Читать книгу Чари - Даніела Стіл - Страница 2

Біла вечеря – це справжня любовна поема, присвячена дружбі, радості, витонченості й чарівним пам’яткам Парижа. І щороку вечір цієї події стає незабутнім. Інші міста по всьому світові намагалися відтворити її, але без особливого успіху. Існує лише один Париж, а подія ця настільки шанована, обожнювана та бездоганна у виконанні, що важко уявити її в будь-якому іншому місті.

Все почалося близько тридцяти років тому, коли морський офіцер і його дружина вирішили відсвяткувати з друзями свою річницю у незвичний, творчий спосіб, біля одного з улюблених монументів Парижа. Вони зібрали близько двадцяти друзів, і всі були вдягнені в біле. Прибули на місце зі складаними столиками та стільцями, столовими скатертинами, сріблом, кришталем, порцеляною, можливо, квітами. Принесли із собою вишукану їжу, накрили столи і влаштували гостям пишний бенкет. Тієї ночі чари розпочалися.

Подія увінчалася таким успіхом, що наступного року вони повторили її в іншій, але не менш визначній місцевості. І відтоді Біла вечеря перетворилася на щорічну традицію, до якої долучалося все більше й більше людей, аби відсвяткувати так само: червневого вечора, в усьому білому з голови до п’ят.

Участь у події досі беруть лише запрошені гості – традиція, яку поважають усі. За довгі роки місце проведення заходу стало однією з найбільш шанованих таємниць Парижа. Досі обов’язковою є вимога бути в усьому білому, включно зі взуттям, і кожен докладає чималих зусиль, аби вдягнутись елегантно і за усталеною традицією. Щороку Біла вечеря відбувається перед іншою пам’яткою паризької архітектури – а вибір у Парижі безмежний. Перед Собором Паризької Богоматері, Тріумфальною аркою, біля підніжжя Ейфелевої вежі в «Трокадеро», на площі Згоди, між пірамідами біля Лувру, на Вандомській площі. На сьогоднішній день Біла вечеря змінила безліч місць проведення, одне краще за інше.

Упродовж років Біла вечеря набула таких масштабів, що тепер відбувається одразу в двох місцях, а загальна кількість запрошених гостей сягає майже п’ятнадцяти тисяч. Важко уявити собі, що стільки людей можуть поводитися пристойно, з’являтися в елегантному вбранні й дотримуватися усіх правил етикету, але якимось дивом вони це роблять. «Білі страви» і наїдки заохочуються, але передусім їжа на столах має відповідати події (ніяких хот-догів, гамбургерів чи бутербродів). Кожен має подати справжню вечерю, накрити стіл білою скатертиною, їсти срібними приборами, пити зі справжніх кришталевих келихів і порцелянових чашок, як у ресторані або в домі, де приймають почесних гостей. Усе, що приносять із собою, має вміщуватися до візка, і наприкінці вечора все сміття й відходи мають бути складені до білих сміттєвих пакетів та прибрані до останнього недопалка. Жодного сліду відпочивальників не повинно лишитися в прекрасному історичному місці, обраному цього року для Білої вечері. Люди мають поводитись і йти звідси так само пристойно, як і приходять.

Поліція закриває очі на цю подію, хоча ніхто не бере на неї дозволу, незважаючи на величезну кількість учасників (отримання дозволу зіпсувало б увесь сюрприз). Варто зауважити, що тут не буває незваних гостей. Запрошення на Білу вечерю чекають з нетерпінням і зустрічають, як свято, але ті, кого немає у списку запрошених, ніколи не приходять і не намагаються заявляти, що вони в ньому є. Жодних неприємних інцидентів чи ворожих сутичок під час події не траплялося. Це вечір чистої радості, підкріпленої повагою до інших гостей і любов’ю до міста.

Розвага наполовину полягає в тому, що ніхто не знає, де саме відбудеться святкування цього року. Формально це таємниця, яку ревно оберігають шестеро організаторів. І де б не відбувалася подія, гостей запрошують парами, і кожна пара має принести із собою складаний стіл і два стільці обумовленого правилами розміру.

Ті шестеро організаторів сповіщають своїх «заступників» про перше місце, де мають зібратися учасники. Усі запрошені повинні прибути з візками, столиками та стільцями на один з таких пунктів приблизно о восьмій п’ятнадцять вечора. Дві групи вечерятимуть у двох різних місцях. Радісне хвилювання розпочинається, коли стають відомими перші місця – про них відпочивальників сповіщають лише в другій половині призначеного дня. Це дозволяє зробити грубе припущення, де, власне, відбудеться вечеря, але все це лише здогадки, адже зазвичай є кілька чарівних місцин, куди від пункту збору можна легко дійти пішки. Весь день люди намагаються вгадати, де саме вечерятимуть. Гості швидко збираються в означеному місці – в білому вбранні й з усім необхідним для вечора. Друзі знаходять один одного в юрбі, перегукуються, захоплено довідуючись, хто саме тут є. Півгодини у пункті збору панує піднесений настрій, а рівно о восьмій сорок п’ять розкривається остаточне місце святкування – не далі як за п’ять хвилин ходи.

Щойно його оголошують, усім парам виокремлюють місця відповідно до розміру їхніх столиків, за якими вони і мають розташуватися, утворивши довгі рівні ряди. Часто збираються цілі компанії друзів, які роками відвідували захід, і вечеряють пліч-о-пліч за власними столиками, що вливаються в довжелезні ряди.

На дев’яту годину сім тисяч людей уже досягли показних історичних місць – щасливих обранців цього вечора. І щойно вони прибувають і довідуються про визначене місце, виміряне до дюйма, до сантиметра, – столики розкладаються, стільці розставляються, скатертини розгортаються, дістаються підсвічники. Вечеря накривається, як для весілля. За п’ятнадцять хвилин гості вже за столом, розливають вино, щасливо всміхаючись у передчутті грандіозного вечора в колі старих і нових друзів. Від веселого хвилювання і нарешті розкритої таємниці про місце проведення заходу учасники почуваються наче діти на іменинній вечірці із сюрпризами. І о дев’ятій тридцять святкування вже в розпалі. Немає нічого краще.

Вечеря починається десь за годину до заходу сонця, а коли сонце сідає, на столах запалюють свічки. І після настання темряви вся площа чи яке інше місце бенкету освітлено свічками, і сім тисяч відпочивальників, вдягнених у біле, виголошують між собою тости, підіймаючи блискучі кришталеві келихи, а на столах виблискують срібні підсвічники, радуючи око. Об одинадцятій вечора дістаються й запалюються бенгальські вогні. Піввечора грає оркестр, додаючи веселощів. У Соборі Паризької Богоматері б’ють дзвони, і священик, що править службу, виголошує благословення з балкона. І рівно за півгодини після опівночі вся юрба збирається і зникає, наче зграя мишей розсіюється вночі, не залишивши жодного сліду своєї присутності. Лишаються тільки незабутні спогади про добре проведений час, нові друзі й особлива нагода, що зібрала всіх разом.

Ще одним цікавим аспектом події є те, що жодних грошей не передається з рук у руки. Ніякої плати за запрошення не береться, не треба нічого купувати або за щось платити. Кожен приносить власну їжу, і ніхто не може купити місце на Білій вечері. Організатори запрошують тих, кого обрали, тож подія лишається незаплямованою. Інші міста намагалися отримати зиск, влаштовуючи такі самі учти, й одразу ж усе руйнували, допускаючи на них грубіянів, що не вписувалися у товариство, але готові були потрапити сюди за будь-які гроші – і псували вечір усім присутнім. Натомість Біла вечеря в Парижі не відступала від початкових принципів, і це дає дивовижні результати. Всі з нетерпінням чекають її, і що ближче призначений день, то сильніше. І за всі тридцять років таємниця місця проведення бенкету жодного разу не просочилася, зберігши розвагу в усій повноті.

Цілий рік люди чекають на Білу вечерю і ніколи не повертаються з неї розчарованими. І незмінно цей вечір стає незабутнім – з першої хвилини до останньої. Спогади про нього довго плекають ті, кому пощастило бути запрошеним. І кожен погодиться: тут діють справжні чари.

Жан-Філіп Дюма відвідував Білу вечерю вже десять років, відколи йому було двадцять дев’ять. І як друг одного з організаторів міг запросити дев’ять пар, зібравши групу з двадцяти осіб, що сидітимуть поряд за окремими, тісно зсунутими столиками. Щороку він ретельно обирав своїх гостей, і, окрім добрих друзів, яких вже запрошував раніше, намагався залучити кількох нових друзів, які, на його думку, поважатимуть правила заходу, добре порозуміються з іншими гостями й отримають задоволення. Його підхід до складання списку запрошених не був ані безладним, ані буденним. Він дуже серйозно ставився до справи, і якщо до його списку потрапляв той, хто не оцінив вечері, чи той, з ким було нудно, чи той, хто сприйняв цю подію як можливість розширити зв’язки, якою вона однозначно не була, наступного року він запрошував замість них інших друзів. Але здебільшого приводив постійних гостей, які щороку благали запросити їх знову.

Відколи сім років тому Жан-Філіп одружився, його дружина-американка Валері полюбила Білу вечерю не менше за нього, і тепер щороку вони старанно підбирали гостей разом.

Жан-Філіп працював у відомій фірмі в галузі іноземних інвестицій. Валері познайомилася з ним за два тижні після того, як переїхала до Парижа. Тепер, у свої тридцять п’ять, вона була помічником редактора французького «Воґ» і головною претенденткою на місце шеф-редактора, яке мало звільнитися за два роки після виходу нинішнього редактора на пенсію. Вісім років тому Жан-Філіп закохався в неї з першого погляду. Вона була висока, струнка, з довгим прямим темним волоссям, і розумна. Вона вміла бути елегантною, і при цьому не надокучливою, мала чудове почуття гумору і любила його друзів. Вона ідеально влилася до їхньої компанії, і між нею й Жаном-Філіпом панувало дивовижне розуміння. Після одруження в них за шість років народилося троє дітей: двоє хлопчиків і дівчинка. Вони були парою, з якою всі прагнули дозвілля. Вона любила жити в Парижі й не уявляла собі життя будь-де в іншому місці. Довелося докласти чималих зусиль, аби заради коханого опанувати французьку, що стало в пригоді й на роботі теж. Тепер вона могла спілкуватися з фотографами, стилістами та дизайнерами. Вона мала сильний американський акцент, через який її постійно дражнили, та все ж вільно володіла французькою. Щоліта вони возили дітей до її родини в штаті Мен, аби діти спілкувалися з американськими двоюрідними братами й сестрами. Але для самої Валері Франція вже стала рідним домом. Вона більше не сумувала ані за Нью-Йорком, ані за тамтешнім місцем роботи і вважала Париж найкращим містом у світі.

Коло їхніх друзів було широким, в житті було все гаразд. Мешкали вони в хорошій квартирі, часто влаштовували розваги й іноді готували страви для друзів або наймали кухаря для неформальних вечірок. Усі дуже чекали запрошень від них, особливо – на Білу вечерю.

З Бенедеттою і Ґреґоріо Маріані Валері познайомилася на Тижні моди в Мілані одразу після того, як почала працювати в паризькому «Воґ». Вони миттєво здружилися, і Жан-Філіп теж полюбив їх. Вони запросили нових друзів на Білу вечерю ще до одруження, коли Жан-Філіп з Валері тільки зустрічалися. Відтоді подружжя Маріані стали постійними гостями на Білій вечері і щороку прилітали заради неї з Мілана. Цього року Бенедетта була в білій в’язаній сукні власного дизайну, яка підкреслювала її ідеальну фігуру, і в туфлях на високих підборах, тоді як Ґреґоріо був у білому костюмі, пошитому на замовлення в Римі, з білою шовковою краваткою, у бездоганно білій сорочці та винятково білих замшевих туфлях. Ґреґоріо і Бенедетта завжди мали такий вигляд, ніби щойно зійшли зі сторінок модного журналу. Обоє походили з родин, століттями пов’язаних із модою, і зуміли поєднати свої таланти на користь обом домам. Родина Бенедетти виробляла трикотаж і спортивний одяг, відомий по всьому світові, і зараз, завдяки її дизайнерському таланту, справи в них йшли навіть краще, ніж до того. У свою чергу, родина Ґреґоріо протягом двохсот років виготовляла найкращі в Італії тканини. Вони були одружені двадцять років, і весь цей час Ґреґоріо працював разом із дружиною, тоді як його брати керували родинними фабриками і постачали їм більшість тканин. Подружжя було трохи старше за Жана-Філіпа і Валері: Бенедетті було сорок два, а Ґреґоріо сорок чотири, і з ними завжди було цікаво. Дітей вони не мали – з’ясувалося, що Бенедетта нездатна завагітніти, а від ідеї всиновлення вони відмовилися. Натомість усю свою любов, час і енергію жінка вкладала в їхню справу, працюючи пліч-о-пліч з Ґреґоріо, що давало вражаючі результати.

Єдиним болісним моментом їхнього шлюбу була слабинка Ґреґоріо до гарненьких жінок і періодичні скандальні зв’язки, що привертали увагу преси. І хоча вона оплакувала його невірність, Бенедетта давно вирішила не звертати на це уваги, адже його захоплення зазвичай швидко минали й ніколи не призводили до чогось серйозного. Він ніколи не закохувався в жінок, з якими мав інтрижки, і справляв враження не гірше, ніж чоловіки багатьох її італійських подруг. Їй не подобалось, коли він заводив коханку, вона жалілася на це, але Ґреґоріо завжди каявся і запевняв, що пристрасно її кохає, а вона завжди пробачала. До того ж він дотримувався правила: ніколи не спати з жінками друзів і подругами Бенедетти.

Ґреґоріо безнадійно вабило до моделей, особливо – юних, і Бенедетта намагалася не влаштовувати йому сцен з цього приводу. Якщо когось на життєвому шляху підстерігають спокуси, то в його випадку це було зайве – адже він з легкістю знаходив їх сам. Здавалося, біля нього завжди в’ється якесь дівча, захоплено зазираючи йому до рота, на що його дружина давно закривала очі. Але ніщо не виказувало подружньої зради, коли вони разом виходили у світ. Ґреґоріо залишався відданим чоловіком, який обожнював свою дружину. Він був вражаючим красенем, вони двоє були дуже привабливою парою, і з ними ніколи не бувало сумно. Обоє сяяли від захвату, стоячи на площі Дофіна разом із Жаном-Філіпом і друзями, з нетерпінням чекаючи, коли оголосять місце проведення сьогоднішньої вечері. Кожен висловлював власні здогадки, і Жан-Філіп припускав, що це буде Собор Паризької Богоматері.

Як з’ясувалося, він мав рацію, і коли рівно за чверть до дев’ятої місце було оголошено, зойки захвату, радісні вигуки та оплески прокотилися юрбою. Для кожного це було одне з найулюбленіших місць. На той час решта їхніх друзів вже підійшли, і вони готові були вирушати на вечерю.

Шанталь Жіверні, ще одна з найближчих друзів Жана-Філіпа, була постійним гостем щорічного бенкету. У свої п’ятдесят п’ять вона була лише трохи старша за інших гостей і впродовж багатьох років успішно працювала сценаристом. Володарка двох «Сезарів», номінантка на американські премії «Оскар» і «Золотий глобус», вона завжди створювала щось нове. Її ігрові фільми виходили дуже сильними, іноді вона робила документальне кіно на глибокі теми, зазвичай пов’язані з жорстокістю та несправедливістю до жінок і дітей. Саме зараз вона писала сценарій, але ні за що в світі не пропустила би Білу вечерю. Вона була однією з улюблених гостей Жана-Філіпа і його довіреним другом. Якось на званій вечері вони познайомилися й швидко потоваришували. Друзі часто обідали разом, і він завжди питав у неї поради. Жан-Філіп безмежно довіряв її судженням, і їхня дружба і час, проведений разом, були неоціненним даром для них обох.

Коли він і Валері побралися, Шанталь була в захваті і вважала, що вони ідеально підходять одне одному. Вона стала хрещеною матір’ю їхнього первістка, Жана-Луї, якому тепер було п’ять років. Сама вона мала трьох дорослих дітей, ніхто з яких не жив у Франції. Овдовівши, вона цілком присвятила себе дітям, на той час іще маленьким, і Жан-Філіп знав, як нелегко було їй тепер, коли вони мешкали так далеко. Вона виховала їх незалежними і навчила безстрашно слідувати за своїми мріями, що вони й робили. І тепер Ерік, її найменший син, був художником у Берліні, старший син Поль знімав незалежне кіно в Лос-Анджелесі, а донька Шарлотта вступила до Лондонської школи економіки, отримала ступінь магістра бізнесу в Колумбії і тепер була банкіром у Гонконгу. І жоден з них не був зацікавлений повертатися до Франції, тож Шанталь лишилася сама. Вона надто добре виконала свій обов’язок. Її діти розлетілися хто куди.

Вона завжди казала, що вдячна за роботу, яка не дає їй сидіти без діла. Час від часу вона відвідувала своїх дітей, але не хотіла бути нав’язливою. Вони жили своїм життям й очікували, що й вона житиме своїм. Вона шкодувала лише про те, що настільки присвятила себе дітям, настільки опікувалася ними, що не зробила жодної спроби знайти чоловіка і побудувати з ним серйозні стосунки, доки вони були дітьми. І дотепер, після всіх цих років вона так і не зустріла того, хто міг би її зацікавити. Тож вона працювала важче, ніж могла би, якби розділила з кимось життя або якби її діти мешкали поряд. Але вона була зайнята й щаслива і ніколи не скаржилася на свою самотність, хоча Жан-Філіп хвилювався за неї і хотів, щоб вона зустріла когось, аби не лишитися самотою. Часом вона зізнавалась йому, як самотньо почувається тому, що її діти тепер так далеко. Але більшість часу її розраджували друзі, вона зберігала позитивне ставлення до життя і до кожної події привносила розваги та інтелектуальної витонченості.

Решта їхньої сьогоднішньої групи теж уже бували на Білій вечері як гості Жана-Філіпа та Валері, за винятком приємного індійця, з яким вони познайомилися в Лондоні рік тому. Дгарам Сінг був з Делі, один з найуспішніших людей в Індії, геній технологій. Провідні фірми в галузі новітніх технологій по всьому світові зверталися до нього за консультаціями. А ще він був чарівним, скромним, дуже привабливим чоловіком. Він казав, що у червні його чекають справи в Парижі, тож вони запросили його на вечерю – спеціально для Шанталь, адже вона не мала чоловіка, який би її супроводжував, і їй потрібен був компаньйон за столом. Жан-Філіп був упевнений, що вони порозуміються, хоча, здається, Дгараму більше припадали до смаку вродливі юні дівчата. Принаймні подружжя Дюма не сумнівалося, що Дгарам і Шанталь чудово складуть компанію одне одному за вечерею і взаємно зацікавляться.

Дгараму було п’ятдесят два роки, він був розлучений і мав у Делі двох дорослих дітей. Його син працював разом із ним, а донька була одружена з найбагатшим чоловіком в Індії, мала трьох дітей і була напрочуд вродливою жінкою. Білий костюм Дгарама, пошитий його кравцем у Лондоні, надавав йому дуже гарного й екзотичного вигляду зараз, коли він сидів напроти Шанталь. Вона принесла скатертину та столові прибори, а також їжу, а він додав до столу срібну миску кав’яру, шампанське й вишукане біле вино.

Того вечора Шанталь була привабливою і, як завжди, молодшою за свій вік з її підтягнутою фігурою, досі юним обличчям і довгим білявим волоссям. Вони з Дгарамом заглибилися в розмову про кіновиробництво в Індії, насолоджуючись товариством одне одного. Тим часом він відкорковував шампанське. Ще одну пляшку він приніс для Валері й Жана-Філіпа. Вони розділили їжу на кілька столів, і скрізь панувала сердечна, святкова атмосфера. Подумати лише – сім тисяч людей насолоджуються вишуканою вечерею і приємно проводять час. О дев’ятій тридцять всі були за столом, і бенкет йшов повним ходом: лилося вино, передавалися закуски, віднаходилися старі друзі й здобувалися нові.

Поряд із ними за сусіднім столиком сиділа молодь, серед якої були гарненькі дівчата – їх уже встигли помітити Ґреґоріо і Дгарам, але вдали, що не помічають, зосередившись на своїх компаньйонках. Жан-Філіп і Валері зібрали разом привабливу, жваву компанію, які явно чудово проводили час – усі сміялися, всім було весело. Сонце повільно сідало, останні промені відбивалися у вітражах Собору Паризької Богоматері. Вишукане видовище. Майже одразу з їхньою появою задзвонили церковні дзвони, вітаючи гостей. А на балконі з’явився священик і помахав рукою на знак того, що радий усіх бачити.

За півгодини сонце сіло, і по всій площі перед Собором спалахнули вогники – на кожному столі запалали свічки. Жан-Філіп прогулювався вздовж рядів, переконуючись, що всім гостям добре. Він зупинився поговорити з Шанталь, і лише на мить вона побачила серйозний вираз його очей, який стурбував її.

– Усе гаразд? – прошепотіла вона, коли він нахилився її поцілувати. Вона добре знала його.

– Я тобі завтра зателефоную, – відповів він так, щоб ніхто більше не чув. – Пообідаємо разом, якщо зможеш.

Вона кивнула, завжди готова знайти для нього час, якщо була йому потрібна, або ж просто для дружнього обіду, щоб побалакати і посміятися. Він подався до інших гостей, і в цей час у Ґреґоріо задзвонив телефон. Той відповів італійською і миттєво перейшов на англійську. Бенедетта не зводила з нього стривожених очей. Він поспіхом устав і відійшов, аби спокійно продовжувати розмову, а Бенедетта приєдналася до бесіди Дгарама і Шанталь за сусіднім столиком, намагаючись триматися невимушено.

Шанталь бачила біль в її очах. Вона підозрювала, що справа в останньому романі Ґреґоріо. Той уже тривалий час не повертався, і Дгарам невимушено залучив Бенедетту до розмови. Він саме вмовляв Шанталь відвідати Індію і пропонував місця, які варто подивитися. І серед них – Удайпур з його вежами та палацами, який він називав найромантичнішим місцем у світі. Шанталь не стала казати, що їй нема з ким поїхати – це було б жалюгідно з її боку. А він був приголомшений, дізнавшись, що й Бенедетта так само ніколи не була в Індії. Він усе продовжував заманювати їх обох, коли півгодини по тому за стіл повернувся Ґреґоріо, кинув стурбований погляд на дружину і щось таємничо промовив італійською.

За відсутності Ґреґоріо Дгарам невимушено підливав вина всім трьом. На хвилину Бенедетта трохи розслабилася – до тієї миті, як повернувся чоловік. І хутко відповіла йому італійською. Він щойно повідомив, що має йти. Говорив він тихо, аби решта не почули. Тим часом Шанталь і Дгарам були захоплені розмовою і явно не прислухалися.

– Зараз? – спитала його Бенедетта різким дратівливим тоном. – Хіба це не може почекати?

Останні півроку були для неї складними, і їй не подобалося, що тепер вони не можуть спокійно проводити час у дружньому колі, особливо сьогодні. Хоча вона знала, що їхня ситуація давно ні для кого не секрет і вже встигла облетіти всі таблоїди. Але ніхто з людей не виявився настільки грубим і жорстоким, щоб згадувати про це в її присутності.

– Ні, не може, – різко відповів Ґреґоріо. Останні вісім місяців у нього тривав роман з двадцятитрирічною російською супермоделлю. Півроку тому дівчині вистачило дурості завагітніти. Вона виношувала двійню. Аборт робити відмовилася. Ґреґоріо вже мав романи, багато романів, але ніяких позашлюбних дітей. А зважаючи на нездатність Бенедетти зачати, сам факт вагітності дівчини завдавав їй болю. Це був найгірший рік у її житті. Чоловік присягався їй, що це лише прикра помилка, що він не закоханий в Аню, і щойно вона народить, він порве з нею. Але Бенедетта не знала, чи сама дівчина захоче так легко відпустити його. Три місяці тому вона переїхала до Рима, аби бути ближче до Ґреґоріо, і всі ці місяці він мотався між двома містами. Усе це зводило Бенедетту з розуму.

– Вона народжує, – додав він. Йому нестерпно було обговорювати це тут із нею. Якщо це правда, збагнула Бенедетта, це сталося на три місяці раніше визначеного строку.

– Вона в Римі? – з болем у голосі спитала Бенедетта.

– Ні. Тут, – продовжував він італійською. – Вона працювала тут цього тижня. Її щойно доправили до лікарні, годину тому, на ранній стадії пологів. Мені прикро залишати тебе, та, боюся, я маю йти. Вона там зовсім сама, ще й налякана.

Він був ладен згоріти від сорому, пояснюючи дружині все це до болю незручне, на місяці розтягнуте становище, на яке з радістю накинулися папараці. Бенедетта трималася з гідністю, чого не можна було сказати про росіянку. Та постійно телефонувала Ґреґоріо, хотіла бути з ним у ситуаціях, коли це було абсолютно неможливо. Він був одруженим і не збирався цього змінювати, він казав їй це із самого початку. Але тепер вона опинилась у паризькій лікарні зовсім сама, з пологами, які на три місяці випереджали свій час. Він відчував, що не має іншого вибору, окрім як негайно їхати до неї. Зрештою, він був благородною людиною, попри жахливу ситуацію як для нього, так і для його дружини – він знав, що бути покинутою серед Білої вечері її аж ніяк не влаштує.

– Хіба не можна зачекати, доки це скінчиться?

Аня істерично схлипувала в телефон, але він не хотів пояснювати це Бенедетті. Вона вже й так знала достатньо.

– Не думаю, що це можливо. Мені справді шкода. Я просто тихенько піду. Можеш сказати їм, що я зустрів друзів за іншим столиком. Ніхто не помітить, що мене немає.

Звичайно ж, помітять. А найгірше – вона знала, що він іде, знала куди, з ким буде і чому. У цю мить радість від вечора для неї скінчилася. Вона досі намагалася прийняти той факт, що в нього народиться двоє дітей від іншої жінки, коли вони вдвох зовсім не мають дітей.

Він устав, не бажаючи сперечатися, але сповнений рішучості піти. Яким би нещасливим не виявився зв’язок з Анею, її вагітність, він не хотів полишати її в лікарні під час пологів, в паніці й саму. Бенедетта була впевнена, що це лише хитрість, аби виманити його до себе, і все обернеться фальшивою тривогою.

– Якщо з нею все гаразд, будь ласка, повертайся!.. – промовила вона з напруженим обличчям, і він кивнув. Їй було ніяково від того, що доведеться вигороджувати чоловіка, щойно його зникнення помітять – а вони обов’язково помітять. А тим часом вона сидітиме за столом сама й піде сама, коли вечеря скінчиться.

– Я намагатимусь, – відповів він, досі розмовляючи італійською. Він кинув на неї зніяковілий погляд, а тоді, не промовивши ні слова господарям і гостям, зник у юрбі людей, що блукали від столу до столу, між зміною страв відвідуючи друзів. Мить – і його вже не було, а тим часом Бенедетта намагалася триматися так, ніби нічого не сталося і вона не була засмучена. Шанталь і Дгарам досі розмовляли між собою, і трохи згодом Шанталь вибачилася, щоб привітатися з кимось знайомим за іншим столом. Бенедетта намагалася заспокоїтися після спішної втечі Ґреґоріо, коли обернувся Дгарам і турботливо глянув на неї.

– Ваш чоловік пішов? – обережно спитав він, намагаючись не здатись нав’язливим.

– Так… він мав термінову справу… з другом стався нещасний випадок, і він поїхав відвідати його в лікарні, – промовила вона, ковтаючи сльози і намагаючись при цьому говорити невимушено. – Не хотів прощатися, щоб не псувати вечір.

Дгарам бачив, як вони обмінювалися напруженими поглядами, бачив, що вона засмучена, і тепер робив усе можливе, аби підбадьорити її.

– Як дивовижно. Це, мабуть, доля, – відповів він. – Я весь вечір безуспішно намагаюся заволодіти вами. І ось тепер можу беззаперечно залицятися до вас, без жодних перешкод з його боку! – він широко посміхнувся, і жінка розсміялася. – У такій романтичній обстановці, коли він повернеться, ми вже маємо бути нестямно закохані.

– Не думаю, що він повернеться, – сумно промовила вона.

– Чудово. Боги сьогодні зі мною. Давайте негайно складемо план. Коли ви приїдете відвідати мене в Індії? – він дражнив її, намагаючись підняти настрій, але насправді був захоплений нею сильніше, ніж посмів би зізнатися за інших обставин. Жінка хихикнула, коли він простягнув їй білу троянду з вази Шанталь на їхньому столі. Вона з посмішкою прийняла в нього троянду, і в цю саму мить перед церквою заграв оркестр.

– Хочете потанцювати? – спитав він. Насправді вона не дуже хотіла, знаючи, що Ґреґоріо пішов і що саме відбувається в цю мить. Але вона не хотіла бути нечемною з Дгарамом, адже він був такий добрий до неї. Вона встала, і він повів її за собою на танцмайданчик, тримаючи в юрбі за руку. Він виявився чудовим танцюристом, і, танцюючи з ним, жінка на деякий час викинула з голови всі свої клопоти. Вона посміхалася, коли вони двоє повернулися за стіл і побачили, що Шанталь поринула в розмову з Жаном-Філіпом. Помітивши їх, він підняв очі.

– Де Ґреґоріо? – спитав він Бенедетту, і Дгарам відповів за неї.

– Я заплатив двом хлопцям, щоб ті зв’язали його і прибрали звідси, аби я міг спокусити його дружину. Він ставав справжньою занозою, – промовив Дгарам, і всі розсміялися, навіть Бенедетта посміхнулась. І Жан-Філіп миттєво відчув, що далі розпитувати про друга не слід. Вираз очей Бенедетти явно свідчив про те, що трапилася неприємність, і Дгарам намагався розрадити її. Жан-Філіп гадав, чи подружжя, бува, не посварилося, через що Ґреґоріо розлютився і втік. Якщо так, то це проминуло повз увагу Жана-Філіпа, але він бачив, як Ґреґоріо влаштовував сцени раніше. А зі слів Валері він знав, що між подружжям не все спокійно на цю мить.

Історія вагітної супермоделі облетіла весь модний світ, особисто він чув її від Валері ще кілька місяців тому. Але Жан-Філіп ніколи не згадував про це в розмовах із Ґреґоріо чи Бенедеттою. Лише сподівався, що вони переживуть це, як бувало раніше, коли Ґреґоріо зв’язувався з молоденькими дівчатами. Приємно було, що вони погодились прийти сьогодні на вечерю, але, на жаль, особливо для Бенедетти, її чоловік не зостався. Жан-Філіп був вдячний своєму індійському другові, що той допоміг Бенедетті зберегти обличчя і врятувати вечір. Доки Дгарам жваво розмовляв з Бенедеттою і Шанталь, Жан-Філіп відійшов, щоб перевірити, як почуваються інші гості. Усім начебто було весело.

Увесь вечір Дгарам знімав на камеру свого телефону, аби потім показати дітям, який чудовий був бенкет. Він дуже радів, що прийшов. Усі раділи. Навіть Бенедетта, дякувати Дгараму з його добротою та почуттям гумору. Він пригощав її відмінним шампанським, аби підняти настрій. Вони з Шанталь обидві чудово проводили час разом з ним та іншими гостями. Тим часом принесли кілька смачних десертів і безліч вина та шампанського. Хтось щедро поділився дивовижно смачним шоколадом із величезної коробки, а з іншого столу передали смачні білі macarons від П’єра Ерме[1].

І рівно об одинадцятій Жан-Філіп роздав гостям традиційні бенгальські вогні, і раптом усю площу осяяли спалахи, іскристі вогники, що здіймалися й гойдалися над столами, – Дгарам не припиняв фотографувати. Він знімав хроніку усієї події, роблячи фотографії та відеозаписи. Шанталь була зворушена, коли він сказав, що робить це для дітей. Вона не уявляла, щоб сама надсилала фотографії власним дітям. Вони були дуже незалежні й не цікавилися, чим вона займається. Мабуть, вони вважали би дурістю з її боку, якби вона надіслала їм знімки з Білої вечері. Мабуть, питали б себе, що вона там робить. Вони уявляли її людиною, яка проводить весь час удома за роботою і не має, окрім них, ніякого приватного життя. Як наслідок вона дуже небагато розповідала їм про себе, а вони здебільшого й не питали. Їм це навіть на думку не спадало. Власні справи непокоїли їх значно більше, ніж материні. То було не зі зла – вони просто не бачили в ній особи, чиє життя могло становити для них якийсь інтерес. Тоді як Дгарам просив усіх позувати, щоб надіслати знімки синові й доньці, переконаний, що все це буде їм цікаво. Його обличчя сяяло, коли він згадував про дітей.

Бенкет був у розпалі, люди мандрували від столика до столика, все більше перемішуючись між собою. І коли Шанталь обернулася, щоб привітатися зі знайомим оператором, з яким разом працювала над документальною стрічкою в Бразилії, і ще одним сценаристом, то помітила симпатичних молодих людей за столиком позаду. Вони роздавали паперові ліхтарики з величезної коробки. Один із чоловіків за столом показував усім, як їх запускати. Кілька ліхтариків він передав гостям Жана-Філіпа. Вони були трохи менше метра заввишки і мали внизу маленький пальник, який запалювали сірником. Маленьке полум’я розгорялося, наповнюючи паперовий ліхтар теплим повітрям. І коли той уже наповнювався ущерть, він підіймав його високо над головою і відпускав. Присутні спостерігали, як ліхтарик здіймається в небо, а вогник усередині продовжує палахкотіти. З інших боків міста видно було, як він пропливає в нічному небі, підхоплений вітром, яскраво палаючи, наче зірка, що падає. Це було дуже вишукано, і гості навколо почали запалювати свої. Чоловік, який роздавав ліхтарики, радив, перш ніж відпустити їх, загадати бажання, щойно запалає вогник і ліхтарик наповниться теплим повітрям. Видовище було прегарне. Шанталь була зачарована їхньою досконалою красою, а тим часом Дгарам знімав відео і допомагав Бенедетті запалити її ліхтарик. Він нагадав їй про бажання, коли вони розгорнули, а потім відпустили ніжний ліхтарик у нічне небо.

– Ви загадали добре бажання? – серйозним тоном спитав Дгарам, коли ліхтарик здійнявся над головами, і вона кивнула, але не сказала яке – з побоювання, що не збудеться. Вона загадала, щоб її шлюб знову був таким, як до появи в їхньому житті Ані.

Інші були зайняті запалюванням власних ліхтариків, а тим часом чоловік, який роздавав їх, допомагав кожному, а тоді обернувся й побачив Шанталь. На довгу мить їхні очі зустрілися. Це був симпатичний чоловік у білих джинсах і білому светрі, з пишною гривою темного волосся, і на вигляд йому було приблизно стільки ж років, скільки й Жану-Філіпу, далеко за тридцять. Дівчата за його столом були вродливі й помітно молодші – років за двадцять, як її донька.

Він звернувся прямо до неї, не відводячи очей.

– Ви вже такий запускали?

Вона похитала головою. Не запускала. Надто зайнята була, спостерігаючи, як Дгарам і Бенедетта запускають свої, а Жан-Філіп був одним з перших.

Тоді молодий чоловік підійшов до Шанталь і передав їй ліхтарик. Він запалив його для неї, і вони зачекали, доки той наповниться повітрям. Він сказав, що це останній. Здавалося, тепло наповнило його швидше, ніж решту, і жінка дивувалася, як багато тепла від такого маленького вогника.

– Тримаймо його разом, і загадайте бажання, – швидко промовив чоловік, тримаючи ліхтарик разом із нею, щоб не відпустити завчасно. І коли ліхтарик був готовий, він із зосередженим поглядом обернувся до неї.

– Загадали бажання?

Вона кивнула, і тоді він скомандував відпускати. І в мить, коли вони випустили його, той зірвався у небо, наче ракета, прямо до зірок. Вона стояла і пильно дивилася йому вслід, мов дитина, що стежить за повітряною кулькою, захоплена до нестями. А він стояв поряд, стежачи за ліхтариком разом із нею. Вони бачили, як палає вогник у нижній частині, доки той майже не зник з очей. А тоді чоловік з усмішкою обернувся до неї.

– Мабуть, це було добре бажання. Дуже сильне – прямо до небес злетів.

– Сподіваюся, що так, – відповіла вона і посміхнулась у відповідь. Це був один з тих виняткових моментів, про які знаєш, що ніколи не забудеш. І таким був весь вечір. Як завжди на Білій вечері. – Дякую вам. Це було прекрасно. Дякую, що зробили це разом зі мною і віддали мені останнього.

Він кивнув і повернувся до своїх друзів, а трохи згодом вона знов упіймала на собі його погляд, і вони обмінялися посмішками. Він сидів із гарненькими молодими дівчатами і вродливою жінкою напроти.

Наступна година минула для всіх надто швидко, і о дванадцятій тридцять Жан-Філіп нагадав гостям, що час згортатися. І для сімох тисяч Попелюшок настав час покидати бал. З’явилися білі пакети для сміття, і все, що треба було, опинилося там. Решту поклали до візків: столове срібло, вази, келихи, залишки вина та їжі. За лічені хвилини все приладдя зникло, скатертини, столики та стільці згорнули, елегантні столові серветки зникли, і сім тисяч людей у білому безшумно покинули площу перед Собором Паризької Богоматері, востаннє озирнувшись через плече туди, де відбувалися чари. Шанталь знову пригадала прекрасні ліхтарики, чиї спалахи прокреслювали на небі м’які лінії, і побачила, що люди, які роздавали їх, уже пішли. На той час ліхтарики в небі зникли, віднесені вітром туди, де їх побачать інші й питатимуть себе, звідкіля ті взялися.

Жан-Філіп розпитував усіх, переконуючись, що кожен може дістатися додому. Шанталь планувала взяти таксі. Дгарам запропонував Бенедетті підвезти її до готелю, оскільки вони зупинилися в тому самому місці. Усі інші теж мали на чому під’їхати. Жан-Філіп пообіцяв зателефонувати Шанталь уранці, аби домовитись зустрітися за обідом, а вона подякувала йому за ще один незабутній вечір. Біла вечеря була її улюбленим днем року – як і в кожного, кому пощастило побувати тут. І, побачивши, як прекрасні ліхтарики злітають до небес, вона подумала, що сьогоднішній вечір був найчарівнішим з усіх.

– Я прекрасно провела час, – сказала Шанталь Жану-Філіпу, цілуючи його на прощання. Він допоміг їй сісти в таксі разом з її візком, столиком і стільцями, і попросив водія допомогти їй, коли той довезе її додому.

– Я теж, – сказав Жан-Філіп, усміхаючись їй, а Валері помахала рукою вслід, завантажуючи речі до їхньої машини. Дгарам і Бенедетта саме сідали в таксі, щоб їхати до готелю «Георг П’ятий». А решта прямували до своїх таксі й машин або до найближчої станції метро. Гідне завершення ідеально зрежисованого заходу.

– Побачимось завтра, – гукнув він услід Шанталь, коли її таксі рушило з місця і вона махнула рукою з вікна. І раптом Шанталь спитала себе, чи справдиться її бажання. Вона мала надію, що справдиться, та, навіть якщо й ні, вечір видався бездоганним і незабутнім. Всю дорогу додому вона посміхалася.