Читать книгу Дарунки - Даніела Стіл - Страница 6

Узявши таксі, Вероніка вирушила в центр, до ресторану «Да Сільвано», і приїхала вчасно, о восьмій. Одразу ж слідом за нею прибули Джой і Тіммі, а невдовзі – і Джулієтт. Був теплий липневий вечір, і жінки зайняли столик просто неба. Щойно всі сіли, Тіммі замовила вино. День видався довгим, сповненим емоцій і потрясінь, усі були схвильовані ранковими викриттями. Попри чуйність і прозорливість батька, відображені в заповіті, і свободу втілювати власні мрії, вони отримали доважок у вигляді його позашлюбної дитини. Не кажучи вже про погрози, якими вибухнув Берті, і звинувачення, буцімто це вони позбавили його спадку, а зовсім не його поведінка протягом останніх двадцяти років. За лічені хвилини вони втратили брата й здобули сестру, і жодне з цього їх не радувало, хоча існування Софі Марньє засмутило дівчат набагато більше.

– Ну, дівчата, і що ви тепер думаєте про нашу нову сестричку? – саркастично спитала Тіммі після першого ковтка. Весь день це не давало їй спокою, а ще вона турбувалася за матір, яка досі виглядала смертельно блідою. Думка про це мучила її ще від ранкової зустрічі в офісі Арнольда.

– Гадаю, я більше не його крихітка й ніколи нею не була. Принаймні недовго, – з насупленим поглядом відповіла Джой. Вона знала, що це дурість, але це зачіпало її. Нечесність батька засмутила їх усіх.

– Її мати, мабуть, якась золотошукачка, і ось тепер їм пощастило й вони мають чверть замку. Що, як Софі не дозволить нам його продати? – спитала Джой, не на жарт стурбована.

Вероніка похитала головою.

– Вона не може цього зробити, – розважливо сказала жінка. – Ви, дівчата, переважаєте кількісно, три до одного. Рішення щодо продажу ухвалюватиме більшість. У заповіті вашого батька ні слова не сказано про те, що воно має бути одноголосним. Її володіння частиною замку – суто технічне й фідуціарне[9]. Це лише означає, що вона отримає чверть суми від продажу, що, мабуть, становитиме небагато. Не думаю, що він сумлінно доглядав замок усі ці роки, а той ніколи не був Версалем.

То був симпатичний заміський замок і в доброму стані, доки належав їй. Утримання замку було бездоганне аж до передачі його чоловікові. Відтоді він стояв занедбаний. За довгі роки Пол ні словом не згадав і не подумав про нього – інтерес до замку вщух дуже швидко, відколи він мав сам утримувати його. Щоб дбати про замок належним чином, знадобилося б багато роботи й грошей, а їх він не мав або не бажав вкладати в нерухомість у Франції, якою все одно не послуговувався. Це було типово для Пола: чого очі не бачать, того й серцю не жаль. А гаманцю – тим більше.

– Гаразд, скажу одразу: я хочу продати його, – без вагань заявила Тіммі, щойно вони зробили замовлення. – Що мені найменше зараз потрібно, це часткове володіння замком у Франції і всі головні болі від нього на додачу. Як на мене, це бездонна яма, що лише смоктатиме гроші.

– І так було завжди, – підтвердила Вероніка. Вона знала, що дівчатам немає сенсу утримувати його. Тепер вони бували у Франції лише тиждень на рік, коли гостювали в матері влітку, а цього року не приїжджали взагалі. Схоже було, що дні, коли вони проводили відпочинок разом, канули в минуле. Тепер її доньки жили окремим життям, кожна – за власним графіком, зі своїми обов’язками й потребами. А утримувати замок з усім обслуговуванням заради кількох днів на рік було абсурдом.

– Я теж не хочу замок у Франції, – сказала Джой із наляканим виразом обличчя. – Я маю працювати в Лос-Анджелесі й ходити на прослуховування. Я навіть на Східному березі не живу, а діставатися туди з Лос-Анджелеса дуже важко. До того ж я його не потягну.

І, що важливіше, вона й не хотіла.

– А ви не думаєте, що нам слід принаймні побачити його, перш ніж вирішити? – обережно спитала Джулієтт. Жодна з них не була в замку протягом двадцяти років і зберегла про нього лише розмиті спогади з дитинства. – Що, як він вартий того, щоб його зберегти? Ми можемо здавати його в оренду, навіть отримувати від нього прибуток, яким усі зможемо розпорядитися.

– Після того, як вкладемо в нього купу грошей, – категоричним тоном заявила Тіммі. – Я не збираюся витрачати те, що заповів мені батько на притулок для бездомних, щоб утримувати замок у Франції, яким ніколи не скористаюся.

Джой вважала так само.

– Я хочу поглянути на нього, перш ніж ми продамо його, – наполягала Джулієтт. – Можу поїхати туди в серпні, доки пекарня зачинена.

Вона вирішила не відкривати пекарню решту липня й цілий серпень у зв’язку зі смертю батька, тож мала час. Джулієтт пильно подивилася на молодшу сестру.

– Ти поїдеш зі мною?

Очевидно було, що Тіммі не збирається покидати своїх клієнтів, аби глянути на замок у Південній Франції. І що для неї продаж замку без попереднього огляду був вирішеним питанням, незалежно від того, у якому стані той перебував.

– Не знаю. Можливо. Якщо не працюватиму, – невпевнено мовила Джой. Усе, про що вона могла зараз думати, це прослуховування, на які ходитиме, і ролі, які може отримати. Особливо з новим агентом і менеджером завдяки батькові.

– А ти, мамо? – Джулієтт хотіла влаштувати ознайомчу поїздку. Вона думала про це весь день.

– Я могла б вас там зустріти, – задумливо озвалася Вероніка. Вона ніколи не очікувала, що знову побачить це місце, про яке мала певні спогади. Ця подорож стане для неї гіркою й солодкою водночас.

– Як щодо Софі? – спитала Джулієтт. – Гадаю, нам слід зустрітися і з нею також.

І сестер, і матір явно приголомшило те, що вона щойно сказала.

– Ми повинні з’ясувати, з ким маємо справу. І, зрештою, вона наша сестра.

– Зведена сестра, – із суворим поглядом виправила Тіммі, захищаючи матір. Їй шкода було Вероніку, коли спливла правда про батьків роман і позашлюбну дитину. Це було так схоже на Пола: просто вивалити на них усе після свого відходу замість того, щоб набратися сміливості й розповісти, доки був живий. Підсунути таку свиню їхній матері, і саме після смерті. Він примудрився знищити останню крихту віри в їхній шлюб. Для Тіммі це було наче важкий ляпас по обличчю матері. Однією рукою він дарував їм ключі до їхніх мрій, а другою відбирав останню надію поважати його як чоловіка й батька.

Особливо нестерпно для Тіммі було бачити цей біль в очах Вероніки. То була не лише втрата – то була зрада, що навіть гірше. Вона не була близька з матір’ю: Тіммі не належала до лагідних людей. Але вона поважала її, була на її боці й ненавиділа те, що батько завдав матері цього останнього удару. Картина, яку він залишив їй через сентиментальні почуття, аж ніяк не компенсувала його вчинку.

– Я не хочу зустрічатися з нею, – різко заявила Тіммі щодо Софі, а Джой глибоко замислилася. Вона любила матір, але не можна було ігнорувати появу щойно знайденої сестри.

– Не знаю, хочу я цього чи ні. Що, як вона жахлива людина чи спробує витягнути більше грошей із батькового спадку? – зі стурбованим виразом обличчя спитала Джой.

– Тоді це буде Берті, – сухо сказала Тіммі. – Не думаю, що він сидітиме, склавши руки, після того, що зробив батько. Ми ще не почули його останнього слова. Не вистачало нам тільки двох таких на наших шиях. Один тут, інша у Франції.

– Можеш перевірити інформацію щодо неї, мамо? – розважливо спитала Джой.

– Гадаю, я могла б зателефонувати до детективної агенції. Мабуть, буде неважко щось дізнатися.

Її хвилювало, що Софі з матір’ю можуть зажадати від них більшого, хоча ті ніколи не зв’язувалися з нею чи дівчатами й не висували Полові законних претензій. Якби таке було, вона б знала. До того ж у своєму заповіті він зізнався, що нічого для неї не робив до цього моменту. Та все одно не завадить довідатися про них якнайбільше. А ще Вероніці було цікаво, як довго тривав їхній роман і як вони зустрілися. Для неї досі було шоком, що вона ніколи не чула про це й навіть не підозрювала. Жодного слова не чула про Елізабет Марньє або її дитину. І важко було прийняти це зараз.

– Я зроблю кілька дзвінків, коли повернуся до Франції.

Щойно це було узгоджено, вони повернулися до обговорення батькового заповіту й незвичайного спадку, який він їм залишив. Дівчата були вдячні за подаровані їм можливості, хоча поява незнайомої зведеної сестри викликала в них змішані почуття, дуже гіркі й солодкі водночас.

– Це якийсь божевільний заповіт, – прокоментувала Джой. – Але він відміряв частку кожної відповідно до певних потреб, виявивши при цьому рідкісну проникливість.

– Певно, так і подумав Берті, – усміхнулася Тіммі, і всі розсміялися, навіть мати, і заходилися обговорювати огидну сцену, що розігралася в офісі Арнольда лише за кілька хвилин після того, як вони дізналися про Софі.

– Мабуть, у мене був шок, – зізналася Джулієтт, трохи розслабившись після вина й доброї вечері.

– Так, у мене теж, – підхопила Джой.

Вероніка зітхнула. Вона точно була шокована й глибоко ображена, почувши, скільки років його таємній доньці й коли вона народилася.

– Може, вона гарна дівчина, – припустила Вероніка, намагаючись бути великодушною, але прозвучало це непереконливо.

– Навряд чи, знаючи, з якими жінками він зустрічався, – сказала Тіммі, і всі розуміли, що це правда. Він не мав жодних серйозних, глибоких стосунків із гідними жінками після Вероніки. Усе через його его і їхню зовнішність. Йому було шістдесят, коли вони розлучилися, і Тіммі казала, що він міг би одружитися знову, якби знайшов жінку з великими грошима, але його репутація випереджала його. Ніхто не хотів за нього заміж після Вероніки – вона знала, що це так. І він надто любив розважитись і порозкошувати на отримані від неї гроші, щоб перейматися цим.

Вони покінчили з їжею, маючи непевні плани зустрітися у Франції в серпні залежно від того, що їхній матері вдасться дізнатися про жінок Марньє. Але всі погодилися: треба побачити замок, щоб ухвалити правильне рішення – окрім Тіммі, яка твердо стояла на тому, що хоче позбутися замку, яким би він не був, хай навіть схожим на Версаль.

Джулієтт усе одно хотіла побачити його, і Джой казала, що приїде з нею за компанію, якщо не працюватиме. Але погоджувалася з Тіммі. Вона не хотіла брати на себе ані відповідальності, ані витрат, яких вимагатиме замок у Франції. Для неї це звучало, наче кошмар.

– Коли ти повернешся, мамо? – спитала Тіммі, коли вони покидали ресторан.

– Поки що не знаю. Певно, за кілька днів.

Їдучи із Сен-Тропе, Вероніка забрала із собою всі речі, тож їй не було необхідності повертатися туди до кінця терміну оренди. Але так само не було чого робити в Нью-Йорку. І вона усвідомлювала, що хоче провести решту часу в Європі. Чітких планів у неї не було, та, може, Париж у липні й серпні – не так уже й погано, навіть під час затишшя. Усе одно вона не мала настрою веселитися. І Париж усе ж здавався їй кращим за Нью-Йорк, у якому вона задихалася.

– Як щодо картини, яку залишив тобі батько? – спитала в неї Джулієтт. За вечерею вони обговорювали Берті, Софі й замок. – Вона справжня?

– Я ніколи так не вважала, – тихо сказала Вероніка. – Іноді непросто сказати щось певне про ренесансне полотно. Його міг написати один з учнів майстра, – їх було кілька в його школі, – сам майстер або ж спритний фальсифікатор. Я завжди збиралася дослідити її, але так цього й не зробила. А потім ваш батько пішов і забрав її із собою. Це дуже гарна картина, навіть якщо підробка.

Вероніка промовила це з меланхолійним виразом обличчя. Після того, як був зачитаний заповіт, пробуджені ним спогади відчувалися дуже гостро.

– Тобі варто перевірити її, мамо, – м’яко сказала Джой. Після сьогоднішнього ранку вона відчувала більше ніжності до матері. Вероніка не зробила жодного неприємного коментаря щодо батькової допомоги її кар’єрі. Мати поважала рішення доньки й була надто вражена відкриттям існування Софі. Як наслідок вона відчувала єдність з усіма трьома дівчатами. Як би вони не різнилися одна від одної, усе це забулося перед лицем чогось значно серйознішого, спільного ворога, якого вони готувалися зневажати. Не кажучи вже про Берті, який оголосив їм усім війну. Зусібіч їх оточували вороги.

– Може, я займуся дослідженням картини, – сказала Вероніка, виглядаючи втомленою. – Я можу на деякий час поїхати до Італії замість Франції.

Вона завжди любила проводити час у Римі, Флоренції й Венеції, відвідуючи музеї й церкви. Того вечора, повертаючись додому, вона знову подумала про це. Крім того, вона хотіла найняти детектива в Парижі, аби зібрати інформацію про жінок Марньє. Зараз це було першочерговою справою для неї самої й для дівчат. Їй було про що поміркувати.

Наступного ранку вона вирішила, що робитиме далі. Арнольд зателефонував спитати, як вона, і вибачитися за потрясіння, якого заподіяв їй учорашнім читанням заповіту.

– Я благав його, щоб він сам тобі розповів, – м’яко сказав Арнольд, – але він не погодився. Хотів, аби я владнав усе це заради нього. Самому йому такі справи не дуже добре вдавалися.

Арнольд зітхнув. Вони обоє знали, що це правда. Пол завжди чинив якнайлегше, ніколи не обирав складного шляху.

– Тепер це не має значення, – милостиво відповіла Вероніка. Хотіла б вона, щоб це було правдою. Але для неї воно все-таки мало значення й залишило по собі неприємний післясмак, пов’язаний із розумінням того, ким він був. Він розчаровував її аж занадто часто, а цього разу завдав болю й дітям, незважаючи на вдумливий підхід до розподілу спадку. А тоді вона пригадала щось, про що хотіла спитати в Арнольда після розмови з дівчатами вчора увечері.

– Можеш надіслати мені фотографію картини, яку він мені залишив? Я впевнена, вона має бути десь у документах.

– Я можу надіслати тобі саму картину, і дуже скоро, – обнадійливо сказав він, але Вероніка була до цього не готова. Картина була дуже велика, і вона не мала для неї місця в себе на стінах. Доведеться прибрати деякі речі, щоб звільнити місце, а вона не знала, чи захоче це робити, особливо заради підробки, якщо картина виявиться такою. До того ж та пробуджувала суперечливі відчуття болю й ніжності, пов’язаної зі спогадами з далекого минулого.

– Наразі я хотіла б отримати лише фотографію. Картину мені все одно доведеться помістити на зберігання.

– Я гляну, – пообіцяв він. – Хочеш, я віддам тобі фотографію за вечерею? – з надією додав Арнольд. Він ніколи не здавався.

– Правду кажучи, я поки що дуже засмучена. Ми ще маємо перетравити все, що почули від тебе вчора. А за кілька днів я їду до Франції. Треба підготуватися й скласти речі.

Вона була не в настрої приймати галантні й наполегливі наступи Арнольда.

– Я збираюся найняти детектива в Парижі, щоб зібрати для дівчат інформацію щодо обох Марньє, – сказала вона йому, бажаючи змінити тему, а він відповів, що вважає це доброю ідеєю, і пообіцяв до її від’їзду отримати фотографію картини ймовірного авторства Белліні.

– Збираєшся дослідити і її також? – спитав він.

– Можливо. Наприкінці. Не знаю, чи є в мене зараз час. У Венеції є монастир із неймовірними архівами, який досліджує справжність картин, зокрема тих, чия автентичність підлягає сумнівам. У будь-якому разі цікаво буде відвідати його. Я була там одного разу з мамою після того, як мій дідусь згадав про монастир у книзі. Вона завжди захоплювалася підробками, і я перейняла цю пристрасть від неї. Якщо поїду до Італії, можливо, ще раз відвідаю їх.

– Коли ти повернешся?

– Не знаю. У серпні. Може, у вересні. Я збираюся відвідати замок разом із дівчатами.

– Вони планують зберегти його? – з цікавістю запитав він.

– Сумніваюся. Вони не хочуть обтяжувати себе замком у Франції. Надто зайняті своїм життям.

Обоє знали, що вона може взяти догляд за замком на себе заради доньок, але не хоче цього. Вона подарувала його Полу, і для неї це був лише уламок давньої історії.

– Я дістану тобі фотографію, перш ніж ти поїдеш, – пообіцяв він іще раз. – Звучить захопливо. Дай мені знати, що виявиш. І про Софі та її матір теж.

Пол пішов із життя, залишивши по собі цілий шлейф загадок і проблем, що було так на нього схоже, і дивну суміш радості й болю. Думаючи при цьому лише про себе.

Двома днями пізніше Вероніка збиралася й складала речі, коли їй знову подзвонив Арнольд. Він отримав листа від адвоката, який представляв інтереси Берті. Той заявляв про глибоке невдоволення розподілом батькового спадку. Він пропонував сестрам можливість владнати справу миром і включити його до володіння їхніми частками замку, а також виділити йому грошову компенсацію, «щоб відновити справедливість», особливо з боку Тіммі, яка отримала найбільшу частку. А якщо вони цього не зроблять, він чесно попереджав їх, що воюватиме з ними за батьків спадок і позиватиметься до суду, щоб оскаржити заповіт.

Слухаючи, як Арнольд усе це зачитує, Вероніка зітхнула, але без подиву.

– Так я й гадала, що він утне щось подібне. Це тепер його остання надія отримати щось від Пола й від дівчат, – із сумом зауважила вона.

– Він учепився б і в тебе, якби міг, але ти не співвласниця замку й не отримала грошової частки. І він, вочевидь, не зацікавлений у картині, яку ти все одно вважаєш підробкою.

– Це дурість із його боку, – відповіла вона Арнольду. – Якщо вона справжня, то варта цілого статку.

– Він хоче надійнішої ставки й швидших грошей. Що йому справді потрібно, то це мирова угода, а не судовий позов. Він намагається залякати дівчат.

Це було очевидно для Арнольда, і Вероніка це теж зрозуміла.

– Гадаєш, вони дадуть йому відступного, аби спекатися його? – спитав Арнольд.

– Жодного шансу, – упевнено відповіла Вероніка. Доньки роками ненавиділи свого зведеного брата й знали його як облупленого. І були далеко не такими благодійницями, як Вероніка. – І вони мають рацію. Він ні пенні не заслуговує. Ми з Полом дали йому більше, ніж достатньо, і він усе змарнував. І зробив би це знову.

Арнольд погоджувався з нею.

– То що ми тепер робитимемо?

– Зачекаємо й подивимося, чи буде він позиватися, і тоді вже вирішимо. Далеко він зі своїм позовом не зайде, зважаючи на передісторію, а Пол мав право робити все, що схоче, з усім, що має. Найбільше, що може Берті, – це дошкуляти дівчатам своїми вимогами. Гадаю, позов не буде успішним, але він може спробувати.

Вероніка досі вважала, що таки може.

Пізніше того дня всі троє дівчат зателефонували їй: Арнольд надіслав їм факсом листа Берті. Усі були обурені, але не здивовані.

– Ми його по стінці розмажемо, якщо спробує засудити нас, – відрізала Тіммі, і Вероніка не сумнівалася, що так і буде. Дівчата не мали щодо нього жодних сентиментів, а найменше – Тіммі, яка завжди називала його хробаком, ненавиділа ще з дитинства й наскрізь бачила його брехливу й підлу натуру. Арнольд казав, що Берті може спробувати навіть зазіхнути на частку Софі, адже батько так і не визнав її за життя, але сумнівався, що цей маневр виявиться вдалим, якщо тільки Берті не залякає Софі й вона не відступиться. Претензії Берті були цілком безпідставними. Усе, що він мав у своєму розпорядженні, – це заздрість, жовч і жадоба, а цим суд не виграєш.

Більш стривожена таким поворотом справи була Джулієтт, коли телефонувала матері: вона не хотіла клопоту, пов’язаного із судовим процесом. Вероніка спробувала заспокоїти доньку, а наступного дня поїхала до Брукліна відвідати її, щоб обійняти на прощання перед тим, як відлетить до Франції. Вони приємно посиділи в крихітній квартирі Джулієтт, і Вероніка обіцяла дати їй знати, що скаже детектив стосовно Софі Марньє.

Увечері Вероніка зайшла на кілька хвилин до квартири Тіммі, так само попрощатися. Зазвичай вона робила це телефоном, але цього разу, оскільки дівчата щойно втратили батька, хотіла особисто побачитися з ними перед від’їздом. Наступного дня вона летіла до Парижа, за дев’ять днів після свого прибуття з Ніцци. І почувалася так, наче повернулася на десять років назад. Це був болісний візит, повний тяжких переживань, добрих і поганих сюрпризів і всієї тієї метушні, яку залишив по собі Пол. Вона не могла дочекатися, коли поїде й повернеться до своєї мирної паризької квартири на острові Сен-Луї.

На її прохання Арнольд знайшов фотографію картини Белліні. Якщо вона поїде до Італії, то спробує дослідити її походження. Фотографія була в ручному багажі разом із копією нещодавнього листа Берті та ще однією – заповіту.

Потім Вероніка зателефонувала Джой до Лос-Анджелеса, аби так само попрощатися. Дівчина була зайнята й у доброму гуморі. Повернувшись, вона покинула роботу офіціантки й тішилася з цього. Зустрічалася з учителями драматичного мистецтва й агентами, щоб обрати правильних. І їй здалося, що мати рада за неї. Сторінку було перегорнуто, і, наслідуючи приклад Пола, Вероніка намагалася більше підтримувати доньку в її акторських амбіціях. Джой була приємно вражена тим, як лагідно тепер ставилася до цього мати.

Вероніка вирішила змиритися з її вибором. Зрештою, Джой було двадцять шість років, і вона старанно працювала в цьому напрямку п’ять років, що означало відданість професії. Вона мала справжній талант і була серйозно налаштована зробити все можливе, аби домогтися успіху. Вероніка відчувала, що більше не має права стояти в неї на шляху. Це було життя Джой і її заповітна мрія.

Сідаючи наступного ранку на літак, Вероніка покидала місто з важким серцем. Так багато сталося, останні її ілюзії про Пола і їхній шлюб були розбиті. І єдине, що доброго з цього вийшло, це те, що вона зблизилася з доньками, як ніколи раніше. Та коли літак відірвався від землі, вона почувалася на диво самотньою. Пол пішов із життя, не залишивши по собі нічого, за що можна було триматися – ані як чоловік, ані як друг. І як би вона не любила дочок, вони були дорослими жінками, що жили власним життям. І Вероніка збагнула, що занадто довго емоційно покладалася на них. Вона так по-справжньому й не побудувала свого життя після Пола. Коли діти були малі, вона горнулася до них, і до нього теж, та вже інакше. Тепер, із його смертю, пуповину було перерізано. І дивлячись, як тане внизу Нью-Йорк, вона почувалася самотньою, як ніколи в житті.