Читать книгу Дарунки - Даніела Стіл - Страница 3

Тіммі Паркер сиділа за робочим столом, підібгавши під себе ногу. Довге біляве волосся вона стягнула гумкою, і мірою того, як зростало ранкове напруження, її зачіска поступово доповнилася чотирма олівцями й ручкою. На ній була чиста, але пом’ята картата сорочка із закасаними рукавами, вдягнута поверх майки, рвані джинси, а на ногах – закриті кеди-«конверси». І жодного макіяжу. Свою високу струнку точену фігуру Тіммі успадкувала від батька. Вона була метр вісімдесят без підборів на зріст, двадцяти дев’яти років і мала диплом магістра Колумбійського університету в галузі соціальної роботи. Наразі дівчина працювала на установу, чиєю місією було забезпечити безкоштовним або дешевим житлом небезнадійних представників бездомного населення Нью-Йорка. Того дня вона з шостої ранку була на робочому місці, намагаючись усе встигнути. На її столі лежала ціла гора документів. А їй хотілося знайти житло для всіх і кожного, але вона знала: якщо пощастить, якщо продовжити стукати у двері державних установ та застосовувати інші ресурси, то знайдеться дім лише для одного-двох, яких визнають гідними. Слово «гідний» вживали як узагальнення, за допомогою якого з-поміж усіх нужденних виділяли кількох, хто потребував допомоги найбільше.

Стояв спекотний липневий день, і, як завжди, кондиціонер у її кімнаті не працював. Уже зараз можна було сказати, що це один із тих днів, коли ніщо не працює так, як треба, і доведеться повідомляти невтішні новини кільком найбільш зневіреним клієнтам. Жорстоке розчарування невід’ємно супроводжувало її в роботі. Вона жила в постійному стані обурення через несправедливість системи і її неспроможність допомогти цим людям. Допомога безхатченкам була її пристрастю з підліткових років. Вона була відданою й глибоко небайдужою, хоча й нерідко сердилася. У юності частенько виголошувала за обіднім столом тиради, присвячені соціальним проблемам, і відтоді кожен її рік минав у намаганні бодай чимось зарадити. Менш за все Тіммі Паркер схильна була кидати справу на півдорозі – вона невтомно працювала, прагнучи полегшити життя знедоленим. І навіть знайшовши людині житло, продовжувала підтримувати з нею зв’язок. Опинившись в ізоляції крихітних державних однокімнатних квартир, без системної підтримки, на яку звикли покладатися на вулицях, люди потрапляли під серйозну загрозу самотності, розпачу й самогубства.

Тіммі мала сотню чудових ідей щодо того, як можна покращити ситуацію, але їй завжди бракувало коштів або групи підтримки. Програми допомоги бідним були заморожені через економічну кризу, приватні фонди так само скорочувалися, і ніхто в уряді не дослухався до них. Тіммі почувалася так, наче намагається вичерпати океан наперстком, дивлячись, як ігнорують її клієнтів, що не менше року чекають на участь у безкоштовній програмі лікування від наркозалежності або на отримання житла. Жінкам на вулиці щастило менше, ніж чоловікам, і вони часто ставали жертвами насильницьких злочинів у притулках. Щодня дівчина долала нескінченні бюрократичні бар’єри, допомагала людям заповнювати бланки на оформлення виплат із безробіття чи на отримання посвідчення особи. Найдужче співчувала вона підліткам, хоча вони були більш пристосовані до виживання на вулицях, та й ними легше було опікуватися завдяки програмам допомоги дітям, яких вистачало по всьому місту. Сьогодні до опівдня Тіммі вже прийняла шістьох клієнтів, ще з дюжиною мала зустрітися протягом дня. Вона нечасто покидала офіс раніше сьомої-восьмої вечора, а іноді затримувалася до опівночі й щодня приходила задовго до початку робочого часу. Робота була її життям, і наразі це було все, чого вона прагнула.

Будучи студенткою, вона жила з чоловіком, який зрадив її з найліпшою подругою. А згодом була заручена з іншим чоловіком, який теж зраджував її, та принаймні не з кимось знайомим. Вона порвала з ним і відтоді всю свою любов, усю пристрасть та енергію вкладала в роботу й ні з ким не зустрічалася протягом двох останніх років. Лише часто казала, що жінкам у її родині не щастить. Її молодша сестра Джулієтт мала нездоланну слабкість до невдах. Вони тягнули з неї всі соки, користуючись її благородством і добротою, і нарешті, отримавши все, що могли, кидали її заради іншої жінки. І єдиною, хто цьому дивувався, була сама Джулієтт, яка оплакувала втрату місяцями, а потім знаходила собі такого самого негідника.

Їхня мати Вероніка двадцять років після розлучення продовжувала кохати й підтримувати їхнього батька – чарівного й вродливого, але так само зрадливого чоловіка. Мати дізнавалася про його невірність протягом усього шлюбу, який обірвався після викриття його інтрижки з двадцятитрирічною супермоделлю. Відтоді він змінив низку гарненьких молодих коханок, і Вероніка постійно знаходила йому виправдання й казала щось на кшталт «ви ж знаєте, який ваш батько». Тіммі аж надто добре знала, який їхній батько, і нарешті дійшла висновку, що всі чоловіки однакові. Привабливі, часто вродливі й рідко коли чесні, вони зраджують, брешуть і використовують жінок. Через це вона ніколи не була близькою до батька і з жахом виявила, що чоловіки, з якими зустрічалася, були анітрохи не кращі за нього – щоправда, зовсім не такі чарівні красені, як він, справжній майстер зваблювання. Рідко яка жінка могла встояти перед ним. Він, як каже приказка, не вмів причарувати хіба що покійника – характеристика, яку Тіммі зрештою зненавиділа. Вона терпіти не могла спокусників, а мати й сестри звинувачували її в тому, що вона ненавидить чоловіків узагалі. Ні, заперечувала вона, лише брехунів і зрадників, а ще тих, у кому відчувала закоханість. Вона одразу ж підозрювала хлопців у підступності, якщо вони хотіли бути з нею.

Лише її найменша сестра Джой уникла цієї долі. Вона завжди була улюбленицею батька завдяки тому, що красуня й схожа на матір, яка і в п’ятдесят два роки залишалася вродливою. Обидві вони, Вероніка і Джой, мали густе темне волосся, порцеляново-білу шкіру й фіалкові очі, хоча Джой вища за матір і в коледжі була моделлю. Відколи достатньо підросла, щоб заговорити, вона завжди примудрялася обкрутити татка навколо свого маленького пальчика й отримати від нього все, що хоче. Але при цьому тримала дистанцію з ними всіма. Джой була найбільш незалежною й з чоловіками у своєму житті теж трималася відчужено. Неважко було помітити, що вона боїться, як би їй не завдали болю. Вона завжди зв’язувалася з чоловіками, які мешкали на іншому континенті або були так само зосереджені на своїй кар’єрі, як і вона, і годі було тримати їх на відстані витягнутої руки. Усі вони, здавалося, обожнювали її, але ніколи не були поряд.

Тіммі полюбляла зауважувати, що жодна з них не мала гідних стосунків. Вона це називала «родинним прокляттям». На думку Тіммі, батько прирік їх на фатальне тяжіння до негідних чоловіків. Це стало невід’ємною рисою її самої, яку вона не владна була змінити й уже не намагалася. На неї й без того багато навалилося: пошук житла для клієнтів був значно важливішою справою, ніж пошук правильного хлопця. І наразі її це справді не хвилювало.

У перерві між прийомами задзвонив телефон на столі. На зустріч із нею чекали ще люди, тож вона вже подумала пропустити дзвінок, аби той перейшов на голосову пошту, але не хотіла проґавити звернення клієнта в скрутній ситуації або відповідь агенції з найму квартир – однієї з тих, з якими вона зв’язувалася вранці телефоном або електронною поштою. Тож, знервована, підняла слухавку.

– Тіммі Паркер, – різко, офіційним тоном промовила дівчина. Вона не була аж такою милою та лагідною, хоча й мала добре серце, про що свідчила її робота.

– Привіт, Тіммі. Це Арнольд, – назвався співрозмовник, і по її спині пробіг холодок. Вона одразу впізнала голос на тому кінці дроту. Це був Арнольд Сендз, адвокат батька і його найближчий друг. Вона знала його з дитинства. Останнього року батько дуже хворів: після перенесеного інсульту він став недієздатним і перебував у будинку догляду. Тіммі відвідувала його два тижні тому, і він то приходив до тями, то знову непритомнів, а вона мовчки сиділа поряд і спостерігала за ним, тримаючи за руку. Його лівий бік був паралізований, і їй боляче було бачити його в такому жалюгідному стані. Він завжди був сповнений життя й виглядав на багато років молодшим за свій справжній вік. До інсульту. Протягом останнього року, коли йому виповнилося вісімдесят, життя повільно вислизало від нього. І хоча переважну більшість життя Тіммі засуджувала його спосіб існування, їй усе-таки легше було від усвідомлення, що вона має батька. У глибині її душі завжди жевріла таємна, невисловлена, чарівна віра в те, що одного дня все обернеться на краще й вони матимуть чесні стосунки, а він дивовижним чином перетвориться на того, ким вона могла б захоплюватися й на кого могла б покладатися. Вона знала, що цього ніколи не станеться, але, доки він був живий, трималася за цю віру. Він ніколи не приходив нікому на допомогу – ані їй, ані матері, ані її сестрам. Мати пробачила його за це. Тіммі так і не змогла.

– Вибач, що телефоную тобі на роботу, – сказав Арнольд. У нього був стурбований голос. І Тіммі одразу зрозуміла, що сталося.

– Тато?

– Він тихо відійшов минулої ночі.

Усі вони знали, що це неминуче станеться. І це тривало довше, ніж вони гадали. Джулієтт заходила відвідати батька кілька разів на тиждень, Джой не бачила його жодного разу за два місяці: вона мешкала в Лос-Анджелесі, була зайнята, а до того ж їй було важко бачити його в такому стані. Вона робила все, що можна, аби тільки уникнути цього. Тіммі приходила відвідати його раз на кілька тижнів, хоча й ненавиділа ці відвідини. А мати бачила його місяць тому, у червні, перш ніж поїхати на літо на південь Франції. Вона винайняла будинок у Сен-Тропе на два місяці й перед від’їздом провела день біля Пола. Вона зізналася Тіммі, що боїться, що бачила його востаннє, але стверджувала, що вони сказали одне одному все, що мали сказати. Вона не розповіла доньці, але Пол попросив у неї вибачення за свої численні провини як чоловіка й навіть як друга, і вона покидала його зі спокійним серцем. З усім цим вона звиклася багато років тому. Двадцять років після їхнього шлюбу – тривалий термін, а Вероніка була людиною, схильною пробачати. Вона не докоряла йому ані через кінець їхнього шлюбу, ані через причину, з якої він обірвався, і навіть через величезну суму, яку виплатила йому і яку він відтоді марнував на інших жінок, на комфортабельний спосіб життя й надмірні розкоші. Ця сума не розорила ані Вероніку, ані дівчат. Молодшими вони покладалися на матір і ніколи – на батька.

– Ви вже повідомили мамі? – тихо спитала Тіммі. Вона очікувала цієї новини рано чи пізно, хоча й не саме цього дня. Важко було передбачити, коли це станеться.

– Хотів спочатку зателефонувати тобі. Подумав, що ти волітимеш сама розповісти матері й дівчатам. А мати, певно, захоче зайнятися організацією похорону, – обережно сказав він. У житті батька не було жодних серйозних стосунків із жінками після Вероніки, яка так і залишилася близькою йому. Після розлучення в його житті був нескінченний парад дівиць, останнім часом молодших, ніж його доньки, і всі вони зникли, щойно він занедужав. Він не зустрічався з жінками, які залишилися б поряд, коли стане геть скрутно й він більше не зможе виписувати їм чеки. Навіть у вісімдесят років він мав бурхливе особисте життя, і жінки досі мліли від нього – точнісінько як Вероніка у двадцять один рік, коли йому було сорок дев’ять. Перед його зовнішністю, шармом та елегантністю майже неможливо було встояти. Навіть медсестри в будинку догляду захоплювалися тим, який він красень. Тіммі успадкувала його зовнішність, але в іншому не мала з ним нічого спільного. Вона була серйозна, віддана, працьовита й надійна.

– Я зателефоную мамі години за дві, – обачно сказала Тіммі. – Маю спершу прийняти кількох клієнтів. Можете повідомити дівчатам? Вони цього очікують, це не стане сюрпризом.

Але навіть вона мусила визнати, що їй сумно. Урешті-решт це сталося, гру було скінчено. Батько, який ніколи по-справжньому не був їм батьком, помер. І вона впіймала себе на тому, що має змішані почуття. Відчувала втрату й була впевнена, що її сестри відчуватимуть те саме. Це буде тяжка новина для їхньої матері. Батько був лише номінальним головою сім’ї, але Вероніка так чи так любила його як чоловіка, як друга протягом тридцяти одного року. В останні роки він став їй майже батьком і за віком цілком годився на цю роль. А вона по-материнському опікувалася ним, зокрема відтоді, як він занедужав. Це були стосунки, які Тіммі ніколи не розуміла до кінця. Їй вони здавалися до болю неадекватними, особливо з боку матері, але нібито влаштовували їх самих.

Чимало прикрих слів було сказано, коли бучний роман батька зі знаменитою моделлю поклав край їхньому шлюбу. І ще більше після того, як Вероніка дізналася, що це не перша його інтрижка. Та чомусь після розлучення вона пробачила йому, і вони залишилися друзями. Між ними встановився зв’язок, який тривав двадцять років і виявився міцнішим за їхній шлюб. Вероніка казала, що підтримує його заради дітей. Але Тіммі завжди відчувала, що батьки роблять це заради себе, з власної потреби одне в одному.

– Скажу дівчатам, щоб не телефонували вашій матері, доки ти з ними не зв’яжешся, – зітхнув Арнольд. Він знав, що сумуватиме за старим другом, і вже тужив за ним протягом останнього року, після інсульту, який відібрав у Пола здоров’я й раптом зістарив, що було геть не схоже на його давнього знайомого.

– Дякую, Арнольде, – тихо сказала Тіммі. – Я буду на зв’язку.

Вона знову подякувала йому й поклала слухавку. Якусь мить сиділа в кріслі, визираючи крізь вікно на похмуру вулицю нижнього Гарлема, де був розташований її офіс. Надворі біля пожежного гідранта бавилися діти. На мить вона повернулася думками в минуле, пригадавши, яким героєм у дитинстві здавався їй батько, аж до розлучення, коли він отримав усе, але зник із їхніх життів.

Їй виповнилося дев’ять, коли розлучилися батьки. Після того були приємні зустрічі на канікулах, короткочасні появи батька на дні народження чи на Різдво, коли він вривався в їхнє життя, наче якась гламурна істота, якою він і був. Здавався чарівним птахом у польоті, з яскравим пишним пір’ям. Його завжди було не наздогнати – хіба що милуватися ним у небесах, дивлячись, як він знову зникає. І ніколи не знатимеш, коли повернеться, а повертався він, коли було зручно йому. Він був утіленням нарцисизму. Не те щоб поганою людиною – лише довершеним егоцентриком і нікчемним батьком. І його діти розплачувалися за це аж до дня його смерті, вона – глибокою зневірою в подібних до нього чоловіках, і всі троє – підсвідомим тяжінням до схожих на нього хлопців. Джулієтт, яка колекціонувала паразитів і невдах. І Джой з її страхом бути покинутою й розчарованою, що утримував її від надмірної прив’язаності до будь-якого чоловіка. Вона була ще юна й досі мала шанс налагодити особисте життя. Проте Тіммі була вже впевнена, що вони з Джулієтт ніколи цього шансу не отримають. Жереб було кинуто, і їхні звички й переконання вже зміцніли. Важко було змінитися.

Вона встала й обійшла навколо столу, щоб відчинити двері офісу. У кімнаті очікування сиділи двоє людей, ждучи на прийом. Вона усміхнулася обом, попросила чоловіка зачекати кілька хвилин і покликала до кабінету жінку. Та була молодша за Тіммі, зі сплутаним волоссям і не мала зубів. Вона провела на вулицях три роки й мала за плечима довгу історію проблем із наркотиками. Троє її дітей виховувалися в прийомних сім’ях. Усі свої пожитки вона носила із собою – брудний спальний мішок і два сміттєві пакети, повні одягу. Вона чекала на участь у програмі лікування від наркозалежності. Тіммі мала для неї погані новини. Лікувальний заклад зачиняли, і їй знову доводилося починати шукати з нуля деінде, а це могло забрати ще два роки. Ситуація виглядала вкрай безнадійною.

Тіммі сіла за стіл навпроти неї, щоб повідомити новину. І, повідомляючи її, думала про батька. Про те, яким безглуздим, егоїстичним і безплідним було його життя порівняно з життям її клієнтів. Він ніколи нічого не зробив для інших – лише для себе й мимохідь для жінок, з якими зустрічався. Його життєвий шлях був суцільним самовиправданням – і це одна з причин, чому Тіммі так старанно працювала. Єдине, що вона завжди знала з дитинства, що не хоче бути анітрохи схожою на нього. Так і вийшло. А тепер він помер. Вона зосередилася на клієнтці й спробувала принаймні на годину-дві забути про батька, до тієї миті, коли змушена буде зателефонувати матері й сповістити їй, що Пол помер. Як найстаршій із трьох дочок Вероніки їй завжди діставалася найтяжча робота. Джулієтт ніколи для цього не годилася. А Джой давно вийшла з гри й вела дуже самостійне життя в Лос-Анджелесі.

Коли Арнольд зателефонував Джулієтт до її крихітної кав’ярні з пекарнею в Брукліні, у районі Парк-Слоуп, обідня година була в самому розпалі, як і щодня. Її кав’ярня, «Кухня Джулієтт», користувалася успіхом відтоді, як відчинилася три роки тому. На вимогу матері вона вивчала історію мистецтва й отримала диплом магістра в Сорбонні, аби лише записатися на курси в «Кордон Блю» в Парижі «суто для розваги», а закінчивши їх, зрозуміти, що випічка – її справжня пристрасть. Вона готувала сендвічі з незрівнянних круасанів, які випікала щодня, а також продавала печиво, тістечка й торти за рецептами, вивченими у Франції. І її плани стати куратором музею або викладати розвіялися, мов дим, після «Кордон Блю». Вона ніколи не була така щаслива, як тепер на кухні, коли зазирала в духовку, подавала кухоль гарячої кави літньому клієнтові чи наливала чашку гарячого шоколаду для дитини, густо вкриваючи його збитими вершками. Годування людей задовольняло всі її потреби, і справи в маленької кав’ярні йшли добре. Після багатьох дискусій і кількох серйозних міркувань мати позичила їй гроші на відкриття закладу, хоча й була дуже розчарована, що Джулієтт облишила кар’єру в галузі мистецтва. Вероніка досі сподівалася, що одного дня Джулієтт переросте своє захоплення випічкою. У свої двадцять вісім вона досі поводилася, як юна дівчина. Вероніка бажала для доньки більш цікавої й інтелектуальної професії, ніж заправляти кав’ярнею. Мати завжди плекала надію, що Джулієтт успадкувала її пристрасть до мистецтва, її і батька Вероніки. Це було в них у крові. Але Джулієтт покинула мистецтво заради своїх круасанів. І врешті-решт мати допомогла їй позикою.

Джулієтт була меншою, м’якішою подобою старшої сестри Тіммі. Їх розділяв лише рік різниці, і, зростаючи, вони були схожі, як близнючки. Але характером відрізнялись, як день і ніч. Тіммі й Джулієтт обидві були зеленоокі, як батько, і Джулієтт завжди мала трохи зайвої ваги, та все одно була гарненькою. Тіммі була вища й стрункіша, Джулієтт – нижча й кругліша, її жіночна фігура трохи роздалася завдяки випічці, яку вона постійно куштувала, експериментуючи з новими рецептами. А ще вона мала пишні сідниці, через що Тіммі завжди дражнила її. Волосся в неї було біляве, як у Тіммі, але в дитинстві спадало гривою кучерів, тепер же було хвилясте. Воно мало натуральний світлий колір, і Джулієтт була справжньою красунею, коли розпускала його, чого не могла собі дозволити, працюючи. Тож заплітала його в косу, яку відкидала за спину, і ціла хмара м’яких завитків танцювала навколо її обличчя. В усьому Джулієтт була привітна та лагідна й ще малою дівчинкою виявляла материнські задатки. Хотіла дбати про кожного. Тіммі завжди казала, що вона збирає біля себе всіх нікчем світу, особливо чоловічої статі.

Усі романи Джулієтт починалися з того, що чоловікові, з яким вона зв’язувалася, потрібен був дах над головою, гроші або робота. Спочатку вони спали в неї на кушетці, потім опинялися в її спальні й нарешті діставалися до її банківського рахунку, яким деякий час користувалися для власного задоволення з подачі самої Джулієтт. А потім, остаточно розбалувані нею, покидали її заради іншої. На думку Тіммі, це траплялося аж надто часто, щоб бути випадковістю, – це була закономірність і кепська звичка. Джулієтт завжди примудрялася знайти чергового красунчика, схожого на їхнього батька, який безсоромно користався нею. Жодного гарного хлопця серед багатьох поки що не трапилося, а вони зазвичай жили з нею близько півроку, перш ніж рушити далі. Деякий час Джулієтт плакала, потім знаходила втіху в роботі, вигадувала нові рецепти й набирала ще кілька кіло. Потім з’являвся ще який-небудь хлопець у скруті, схожий на підбитого птаха. Вона була вродлива, приваблива дівчина й ніколи подовгу не залишалася сама. На відміну від Тіммі, яка вже два роки за власним вибором залишалася самотньою, сердячись на себе за колишні помилки, Джулієтт готова була пробачати кожного, включно із собою, і, схоже, так нічого й не навчалася. Але якщо вона когось і ображала, то тільки саму себе. Найсильнішою рисою її особистості була доброта, яка виявлялася в ставленні до кожного: своїх відвідувачів, родини й чоловіків.

Вона щойно закінчила обслуговувати одного з постійних клієнтів, коли зателефонував Арнольд. На відміну від Тіммі, незмінно прагматичної й здатної приймати удари холоднокровно, Джулієтт – він знав це – буде засмучена до глибини душі. І йому нестерпно було повідомляти їй таку новину. Звісно, щойно почувши, що її батько помер минулої ночі, вона розридалася. Останній в обідню перерву клієнт щойно пішов, на кілька хвилин вона залишилася сама й дала волю сльозам.

Вона вважала себе найближчою до батька, адже готова була на будь-що, аби здобути його прихильність. На думку Джулієтт, він не міг учинити погано. Навіть до того, як батько захворів, вона щодня телефонувала йому, аби розповісти, чим займається, і спитати, як у нього справи. Він навідався до її кав’ярні-пекарні лише раз, а вона поводилася так, наче він приходив постійно. Їй ніколи не спадало на думку, що всі телефонні розмови з батьком відбувалися з її ініціативи. Сам він ніколи не дзвонив жодній із дочок і тижнями, місяцями з ними не спілкувався, доки вони самі не телефонували йому. Усі стосунки, які він мав, були односторонніми, і зусилля завжди докладав хтось інший. Ні Тіммі, ні Джой особливо не гаяли на це власних сил, проте це робила Джулієтт. Вона навіть носила батькові додому свою найкращу випічку, аби той міг скуштувати її нові страви. Їй відчайдушно хотілося дістати від нього похвалу.

Пол Паркер не засуджував жодної з них і пишався своїми красунями-дочками. Він просто не хотів грати роль батька з усіма її наслідками. І мірою того, як вони дорослішали, він вважав за краще бути їм другом. Подібної плутанини в стосунках із матір’ю в них ніколи не виникало: вона чітко давала зрозуміти, що вона їм мати, а не подружка, хоча й любила проводити з ними час. Саме Вероніка сповна відповідала за їхнє виховання, але Джулієтт досі наполягала на тому, що близька до батька. Як і очікував Арнольд, вона дуже тяжко сприйняла новину про його смерть, наче так і не збагнула за останній рік, що він помирає. Для решти це не стало сюрпризом. Лише для Джулієтт.

– Я гадала, він видужає, – сказала вона, витираючи очі фартухом. Арнольд зітхнув. Уже багато місяців жодної надії на це не було: стан Пола стабільно погіршувався. І навіть протягом останніх двох тижнів, коли він так рідко бував при тямі, вона розмовляла з ним під час відвідувань, переконана, що він чує її й скоро йому покращає. Цього так і не сталося, і Арнольд вважав за милосердя те, що він помер. Той Пол, якого він знав і з яким товаришував тридцять років, не хотів би жити в тому стані, у якому опинився. Він був таким жвавим і сповненим життєвих сил, що Арнольд як його друг не міг без суму дивитися на нього теперішнього. Те, що сталося, було на краще. До того ж із багатьох їхніх розмов за останній рік Арнольд зрозумів, що Пол готовий до смерті й не шкодує про те, як жив. Але Джулієтт явно не була готова попрощатися з батьком, та й зі своїми ілюзіями щодо нього. За двадцять хвилин, коли він спробував покласти слухавку, вона все ще плакала.

– Тіммі каже, що зателефонує вашій матері години за дві, тож не дзвони їй поки що, – попередив її Арнольд.

– Не буду, – покірно відповіла Джулієтт і, поклавши слухавку, підійшла до дверей закладу й перевернула табличку «Відчинено» на інший бік, зі словом «Зачинено». Потім відійшла, щоб зробити напис, і прикріпила його до дверей клейкою стрічкою: «Зачинено у зв’язку зі смертю в родині». А потім побрела додому, до двокімнатної квартири за чотири квартали від своєї кав’ярні. Вона ніколи не приділяла особливої уваги тому, щоб прикрасити житло: там вона лише спала, а більшість часу проводила на роботі. Щоранку приходила до пекарні о четвертій, аби спекти все, що подавала на сніданок першим клієнтам, які завітають о шостій. І зазвичай залишалася до сьомої вечора, а потім ішла додому й засинала перед телевізором на кілька годин, виснажена довгим робочим днем. Як і в Тіммі, її життя було повністю зосереджене на роботі.

Того дня, коли Джулієтт повернулася додому, Арнольд уже телефонував Джой, молодшій сестрі. Як він і очікував, з нею було найважче зв’язатися. Вона жила зовсім іншим життям. Джой мешкала в Лос-Анджелесі, де намагалася побудувати акторську кар’єру. У неї був справжній музичний талант, і мати хотіла, аби донька розвинула його, вступивши до Джульярдської музичної школи. Натомість Джой за першої нагоди покинула коледж і подалася до Лос-Анджелеса. Вона брала уроки вокалу, за які платила сама, працюючи офіціанткою, і після півроку співів з ансамблями, які ні до чого не привели, переключилася на уроки акторської майстерності. І відтоді ледве зводила кінці з кінцями. Усе, на що спромоглася, – кілька дрібних зйомок у рекламі й крихітних ролей на телебаченні. Вона сподівалася отримати роль у серіалі й мала талант до комедії. У свої двадцять шість, провівши п’ять років у Лос-Анджелесі, вона досі працювала офіціанткою. Її зірковий час іще не настав, але вона досі вірила в його можливість. І батько теж вірив і завжди заохочував її.

Вона була винятково вродливою дівчиною з довгим темним волоссям, великими фіалковими очима, неймовірною фігурою й дивовижним співочим голосом, яким рідко користувалася. Джой хапалася за будь-яку акторську роботу, яку тільки могла отримати. Ходила на кожне прослуховування й готова була витерпіти всі труднощі, що трапляються на шляху акторів-початківців. Вона досі наполягала на тому, що одного дня на неї чекає успіх. Казала сестрам, що якщо до тридцяти років не досягне нічого значного в Лос-Анджелесі, спробує сили в Нью-Йорку, на Бродвеї. Наразі ж воліла шукати свою роль у зірковому серіалі в Лос-Анджелесі. Джой рішуче була налаштована досягнути успіху в Голлівуді. Вона з’являлася в кількох «мильних операх», що демонструвалися в денний час, але жодного разу – як виконавиця постійної ролі. Вероніка стежила за появою доньки на екрані, але жалілася на те, які дрібні ролі їй дістаються.

Джой мала хлопця, також актора. Він входив до гастрольної трупи, що займалася другорядними постановками, і рідко з’являвся вдома в Лос-Анджелесі. Вони нечасто бачили одне одного, що було типово для чоловіків у житті Джой. Здавалося, вона завжди обирала когось емоційно недоступного або ж фізично далекого. А за останні п’ять років віддалилася від родини, намагаючись побудувати кар’єру в Лос-Анджелесі. Їхні життя дуже різнилися від її, усе менше й менше поєднувало її із сестрами, вона навіть не була на них схожа. Іноді Джой почувалася так, наче її підмінили за народження й вона їм навіть не родичка. І хоча тато завжди здіймав навколо неї галас, здебільшого через те, яка вона була красуня ще з дитинства, з ним вона мала навіть менше спільного. Її зовнішність підживлювала його нарцисизм, але дівчина завжди відчувала, що насправді він її зовсім не знає й ніколи не намагався пізнати.

У стосунках між нею й матір’ю роками не вщухали проблеми. Вероніку досі засмучувало те, що донька покинула коледж, і непокоїло життя, яке вона вела, працюючи більше офіціанткою, ніж акторкою. Не такого життя хотіла для неї мати. Джой здатна була досягнути значно більшого, а тепер наче опинилася в глухому куті, і мати сподівалася, що зрештою вона це переросте й повернеться до Нью-Йорка. У цьому питанні Джой ніколи не досягала згоди з батьками, завжди тільки сперечалася. Батьків присуд незмінно обмежувався фразою «Ну ж бо, нехай розважиться» – він анітрохи нею не переймався. Мати хвилювалася за доньку, а сестри ніколи не сприймали Джой серйозно. Кар’єра голлівудської акторки – це було щось безмежно далеке від них, і вони розцінювали це як хобі, а не як професію.

Але які б аргументи вони не наводили, Джой чинила так, як хотіла, без їхньої допомоги, ледве заробляючи на життя дрібними ролями й працею офіціантки. Вона прагнула роздобути гідного менеджера й кращого агента, але поки що таких не знаходила. На все був потрібен час. Вона любила те, чим займалася, і витрачені на це роки не здавалися їй аж надто довгими. Час пролетів дуже швидко. Вона мала квартиру в Західному Голлівуді, яку любила і яка була їй по кишені. Дівчина саме чекала своєї черги на кастинг до реклами, коли зателефонував Арнольд. Вона знала, як тяжко хворів батько й що одного дня йому настане кінець. Просто не очікувала, що це станеться саме сьогодні. Вона вийшла в коридор поговорити з адвокатом, доки не підійшла її черга.

– О, – мовила вона, вислухавши Арнольда, і на лінії запала тиша. Джой не знала, що ще додати. Як і решта, вона мала за плечима довгу історію розчарувань у своєму батькові, хоча й не мала з ним суперечок. Завжди дивно почувалася, коли він називав її своєю улюбленицею – відкрито, у присутності сестер. Адже жодного разу не поговорила з ним по-справжньому. Батько ні з ким не вів серйозних розмов. Тож визнання її улюбленицею ніколи не здавалося їй щирим, це були просто слова. І все ж їй сумно було чути від Арнольда цю новину. Зрештою, то був її батько, єдиний батько, якого вона мала, хай як погано він відповідав цьому званню.

– Усе гаразд? – спитав Арнольд, не почувши від дівчини ні слова.

– Так. Мабуть, просто дивно. Не думала, що це станеться так скоро.

Вона не бачила батька протягом двох місяців і не усвідомлювала, на відміну від решти, як швидко погіршується його стан.

– Відомо, коли буде похорон?

– Тіммі цим займається. Години за дві телефонуватиме вашій матері. Упевнений, вони з тобою зв’яжуться, – просто сказав Арнольд. – Мені шкода, Джой. Ми всі знаємо, як шалено він тебе любив. Ти завжди була його крихіткою, аж до кінця.

Вона кивнула зі сльозами на очах.

– Знаю, – мовила придушеним голосом. Раптом усвідомлення батькової смерті накрило її з головою. Хай там як, він завжди схвалював її акторство й мрії про зіркову кар’єру, а це було більше, ніж вона дочекалася від решти рідних. Усі поводилися так, наче вона має це перерости й облишити свій спосіб життя. Батько був її найбільшим прихильником. Вона надсилала йому DVD з усіма своїми виступами. І, правда це була чи ні, але він казав, що переглянув їх усі й обожнює те, чим вона займається. Він єдиний цінував її роботу.

– Побачимося на похороні, – співчутливим тоном мовив Арнольд, і вона пішла чекати своєї черги на кастинг. Роль вона не отримала й опісля повернулася додому, заціпеніла й з думками про батька. Раптом відчула, що її спіткала величезна втрата. Дівчина не очікувала, що це стане для неї таким тяжким ударом.

Того дня Джой надіслала SMS Джулієтт і Тіммі, спитавши в Тіммі, чи не можна зупинитися в неї – вона щойно вирішила летіти нічним рейсом до Нью-Йорка. Їй хотілося додому. Тіммі миттєво відповіла, що можна. Вона мешкала у Вест-Віллидж, що було незручно для роботи, але їй подобалося її оточення в старому м’ясному окрузі. Квартира, яку вона за стабільною ціною винаймала на третьому поверсі в будинку без ліфта, випромінювала чарівність. Джой завжди більше подобалося в Тіммі, ніж у крихітній бруклінській квартирі Джулієтт, до того ж вона воліла зупинитися в місті. Можна було поїхати до матері, але зручніше було в Тіммі, яка не робила зауважень щодо її життя, на відміну від Вероніки, чий розчарований погляд був гіршою карою, ніж слова. Вероніка ненавиділа її роботу офіціанткою навіть більше, ніж її акторство, і вони ніколи не могли оминути цієї теми. Як найменша в родині, Джой відчувала, що з нею досі поводяться так, наче їй чотирнадцять, а не двадцять шість. Тепер вона мала зустрітися з ними всіма, і дивно було думати, що поряд уже не буде батька, який співатиме їй дифірамби й називатиме її «крихіткою». Раптом Джой усвідомила, що не уявляє собі світу без батька, і сльози збігали по її щоках, коли вона телефонувала в аеропорт, щоб забронювати квиток.

Тіммі зачекала, доки піде останній клієнт, перш ніж телефонувати матері. Була вже четверта година дня, але вона воліла не квапитися із дзвінком, знаючи, що на неї чекає дехто з більш серйозними проблемами. Кинувши погляд на годинник, Тіммі зрозуміла, що зараз у Франції десята вечора. Вона ненавиділа повідомляти погані новини вночі – це завжди додавало їм гнітючості, змушувало лежати цілу ніч без сну й думати про це. Але вибору не було: вона знала, що не може чекати наступного дня, аби повідомити матері. А якщо раптом Вероніка зателефонує до будинку догляду, щоб запитати, у якому він стані (а іноді вона це робила)? Тіммі не бажала, щоб мати дізналася про його смерть від незнайомців. Тож вона зателефонувала до орендованого матір’ю будинку в Сен-Тропе. Вероніка відповіла після другого гудка, побачивши, що телефонує Тіммі. Вони не розмовляли кілька днів, і мати була здивована отримати від неї дзвінок.

– Привіт, люба, – голос у Вероніки був, наче в юної дівчини. Обоє батьків Тіммі виглядали молодшими за свій вік. Тіммі сподівалася, що це спадкова риса. Сама вона кожною фіброю душі почувалася на свій вік, а іноді й старшою, наче відчувала на своїх плечах тягар усього світу. Особливо тепер, коли вона мала повідомити матері сумну новину.

Попри розлучення, Тіммі знала, як сумно буде матері. Вероніка не мала родини, окрім Пола й дітей. Її мати померла, коли Вероніці було п’ятнадцять, а батько – коли їй був двадцять один. Тому вона й вийшла за Пола в такому юному віці. Минув лише рік після втрати батька, вона почувалася самотньою, вразливою й наляканою, попри те, що успадкувала величезний статок від обох батьків. Саме на цей статок Пола й манило, наче на мед, коли вони познайомилися. А вона була вродливою й наївною дівчиною.

– Привіт, мамо, – серйозним голосом мовила Тіммі. – У мене недобра звістка.

Вона хотіла попередити матір про те, що мала повідомити далі.

– Твій батько? – спитала Вероніка, затамувавши подих. Хоча й очікувала цієї розв’язки й передчувала, відвідуючи його в червні, що це востаннє. І він відчував так само. Того дня вони були особливо ніжні одне з одним.

– Арнольд телефонував мені. Батько помер минулої ночі. Арнольд каже, що відійшов спокійно уві сні.

На іншому кінці дроту запала тиша, а потім Тіммі почула, як заплакала мати. Дивно, але це все-таки було для неї величезною втратою. Він ніколи насправді не зникав із її життя, а просто обійняв поряд із нею іншу роль – старшого брата, батька й друга.

– Співчуваю тобі, – лагідно сказала мати. Вона пригадала, як почувалася сама, коли втратила батька. Його серце було розбите після того, як її мати померла від лейкемії, і він так ніколи й не оговтався. Він був поважним фінансистом із Волл-стрит, американцем, а її мати – француженкою, молодшою за нього на тридцять п’ять років. Він не очікував, що втратить її, вона була коханням усього його життя й померла ще зовсім молодою. Це сталося дуже швидко, за три місяці після того, як вона занедужала. Виходячи за Філіпа Вітмена, мати Вероніки – Марі-Лор де Бове – була майже такою ж юною, як і Вероніка, коли одружувалася з Полом Паркером.

Вероніка жила зі своїми батьками в кількох місцях – Гонконзі, Лондоні, Парижі. Дитиною вона навчилася розмовляти китайською й вільно володіла французькою завдяки матері-француженці й частим відвідуванням Парижа. В останні роки Вероніка все дужче тяжіла до своїх французьких коренів. Усе більше часу вона проводила в Парижі, а влітку орендувала будинок на півдні Франції, сподіваючись заманити сюди дочок на кілька тижнів. Хоча цього року всі три були надто зайняті, щоб приїхати. А кілька років тому вона придбала квартиру на острові Сен-Луї, на Бетюнській набережній, із видом на Сену. Вона досі володіла батьківським домом у сьомому окрузі на вулиці де Варенн, але там роками ніхто не мешкав, лише сторож доглядав його й підтримував у доброму стані. Це був вишуканий hôtel particulier[1] вісімнадцятого сторіччя. Вероніка не хотіла розставатися з ним, але їй надто сумно було туди їздити. Забагато спогадів було пов’язано з цим домом. На початку їхнього шлюбу вони з Полом часто зупинялися там, але вона жодного разу не ночувала в паризькому будинку останні двадцять років, після розлучення. Продавати його не було потреби, тож вона приберігала його для дівчат.

Дідусь Вероніки по материнській лінії був поважним торговцем живописом у Парижі. А її батько, Філіп Вітмен, придбав у нього більшість своєї колекції імпресіоністських полотен, а потім одружився з його донькою. Шлюб батьків Вероніки був незвичайним, зважаючи на вікову різницю в тридцять п’ять років, але вони обожнювали одне одного, і Вероніка зберегла незліченні спогади про люблячих батьків, чиє глибоке кохання поширювалося й на неї.

Після батькової смерті Вероніка успадкувала численну колекцію живопису, що належала її матері, з кількома славетними картинами й величезний батьків статок, розумно вкладений і примножений за багато років. У двадцять один рік, юна й самотня, Вероніка мешкала одночасно в їхній квартирі в Нью-Йорку і в паризькому будинку, який Марі-Лор успадкувала від батька й так і не продала.

Вероніка познайомилася з Полом Паркером за кілька місяців після батькової смерті, на весіллі. Це був бурхливий роман, і за рік вони побралися, коли їй було двадцять два. Вона пішла по стопах матері, вийшовши за набагато старшого чоловіка, що здавалося правильним за цих обставин. Вона більше потребувала батька, ніж чоловіка. А одруження з нею назавжди змінило життя Пола Паркера. Народжений в аристократичній, але бідній родині, віддалено спорідненій з Асторами[2], Пол швидко призвичаївся до її стилю життя, хоча Вероніка була значно простішою й більш відкритою людиною, ніж він. Пол був легкий на підйом, яскравий, елегантний і чарівний. За її рахунок він почав жити на широку ногу – покинув дрібну роботу, яку ніколи не любив, і перетворився на джентльмена-сибарита. Подружжя було щасливе, зокрема після народження дітей. Утім, усе скінчилося після його любовної інтрижки й викриття Веронікою цілого легіону таких захоплень. Він ніколи не міг устояти перед гарненькою жінкою. Їхній десятирічний шлюб обірвався, хоча, навіть розлучаючись із Полом, Вероніка продовжувала його кохати. І Тіммі завжди підозрювала, що мати кохає його й зараз, хоч та запевняла, що вони просто друзі. І Тіммі нестерпно було від того, що саме їй довелося повідомити матері про його смерть.

– Ти вже зробила якісь розпорядження щодо поховання? – спитала мати, і Тіммі зізналася, що сьогодні просто не мала часу. Його тіло досі перебувало в будинку догляду.

– Хотіла спочатку поговорити з тобою.

Вона знала, що мати захоче взяти організацію поховання на себе, адже Пол не мав іншої родини, окрім Вероніки й дітей. Обоє батьків були єдиними дітьми у своїх родинах, отже, не доведеться мати справу ні з двоюрідними братами й сестрами, ні з іншими далекими родичами.

– Я подбаю про це, – тихо сказала Вероніка. – Завтра приїду додому. Я зателефоную звідси до компанії Френка Кемпбелла.

Це було похоронне бюро на верхній Медісон-авеню в Нью-Йорку, послугами якого користувалася більшість їхніх знайомих. Вероніка згадала також, що може навіть зателефонувати своєму флористові вранці перед вильотом додому. І треба, щоб розмістили некролог у «Нью-Йорк Таймз». Тіммі спало на думку, що про батька нічого особливо й не скажеш, окрім того, що він прожив чудове життя, і значною мірою завдяки її матері, котра забезпечила його всім сповна. Завдяки їй він мав суцільні канікули тривалістю тридцять один рік.

– Мені шкода, мамо, – щиро сказала Тіммі. Якими б не були її почуття до батька, вона знала, як мати кохала його.

– Усе гаразд, люба. Він не хотів би залишитись у тому стані, у якому перебував. Прийшов його час.

Вони поговорили ще кілька хвилин, а коли обидві поклали слухавки, Вероніка зателефонувала двом іншим дочкам. Джулієтт плакала у своїй квартирі, коли подзвонила мати.

– Завтра я приїжджаю додому, – сказала Вероніка. На той час у Франції була майже північ, і вони тривалий час розмовляли. Джулієтт була невтішна, усе говорила про те, яким прекрасним батьком він був. Вероніка не стала суперечити їй: вона знала, що Джулієтт роками плекала цю фантазію. Тіммі завжди ставилася до цього з осудом, але не вона. Вероніка знала всі його хиби як батька й чоловіка, але ніколи не критикувала його в розмовах із дівчатами.

Вона додзвонилася Джой, коли та збирала речі в дорогу. Дівчина здавалася розсіяною й заціпенілою.

– Я лечу сьогодні нічним рейсом, – сказала Джой матері. Вона досі намагалася усвідомити, що більше не має батька. Новина шокувала її. До останнього моменту вона відмовлялася повірити в це.

Після того Вероніка знову зателефонувала Тіммі. Дівчина досі була в офісі, заповнювала десятки різних бланків на отримання соціальної допомоги.

– Я забула спитати в тебе, чи хтось повідомив Берті, – сказала Вероніка, помітно засмучена. Берті був сином Пола від першого шлюбу. На момент одруження Пола з Веронікою йому було вісім років. Його мати загинула, потонула, коли синові виповнилося чотири. Від самого одруження Вероніка піклувалася про нього, як про власного сина, але він завжди залишався проблемною дитиною. Берті був точнісінькою копією батька, але навіть хлопчиком не мав ні краплини його шарму.

Увесь цей час ні для кого не було таємницею, що Пол одружився з нею заради грошей, хоча їй знадобилися роки, аби збагнути це. Та все ж він поводився з нею, як люблячий чоловік. Берті ж був зацікавлений винятково в грошах і ще дитиною намагався отримати їх у будь-який спосіб. Пол усе в житті робив із притаманними йому вишуканістю, елегантністю й стилем. А що б не затівав Берті, він діяв у підступний спосіб. Його вигнали з кількох найкращих шкіл Нью-Йорка за погану поведінку й за крадіжки, викинули з Дартмутського коледжу за шахрайство. А після коледжу він ув’язався в десятки оборудок, націлених на швидке збагачення, завжди сумнівних із погляду закону й завжди безплідних. Тепер, у свої тридцять вісім, він був постійним банкрутом «на межі скоєння вбивства», як сам зізнавався; винаймав чий-небудь кабінет чи спав у когось на кушетці. Усі гроші, позичені Веронікою, він до останнього пенні вкладав у свої оборудки, і навіть Пол давав йому трохи грошей, аби той втримався на ногах. Берті завжди примудрявся спустити все й опинитися під судовим процесом або без роботи. Усе життя він ходив по краю, ледве зводячи кінці з кінцями.

Вероніка завжди знаходила виправдання його кепській поведінці: мовляв, він так поводиться, бо малою дитиною залишився без матері. І коли він був молодший, вона докладала всіх зусиль, аби підтримати його й допомогти, і навіть після розлучення ставилася до нього, як до власного сина. Але зрештою кілька років тому навіть вона припинила давати йому гроші. Це було однаково, що кидати їх у бездонну діру. Останні два роки Вероніка не бачила Берті, хоча й мала з цього приводу недобрі передчуття. Він рідко телефонував їй, лише коли чогось хотів.

Берті люто заздрив своїм сестрам. Це тривало ще від їхнього народження. У дитинстві він відбирав у них кишенькові гроші, а згодом виріс глибоко жадібною, підступною людиною без жодного уявлення про гідність. Щоразу, коли в нього був вибір, він збочував на криву доріжку. Та яким би неприємним типом не був, він усе одно лишався сином Пола, і треба було сповістити його про смерть батька. Він так і не одружився й не мав дітей, про яких би знав, але завжди з’являвся під руку з якою-небудь сумнівною жінкою. Він ненавидів Тіммі навіть більше за інших сестер, тож вона не мала бажання йому телефонувати. Кілька разів він безуспішно намагався виманити в неї гроші, стверджуючи, що лише хоче позичити їх на кілька тижнів, але вона знала його краще й не дала ні цента.

Він ніяк не хотів вірити, що його сестри живуть на власний заробіток і не мають зайвих грошей. Це був урок, якого хотіла навчити їх мати. З Берті Вероніка була значно щедрішою, намагаючись допомогти йому стати на ноги, чого він так і не зробив. Але вона не хотіла, щоб дівчата виросли ледачими або ж поводилися, як багаті спадкоємиці, – байдуже, скільки вони колись успадкують від неї. Після її смерті вони розбагатіють, але зараз жили на власні заробітки, періодично отримуючи допомогу від матері на кшталт позики на пекарню Джулієтт. Із дочками Вероніка трималася жорсткіше, ніж зі свавільним пасербом, на якого зрештою махнула рукою. Подорослішавши, він став надзвичайно неприємним типом, яких уникають. Але вона не повинна була уникати його тепер і не хотіла. Хоча Берті й не мав згоди з батьком, для нього це теж було втратою. А Вероніка завжди ставилася до нього навіть із більшим співчуттям, ніж Пол, який втратив терпець щодо сина багато років тому. Адже той тягнув гроші і з батька.

Закінчивши розмову з Тіммі, Вероніка зателефонувала Берті на номер мобільного, який він їй залишив. Вона не розмовляла з ним майже рік, відколи в його батька стався інсульт. І доки той хворів, Берті майже не відвідував його. Завжди знаходив відмовку й казав, що дуже зайнятий.

Берті відповів миттєво й здивувався, почувши голос мачухи. Вона м’яко сказала йому, що батько помер і як їй шкода приносити такі сумні новини.

– І не дивно, – холодно відповів він. – Ти приїдеш на похорон?

Запитання явно приголомшило її.

– Звісно.

Він слушно припустив, що, оскільки зараз літо, вона має бути у Франції.

– Я в Чикаго, але маю повернутися до завтрашнього вечора.

– Зателефоную тобі, щойно все організую, – пообіцяла вона, – і, звичайно, ми чекаємо на тебе на похороні.

– Дякую, я приїду власним авто.

Було б дуже тісно, якби він поїхав разом із ними, але Вероніка досі вважала себе зобов’язаною запропонувати це. Вона була єдиною матір’ю, поряд із якою він зростав, хоча він і не був милою дитиною. Брехав за кожної нагоди й огидно поводився із сестрами. Завжди доводив одну з них до сліз. І зараз жодної любові між ними не існувало. Усі вони викреслили Берті зі свого життя. Лише Вероніка досі була лагідною з ним, хоча й не давала грошей, а це було все, що його турбувало.

Знаючи, як засмучувався через нього Пол, вона не могла не спитати в себе, що відписав йому батько у своєму заповіті. Він ніколи їй цього не казав. У Пола залишилося небагато грошей, йому завжди самому їх бракувало, але він досі зберіг частину суми, отриманої за розлучення, хоча вона, щоправда, стрімко скорочувалася. Він завжди жив із більшим розмахом, ніж міг собі дозволити, робив широкі жести й забагато витрачав на жінок. І так і не змінився. А ще Пол досі володів château[3] у Франції, який вона купила йому й залишила під час розлучення. Він відчайдушно хотів отримати його як частину свого майна, а потім втратив до нього цікавість, як і до всього, що здобував. Замок досі належав йому й стояв, забитий дошками. І Вероніка знала, що колишній чоловік не бував там років дванадцять. Припускала, що Пол залишить його своїм чотирьом дітям і тепер дівчатам доведеться ділити замок із Берті або ж разом продати його, що здавалося більш імовірним. Жодному з них не потрібен був головний біль у вигляді розташованого десь у Франції замку, який поступово руйнувався. Кожен більше виграє від його продажу, особливо Берті. Розумно було очікувати, що Берті отримає чверть батьківського майна, незважаючи навіть на те, що всім своїм майном Пол зобов’язаний був їй. Може, Берті й не був зразковою людиною, та все ж він залишався його сином і Пол вільний був заповісти гроші, отримані від Вероніки, так, як сам вважав за потрібне.

Вона закінчила розмову з Берті й лягла, розмірковуючи тієї ночі про все, що має зробити, і про поховання, яке має організувати. Тіммі пообіцяла, що допоможе. Дивне було відчуття – знати, що Пола вже немає. Вона знала, що сумуватиме за ним. Він був чудовим співрозмовником, і часом із ним було весело навіть після розлучення. Вона більше не кохала його, роками не кохала, що було для неї полегшенням. Але любила його як людину, що відіграла важливу роль у її житті. Важко було втрачати все це тепер. Вона заснула, пригадуючи десять щасливих років їхнього шлюбу – найкращі роки свого життя. Ніхто не міг зрівнятися чарівністю з Полом Паркером. І другого такого вже не буде. Якими б не були його вади, цієї ночі його доньки думали так само. Він був неповторним.