Читать книгу Дарунки - Даніела Стіл - Страница 4

Джой прилетіла нічним рейсом із Лос-Анджелеса й встигла дістатися до квартири Тіммі, перш ніж та пішла на роботу. Очікувалося, що Джой буде в неї о сьомій, тож Тіммі погодилася зачекати. Щойно приземлившись, Джой надіслала їй SMS, аби підтвердити, що буде вчасно. Вона так само організована й надійна, як і старша сестра, тоді як Джулієтт завжди була більш розсіяною, дивакуватою й найемоційнішою з них трьох. Минулого вечора Тіммі розмовляла з Джулієтт, і та була глибоко засмучена смертю батька, який із героя перетворився на святого. Це дратувало Тіммі, хоча вона й намагалася того не виказувати.

Учора ввечері, повернувшись додому з роботи, Тіммі написала попередній варіант некролога. Про Пола годі було сказати щось особливе, а вона ніколи не була щедрою на похвалу батькові. «Успішний мисливець за приданим помирає від хвороби в Нью-Йорку за рік після перенесеного інсульту» – такий текст здавався їй неприйнятним. Вона не стала цього писати (хоча й подумала), натомість указала, що він закінчив Принстон, двічі був одружений, залишив по собі чотирьох дітей, і далі перелічила їхні імена. Його кар’єра, коротка й не надто поважна, складалася з низки дрібних робіт на найнижчих щаблях банківської сфери, а потім у нерухомості, доки він не зустрів її матір, що стало для нього золотою жилою. Вероніка ніколи не робила з цього проблеми, але це не було таємницею для дітей. Лише раз у житті він отримав великі гроші, коли одружився з їхньою матір’ю. Тіммі гидко було від думки, що він зраджував її й зруйнував ілюзії матері та їхні щодо себе.

Пол був красенем і вмів справити враження, завжди був усім до вподоби, але він нічого не здійснив у своєму житті, а його схильність до гарненьких, але недалеких жінок дуже мало привносила до його життя й геть нічого – до його резюме. Він жив лише однією миттю, бажаючи розваг, і ніколи не думав про майбутнє чи про наслідки своїх дій. Аж до кінця. Його останньою приятелькою була вродлива юна росіянка, яка зникла тієї ж миті, коли він занедужав. «Принаймні не доведеться сперечатися з нею за спадок», – подумала Тіммі. Досить із них і Берті, який битиметься за кожен пенні. Стосовно нього Тіммі не мала жодних ілюзій, як і вся родина, і більшість часу взагалі про нього не згадувала. Вони майже не бачили його протягом останніх років і сприймали це як благословення. І сам він уникав їх, адже спілкування з ними не давало йому жодної користі. Здавалося, він успадкував від Пола лише найгірші риси, помножені на тисячу, і жодної чесноти, що пом’якшила б їх. Так само казав і батько.

Джой виглядала сонною, коли дісталася до квартири Тіммі, і, відчинивши двері, сестра завважила, що Джой красивіша, ніж будь-коли. На ній були коротка біла спідниця й футболка, і навіть у сандалях на пласкій підошві вона була майже одного зросту з Тіммі, хоча на вигляд сестри були дуже несхожі й дотримувалися різних стилів. Тіммі була білявкою й успадкувала гарні аристократичні риси від батька, тоді як Джой мала винятково яскраву зовнішність: темне волосся, фіалкові очі й кремово-білу шкіру. Обличчям вона була в матір, зростом – у батька. Тривалий час Тіммі не бачила сестри, хоча вони й спілкувалися час від часу. Джой ніколи особливо не дбала про те, щоб передзвонювати й підтримувати зв’язок. Набагато частіше Тіммі розмовляла з Джулієтт. Джой була надто зайнята своїми пробами, кастингами, відкритими прослуховуваннями й акторською кар’єрою, суміщаючи це з роботою офіціантки.

Сестри обнялися. На довгу мить Джой пригорнулася до старшої сестри, і обидві думали про батька.

– Не можу повірити, що його немає, – хриплим голосом мовила Джой, коли вони увійшли. – Наче гадала, що він житиме вічно.

– Ми всі так гадали, – відповіла Тіммі, наливаючи на кухні горнятко кави й простягаючи сестрі. На ній була картата сорочка, чисті джинси й ті самі «конверси», що й учора. Недбалий «унісекс» – у такому стилі вдягалися всі її колеги, завдяки чому майже не відрізнялися від своїх бездомних клієнтів. Натомість Джой у своїй міні-спідниці виглядала юною й сексуальною, типовою мешканкою Лос-Анджелеса. Старша сестра усміхнулася молодшій. Беззаперечно, Джой була першою красунею в родині, як завжди казав батько. Копія їхньої матері, трохи вища на зріст і щедро приправлена сексапільністю. Мати виглядала більш стримано, але колір обличчя, волосся, очей був однаковий. А завдяки рослим фігурам, успадкованим від батька, сестри були дуже ефектними жінками.

– Завтра приїздить мама, – заповнила паузу Тіммі. – Вона надіслала мені SMS три години тому, коли сідала на літак у Ніцці. Я сказала їй, що ти побудеш у мене.

Це не здивувало Вероніку: Джой майже завжди так робила, буваючи в Нью-Йорку, куди приїздила якомога рідше. Двом сестрам подобалося бути разом у центрі міста. Це надавало їм шанс наговоритися за весь той час, що вони не бачилися. Тіммі виглядала старшою й більш зрілою, хоча їх розділяли лише три роки – у дитинстві різниця була суттєвішою.

– Гадаю, похорон відбудеться за три дні. Мама все владнає, коли приїде.

– А потім вона знову повернеться до Сен-Тропе? – спитала Джой, почуваючись винною за те, що не встигла приїхати цього літа. Але й Тіммі теж не встигла. І Джулієтт не змогла вирватися, адже їй не було на кого залишити кав’ярню, окрім помічника в пекарні, який не розмовляв англійською й не годився для такої справи. Навряд чи за три роки Джулієтт брала хоч один вихідний до вчорашнього дня, коли помер батько. А тепер вона збиралася залишок літа оплакувати й вшановувати його, а заразом трохи часу присвятити собі. Попри очікуваність, смерть батька стала ударом для неї.

– Вона не казала, – відповіла Тіммі. – Гадаю, вона орендувала будинок лише до кінця місяця, і мені здається, що їй там самотньо.

Але в Нью-Йорку їй так само не було чого робити. Надто звикла Вероніка, що діти, зростаючи, заповнюють собою все її життя, і в останні кілька років почувалася неприкаяною.

Вероніка поговорювала про те, щоб знову почати малювати, але жодних зусиль до цього не докладала. Вона була дуже талановитою портретисткою й відвідувала Школу красних мистецтв у Парижі, та коли дівчата були маленькими, займалася цим лише поверхово, кажучи, що не має часу. Тепер час з’явився, але минуло забагато років, відколи вона востаннє бралася до творчості. Вона ще не вирішила, чим тепер заповнювати своє життя. Багато читала, раз у раз їздила до Парижа, трохи займалася благодійністю, але справжнього застосування своєму часу не знаходила. Після розлучення вона зустрічалася з кількома чоловіками, але в її житті не було жодних серйозних стосунків після Пола. І вона проводила достатньо часу з ним, щоб задовольнити жагу спілкування й не дуже прагнути знайти когось іншого. Минулого вечора Тіммі гадала, чи зміниться що-небудь тепер, коли його немає, чи стане мати більш прихильною до інших чоловіків. Але Вероніка завжди казала, що у свої п’ятдесят два роки вона надто стара, з чим Тіммі не могла сперечатися, адже сама почувалася застарою для нових стосунків у свої двадцять дев’ять. Чи радше в її випадку надто розчарованою. Тіммі до смерті втомилася від зрадливих чоловіків, але Вероніка ніколи не набула тієї злості, що уразила її доньку. Принаймні зараз Тіммі не відчувала жодного бажання пробувати знову, на відміну від Джулієтт, яка завжди тримала двері відчиненими для всіляких невдах, і Джой, яка вже мала хлопця, хоча його ніколи не було поряд.

– Я спробую повернутися додому раніше, – запевнила Тіммі, – після того, як мама візьметься до справи. Я обіцяла з’їздити з нею до Френка Кемпбелла. Ти ж знаєш маму: вона все спланує й організує ще до того, як приземлиться.

Обидві усміхнулися: це була правда. Їхня мати була бездоганно організованою й уміло вела справи. Вона була ідеальною матір’ю й дружиною, що тепер лише ускладнювало її становище, адже більше вона не мала чим керувати, окрім власного життя.

Тіммі нашвидку поцілувала Джой і пішла. Вона приїхала на роботу пізніше, ніж зазвичай, – о восьмій годині, і, виходячи з метро біля своєї установи, знову згадала про батька. У більшості випадків батько був відсутній у їхньому житті, та водночас дивним чином єднав їх між собою. Досі важко було повірити, що він помер.

Часу в офісі вистачило рівно настільки, щоб переглянути документи на столі, а о дев’ятій на прийом у неї вже чекало троє людей. І кожен давав їй бажану можливість відволіктися від власних суперечливих почуттів щодо батькової смерті.

* * *

На той час, коли літак приземлився в аеропорту Кеннеді, Вероніка мала кілька списків, складених під час польоту. Вона планувала зателефонувати постачальникові їжі, священикові й флористові, разом із Тіммі обрати труну в Кемпбелла, розпорядитися щодо всього необхідного на цвинтарі, розмістити некролог у «Таймз» і попросити кількох знайомих Пола нести труну в церкві. Вона гадала, що одним із них буде Берті, другим – Арнольд Сендз, але потрібні були ще шестеро. Близьких друзів Пол не мав. Він віддавав перевагу жіночому товариству, і більшість його знайомих була такими собі світськими ледарями, з якими він бачився, але не був близьким. Люди, з якими він стикався на вечірках, насправді не були йому друзями. Подібні миті лише висвітлювали те, що вона вже й так знала: у житті Пола не було ані наповненості, ані глибини. Він тільки й знав, що розважатися, беручи на себе мінімум обов’язків. Тому годі було відшукати людей, які справді дбали про нього, окрім Арнольда Сендза, його адвоката, який був йому найкращим другом і єдиною довіреною особою. Дивне було відчуття – знати, що Пола більше немає. Вероніку задовольняло те, що вона мусить організовувати похорон і за цими клопотами не залишає собі часу замислитися. Але туга через його смерть усе одно потайки оволодівала нею.

З’явився представник «Ейр Франс», щоб зустріти її біля літака й швиденько провести крізь імміграційний і митний контроль, адже вона не мала що декларувати. На ній була проста чорна бавовняна сукня, доречна за таких обставин. Вероніка не ставала вдовою після смерті Пола, але майже почувалася нею. Доводилося нагадувати собі, як нагадувала їй Тіммі, що вони з Полом більше не одружені. Але вона щойно втратила людину, з якою був пов’язаний чималий відтинок її життя, і це нагадувало їй про нестерпний біль від втрати власних батьків у молодості. Після того вона могла покладатися тільки на Пола, відколи вони познайомилися. А тепер мусила розраховувати лише на себе. Особливо в останні роки. Після розлучення вона вже не довіряла Полові ухвалювати рішення, радше навпаки: досягнувши похилого віку, він сам звертався до неї, коли чогось потребував, чи стикався з проблемою, чи хотів поради. Вона була значно мудрішою за свого чоловіка, і він добре це знав. І очікував, що саме вона ухвалюватиме всі рішення стосовно дітей, не хотів знати про їхні проблеми – лише про перемоги й радощі. Він від природи був любителем розваг. Вона ж була скелею, фундаментом, на якому будувалося їхнє спільне життя, людиною, на яку кожен міг розраховувати й знав про це. Він був лише вивіскою родини й нічим більше.

Економка вже чекала у квартирі на приїзд Вероніки. Карміна висловила свій жаль у зв’язку зі смертю містера Пола.

– Він був доброю людиною, – сказала вона й перехрестилася. Жінка не була знайома з Полом у часи, коли той зраджував дружину в шлюбі, і він був милий із нею, як і з усіма. Він легко подобався тим, хто нічого від нього не очікував.

Вероніка пройшла до свого кабінету й зателефонувала всім, кому було треба, доки Карміна розпаковувала її речі. А потім надіслала SMS Тіммі, повідомляючи, що вже вдома. Відтак випила чашку чаю, який приготувала Карміна. Економка працювала на неї лише вдень. Увечері Вероніці ніхто не був потрібен, і вона вважала за краще бути на самоті. Готувала собі їсти, коли була голодна, не бажаючи, аби хтось куховарив для неї, створюючи напруження своєю присутністю. Так само було облаштоване її життя в Парижі з покоївкою, яка приходила протягом дня. Щойно дівчата підросли, Вероніка спростила собі життя й обходилася мінімумом персоналу. Коли Пол був тут господарем, а дівчата були маленькі, він наполягав на утриманні великого штату працівників. Теперішній стан речей влаштовував Вероніку значно більше. Їй не подобалося, коли її обслуговували, хоча вона була вдячна Карміні тепер, а її помешкання на П’ятій авеню було просторим.

Вероніка мала квартиру з двома гостьовими кімнатами й власною спальнею, прекрасним видом на Центральний парк і бездоганними стінами для її картин. Вона досі володіла непересічною колекцією імпресіоністських полотен, що дісталися їй від дідуся, і кілька з них відіслала до Парижа. У квартирі в Нью-Йорку зберігалися кілька полотен Ренуара, дві роботи Деґа, одна картина Пісарро, одна – Шагала; у спальні вона повісила полотно Мері Кассатт[4], яку дуже любила, а в їдальні – роботу Пікассо. А ще було чимало дрібних робіт Коро[5] та інших митців і серія графіки Ренуара. Квартира була елегантно декорована в спокійних тонах. Вероніка віддавала перевагу простим речам високої якості й завжди мала пристрасть до мистецтва.

А в коридорі, що вів до спалень, вона повісила кілька портретів, які намалювала сама, включно з портретом її батька. У її творчому доробку були великі ефектні картини олійними фарбами, а ще жіночі портрети в стилі Джона Сінґера Сарджента[6]. Не було жодних сумнівів, що вона має талант, хоча тривалий час марнувала його. Часом Вероніка робила ескізи, але цим усе й обмежувалося. А ще малювала гарні портрети дітей, що тепер висіли в її гардеробній. Її великим захопленням також було дослідження підробок – це, як вона знала, інтригувало ще її дідуся. Але вона так і не пішла цим шляхом, хоча мала око на майстерні підробки. А її мати малювала акварелі, які Вероніка розвісила в гостьових кімнатах. Вони були гарні й заспокійливі. Мистецтво було в них у крові, хоча жодна з дочок Вероніки не виявляла схильності до живопису. Здавалося, Вероніка не зуміла передати в спадок цю пристрасть.

О четвертій годині зателефонувала Тіммі й сказала, що зустрінеться з нею у Френка Кемпбелла й що Джой вирішила приєднатися до них. Вони зустрілися у вестибюлі бюро, куди Вероніка пройшлася від квартири пішки. Тіммі досі була у своєму робочому одязі, а Джой змінила спідницю на ще коротшу чорну й взула туфлі на високому підборі. Вона виглядала так, наче щойно зійшла з обкладинки «Воґ». Мати була рада бачити дочок, вона розцілувала їх і подякувала, що зустрілися з нею.

Три дуже вродливі жінки постали перед директором, щоб організувати похорон Пола й відправлення заупокійної молитви в ніч перед похороном. Пол не був релігійною людиною, але Вероніка була, хоча й не планувала надмірних пишнот. Того дня вона вже розмовляла зі священиком у церкві Святого Ігнатія, і вони узгодили дату й час поховальної меси, яка мала відбутися за два дні. Вона вже мала всю потрібну інформацію, коли вони разом сіли за стіл у кабінеті директора, і жодна з дівчат не здивувалася. Вероніка спланувала похорон Пола заздалегідь.

У Кемпбелла вони покінчили з усіма неприємними завданнями. Директор постійно звертався до неї як до вдови – марно було пояснювати, що вони двадцять років як розлучені. А опісля всі пішли до квартири Вероніки, де до них приєдналася Джулієтт. Дівчина була надто засмучена, щоб піти разом із ними до похоронного бюро. Вона з’явилась у квартирі розхристана й згорьована, одразу ж розридалася й сиділа, схлипуючи, в обіймах старшої сестри. Тіммі утримувалася від їдких коментарів щодо батька, але Джой по очах бачила, що в неї на думці. Між ними не було таємницею, як критично Тіммі завжди ставилася до батька. Джулієтт знадобилася година, аби заспокоїтися, і тоді всі пройшли до кухні, аби чогось перекусити. На той час Карміна вже пішла. Вероніка запропонувала замовити їжу з доставкою, але з’ясувалося, що голодних немає, а Джулієтт принесла із собою коробку тістечок, які, однак, ніхто не захотів скуштувати. Її дещо округла фігура свідчила про те, що дівчина постійно знімає пробу власної випічки, тоді як її сестри й матір виявляли більшу розважливість у їжі, і це було помітно. Тістечка залишилися неторкнутими, лише Джулієтт гризла шоколадний круасан.

– Не можу повірити, що його більше немає, – здавалося, уже всоте промовила Джулієтт, і Джой зізналася, що теж не може. Те саме думала Вероніка. Але її відволікали деталі похорону, який вона організовувала як данину пам’яті батькові своїх дітей, чоловікові, якого пристрасно кохала колись давно. Квіти мали бути чарівні, а музику вона обрала ту, яку він любив. Це був її останній дарунок покійному, і вона хотіла, аби все пройшло так вишукано й елегантно, як бажав би він сам. Пол Паркер покидав світ із тим самим смаком, з яким і жив.

Четверо жінок просиділи на кухні дві години за розмовами й чаєм. Аж наприкінці Тіммі насмілилася зауважити, що Джулієтт оплакує зовсім не того батька, яким він був насправді.

– Ти кажеш жахливі речі, – миттєво стала на його захист Джулієтт. – Він був прекрасним батьком.

Тіммі стиснула зуби й промовчала, і Вероніка відволікла їх обговоренням чергових деталей, що стало для неї полегшенням. Менше, ніж будь-коли, вона хотіла зараз чути сварки дівчат, хоча й знала, що слова Тіммі були правдою. Джулієтт усе життя мала ілюзії щодо батька. І хоч вона стверджувала, що розмовляє з батьком майже щодня, ніхто не звертав її уваги на те, що це вона телефонує йому. Нарешті Тіммі та Джой пішли в центр, у квартиру Тіммі, а Джулієтт повернулася до Брукліна, аби побути самій.

Наступного вечора всі збиралися на заупокійну молитву, а за день після цього – на похорон. Оголошення було надруковане в ранковій «Таймз», і Вероніка найняла дві машини, аби наступного дня забрати дівчат і відвезти на похорон. Вона хотіла, аби для них усе пройшло максимально легко. Знала, що це таке – втратити батька, і не було кому полегшити їй цей біль. Жінка відчувала, що це найменше, що вона може зробити для дітей. Це було типово для неї – усіма можливими засобами намагатися полегшити їм життя. Щоправда, вони цього не помічали й звикли до того, що мати піклується про кожного у свій тихий, планомірний спосіб. Так вона чинила завжди.

Після того, як доньки пішли, Вероніка сиділа, замислившись. Формальності наступних двох днів лякали її. Вона не могла позбутися думки, що покійний чоловік укотре залишив її саму заспокоювати дітей, дбати про все й сплачувати рахунки. Він завжди вважав це саме собою зрозумілим, навіть за життя. І в смерті анітрохи не змінився. Але раптом вона відчула тугу через те, що вже не зможе зателефонувати йому. Вероніка не мала друзів, з якими хотіла б цим поділитися, – більшість не зрозуміла б її. Надто незвичними були їхні стосунки як для розлучених, особливо зважаючи на те, що Пол ніколи не був ані зразковим батьком, ані зразковим чоловіком, – але він був їй другом, яким залишався більше половини її дорослого життя. Це була велика втрата. А ще він мав елегантність і стиль, яких у теперішні часи вже не зустрінеш.

Поминальна молитва наступного дня відбулася просто й формально. Довгі черги людей, яких вона не знала, прийшли розписатися у виставленій нею шкіряній книзі. Серед них були молоді жінки, молодші за його доньок, які не називали себе; добре вдягнені пари й чимало чоловіків приблизно його віку, знайомі та друзі. Кілька з них потиснули руку Вероніці й висловили свої співчуття, деякі пожирали очима Тіммі, Джулієтт і Джой – усі три були в скромних чорних сукнях і з серйозним виглядом стояли поряд із матір’ю. Опісля вони всі повернулися додому виснажені, почуваючись спустошеними.

Наступного дня все пройшло майже так само, тільки в більших масштабах. І, на великий подив Вероніки, присутні на похороні заповнили майже всю церкву. Аромат запашних білих квітів важко висів у повітрі. Величезні урни цих квітів були розставлені по всій церкві, крихітні білі орхідеї тонким простирадлом вкривали труну з червоного дерева. Їй вдалося відшукати ще двох друзів, які мали нести труну разом із Берті й Арнольдом, інших чотирьох носіїв надала компанія Френка Кемпбелла, а труну пересували на колесах.

Минулого вечора Берті не прийшов на заупокійну молитву, але з’явися в церкві перед початком служби, щоб зустріти Вероніку й дівчат. Вони були приголомшені тим, що він привів із собою молоду жінку. На ній була коротка чорна спідниця, чорна шовкова блуза з глибоким вирізом, туфлі на шпильках і забагато макіяжу. Видно було, що їй нудно. Дівчина не сказала їм жодного слова, а Берті не відрекомендував її. Вони гадки не мали, чи вона його дівчина, чи просто знайома, яку він привів із собою. Сам він не потурбувався цього пояснити, а питати ніхто не став.

Берті злегка дратувався тим, що має тут бути, хоча й вдягнувся відповідно до ситуації: чорний костюм, біла сорочка й чорна краватка від «Ермес», а до них – начищені до блиску дорогі черевики. Він був так само красенем, як і його батько, успадкувавши зовнішність, але не серце. Пол був егоїстом і нарцисом, але мав і добрі риси. Погляд, яким Берті окинув мачуху й сестер, випромінював крижаний холод. Вероніка запросила його сісти разом із ними на передній лаві – зрештою, він був сином Пола. Після того, як труну встановили на місце, він прослизнув на передню лаву разом із молодою жінкою й шепотівся з нею, доки всі чекали на початок церемонії.

Пізніше вони погодилися: це була красива служба, гідна їхнього батька. За воротами церкви люди потиснули їм руки, і родина вирушила на Вудлонський цвинтар у Бронксі, де священик промовив кілька стислих фраз і труну опустили в землю на родинній ділянці Вероніки. Вона не знала, де ще можна його поховати, і не хотіла купувати окрему самотню могилу. А ще подумала, що дівчатам буде приємно, якщо він покоїтиметься з рештою родини. Батьки Вероніки теж лежали тут.

Берті мав окрему машину, що відвезла його з дівчиною назад до міста – на той час уже з’ясувалося, що звати її Деббі. Вони приєдналися до всіх удома у Вероніки, де вже було накрито фуршетний стіл у їдальні. Скрізь були білі квіти, і більше сотні людей їли, розмовляли й чекали на їхнє прибуття. Єдиний, кого Вероніка впізнала в юрбі, був Арнольд – щойно вони зайшли, він зрадів і підійшов до них.

– Схоже на весілля, – не приховуючи осуду, тихо буркнула Тіммі, звертаючись до Джой. Та кивнула. Справді, було схоже. Мати неабияк постаралася вшанувати його пам’ять, і це анітрохи не дивувало.

– Вона зробила це для нього, для себе чи для нас? – уголос спитала Тіммі.

– Певно, усе разом, – відповіла Джой, доки Арнольд обіймав їхню матір. Роками для всіх було очевидно, що він небайдужий до неї й охоче дав би волю почуттям, проте Вероніка не була до цього готова і, попри свою лагідність до нього, завжди чітко давала це зрозуміти. Арнольду було за шістдесят, він був дуже успішний адвокат, привабливий чоловік і вже багато років розлучений. Вероніку він цікавив лише як юрист і близький друг Пола. Якими б не були його прагнення, нічим більшим для неї він так і не став.

– Ти чудово попрацювала, – похвалив її Арнольд, і Вероніка усміхнулась і подякувала йому. Тим часом Джулієтт, досі виглядаючи спустошеною після поховальної служби, вирішила перекусити. Вона ледве витримала, слухаючи «Аве Марію», і, здавалося, досі тремтіла, накладаючи їжу собі на тарілку. Тіммі та Джой тихо розмовляли одна з одною. Жодна з них не знала нікого з присутніх тут друзів Пола. Усі ці люди виглядали тими, ким і були, – богемою, шляхетним товариством, принагідними знайомими, які, однак, прийшли насолодитися атмосферою прошеної вечері в домі його колишньої дружини.

– Ваша мати, мабуть, викинула цілий статок на це, – неприємним тоном зауважив Берті, звертаючись до Тіммі, і та зиркнула на нього з відразою.

– Певно, вважає, що тато був цього вартий, – жорстко сказала вона. Джой стояла поряд, гадаючи, чи зараз гряне гроза, аж тут підійшов Арнольд. Усі три сестри стояли поряд із Берті, допоки Вероніка щось казала одному з офіціантів, який розливав гостям біле вино й шампанське.

– Якщо вже ви всі тут, я хотів би внести пропозицію, – чемно сказав Арнольд. – Формальне зачитування заповіту давно вже не проводиться. Але оскільки Джой у місті, чому б нам завтра не зібратися в мене в офісі й не переглянути його? Так ми зможемо обговорити заповіт і я матиму можливість відповісти на будь-які запитання, які можуть у вас виникнути.

Ідея видавалася слушною, і він зумів подати її так, щоб це не прозвучало зловісно. Ніхто з них не очікував, що батько залишив по собі великий спадок. Єдиним майном Пола, про яке вони знали, був замок у Франції, якщо тільки він не заклав його до останнього гвіздка, чого не можна було сказати напевне. Пол ніколи не вирізнявся відповідальним ставленням до грошей.

– Мені здається, це гарна ідея, – зацікавлено мовив Берті, а дівчата кивнули, здивовані. Жодна з них навіть не подумала про заповіт.

– Ви всі маєте час? – спитав Арнольд, коли до них приєдналася Вероніка.

– На що? – не зрозуміла вона.

– Я подумав, що завтра ми могли б разом прочитати заповіт і покінчити з цим, – спокійно сказав Арнольд. – Гадаю, буде добре, якщо ти теж прийдеш, – додав він, звертаючись до Вероніки. Жінка здивувалася. Вона не очікувала на будь-який спадок від Пола, адже все, що мав, він отримав від неї. І жінка припускала, що він усе залишить дівчатам і щось Берті, але вже точно не їй.

– Як гадаєте, варто мені там бути? – спитала вона в дівчат, і ті в один голос відповіли, що так буде краще, а Берті – що йому байдуже. Неважко було помітити, що його ніщо не цікавить, окрім власної частки в заповіті.

– Завтра о дев’ятій ранку всім підходить? – спитав Арнольд. Усі кивнули, погоджуючись.

– Тоді побачимося, – усміхнувся він і невдовзі пішов. Одразу за Арнольдом пішов Берті. Тіммі попросила його не приводити Деббі на завтрашню зустріч.

– Звісно, – зі зневажливим поглядом кинув він. Тіммі завжди вдавалося його розлютити. Вона робила це навмисно. Терпіти його не могла, і це почуття було цілком взаємним. Деббі нічого не сказала на прощання Вероніці або дівчатам – вона розмовляла лише з Берті.

Решта гостей розійшлася дві години по тому, дощенту впоравшись із закусками й чималою кількістю шампанського. Тіммі зауважила, що ті люди приходили сюди не так із поваги до їхнього батька, як заради безкоштовної їжі й шампанського, і Вероніка глянула на неї з осудом. На той час, коли дівчата зібралися додому, усі були смертельно втомлені.

Коли квартира спорожніла, Вероніка почувалася так, наче її переїхав автобус. Вона шкодувала, що погодилася піти до офісу Арнольда наступного дня. Причин там бути вона не мала й не бачила в тому особливої потреби. Вона була така емоційно виснажена, що все, чого хотіла наступного ранку, це спати. Але вона вже погодилася прийти й не хотіла тепер це скасовувати, засмучуючи дівчат. Тож роздяглася, лягла в ліжко й заснула, навіть не вимкнувши світла. Для неї було полегшенням знати, що вона добре зробила справу й що Пола провели в останню путь саме так, як він би цього хотів, з тією пишністю й у тому оточенні, якого, на його думку, він заслуговував.