Читать книгу Дарунки - Даніела Стіл - Страница 5

Наступного ранку Вероніка прийшла до офісу Арнольда, аби покінчити з цим нелегким випробуванням. Учорашній похорон минув тяжко для неї. Щойно вони почують деталі заповіту, можна буде повернутися до звичного життя. Тіммі й Джой були готові до цього. Джулієтт планувала зачинити кав’ярню до серпня, до Дня праці[7]. І, прямуючи до офісу, Вероніка розмірковувала, що робитиме, коли повернеться до Франції. До кінця місяця в неї був орендований будинок у Сен-Тропе, але вона не мала настрою їхати туди знову. Улітку Париж вимирав, тож і вона не хотіла там бути, а в Нью-Йорку було надто спекотно. Так нічого й не вирішила. Скласти плани на серпень вона не потурбувалася й не знала напевне, що робитиме далі. До офісу Арнольда Вероніка приїхала, так і не дійшовши жодного висновку. Виявилося, що прибула першою. Дорожній рух був не такий напружений, як вона побоювалася.

– Учора ти бездоганно впоралася, що й не дивно, – тепло сказав Арнольд, поцілувавши її на французький манер, в обидві щоки, а потім обійняв аж надто міцно. Він завжди поводився більш дружньо, ніж їй подобалося. Кілька хвилин вони розмовляли про дівчат, а потім майже водночас прибули всі решта. На Берті був іще один гарний костюм, блідо-блакитна сорочка й ділова темно-синя краватка. Він виглядав, як заможний банкір, а не дрібний шахрай, яким був насправді.

Арнольд провів усіх до конференц-залу, де секретарка запропонувала гостям каву або чай, і всі відмовилися. Вони хотіли якнайшвидше покінчити зі справою та юридичними наслідками батькової смерті. Джой уже забронювала квиток на рейс до Лос-Анджелеса, яким мала летіти того ж дня, і казала, що завтра в неї прослуховування на дрібну роль у черговій мильній опері, та й ресторан, у якому вона працювала п’ять днів на тиждень, вимагає її повернення. Це був людний заклад, і там давали солідні чайові, які дозволяли сплачувати за оренду квартири, тож вона не хотіла сердити своїх працедавців, які легко могли знайти їй заміну.

Арнольд розпочав зустріч із серйозним обличчям.

– Ми з вашим батьком детально обговорювали заповіт протягом останнього року, доки дозволяло його самопочуття. І, перш ніж пояснити вам усе, хочу сказати, що положення складеного ним заповіту є дещо нестандартними, що відповідало його наміру. У нас були протилежні погляди стосовно того, як слід розпорядитися майном, але мушу визнати, що він підійшов до цього питання більш творчо, ніж я. Значний вплив на його рішення мало розуміння того, що одного дня вам усім належить успадкувати великі гроші від матері й що завдяки їй ваше майбутнє забезпечене. Тож ваш батько дозволив собі поглянути на все трохи вільно, під іншим кутом зору. Він хотів задовольнити ваші теперішні потреби, а не ті, що виникнуть у далекій перспективі й уже забезпечені.

Арнольд знав, як знав і Пол, що, згідно зі світоглядом Вероніки, дівчата мали заробляти й утримувати себе самі незалежно від того, що вони успадкують згодом. Вона хотіла бути для них порятунком в особливих і термінових випадках, а не джерелом постійного матеріального забезпечення. І очікувала, що діти зароблятимуть собі на життя, що вони й робили, усі троє, викладаючись при цьому на повну силу. Пол не погоджувався з Веронікою й вважав, що їй слід бути щедрішою. Але вона твердо стояла на своєму: не можна балувати дівчат, привчаючи їх до життя розпещених багатійок, які лише марнують чужі гроші подібно до того, як чинив із її грошима їхній батько. Вона гадала, що Пол слугує поганим прикладом для дівчат, зовсім не тим, якого вона для них хотіла. І Арнольд був приємно вражений тим, яку науку вона прагнула прищепити дітям, хай навіть Полу це не подобалося. Попри все, чим володіла й що вони мали успадкувати колись, Вероніка виховала їх самодостатніми. І вони вже точно не були ані ліниві, ані розпещені незалежно від того, схвалювала вона їхній кар’єрний вибір чи ні.

– Тож його заповіт, – продовжував адвокат, – відображає філософію, згідно з якою він хоче змінити ваше життя вже зараз. Оскільки ваше віддалене майбутнє вже забезпечене завдяки вашій матері. А до того він залишив вам нерівні суми грошей, що також не є традиційним підходом, але, на його думку, відповідає можливим потребам кожного з вас у контексті того, що ви робите в сьогоденному житті. Це, як він наголошує в заповіті, не означає жодної нерівності в любові до кожного з вас. – Він обвів усіх поглядом, а Вероніка помітила, що на обличчі Берті промайнув дещо нетерплячий вираз сподівання. Йому були байдужі батьківські пояснення – він лише волів знати, скільки отримає.

– Ваш батько хотів, аби кожен із вас отримав те, що послужить йому найкраще, і щодо цього був дуже конкретним, – пояснив адвокат, і троє дівчат кивнули. Тоді Арнольд узяв останній заповіт Пола й почав зачитувати безпосередньо звідти. Він мав копії для кожного з присутніх, але не поспішав роздавати їх, вважаючи за краще спочатку пояснити.

– «Моїй доньці Тіммі, яку я люблю і якою глибоко захоплююся, я залишаю таку суму…» – Арнольд озвучив цифру, і очі Тіммі розширилися від подиву. Сума, яку він заповів, здавалася їй дуже великою, і іншим також. – «І моє бажання полягає в тому, щоб на ці гроші вона придбала будинок у тій місцевості, яку вважатиме слушною, і відкрила в ньому власний заклад, що допомагатиме бідній верстві населення, з якою вона працює, а також заснувала власну фундацію, що дозволить їй робити якнайбільше добра, надавши свободу діяти так, як вона вважатиме за потрібне. Я цілком вірю в те, що вона блискуче впорається власними силами. І через неї я маю можливість допомогти людям, яким ніколи не допомагав за життя. Сподіваюся, що цей спадок трохи покращить її невисоку думку про мене як про довершеного егоїста. Я справді був таким, але зараз моє бажання – допомогти їй, а через неї – цим нужденним».

Тіммі слухала, і на її очі навернулися сльози. Вона ніколи не очікувала цього від батька. Її сестри й мати схвально всміхалися, так само крізь сльози.

– Не знаю, що й сказати, – пошепки мовила вона, глибоко зворушена отриманим спадком.

– Ми з твоїм батьком провели деяке розслідування. Сума, яку він заповів тобі, має сповна покрити витрати на придбання будинку, як він зазначив, і все, що необхідно, аби зрушити з місця такий проект.

А тоді, попереджаючи інших, додав:

– Тобі він заповів найбільшу частку.

Усі кивнули, і дівчата не здалися засмученими, хоча Берті помітно напружився. Для нього це здалося завеликою сумою, і він сумнівався, що батько мав іще три такі суми, аби залишити їм порівну, навіть близько.

– «А Джулієтт, моїй любій доньці, – продовжував Арнольд, – я хочу подарувати трохи часу, хочу, аби вона могла найняти працівників для своєї пекарні, найняти менеджера, щоб узяти відпустку, подорожувати й жити більш насиченим життям, ніж було в неї за останні кілька років. І я залишаю їй достатньо, щоб сплачувати зарплатню персоналу, зробити ремонт у її закладі, розширити його, якщо вона захоче. Але, люба моя Джулієтт, я хочу, аби ти вирвалася зі свого кола й зажила по-справжньому. Ти прекрасна жінка, і ти повинна побачити світ ширшим, ніж бачиш його тепер».

Він залишив їй гідну суму, хоча значно менше, ніж Тіммі, і вона вдячно схлипнула. Джулієтт ніколи не хотіла й не потребувала великих грошей, і його заповіт здався їй більш ніж щедрим. Вона усміхнулася крізь сльози сестрам і потиснула руку Тіммі, яка сиділа поряд із нею. Джулієтт анітрохи не заздрила старшій сестрі через її спадок – вона б не знала, що робити з такою силою грошей. А якщо Тіммі відкриє притулок для бездомних, навіть невеликий, їй знадобиться значно більше коштів, ніж Джулієтт на ремонт і персонал для своєї пекарні, щоб вона могла від’їздити час від часу. Він добре все розрахував і відміряв їхні частки згідно з їхніми потребами, як і казав Арнольд. Він явно ретельно все обміркував.

– «Що ж до моєї найменшої красуні Джой, – продовжив Арнольд, – хоч я знаю, що її мати не схвалює її акторської кар’єри, я вірю, що вона має справжній талант, і хотів би бути янголом, який допоможе їй здійснити цю мрію. Я заповідаю їй найняти гідного менеджера – сподіваюся, найкращого в Лос-Анджелесі, який зрушить її кар’єру з мертвої точки, – і знайти кращого агента. Я залишаю їй достатню суму, щоб брати уроки акторської майстерності в найкращого вчителя в Лос-Анджелесі, і достатню, щоб прожити на них два роки, аби вона могла покинути роботу офіціантки й цілком зосередитися на своїй акторській кар’єрі, щоб досягнути успіху, якого вона заслуговує».

Вони з Арнольдом вирахували суму, що відкриє перед нею двері, дотепер наглухо зачинені через відсутність у неї грошей, і дозволить покинути роботу в ресторані. Адже Вероніка не стала б фінансувати її кар’єру, якої не схвалювала. Джой сяяла, слухаючи його, і винувато поглядала на матір. І з полегшенням помітила, що мати теж усміхається. Вони всі усміхалися. І дівчина знала, що залишеної їй суми було більш ніж достатньо для забезпечення її професійного успіху. Саме цього вона потребувала, і для неї це був ідеальний варіант.

На той час Берті вже крутився на сидінні з нетерплячим виглядом. Йому набридло слухати про дівчат із їхніми мріями. Усе, чого він хотів, – дізнатися про власну частку.

– «Крім того, – промовив Арнольд, і Берті зітхнув із полегшенням, бо нарешті вони дійшли до частини заповіту, яка стосувалася його, – я заповідаю мій замок поблизу Сен-Поль-де-Ванс у чотирьох рівних частинах, по одній моїм донькам Тіммі, Джулієтт і Джой, а… – Арнольд помітно вагався, перш ніж продовжувати, – а четверту рівну частину – моїй доньці Софі Аньєс Марньє, доньці Елізабет Марньє, з якою я мав ніжний союз протягом кількох років. Я усвідомлюю, що існування Софі і її матері стане шоком для моїх дітей і для Вероніки, і прошу вибачення за це. Існування Софі і її матері анітрохи не применшує моєї любові ані до трьох моїх старших доньок, ані до Вероніки протягом нашого шлюбу. Це історія багаторічної давнини, і тепер, після моєї смерті, я хочу визнати мою молодшу доньку й зробити для неї те, чого не зробив протягом життя. Я бажаю, щоб вона отримала свою частину замку нарівні з її сестрами, аби кожній дісталася чверть, і заповідаю Софі залишок своїх коштів, за винятком частин, отриманих старшими доньками. Він буде значно меншим за частки її сестер, але допоможе їм обом, стане в пригоді Софі й трохи полегшить тягар її матері – це найменше, що я можу тепер для них зробити».

Після слів Арнольда в кімнаті запала мертва тиша. Ніхто не ворухнувся, не вимовив ні слова, не дихнув. Навіть Вероніка, яка наче скам’яніла у своєму кріслі. Найбільш шокованою виглядала Джой. Вона завжди вважала, що вона – його крихітка, його улюблена дитина, аж доки дві хвилини тому не почула ось це. А тепер усвідомила, що батько мав іще меншу доньку й зовсім не вона була його крихіткою. Усі були приголомшені.

– Скільки їй років? – нарешті спитала Вероніка придушеним голосом, і Арнольд знав, якою болісною для неї буде відповідь.

– Софі двадцять три роки. На три роки молодша, ніж Джой.

Обоє знали, що це означає. Пол досі був одружений із Веронікою й не збирався розлучатися, коли зв’язався з матір’ю цієї дівчини. Софі народилася за три роки до розлучення, коли здавалося, що в них усе добре й Вероніка навіть не знала про його походеньки. Вона довідалася про них уже після їхнього розлучення, і це стало для неї шоком, коли їхній шлюб розпався. Але імені Елізабет Марньє вона не пригадувала. Він примудрився зберігати це в таємниці аж до цієї миті. І, вочевидь, їхні стосунки були серйозними, якщо вони мали дитину. Вероніка розуміла, що після всього, що вона дізналася про Пола, це вже не повинно її дивувати, і все-таки була здивована. А він зумів приховувати таке від неї протягом усіх цих років.

Дівчата мовчки слухали продовження. Обличчя Берті було густо-червоним. Він уважно слухав і вмів рахувати. Чотири дівчини стануть власницями замку, він же не отримає жодної частини, і, скільки б не лишилося від батькового спадку, усе це перейде позашлюбній доньці батька Софі – таким чином, Берті нічого не отримував.

– «А що стосується мого сина Бертрана, – продовжував Арнольд, – якому я десятки разів давав гроші на різні підприємницькі ініціативи, кожна з яких провалилася через брак розсудливості, добрих навичок і продуманих бізнес-планів, і чия мачуха допомагала йому значно щедріше за мене, коли він був молодшим, з тим самим успіхом протягом п’ятнадцяти років, – мені здається, ти мав значно більше переваг, ніж твої сестри, і більше грошей, ніж я залишаю їм після того, як до сьогоднішнього дня не дав їм ні пенні. За моєю оцінкою, ти вже отримав більше за справедливу частку в заповіті, не враховуючи допомоги твоєї мачухи, і, боюся, усе, що я тобі залишу, буде змарноване так само, як і решта. Я знаю, це важкий урок для тебе, синку, і я люблю тебе, але тепер ти маєш працювати самостійно, заробляти на життя чесним шляхом і збагнути те, чого ми з Веронікою безуспішно намагалися тебе навчити. Ти маєш будувати власну кар’єру й власне майбутнє своїми силами, без допомоги, без легких шляхів, аби досягти результатів, яких прагнеш. Це єдиний спосіб навчити тебе їх цінувати. Сподіваюся, у майбутньому ти старанно працюватимеш і діятимеш із розумом, привчишся міркувати розважливо. За життя я надавав тобі будь-яку допомогу, яка тільки була в моїх силах. Тепер же лишаю тобі свою незламну надію, що ти впораєшся самостійно. І хоча тобі це може здатися жорстоким рішенням, будь упевнений, я люблю тебе, синку».

Щойно Арнольд дочитав, розлючений Берті підскочив із місця й гнівно зиркнув на Вероніку та дівчат.

– Сучки! Ви всі! Ви видурили в нього цей заповіт, їздили до нього, і цілували йому дупу, і нили, і брехали на мене! А ти! – Він зі злістю обернувся до Вероніки. – Ти зі своїм святенництвом постійно торочила, що «треба заробляти самим», щоб усі приповзали до тебе на колінах по гроші, і вдавала із себе бідну, ти намовила його викреслити мене із заповіту, щоб усе дісталося твоїм дівкам!

Усі вони знали, що в цьому немає ні слова правди. Вони ніколи не скаржилися батькові й нічого від нього не очікували. А Вероніка ніколи не вдавала із себе бідну й не чекала, що діти приповзатимуть до неї на колінах. Вона хотіла, аби ті мали гідні професії й заробляли ними собі на життя. І, як зауважив Пол у своєму заповіті, вона була значно більш щедрою й терплячою з Берті, ніж будь-коли зі своїми доньками. Хотіла замінити йому матір, якої той ніколи не мав. Через це вона завжди співчувала йому й робила для нього винятки, чого він не заслуговував і не цінував. Але гнів засліпив Берті через те, що він нічого не отримав у спадок.

– Це все про мене? – спитав він, обернувшись до Арнольда, і той кивнув.

– Так, Берті, це все. Мені шкода. Він вважав, що цим допоможе тобі.

І Арнольд погоджувався, хоча й не став казати цього тепер. Берті був марнотрат найгіршого штибу, і безглуздо було щось йому заповідати. Дівчата знайдуть грошам Пола краще застосування, більш конструктивне. Берті лише змарнує їх на свої оборудки й викине на вітер, що Пол чудово розумів. Він був реалістом стосовно свого сина.

– Ви про мене ще почуєте! – з погрозою заявив він Вероніці й дівчатам. – Це ще не кінець, навіть не сподівайтеся.

А тоді розмашистим кроком покинув кабінет, хряснувши дверима. Дівчата сиділи мовчки.

Завдяки батькові це був день суцільних сюрпризів і потрясінь, і для Вероніки не менше, ніж для інших. Заява про його позашлюбну доньку приголомшила й засмутила їх значно більше, ніж усе, що міг наговорити Берті, чи позбавлення його спадку, що теж викликало неабиякий подив. Вони гадали, що Берті неодмінно отримає частку в батьковому майні. Але не очікували, що той залишиться ні з чим, а в них виявиться нова сестра. Вероніка досі була бліда, її всю тіпало, аж тут дівчата заговорили всі разом, розпитуючи Арнольда про Софі.

І тоді Арнольд знов закликав їх до ладу. У заповіті було ще дещо.

– «А моїй колишній дружині Вероніці, яку я глибоко люблю і яка є найдивовижнішою жінкою з усіх, кого я знаю, я залишаю мою любов, моє серце, наші спогади й одне прохання. Прохання про те, щоб вона почала малювати знову. Ти маєш величезний талант, і тобі варто повернутися до живопису. Крім того, я заповідаю тобі картину, яку ми придбали під час нашого медового місяця у Венеції, гадаючи, що це може бути Белліні[8]. Але справжність її не була встановлена й ти вважала її підробкою. Ми обоє любили цю картину, мала вона вартість чи ні. Ти обіцяла дослідити її походження й так цього й не зробила. Якщо вона нічого не варта, сподіваюся, вона поверне тобі щасливі спогади, як повертала мені. Усі ці роки я насолоджувався нею».

Під час розлучення вона дещо неохоче віддала йому картину через сентиментальні почуття, пов’язані з нею. Але Пол хотів отримати її ще дужче, тож Вероніка поступилася.

– «А якщо це виявиться справжній Белліні, я залишаю тобі його з радістю як цінний подарунок, хоч і значно менший від того, на що ти заслуговуєш за все, що робила для мене всі ці роки. Крім того, я від щирого серця прошу вибачення за своє зізнання в наявності невідомої тобі дитини. Будь ласка, повір мені, коли я кажу, що ніколи не кохав її матір так, як тебе. Ти завжди була моїм єдиним справжнім коханням. Пробач, що був таким йолопом за життя. Я кохаю тебе, хоча й ніколи не був чоловіком, на якого ти заслуговувала».

Арнольд глянув на жінок і побачив Вероніку в сльозах.

– А далі він поставив підпис, – тихо сказав адвокат, доки Вероніка непомітно висякалася. У смерті Пол виявив значно більшу проникливість стосовно дітей і навіть неї, ніж виявляв за все життя. І Вероніка подумала, що його заповіт буде на користь дівчатам, і Берті теж. Вона гадала, чи спробує Берті оскаржити заповіт, хоча Пол і не був зобов’язаний щось йому залишати. На відміну від французьких законів, американські не змушували заповідати дітям жодної частки майна, а Пол виразно пояснив, чому залишив Берті ні з чим. А ще Вероніку зворушило те, що він заповів їй Белліні як нагадування про часи, коли їм було добре разом, а їхня пристрасть лише розгорялася, хоча вона досі не вірила в справжність картини. Це ніколи не мало для них значення: вони просто любили її, закохалися в неї, щойно побачили. І жінка була розчулена його словами про те, що їй варто почати малювати знову. Відколи дівчата виросли, вона й сама не раз думала про це, але так і не повернулася до творчості. І не знала, чи повернеться зараз, чи ні. Минуло стільки років, відколи вона малювала востаннє, і важко було починати знову. До того ж вони мали обговорювати й обмірковувати важливіші питання, такі як Софі Аньєс Марньє. Дівчата хотіли дізнатися про неї від Арнольда геть усе і, звісно, були вкрай засмучені – не тим, що вона отримала частку в заповіті, а самим фактом її існування й тим, що батько ніколи не розповідав їм про своє «дитя кохання». Зараз він приголомшив їх цією новиною, а вони навіть розпитати його вже не могли, лише Арнольда.

Арнольд сказав, що вона мешкає поблизу Сен-Поль-де-Ванс, біля замку, де Пол і познайомився з її матір’ю, і що, наскільки йому було відомо, Пол не бачився із Софі чи її матір’ю протягом останніх тринадцяти чи чотирнадцяти років. Він мало чим допоміг їй, тому й хотів зробити це зараз. Викинув її з голови до тієї пори, коли з наближенням смерті почав прислухатися до власної совісті. І вніс її до заповіту вже в найостаннішу чергу. Арнольд казав, що нічого більше не знає, лише її адресу, яку вони перевірили, складаючи заповіт. Перед смертю Пол не зв’язувався ні з нею, ні з її матір’ю, і Вероніка піймала себе на думці, що Пол знову втік від виконання обов’язків, переклавши на неї всю відповідальність, як робив щоразу, хоча й намагався посмертно відшкодувати завданий збиток.

Коли вони покидали офіс Арнольда, Тіммі запропонувала повечеряти разом, і Джой погодилася перенести свій виліт на завтра. Повернення до ресторану вже не було таким терміновим, відколи вони прочитали заповіт. Тепер, повернувшись, вона зможе звільнитися й уперше за п’ять років зосередитися лише на кар’єрі. А їм так багато треба було обговорити, обміркувати й вирішити, що роботи із замком. Кожна мала проект, гроші на який виділив батько у своєму заповіті. І вони хотіли з’ясувати, що робити із Софі. Адже та володіла замком на рівних правах із ними. Арнольд сказав, що надішле їй копію заповіту й грошову частину її спадку.

Того вечора всі погодилися пообідати разом, включно з Веронікою. Домовилися зустрітись у «Да Сільвано», неподалік від будинку Тіммі, рівно о восьмій. І повертаючись на таксі додому сама, Вероніка все ще почувалася спустошеною звісткою про Софі та її матір. Вона не могла позбутися думки, що навіть після смерті Пол примудрився завдати їй нового глибокого болю, зізнавшись у романі, що трапився під час їхнього шлюбу, і в наявності дитини, про яку вона ніколи не знала. Чудове нагадування того, ким він був насправді й до якого типу чоловіків належав. Егоїстичний і самозакоханий, він робив усе, що хотів, і байдуже, кому це мало завдати болю або шкоди в майбутньому. Єдиною людиною, про яку він по-справжньому дбав за життя, був він сам.