Читать книгу Чари - Даніела Стіл - Страница 4

Як і обіцяв, Жан-Філіп зателефонував Шанталь вранці після Білої вечері. Минулого вечора опікувався гостями і майже не мав часу поговорити з нею. Як завжди, він хотів переконатися, що всім весело і вечір проходить добре. А ще він хвилювався за Бенедетту, щойно помітив зникнення її чоловіка – що розцінив як грубість з боку Ґреґоріо. Але, на щастя, Дгарам взяв жінку під своє крило, навіть танцював із нею, і, схоже, вона все ж непогано провела час. Жан-Філіп завжди переймався через своїх гостей і хотів бути впевненим, що жоден не лишився без уваги. І він бачив, як Шанталь віталася з кількома знайомими за іншими столиками, і як інші люди підходили привітатися з нею. Він сподівався, що Дгарам знайде її привабливою, – він був такою цікавою, чуйною людиною. Жан-Філіп гадав, що вони вподобають одне одного. Але, схоже, його індійського друга значно більше приваблювала Бенедетта. Шанталь начебто не зважала, він явно не цікавив її в плані романтичних стосунків. Такі речі завжди важко передбачити, але Жан-Філіп підготував усе якнайкраще. Іскра, що проскакує між чоловіком і жінкою, така ефемерна і невловима. Це або трапляється, або ні.

– Який чудовий вечір, – натхненно промовила Шанталь, почувши його голос у телефоні. – Дякую, що запросив мене. Гадаю, це була найкраща вечеря за всі часи. Ліхтарики наприкінці зробили її особливою, вони були чарівні. Дуже мило було з боку тих людей поділитися з нами.

Він від душі погодився, а тоді прокоментував передчасне зникнення Ґреґоріо.

– Певно, щось трапилося з тією дівчиною, з якою він сплутався. Я не хотів питати про це Бенедетту. Вона не тямиться від того, що має все це терпіти. Валері каже, в модних журналах тільки й розмови, що про це. Схоже, цього разу він-таки вляпався по-справжньому.

– Гадаєш, він покине Бенедетту заради неї? – спитала Шанталь, співчуваючи подрузі.

– Я сказав би, що буде з точністю до навпаки. Можливо, це вона його покине. Ґреґоріо й раніше не був зразковим чоловіком. Він же привабливий, як чорт, а вона з усім мирилася. А ще вони керують величезною бізнес-імперією, яку збудували разом. Але одного дня вона може втомитися від його походеньок. Учора ввечері мені було її шкода. Їй було ніяково, що він утік ще до початку вечері. Добре, що Дгарам втрутився.

– Він приємний чоловік, – погодилася Шанталь. Розмова з Дгарамом принесла їй задоволення. Він справляв враження дуже обдарованої людини, і разом з тим скромної в усьому, що стосувалося його досягнень. Зі слів Жана-Філіпа, він навчався у Штатах в Массачусетському технологічному інституті й був живою легендою у своїй країні.

– Але він не для тебе? – спитав Жан-Філіп, переходячи одразу до сутності. Він завжди сподівався, що Шанталь зустріне когось, хто захищатиме і дбатиме про неї. Працювала вона наодинці, і він знав, як самотньо їй буває тепер, без її дітей. Хотів би він познайомити її з гідним чоловіком.

– Не думаю, що хтось із нас відчув між нами іскру, – чесно відповіла вона, – але я б із радістю зустрілася з ним знову, як із другом. Певно, я надто стара для нього.

Він був разюче гарний і мав екзотичний шарм, а ще він був розумний і лише на кілька років молодший за неї. Але між ними не виникло жодного потягу, і жінка відчувала, що Дгарам вважає так само. Здавалося, його значно більше зацікавила Бенедетта. Чи, може, він просто відчув жаль до неї і тримався по-лицарськи. Шанталь не знала напевне. Але вона точно не приваблювала його як жінка, та й він сам не змушував її серце битися швидше. Але це все вигадав Жан-Філіп, не вона, тож їй не було чого розчаровуватися. Насправді, вона й не чекала вже зустріти свого чоловіка. Вона починала усвідомлювати, що все вже в минулому. До того ж усі добрі чоловіки серед її знайомих були одружені. Французи рідко розлучаються, навіть коли нещасливі у шлюбі. Цього разу вони мають помірковані «зв’язки» на стороні, що аж ніяк не приваблювало Шанталь. Вона не мала на меті здобути чоловіка і вже точно не посягнула б на чужого. У цьому полягала одна з причин, чому її любили інші жінки: вона була відвертою, чесною і благородною людиною.

– Дуже прикро за Дгарама. Він такий чудовий хлопець. Якщо ти коли-небудь завітаєш до Індії, він тебе там з усіма познайомить. Торік ми з Валері відвідали його в Делі й дивовижно провели час. Всі люблять його. Навіть діти в нього чудові, того ж віку, що й у тебе, – тому він і вважав, що вони будуть гарною парою, але доля вирішила інакше. Між ними явно не виникло жодного потягу. Й обоє розуміли, що цього не сплануєш і не нав’яжеш силою. – Отже, пообідаємо сьогодні? Мені потрібна твоя порада.

– Щодо нового кольору вітальні чи про щось серйозне? – піддражнила жінка. Вони про все радилися між собою, і Жан-Філіп цінував її думку. За дванадцять років їхньої дружби він обговорював із нею безліч питань, аж до одруження з Валері сім років тому. Шанталь усім серцем схвалювала його вибір і дотепер не змінила своєї думки. Вона вважала їх ідеальною парою, і вони були дуже щасливі у шлюбі. То було правильне рішення.

– Серйозне, – таємничо відповів він.

– По справах чи особисте? – спитала вона.

– Розповім за обідом. Той самий час, те саме місце? – вони регулярно обідали разом, принаймні раз на тиждень, у тому самому простенькому бістро в сьомому окрузі на Лівому березі, неподалік від її помешкання. За ці роки вони відвідували й інші ресторани, але надавали перевагу цьому.

– Чудово. Побачимося там, – згодилась вона.

Він уже сидів за їхнім звичним столиком на терасі, коли з’явилась вона, у червоному светрі, джинсах і туфлях на пласкій підошві, які французи називають балетками, за аналогією з балетними пуантами. З довгим білявим волоссям, стягнутим червоною стрічкою у хвіст, вона була вродливою і свіжою. Жан-Філіп прийшов просто з офісу в діловому костюмі, знявши й сховавши краватку до кишені. Він замовив біфштекс, а вона – салат, а ще він попросив принести кожному по келиху вина. Нечасто він пив вино за обідом – для неї це був сигнал, що він чимось стурбований і напружений. Вона бачила це по його очах, доки вони вели звичайну світську розмову про Валері, і про дітей, і про вчорашню вечерю.

– То що сталося? – нарешті спитала вона, не витримуючи більше цієї загадковості. Часом він поводився, як справжній француз, і довго тягнув час, перш ніж дібратися до сутності, обираючи кружний шлях замість прямого. Лише п’ять днів тому вона так само обідала з ним, і він ані словом не згадав, що потребує її поради із серйозного питання. Отже, що б не трапилось, це мало статися зовсім нещодавно. Мить він вагався, перш ніж відповісти.

– Я маю проблему. Чи незабаром матиму. Бізнес іде не дуже добре, економічні умови жахливі. Половину європейських країн лихоманить, ніхто не робить у нас великих інвестицій. Французи роками боялися демонструвати свої статки через податок на багатство й особисте майно. Інвестують за кордон, скільки можуть, і скрізь, де можуть, ховають відомості про свої чисті прибутки. Останнє, чого хочуть французи, – це інвестувати у Франції, наражаючись на більш високі податки. Люди не довіряють урядові.

– Тебе звільняють? – раптом занепокоїлася вона. Їй відомо було, що справи у нього в інвестиційній фірмі йдуть непогано, але великих грошей він не заробляв, а він мав утримувати дружину та трьох дітей, забезпечуючи всім комфортний рівень життя. А ще вона знала, який щедрий він був із Валері й полюбляв купувати їй красиві речі, жити в достатку і возити дружину в дивовижні відпустки. Діти починали ходити до приватних шкіл, родина мешкала в гарній квартирі у шістнадцятому окрузі – найбільш вишуканому районі Парижа. Втрата роботи зараз стала б для них неабияким випробуванням і привнесла би болючі зміни до їхнього життя. Валері мала чудову роботу в «Воґ», але заробляла менше, ніж він, оскільки в журналах подібних зарплат не було навіть близько. Родина покладалася на його заробіток. У свої тридцять п’ять і тридцять дев’ять подружжя мало забезпечувати себе коштами, щоб підтримувати звичний спосіб життя, і це робив він.

– Ні, мене не звільнюють. Але, якщо бути реалістом, я ніколи не зароблятиму більше, ніж отримую зараз, хіба що станеться грандіозний переворот в економіці, а його не передбачається. Принаймні в найближчі десять років. Мені гріх скаржитися, я отримую цілком пристойну платню, але я ніколи не матиму можливості відкладати справжні гроші на майбутнє моєї родини, а зараз усе дорого коштує. І, поглянемо правді у вічі: коли маєш трьох дітей і живеш із комфортом, це все додаткові витрати. Я просто не бачу тут для себе жодних перспектив. Хай там як, діти зростатимуть, а з ними й витрати, а жодних додаткових надходжень мені не світить, якщо тільки не зважитись на певні радикальні зміни. Я думав про це протягом останнього року, але не міг знайти рішення. До цього моменту. Як то кажуть, остерігайтеся власних бажань. Три дні тому мені запропонували неймовірну роботу із фантастичною можливістю заробити справжні гроші. Такі гроші, про які тут я можу лише мріяти.

– То в чому підступ? – Шанталь знала, що підступ завжди є. І в його випадку він явно був, інакше Жан-Філіп не був би таким стурбованим і не чекав би від неї поради. Якби йшлося лише про перехід до іншої фірми, яка запропонувала йому значно більше, він би так і сказав, і це був би привід відсвяткувати.

– Я отримав пропозицію від однієї дуже поважної фірми, яка займається венчурними інвестиціями. Вони мають партнерів в Америці й роблять шалені гроші. Я зможу працювати з ними і заробляти дуже пристойні суми. Початкова зарплатня просто фантастична, але участь у проекті, який мені пропонують, видається ще більш привабливим. Це саме те, що мені потрібно, якщо я хочу заробити справжні гроші й підтримувати мою родину в майбутньому. Це мій безцінний шанс.

Але напруження не полишало його. Тим часом офіціант приніс замовлені страви й пішов, а Шанталь чекала, доки він розповість, що саме зупиняє його.

– То чому ми не замовляємо шампанське, щоб відсвяткувати це? – спитала вона, і він кинув на неї нещасливий погляд.

– Робота в Китаї. Там сьогодні робляться великі гроші. Вони хочуть, щоб я переїхав до Пекіна на три-п’ять років. Жити там непросто. Не думаю, що Валері захоче перевезти туди дітей. Вона закохана в Париж і любить свою роботу. Тут у неї кар’єра, одного дня вона, можливо, стане головним редактором французького «Воґ», але ми ніколи не проживемо на її заробіток, і вона це знає. Такий шанс трапляється не щодня, і якщо я від нього відмовлюся, іншого може не бути. І, мабуть, мені доведеться гарувати наступні двадцять років, намагаючись звести кінці з кінцями і заощаджувати при цьому гроші. Якщо ми поїдемо до Пекіна, я зможу заробити грошей і забезпечити наше майбутнє. Гадаю, вона зненавидить мене, якщо ми туди поїдемо і їй доведеться відмовитися від кар’єри. Або ж мені доведеться проковтнути те, що вона позбавила мене й усіх нас цієї можливості, що теж буде невесело. Жахлива ситуація, – зі скорботним обличчям підсумував він. Шанталь ретельно обмірковувала його слова. Це буде нелегке рішення, і вона погоджувалася з ним, що Валері засмутиться. Через це їй доведеться покинути кар’єру. І вона не зможе зробити паузу в роботі на три чи п’ять років. Її місце посяде хтось інший. У модних журналах панувала жорстка конкуренція.

– Ти вже розмовляв з нею? – тихо спитала Шанталь, подумки зважуючи всі «за» і «проти». Але якщо він намагався заробити гроші, потрібні його родині, аргументи на користь Китаю однозначно переважували.

– Три дні тому вони лише телефонували мені, а вчора я мав із ними зустріч. До міста прибули їхні американські партнери, а вчора була Біла вечеря. До минулої ночі я не мав часу сісти й поговорити з нею. Але маю якнайшвидше розповісти їй про це. Вони хочуть отримати відповідь у наступні кілька тижнів і чекають мене там до вересня.

Він повідомив Шанталь назву фірми, і вона була вражена – як і назвою американської компанії, з якою вони співпрацювали. Це була серйозна пропозиція від важливих партнерів.

– Коли ти збираєшся їй розповісти?

– Сьогодні. Завтра. Вже скоро. Шанталь, як гадаєш, що мені робити?

– Отакої, – тихо промовила вона, дивлячись йому в очі, і відкинулася в кріслі, забувши про їжу. – Важке питання. Хтось має на цьому втратити – принаймні до цього йде. Ти або вона – в найближчій перспективі, або ж усі ви – у довготривалій, якщо відмовишся від пропозиції.

– Не уявляю, як я можу це зробити, – чесно зізнався він, – та що, як вона на це не пристане? Що, як вона покине мене? – кажучи це, він панікував, і Шанталь співчувала йому. Чому безцінні шанси завжди мають зворотний бік? Ніщо не дається просто, принаймні коли йдеться про великі гроші. Наразі Пекін мав стати наріжним каменем. Шанталь не уявляла собі, щоб Валері пішла на це з легким серцем чи навіть добровільно. Доведеться силоміць тягнути її до Пекіна. Або ж вона може відмовитися їхати, покинувши кар’єру, хай навіть менш зисковну, ніж у чоловіка. Робота чимало важила для неї, вона працювала в індустрії моди і в «Воґ» у двох країнах понад дванадцять років, ще з коледжу. Для неї буде великою жертвою кинути роботу. Але те ж стосувалося і роботи, пропонованої її чоловікові.

– Не покине. Вона кохає тебе, – спробувала заспокоїти його Шанталь. – Звісно, вона засмутиться.

Це було незаперечним, вони обоє знали про те.

– І ти не можеш її за це винуватити. Вона наполегливо працює у «Воґ», і зараз їй світить велика й бажана посада, щойно головний редактор паризького видання піде на пенсію. А ти не міг би поїхати до Пекіна на менший термін? На рік чи, може, два, а не на три й не на п’ять?

Це був великий термін, щоб зважитися. Але він лише похитав головою у відповідь.

– Я міг би обмежитися трьома роками, принаймні спочатку, але не менше. Вони хочуть, щоб я їхав до Пекіна. Хлопець, який працює в них зараз, звільняється. Він пробув на цій посаді чотири роки, відкривав там їхній офіс.

– Ти знаєш, чому він звільняється?

– Його дружина ненавидить Пекін. Рік тому вона повернулася до Штатів, – сумно промовив він, і обоє розсміялися.

– Що ж, завдяки цьому нам тепер відомо все, що треба, так? – із посмішкою промовила Шанталь. – Гадаю, якщо ти це зробиш, то просто маєш знати, що буде нелегко, але досягнення мети варте кількох затрачених років. Іноді, щоб здобути бажане, ми маємо робити неприємні речі. Для тебе це вдалий кар’єрний крок. Валері теж зрозуміє, – але вона не гірше за нього знала, що Валері не зможе піти з роботи і повернутися трьома-чотирма роками пізніше. На той час вони знайдуть іншого головного редактора, і це буде не вона. А вона так довго на це чекала.

– Не впевнений, що Валері зрозуміє чи навіть захоче зрозуміти. Усе, що вона почує, це що її кар’єрі настане кінець і доведеться піти з «Воґ», аби переїхати до жалюгідного місця, де, як кажуть в один голос, життя нестерпне, та ще й з трьома малими дітьми. Я зовсім не впевнений, що вона виявить розважливість. Швидше, анітрохи.

– Ти повинен більше їй довіряти. Вона розумна жінка, і з економічного погляду все цілком зрозуміло. Якщо вона хоче забезпеченого життя в майбутньому, це воно. І, в усякому разі, ти маєш розповісти їй і все обговорити, навіть якщо спочатку вона погано сприйме цю новину. Вона передумає, і, може, вам вдасться дійти певного розумного компромісу.

Але вона не бачила тут можливого компромісу, як не бачив і він. Доведеться або прийняти пропозицію, або відхилити. А Валері має або поїхати з ним, або ні. Все було до болю просто, ключові слова – «до болю».

Вони розмовляли про це весь обід, а потім на тротуарі перед рестораном Шанталь попрощалася з ним.

– Зателефонуй, коли поговориш із нею, і розкажи, як усе відбулося.

Валері була розсудливою жінкою, і вона кохала Жана-Філіпа. Що б не сталося, Шанталь була впевнена, що їхні стосунки це витримають, навіть якщо спочатку все відбуватиметься бурхливо – а вона не мала сумніву, що так і станеться.

– Наступного тижня я буду тут, а на вихідних їду до Берліна провідати Еріка, – вона казала про свого молодшого сина. – Я не бачила його з лютого. Він працював над новим твором і не хотів, щоб його переривали. Готується до виставки.

Справи в нього йшли непогано, хоча його концептуальні інсталяції були для неї надто сміливі, але він користувався повагою серед молодих художників, а його твори добре розходилися. Вона пишалася ним і любила бувати в нього у гостях. Він мешкав у Берліні три роки і чудово почувався в тамтешньому світі мистецтва. А ще Ерік мав нову дівчину, яку хотів познайомити з матір’ю. До його життя вона мала більше доступу, ніж до життя його брата й сестри – до того ж вони були надто далеко. Але навіть при тому, що Ерік жив у Берліні, вона бачила його лише кілька разів на рік. Він був надто зайнятий своїм мистецтвом, щоб зустрічатися з нею частіше, і тепер щороку повертався до Парижа лише на Різдво, як і решта.

Вона виховала дуже незалежних дітей, ніхто з яких не побажав жити у Франції. І в цьому, як казала вона Жану-Філіпу, полягало її нещастя. Усі троє були винятково працьовитими, як і матір, і справи в них рухалися непогано, але вони знаходили інші країни більш придатними для себе. Шарлотта мешкала в Гонконгу, відколи п’ять років тому в Колумбії отримала диплом магістра, і вільно володіла мандаринським діалектом.

А старшому синові, Полю, полюбилося життя у Сполучених Штатах, і він став справжнім американцем – типовішим за хот-доги і яблучний пиріг. Він знайшов собі дівчину-американку, яка не подобалась Шанталь, але з якою він жив уже сім років. Молодший син, Ерік, покинув родинне гніздо останнім три роки тому, і для неї настали роки самотності, в чому жінка не зізнавалася нікому, окрім Жана-Філіпа. Її діти були талановиті й вели плідне життя, але не мали часу для неї.

Після обіду з Жаном-Філіпом Шанталь повернулася додому і кілька днів не мала від нього жодної вісточки, що було нетипово – зазвичай він часто телефонував їй дізнатися, як справи. Відколи роз’їхалися діти, він певною мірою замінив їй родину. Шанталь не мала ні братів, ні сестер, не мала батьків, тож, окрім дітей і друзів, у неї нікого не було. Вона поринала в роботу на кілька днів і тижнів поспіль і зараз писала вкрай глибокий сценарій про групу жінок, які зуміли вижити в концентраційному таборі Другої світової війни.

Вона підозрювала, що дружина Жана-Філіпа погано сприйняла повідомлення щодо запропонованої йому роботи, і не хотіла телефонувати сама і втручатися в їхні справи. Усі вихідні вона працювала і була задоволена результатом, а вранці в понеділок зателефонував він.

– Як відбулося? – спитала вона, щойно почувши його голос.

– Як ти й казала, – втомлено промовив він. Це були довгі й напружені вихідні – Шанталь чула це з його голосу. – Вона була шокована, засмучена й розгнівана тим, що я взагалі про це думав. Проплакала всю неділю. Добре, хоч на розлучення не подала, – він жартував, але Шанталь була впевнена, що ця новина, наче справжня бомба, розірвала їхнє налагоджене за сім років життя. Їм пощастило більше, ніж багатьом: вони мали щасливих дітей, безтурботні дні, добре здоров’я, чудових друзів, улюблену роботу і гарненький будинок у місті, яке обожнювали. Тепер же за одну ніч перед ними постав складний вибір: один з них мав втратити щось і чимось пожертвувати. Шанталь не заздрила їм, хоч вони й кохали одне одного і їхній шлюб був міцним – що стане їм опорою, яким би не було їхнє рішення.

– Гадаєш, вона погодиться переїхати до Пекіна? – спитала Шанталь.

– Просто зараз – ні, не думаю. Але все може змінитися. Вона поки що міркує, а я маю три тижні, щоб прийняти рішення.

Це будуть довгі три тижні для нього.

У середу вони пообідали разом, і він був дуже знервованим. Доки Валері щось не вирішить, він не мав чого додати. Для Жана-Філіпа рішення було цілком очевидним. Він вважав, що треба їхати – з усіх тих причин, наведених Шанталь тиждень тому. Вони заговорили про інше, і чоловік розповів, що, за словами Валері, новини про двійнят Ґреґоріо розлетілися по всіх газетах, і що малі лежать у паризькій лікарні, в критичному стані через передчасну появу на світ.

– Бідолашна Бенедетта, – з почуттям промовила Шанталь. На той час вони вже збагнули, що діти народилися в ніч Білої вечері, ось чому Ґреґоріо пішов так рано. – Цікаво, чим це все обернеться. Не впевнена, що була б такою поблажливою, як вона.

– Може, цього разу її поблажливість скінчиться. Для неї, мабуть, страшенне потрясіння – знати, що тепер він має двох дітей від іншої, коли сама вона нездатна народити.

Бенедетта ніколи до цього не приховувала свого жалю, хоча й мирилася з ним багато років. Але тепер, коли він мав дітей, а вона ні, обоє питали себе: чи здобуде російська модель вагомого значення в його житті. Раніше він з легкістю позбавлявся своїх захоплень і ніколи з ними не затягував, але тепер для нього відкривався справжній новий вимір. Шанталь співчувала Бенедетті, а Жан-Філіп вважав, що Ґреґоріо поводився, як ідіот, і нарешті догрався. Він не схвалював його романів – сам завжди був вірним своїй дружині, на що Ґреґоріо, схоже, був нездатний.

Після обіду Шанталь пішла до продуктового залу в «Бон-Марше» купити кілька смаколиків, які полюбляв Ерік. Вона завжди намагалася привезти синові французької їжі, якої йому бракувало, – він казав, що в Німеччині живе на сосисках і шніцелях. Тож зараз вона наповнила кошик консервованою фуа-гра і різноманітними делікатесами, його улюбленими тістечками, французькою кавою й усім, що на її пам’яті він полюбляв їсти. Це був жест материнської любові, яку він завжди цінував і був вдячний, коли мати приїздила до Берліна з повною сумкою вишуканих французьких наїдків. А «Бон-Марше» було найкращим місцем, де можна було все це знайти. Щойно вона вкинула пачку його улюблених тістечок у кошик на руці, як побачила в проході між полицями чоловіка, що відбирав сорти чаю і невідривно дивився на неї. Він здався їй знайомим, але Шанталь не могла пригадати, де бачила його, і пройшла далі.

Вони знову перетнулися біля каси, і його обличчя вже не виходило з її голови. Вона не могла збагнути: чи він лише незнайомець, вже бачений нею раніше, – можливо, тут, в «Бон-Марше», з типовим, схожим на будь-яке обличчям, чи вони справді десь зустрічалися – що було малоймовірно, інакше вона б запам’ятала. Він був гарний, трохи молодший сорока. На ньому були джинси, чорний светр і легкі замшеві туфлі. Він стояв за нею у черзі, і коли вона вже забула про нього й викинула з голови, за спиною пролунав чоловічий голос.

– Ваше бажання вже здійснилося?

Почувши ці слова, вона обернулася, щоб глянути на нього, і цього разу збагнула, хто він. То був той самий чоловік, що приніс на Білу вечерю прекрасні паперові ліхтарики, а один передав їй і порадив загадати бажання. Вона посміхнулася, впізнавши незнайомця і пригадавши, де саме вони зустрічалися.

– Поки що ні. Це може зайняти певний час, – просто сказала вона, і він посміхнувся теж.

– А одне з таких бажань. Схоже, заради нього варто почекати.

Жінка кивнула, а він кинув оком на її кошик, вражений асортиментом делікатесів, які вона обрала. Важкуватий кошик для її руки.

– Схоже, у вас намічається вечірка.

Вона поклала до кошика ще дві пляшки червоного вина, що додало ваги і святкового вигляду.

– Я везу це все синові до Берліна.

– Щасливий хлопчик. У нього гарний смак і чудова мати, – промовив незнайомець, помітивши фуа-гра і вино.

– Він голодний митець, йому остогидли сосиски й пиво.

Він розсміявся над її словами, і тут підійшла її черга на касі. Підписавши квитанцію, вона наостанок озирнулася на чоловіка, що стояв за спиною.

– Ще раз дякую вам знов за бажання і за гарненький ліхтарик. Ви зробили цей вечір особливим для всіх нас, – вона посміхнулася йому й помітила, що в нього глибокі карі очі й він дивиться просто на неї. Було щось дуже сильне в його погляді – так, наче крізь неї пропустили електричний струм. Шанталь пригадала, що бачила ці очі ще на Білій вечері, коли він простягнув їй ліхтарик і порадив загадати бажання. Тоді, перед польотом ліхтарика, в його голосі лунала наполегливість, і зараз він мав той самий напружений вигляд. У нього було гарне серйозне обличчя.

– Радий, що вам сподобалося. Мені теж. Сподіваюся, ваше бажання збудеться. І приємно вам провести час із вашим сином.

– Дякую, – сказала вона й пішла. Зо хвилину вона думала про нього, про те, який він привабливий, – а потім забула й пішла назад до своєї квартири. Там вона спакувала до валізи їжу для Еріка. Вона не могла дочекатися, коли побачить його. Минуло стільки часу. Чотири місяці, які вона чекала цієї зустрічі, здавалися їй вічністю. Довгий проміжок часу між зустрічами з дітьми був однією з причин, чому вона стільки працювала. Їй подобалося писати, але через це її життя повнилося вигаданими персонажами, які в процесі творчості ставали для неї реальними. Робота над сценаріями для ігрового кіно і періодично для документальних стрічок, присвячених важливим для неї темам, – усе це наповнювало її життя, і результати були блискавичні. В усе, що робила, вона вкладала серце й душу: у свої сценарії, дружбу, в дітей, коли ті дозволяли. Очікування побачення з Еріком у Берліні приємно хвилювало її.