Читать книгу Чари - Даніела Стіл - Страница 5

Коли того вечора Валері повернулася з роботи, напруження у квартирі відчувалося таке, що, здавалося, можна ножем різати. Відколи Жан-Філіп розповів їй про Пекін, вона з ним майже не розмовляла. Вклавши дітей спати, вони повечеряли разом, та якщо зазвичай вони із задоволенням розмовляли після робочого дня, останнім часом вона не промовляла ні слова. Він почувався так, ніби дружина вирішила покарати його, але вона казала, що їй лише потрібен час усе обміркувати. І водночас не хотіла обговорювати це з ним. Їй відомі були всі «за» і «проти». Але її роздуми над пошуком рішення виключали будь-які інші теми для розмови.

Їхні діти були надто малі, щоб зрозуміти цю гнітючу атмосферу, але інстинктивно відчували напруження між батьками. Остаточне рішення неминуче мало вплинути і на малят. Ростити західних дітей у Пекіні аж ніяк не здавалося їй ідеальним варіантом. Як мінімум, ішлося про страшенно забруднене середовище і жахливі умови проживання. Більшість приїжджих із Заходу не брали із собою в Пекін маленьких дітей. Їхнім малюкам було п’ять, три і два роки. Вона непокоїлася навіть, чи будуть її діти забезпечені медичною допомогою і чи не існує там ризику захворювань. Для Валері проблема полягала не лише в тому, щоб покинути роботу і поставити під удар кар’єру – можливо, назавжди, але також у добробуті її дітей. Жан-Філіп наполягав, що інші родини переїхали туди, і що це змалку розширить кругозір їхніх дітей, а це, безумовно, піде їм на користь.

Але для Валері було також очевидно, що світ моди – безжальне середовище і вона не зможе з легкістю повернутися до нього після трьох чи п’яти років. На той час усе могло бути скінчено, а вона не хотіла кидати свою справу. Часом вона питала себе, як узагалі може Жан-Філіп думати про таке. І хоча намагалась не сердитися на нього, та все одно сердилася – за те, що він хотів перевернути їхнє життя з ніг на голову.

Кілька разів після їхньої першої розмови він намагався поговорити з нею про це, та вона відмовлялася.

– Чому ми не можемо принаймні обговорити це? – спитав він, благаючи.

– Бо я цього не хочу. Не хочу, щоб ти тиснув на мене чи намагався якось вплинути на моє рішення. Я маю обміркувати все без того, щоб ти мене смикав.

Відколи постала ця тема, Валері зробилася запальною, і це було на неї не схоже.

– Я не збираюся тиснути на тебе чи до чогось примушувати, – розважливо сказав Жан-Філіп, але вона не повірила і навіть слухати не стала. Він хотів прийняти пропозицію з Пекіна. Він чітко дав це зрозуміти. – Це також і твоє рішення.

– Невже? – вона відірвалася від вечері й обернулася до нього, поклавши виделку на стіл. Її очі палали. – Чи ти лише хочеш, щоб я сказала «гаразд» і не звинувачувала тебе за те, що ти зруйнував мою кар’єру? Це не моє рішення, Жане-Філіпе. Ти поставив мене перед неможливим вибором. Поїхати з тобою до місця, яке ми всі зненавидимо, і послати свою кар’єру під три чорти, або залишитися, щоб ти на все життя зненавидів мене, бо я відібрала в тебе таку можливість. Ти заробляєш більше грошей, ніж я, тож, гадаю, врешті-решт, твій голос вагоміший. Просто я вважаю, що це нечесно – все звалювати на мене. А що станеться, коли ми зненавидимо те місце, чи наші діти захворіють, чи я ніколи не отримаю іншої роботи, чи ти не заробиш грошей, на які розраховуєш? Що тоді?

– Тоді ми повернемося додому, – тихо сказав він.

– На той час для мене може бути вже надто пізно. Я майже тринадцять років витратила, щоб опинитися на своїй теперішній посаді у «Воґ». Чому я повинна кидати її? Лише тому, що ти заробляєш більше, ніж я, чи тому, що ти чоловік?

– Ми зробимо це заради родини, Валері. Заради нашого майбутнього. Тут я не можу заробити таких грошей, і це великий крок для мене, – це була правда, і вона теж це знала. – Треба діяти зараз, поки на їхньому ринку гаряче. Можна заробити шалені гроші.

– Нам не потрібні шалені гроші, – серйозно відповіла вона. – Нам чудово вистачає того, що ми маємо.

– Тоді, може, ми все ж приймемо рішення разом. Мені лише подобається перспектива заробити більше і трохи заощадити. Можливо, одного дня ми дуже зрадіємо цим заощадженням. І я не можу заробити таких грошей у Франції чи навіть у Штатах, – хоча він ніколи не замислювався про роботу в Штатах. Обидва не уявляли життя без Франції і любили її.

– Чому гроші мають керувати нашим життям? Ти ніколи раніше так не поводився. Це одна з причин, чому я обожнюю жити тут. Справа не лише в гонитві за грошима, справа в якості нашого життя. А яку якість життя ми матимемо в Пекіні? Ми не китайці. Це зовсім інша культура для кожного з нас, і життя там нелегке. Усі так кажуть. Ти хочеш пожертвувати всім, аби лише заробити грошей? Не впевнена, що я до цього готова.

– Тоді ми не поїдемо, – засмучено промовив чоловік. Він відчував, що не може нічого протиставити її доводам, та й сам чудово розумів усі зворотні боки такої перспективи, особливо в тому, що стосувалося дітей. Він не міг цього заперечити і не хотів брехати їй. Він усвідомлював велику ймовірність того, що вони зненавидять тамтешнє життя і навіть мінімальний термін у три роки виявиться для них занадто довгим.

Вона ще працювала, сидячи за комп’ютером, коли він ліг спати. Вона навіть не побажала йому добрих снів. За кілька днів вона жодного разу не поцілувала його, раптом перетворившись на мегеру, готову в усьому винуватити свого чоловіка. Ще ніколи з нею цього не траплялося. Але вона почувалася так, ніби все їхнє життя опинилося під ударом, а тепер ще й непокоїлася за їхній шлюб. Що станеться, якщо там вони будуть нещасливі й боротимуться із цим усе життя? Пропозиція з Пекіна не влаштовувала її геть нічим, але Жан-Філіп відчайдушно прагнув прийняти її. Вона знала це. І тому між ними розігралася справжня війна, отруюючи собою все. Обом здавалося, наче світ розлітається на шматки. Із союзників і найкращих друзів вони миттєво перетворилися на ворогів, що було дивним після семи років легкого та щасливого життя. І на який би шлях вони тепер не звернули, яке б рішення не ухвалили, один з них програє – а може, і вся родина.

Коли у п’ятницю по обіді Шанталь сідала на літак до Берліна, усе, про що вона могла думати, – хвилююче наближення зустрічі з її найменшим дитям. Вона везла йому улюблену їжу, два нові светри (вона була впевнена, що він їх носитиме, адже на час їхньої минулої зустрічі весь його одяг був у дірах) і кілька книжок, які, на її думку, він із задоволенням прочитає. Щоразу, відвідуючи сина, вона помічала в його квартирі речі, які потребували заміни. Вона навіть привезла із собою свій набір інструментів, щоб відремонтувати деякі дрібниці. Ерік ніколи не звертав на них уваги або ж не прагнув робити це самотужки. Вона була мамою на всі руки, і її діти завжди дражнили її через це. Ерік був єдиним, хто цінував мамині зусилля і любив, щоб вона клопоталася навколо нього. Їй просто не пощастило, що світ мистецтва у Берліні виявився більш авангардним, ніж у Парижі, і в професійному плані він був тут щасливіший. Ерік відчував, що заради свого мистецтва має бути в Берліні, і це було втратою для неї.

Її стосунки із Шарлоттою, другою дитиною, завжди були набагато складнішими, і Шарлотті подобалося жити на іншому кінці світу від матері. А Поль закохався у Штати, коли поїхав до школи кіно та телебачення при Університеті Південної Каліфорнії, й вирішив залишитися, що не здивувало її. Зараз йому було тридцять один, і після тринадцяти років проживання в Америці він здавався більше американцем, ніж французом. Ерік був її малям, милим хлопчиком, який насолоджувався маминим товариством і був із нею цілком відвертий. Їм завжди було весело разом. Йому було лише три роки, коли помер батько, і мати виховала його сама. І саме за Еріком вона тепер сумувала найбільше. Навіть будучи двадцятишестирічним чоловіком, він зберіг ті самі милі риси й досі здавався їй маленьким хлопчиком.

Зустрівши Шанталь біля зони отримання багажу, Ерік стиснув її у богатирських обіймах. Він позичив автівку друга, щоб відвезти її до своєї квартири, – він завжди наполягав, аби мати зупинялася в нього. Ерік любив, щоб вона була поряд і вранці, коли вони прокидалися, снідала разом із ним. Насправді його митецького заробітку вистачало на життя – щоправда, мати допомагала йому час від часу, але потрібно йому було небагато. Він мешкав ув окрузі Фрідріхсгайн і сплачував мізерну орендну платню за квартиру, схожу на барліг. Але він любив її і в тому ж будинку винаймав студію, де створював свої інсталяції. Для неї вони досі не мали сенсу, але такі твори знаходили своє місце на ринку, і він виставлявся в одній з найбільших галерей концептуального авангардного мистецтва в Берліні. Вона пишалася сином, хоча й не розуміла його творчості. Але Шанталь захоплювалася його відданістю своїй справі і тим, як багато ця справа значила для нього. А ще, будучи в Берліні, вона любила зустрічатися з його друзями і спостерігати середовище, в якому він мешкав. Відвідувати його завжди було справжньою пригодою.

Коли вони приїхали до його квартири, вона віддала синові наїдки, придбані для нього в «Бон-Марше», і він був у захваті. Одразу ж відкрив фуа-гра, а вона приготувала йому у старезній духовці, якою він ніколи не користувався, тости. Вона знов почувалася матір’ю, просто перебуваючи поряд із ним, слухаючи його розповіді, сміючись над чимось разом із ним і розмовляючи про сценарій фільму на тему Другої світової війни, над яким працювала. Він завжди виявляв цікавість до її робіт. Це знов нагадало, як сильно вона скучила за ним і яким порожнім було її життя тепер, коли усі вони були не вдома. Але час не можна було повернути назад до тієї пори, коли вони були дітьми. Ті дні минули, і все, що тепер лишилося, – радіти зустрічам, коли вони знаходили для неї час, як би рідко це не траплялося, як би далеко вони не жили.

Це було справжнє мистецтво – бути матір’ю дорослих дітей, і воно давалося їй нелегко. Поїхавши, вони лишили болісну порожнечу в її житті, про що вона ніколи їм не казала. Не було причин змушувати їх почуватися винними за те, що виросли, як би важко вона це не переживала. Її завданням було навчитися жити з цим, і вона робила все, що могла. А побачення з молодшим сином завжди дарувало їй душевний підйом, що зберігався тижнями. У нього вона почувалася бажаним гостем, і він так щиро був радий проводити з нею час. Будучи з дітьми, Шанталь завжди відкладала роботу, аби вся її увага належала тільки їм.

Того вечора вони запросили на вечерю його нову дівчину Анналізу. Це була мила дівчина зі Штутгарта, студентка-художниця, яка просто боготворила Еріка. Вона відверто вважала його генієм, і Ерік був злегка збентежений її нестримним обожнюванням, але дуже радів, що дівчина сподобалася Шанталь. Схоже, мати схвалила його вибір, незважаючи на численні татуювання на тілі дівчини і пірсинг на обличчі. На цей час Шанталь вже звикла до подібної зовнішності, типової серед його друзів. Лише була вдячна, що він сам такого не має.

Її завжди забавляло, як сильно її діти відрізнялися одне від одного. Шарлотта була найбільш консервативною в родині й завжди заперечувала проти сумнівного вигляду друзів-митців молодшого брата і самого способу його життя. Вона навіть звинувачувала матір в богемності й очікувала, що та належно вдягатиметься для вечері, коли Шанталь приїздила відвідувати її в Гонконзі. Поль же засвоїв кожен аспект життя у Сполучених Штатах, не на жарт захопившись бодібілдингом і важкими тренуваннями, а ще він роками був веганом. Він завжди повчав матір щодо її дієти і завжди, коли вона бувала в Лос-Анджелесі, водив із собою до спортзалу займатися кардіотренуванням і пілатесом. Вона розповідала Жану-Філіпу, що останнього разу це ледь не вбило її, і попереджала про божевільні захоплення, яких можуть нахапатися його діти, коли підростуть. Але вона трималася молодчиною і завжди видихала з полегшенням, коли поверталася додому і знов могла робити, що хоче, їсти, що хоче, одягатися, як їй подобається, і час від часу навіть курити, якщо їй так хотілося. Єдиною перевагою самотнього життя було те, що вона сама обирала, що їй робити. Але то була вкрай незначна компенсація за те, що вона так мало бачила своїх дітей.

Коли ввечері в неділю Шанталь покидала Берлін, вона вже встигла наповнити холодильник Еріка його улюбленою їжею, замінити всі перегорілі лампочки у квартирі, прибрати в ній, як тільки могла, відремонтувати дві полиці в його студії за допомогою набору інструментів, замінити розбиту лампу, поводити його по улюблених ресторанах, нагодувавши вдосталь, і провести досить часу з його новою дівчиною, аби краще пізнати її, хоча б поверхово. У суботу вони разом пішли до «Гамбурґер Бангоф», одного з улюблених музеїв Шанталь. Еріку з Анналізою там теж сподобалося.

В аеропорту вона пригорнула його й міцно обійняла на прощання. Всіма силами вона стримувала сльози, аби Ерік не здогадався, як тяжко вона сумуватиме за ним найближчими днями. Час, проведений разом із ним, був для неї дорогоцінним, і так було завжди. З важким серцем вона сідала на літак до Парижа.

Коли літак знявся у повітря, вона сиділа і скорботним поглядом дивилася з вікна на Берлін, що танув унизу. І досі тужила за сином, коли приземлилася в Парижі й пішла отримувати свій багаж. З набором інструментів її валіза важила ледь не тону, але Шанталь завжди раділа, що захопила його. Щоразу, як вона відвідувала Еріка, цей набір ставав їй у пригоді. А ще вона зробила десятки фотографій сина на свій телефон і збиралася роздрукувати їх, вставити в рамки і розвісити у вітальні, коли повернеться додому. Вона завжди так робила після відвідин когось зі своїх дітей – наче намагалася сама собі довести, що вони досі існують, навіть якщо вона більше не бачила їх щодня.

Вона саме знімала валізу з конвеєрної стрічки аеропорту, коли наштовхнулася на людину, що стояла позаду. Жінка обернулась, щоб вибачитись, і опинилася віч-на-віч із чоловіком, який запускав ліхтарики і якого вона бачила в «Бон-Марше», коли купувала їжу для Еріка. Побачивши її, чоловік здивувався не менше і запропонував піднести її валізу, принаймні доки вона не знайде візок.

– Ні, правда, все гаразд. Я впораюся.

Він сам ледве міг підняти валізу – настільки вона була важкою, а жінці не хотілося казати йому, що всередині набір інструментів.

– Дякую все одно.

– Жодних проблем. Я винесу її назовні, на тротуар, щоб вам не було важко. У мене багажу немає.

Усе, що він мав при собі, – то дипломат, а ще він був вдягнений у костюм і мав цілком респектабельний вигляд. Вона ж подорожувала в джинсах і светрі і не потребувала іншого одягу, коли відвідувала Еріка в Берліні.

– Побачилися із сином? – невимушено спитав він, підносячи її валізу, і вона знову вибачилася, що та була такою важкою.

– Так, побачилася. Щойно прилетіла назад.

– Він зрадів усій тій їжі, що ви йому привезли? – Чоловік посміхнувся. – Моя мати ніколи не купувала мені нічого подібного. Пощастило вашому малюкові.

Він уявляв собі її сина студентом, адже вона була не надто старою на вигляд.

– Що ви привезли із собою? – спитав він, хитро примружившись. – Набір для боулінгу?

Вона розсміялася цьому запитанню і помітно збентежилася.

– Мій набір інструментів. У квартирі сина завжди треба щось відремонтувати.

Раптом здалося, що він дуже зворушений її словами. Тепер він зрозумів, яка вона мати і як, мабуть, сильно тужить за хлопчиком, який живе у Берліні.

– Можете в будь-який час зазирнути до мене. Ви добре ремонтуєте?

– Дуже, – гордо сказала вона.

– До речі, я Ксав’є Тома, – представився він, простягаючи руку, коли нарешті дійшов до тротуару і поставив її валізу.

– Шанталь Жіверні, – відповіла жінка, і вони потиснули руки.

– Де ви живете? – чемно спитав він.

– Вулиця Бонапарта, в шостому окрузі.

– Я живу неподалік від вас. Чому б нам не взяти одне таксі?

Секунду вона вагалася, а потім кивнула. Дивно було, як вона постійно натрапляла на нього. У таксі він поділився з нею власним поясненням.

– Гадаю, тут замішана сама доля. Коли випадково зустрічаєте когось тричі поспіль, це недарма. Спочатку на Білій вечері. Того вечора там було сім тисяч чотириста людей. Ви могли сидіти за будь-яким столом, і ми ніколи б не зустрілися. Натомість ви опинилися по сусідству зі мною. Потім у продуктовому залі в «Бон-Марше», і ось тепер в аеропорту. Мій рейс з Мадрида спізнився на дві години. Якби він відбувся вчасно, ми б розминулися одне з одним. Натомість ми тут, і в цьому вам страшенно пощастило, бо не знаю, як би ви дотягли цю непід’ємну валізу самі.

Вона розсміялася.

– Тож очевидно: нам призначено було зустрітися знову. З пошани до цього і до вищих сил, які звели нас разом, чи не повечеряєте ви сьогодні зі мною? Є одне бістро, яке я люблю і ходжу туди, як до їдальні.

Він назвав бістро, в якому вона регулярно обідала з Жаном-Філіпом. Це була і їхня їдальня також. Схоже, вони жили у світі, повному збігів. Вона вже збиралася сказати йому, що втомилася і хоче додому, а потім вирішила – навіщо? Він здавався приємним. Чому б не повечеряти разом із ним? На вигляд він був молодий і вочевидь не намагався спокусити її, лише виявляв люб’язність. А попереду її чекав вечір самоти. Без Еріка. Вона завжди почувалася пригнічено, повертаючись до своєї тихої порожньої квартири після відвідин дітей.

– Гаразд.

Він посміхнувся, явно задоволений.

– Але давайте спочатку закинемо додому вашу валізу. Не хочу тягнути її назад із ресторану після вечері, хай навіть це непогана фізична вправа. Сподіваюся, в Берліні за вас її тягав ваш син.

– Так. Він гарний хлопчик, – вона гордо посміхнулася.

Невдовзі вони дісталися її будинку, і вона піднялася з речами на ліфті, доки він чекав її внизу. За мить вона повернулася, затримавшись рівно настільки, щоб причесатися і підфарбувати губи. Вона почувалася справжньою нечупарою поряд із цим чоловіком у бездоганному діловому костюмі. Дорогою до ресторану він пояснив, що відвідував клієнта в Мадриді і пробув там лише день. Сказав, що він адвокат, що спеціалізується на міжнародному захисті авторських прав і інтелектуальної власності. Він їздив до французького письменника, який проживає в Іспанії і є його давнім клієнтом. Шанталь, у свою чергу, зізналася, що вона сценаристка, пише сценарії для документального кіно та ігрових фільмів.

– Я подумав: ваше ім’я бринить, мов дзвін, – сказав він, коли вони прибули до ресторану і він попросив столик на терасі. Поряд із тим, де зазвичай сиділа вона з Жаном-Філіпом. Власник закладу впізнав її, а потім Ксав’є.

– Часто тут буваєте? – спитав той, коли вони сіли і він сховав дипломат під стіл. Вона кивнула. – Я теж. Можливо, ми бачили одне одного тут раніше.

Це й справді було можливим, і вона спитала себе, чи мав він рацію, що їхні шляхи повинні були перетнутися. Їй самій це здавалося не більш як приємним збігом.

За вечерею він спитав її про дітей, і вона розповіла, а потім він почав у подробицях розпитувати про її роботу. Він був знайомий з її фільмами і бачив кілька з них, у тому числі два документальні, нагороджені преміями, що неабияк вразили його. Він справляв враження дещо розслабленої, цікавої особистості, яка не зациклюється на собі й насолоджується її товариством. Вона теж розпитувала про його роботу. Він спитав, чи була вона заміжня, і вона відповіла, що овдовіла, коли діти були маленькі, і вдруге заміж так і не вийшла. А він сказав, що ніколи не був одружений. Зізнався, що жив із жінкою протягом сімох років, і торік вони розсталися.

– Нічого драматичного не сталося, ніякої трагедії. Вона не втекла від мене з моїм найкращим другом. Ми обоє надто тяжко працювали і, зрештою, розійшлися, кожен у свій бік. Коли ми почали набридати одне одному, то обоє погодилися, що настав час для змін. Ми досі добре ладнаємо. Просто наші стосунки вичерпалися.

– І ви були достатньо розумні, щоб збагнути це. Більшість людей – ні. Тримаються разом, роками ненавидячи одне одного.

– Я не хотів, щоб дійшло до цього, – тихо сказав він. – Так ми залишилися друзями. Усе вийшло якнайкраще. Вона зараз шалено закохана у хлопця, якого зустріла півроку тому. Гадаю, вони одружаться. Їй тридцять сім, і вона відчайдушно бажає дітей. У цьому завжди була найбільша різниця між нами. Не впевнений, що я вірю в шлюб, але цілком упевнений, що не хочу дітей.

– Одного дня ви можете передумати, – сказала вона материнським тоном, і він посміхнувся.

– Мені тридцять вісім, і я стверджую, що ніколи до сьогодні їх не хотів, і, ймовірно, ніколи вже не захочу. Я казав їй це із самого початку. Гадаю, вона вважала, що змусить мене передумати. Не вийшло. На той час, коли вона пішла, її біологічний годинник уже цокав дуже голосно – ще одна вагома причина, чому ми це припинили. Я не хотів позбавляти її шансу мати дітей, якщо їй це справді треба, – він говорив як чесна людина, розважлива і практична. – Я ніколи не прагнув бути батьком. Краще витратити час і зусилля на те, щоб побудувати стосунки з коханою жінкою. Діти все одно не будуть поряд назавжди. Вкладаєш у них всю любов, весь час, а згодом вони тікають. Принаймні є надія, що кохана залишиться.

– Дуже обачно з вашого боку, – посміхнулася Шанталь. – Ніхто ніколи мені цього не пояснював, і ось тепер я тут, а мої діти розлетілися по світу. Справи в них йдуть чудово, але я їх ледве бачу, що для мене не так уже й весело. Вони живуть у Берліні, Гонконгу й Лос-Анджелесі.

– Ви, мабуть, непогано попрацювали, якщо тепер вашим дітям вистачає впевненості розправити крила.

Цікаво, що він це так прокоментував. Жан-Філіп завжди казав те саме.

– Або загнала їх так далеко, як тільки можна, – сказала вона зі сміхом, але він сумнівався, що це справді було так. Вона здавалася доброю людиною, і він міг з упевненістю сказати, що своїх дітей вона любила – просто з того, як вона говорила про них. Схоже, Шанталь сприймала їх такими, які вони є, а не якими, на її думку, вони мали бути. І це справило на нього враження.

– Мій дідусь і мій батько були адвокатами й очікували, що ми з братом теж підемо цим шляхом. Брат став музикантом, тож я почувався вдвічі більш зобов’язаним підтримувати сімейну традицію. І тепер я літаю на неділю в Мадрид на зустріч із клієнтом. Та принаймні мені подобається робота, якою я займаюся. Я хотів бути адвокатом із кримінальних справ, та, якщо не брати рідкісні важливі злочини, робота ця марудна й не дуже цікава, тож я зайнявся інтелектуальною власністю. А ще мені по-справжньому подобаються мої клієнти. До батькової фірми я так і не приєднався. Вони займалися податковим правом і зачинилися, коли батько вийшов на пенсію. Мені б там було нудно до сліз. Схоже, ваші діти працюють на цікавих роботах.

– Так. Коли вони зростали, я казала їм, що треба йти за власною мрією. Вони мені повірили і так і зробили. Банкір, кінорежисер і художник, – кажучи це, вона посміхнулася, і він побачив, як вона пишається дітьми.

– Ви зробили їм безцінний подарунок замість того, щоб силувати до роботи, яку вони ненавидять.

– Життя занадто довге, щоб робити те, що не подобається, – це була цікава точка зору. – Я спочатку була журналісткою, і я ненавиділа це. Знадобився час, аби я збагнула, що люблю писати. Було неабияк важко, коли я втратила чоловіка і мала заробляти своєю творчістю на життя. Певний час мене це лякало, але вийшло все на краще. Мені приємно займатися цим.

– І вам це чудово вдається, – зауважив він.

Вони натхненно розмовляли протягом усієї вечері, і було вже за одинадцяту, коли він нарешті провів Шанталь до її дому, до якого було рукою подати.

– Я би з радістю якось пообідав з вами або ще раз повечеряв, якщо вас це влаштує, – з надією промовив він, і Шанталь не могла збагнути, чи він лише поводиться, як друг, чи зацікавлений в ній як у жінці, – останнє здавалося малоймовірним, зважаючи на вікову різницю. Він не запитував її, але ця різниця була очевидною, з огляду на вік її дітей. Очевидно було, що вона суттєво старша за нього. Фактично їх розділяло сімнадцять років, навіть якщо вона з вигляду не відповідала своєму вікові. Але вона не лестила собі, що він намагається запросити її на побачення, та не було причини, чому б їм не стати друзями. Зазвичай вона не вечеряла з незнайомцями, але їхні шляхи перетиналися вже досить часто, щоб її це не бентежило. Особливо після зустрічі на Білій вечері.

– Із задоволенням, – вона невимушено посміхнулася йому. Тоді він простягнув їй свою візитівку і попросив зателефонувати або надіслати SMS, щоб у нього зберігся її номер.

– Давайте незабаром зробимо це ще раз, – сказав він, посміхаючись їй, – щоб не довелося знову стикатися в продуктових магазинах чи аеропортах.

Вона засміялася. Це був приємний, легкий вечір.

– І я точно не хочу чекати цілий рік аж до наступної Білої вечері.

– Я теж, – запевнила вона, – хоча й сподіваюся, що ви прийдете і принесете ще ліхтариків, і знову сидітимете поряд із нами. Ви зробили цей вечір особливим для нас усіх.

– Ви для мене теж, – сказав він і раптом глянув прямо їй у вічі своїми загадковими темно-карими очима. У них таїлося щось більше, ніж дружні почуття. Раптом вона відчула, наче електричний струмінь пробирає її, і сказала собі, що то лише плід її уяви. Він мав дуже виразні очі і тримався дуже по-чоловічому. Погляд, яким він глянув на неї, ніяк не обходив їхньої вікової різниці й не скидався на теплі, дружні, братні погляди, які дарував їй Жан-Філіп. Ксав’є Тома був чоловіком, що розмовляв із жінкою, – байдуже, скільки їй було років. Шанталь питала себе, чи він не донжуан, але то було навряд. У ньому не було нічого від фривольної поведінки Ґреґоріо. Ксав’є лише здавався прямим і відвертим і не приховував, що вона йому подобається. І це приваблювало її. Він видавався дуже щирим, і вона мала відчуття, що Жану-Філіпу він би сподобався. А це було для неї важливо – вона поважала думку свого друга. Можливо, вони могли би якось пообідати разом, усі троє.

Вона ще раз подякувала Ксав’є за вечерю, коли він залишив її біля дверей будинку, і помахала рукою, набираючи код. А тоді прошмигнула за двері й зникла. Всю дорогу до своєї квартири Ксав’є посміхався на ходу.