене неправильно. Я прихильниця того, щоб вважати невдачу частиною будь-якого вартого уваги прагнення. Але говорити про поразки, уникаючи згадок про супутній біль і страх та складний підйом після них, – це спроба заховати правду під золотою обгорткою. Приховуючи емоційні наслідки невдачі, ми позбавляємо концепцію мужності та стійкості якостей, які роблять її такою важливою, – твердості, завзяття і витривалості.

Так, інновації, навчання і творчість неможливі без невдач. Але невдача болісна. Вона провокує роздуми на кшталт «потрібно було і можна було», що часто означає очікування критики і сорому.

Так, я згодна з Теннісоном, який писав: «Краще любити й втратити любов, аніж ніколи не любити зовсім».[6] Але велике горе збиває з ніг, а почуття втрати й самотності можуть зробити підйом з ліжка завданням неймовірної складності. Навчитися знову довіряти і любити може здаватися неможливим.

Так, якщо ми досить відверті й сміливі, розчарування неуникненні. Але у хвилини, коли розчарування переповнює нас і ми розпачливо намагаємось осягнути розумом і серцем, що станеться або чого не станеться, загибель надій буває невимовно болючою.

Робота, виконана Ешлі Ґуд, – чудовий приклад того, як зарадити собі зі складними емоціями при падінні. Ґуд – засновниця і виконавчий директор соціального підприємства «Fail Forward» («Вчися на поразках»),[7] покликаного допомагати організаціям розвивати культуру прийняття ризику, креативності й адаптивності, необхідної для інновацій. Вона працювала фахівцем із соціального розвитку в Гані для канадської організації «Інженери без кордонів» (EWB), брала участь в аналізі діяльності EWB для звітів про невдачі, а також розробляла сайт AdmittingFailure.com – інтернет-ресурс, куди кожна людина може надіслати власну історію поразки й отриманого досвіду.

Ці перші звіти стали сміливими спробами припинити замовчування невдач у неприбутковому секторі, залежному від зовнішнього фінансування. Розчаровані тим, що через це замовчування організації втрачають можливість вчитися на власних помилках, люди з EWB вирішили зібрати історії власних поразок і помістити їх у річному звіті. Діяльність організації покликана вирішити деякі із найважчих світових проблем, таких як бідність, а це вимагає інноваційних підходів і знань, отож «Інженери без кордонів» поставили на перше місце досягнення результатів, а не бажання здаватися кращими, чим спровокували революцію.

У своїй привітальній промові на щорічній конференції з невдач у Норвегії «FailCon Oslo» Ґуд попросила присутніх назвати слова, які асоціюються в них зі словом «невдача». Учасники конференції почали вигукувати: «сум», «страх», «посміховисько», «розпач», «паніка», «сором» і «горе». Потім вона прочитала доповідь про невдачі і пояснила, що тридцять глянцевих аркушів містять чотирнадцять історій невдач, яких протягом останнього року зазнали «Інженери без кордонів». Потім вона запитала присутніх, якими словами вони могли б описати цю доповідь і людей, котрі поділилися своїми історіями. Цього разу із зали було чути слова: «великодушний», «здатний допомогти», «відкритий», «компетентний», «хоробрий», «натхненний».

Ґуд зробила важливе зауваження про те, що існує суттєва різниця між тим, як ми сприймаємо слово «невдача», і тим, що ми думаємо про людей і організації, які наважилися поділитися історіями своїх поразок з метою пізнання й зростання. Удавати, що ми можемо стати здатними допомогти, відчайдушними й хоробрими, не подолавши такі складні емоції, як розпач, сором і паніка, – глибоко небезпечне і помилкове припущення. Замість того щоб загортати складні емоції в позолочену обгортку і надавати презентабельності невдачам, краще навчитися вбачати красу в правді й стійкості.