Читать книгу Дарунки - Даніела Стіл - Страница 7
Дарунки
Розділ 5
ОглавлениеНаступного ранку о шостій літак приземлився в аеропорту Шарля де Ґолля, і Вероніка взяла таксі до міста. Світало, і небом над Парижем простяглися яскраві рожеві й жовтогарячі промені. Це було схоже на імпресіоністське полотно, і вона мало не заплакала: так це було красиво й така рада вона була повернутися. Було щось таке в Парижі, що завжди втішало й заспокоювало її. Попри те, що вона мешкала в інших містах, багато років – у Нью-Йорку, повертаючись у Париж, вона завжди почувалась, як удома.
Вона послала своїй економці повідомлення, що приїжджає, і, повернувшись до квартири з трохи скісною підлогою й запаморочливим видом на Сену, знайшла скрізь зразковий лад, а також свіжий багет на кухні, кошик свіжих фруктів на столі, схожий на натюрморт, і улюблені наїдки в холодильнику. І своє ліжко з бездоганно випрасуваними простирадлами, розібране на випадок, якщо вона захоче лягти спати. Вона любила Карміну в Нью-Йорку, але не було у світі нічого подібного до її паризької квартири й того бездоганного порядку, у якому її підтримувала паризька економка в очікуванні й готовності до приїзду господині.
Вона з’їла яблуко, заварила собі чашку кави й сиділа за кухонним столом, дивлячись у вікно й відчуваючи спокій. Їй було вже краще, ніж минулого вечора. Прийнявши душ, вона на деякий час прилягла відпочити. Мала цілий список усього, що планувала зробити того дня, але спочатку хотіла розслабитися й побути вдома. Уже відчувалося, що день буде спекотним. У квартирі не було кондиціонера, та вона не зважала на це. Їй подобалася спека, і вже напівзнелюднене в липні місто здавалося їй спокійним, ніби час плинув повільніше, ніж зазвичай. Половина країни брала відпустку зараз, у липні, а друга половина – у серпні, коли в Парижі було навіть тихіше й чимало підприємств і ресторанів були зачинені.
Вона проспала дві години, загорнувшись у розкішні французькі простирадла, і прокинулася майже опівдні, а тоді зателефонувала знайомому адвокатові, аби той порекомендував їй детектива. А подзвонивши запропонованому детективові, з полегшенням дізналася, що той не у відпустці. Вона пояснила йому ситуацію, назвала імена двох жінок Марньє й сказала, що вони проживають у Сен-Поль-де-Ванс або ж поблизу. Він обіцяв зв’язатися з нею електронною поштою, щойно отримає інформацію: де вони мешкають, ким працюють, їхні родинні статуси й будь-які інші подробиці їхніх життів. Здається, він не вважав, що це буде складним завданням, якщо тільки вони досі проживають у тій місцевості й нікуди не зникли, про що Вероніка вже знала від Арнольда напевне.
Після того вона відчула полегшення, наче виконала свою місію, і надіслала електронного листа всім трьом донькам, аби повідомити, що розслідування щодо Софі Аньєс Марньє і її матері розпочато. А тоді викинула це з голови й вийшла на прогулянку.
Вона блукала повз газетні кіоски вздовж Сени, маленькі художні виставки для туристів зі світлинами Парижа й нарешті зайшла в кафе. Випила чашку кави й поснідала, споглядаючи перехожих і туристів. А тоді рушила до Собору Паризької Богоматері й назад до своєї квартири на Бетюнській набережній.
Будинок її дідуся, а пізніше її батька був поряд, але туди вона не пішла. На те не було причини, а вона з’являлася там, лише коли треба було прийняти рішення щось замінити або відремонтувати. Вона зберігала цей будинок, наче храм свого минулого, але віддавала перевагу своїй привітній квартирі з видом на Сену. І тепер повернулася до квартири, намагаючись вирішити, чим зайнятися наступні кілька тижнів. У її розпорядженні не було нічого, окрім часу. І, думаючи про це, вона дістала фотографію картини, можливого Белліні, і довго й пильно роздивлялася її. Ідея поїхати до Венеції й спробувати дослідити історію та справжність картини в знайомому монастирі їй подобалася. Улітку у Венеції дуже людно й спекотно, але це ставило перед нею мету, яка приваблювала її. І якщо тепер картина – її спадок, Вероніка хотіла знати, чи справжня вона, аби було що сказати дівчатам.
Вона поклала фотографію назад до папки, яку прихопила із собою, а тоді без зайвих роздумів вирішила їхати до Рима. Вона любила це місто й завжди весело проводила в ньому час, навіть якщо приїздила туди сама. Звідти можна буде вирушити до Венеції, щоб дослідити картину. В Італії її настрій завжди покращувався, і зараз це було дуже слушно. Дні після смерті Пола минули дуже важко. Дівчата повернулися до свого життя, а вона знала, що має жити власним. Тепер, без Пола, світ здавався їй геть інакшим. Дивним чином його смерть і викриття його останньої зради звільнили її від прив’язаності до колишнього чоловіка, і вона відчувала свободу, якої не мала з моменту розлучення. Та все ж вона тужила за Полом. Між ними завжди зберігався невидимий зв’язок, остаточно обірваний лише зараз. Раптом їй захотілося зробити щось для самої себе. І Рим здавався чудовим місцем для початку. Вона хотіла пробути там лише день, перш ніж рушити далі – до Венеції.
Вона зарезервувала номер у венеційському готелі «Чипріані» та в «Гаслері» в Римі й забронювала квиток на літак до Рима на наступний день. Не боялася подорожувати сама, коли не треба підлаштовуватися під чиїсь плани, турбуватися про те, що хочуть робити інші. Вона зібрала невелику сумку й наступного ранку готова була їхати. Узяла із собою фотографію картини й з хвилюванням думала про відвідини монастиря. Утім, саме лише перебування в Італії розважить її. Це буде пригода.
Літак приземлився в аеропорту Фіумічино в Римі, і вона взяла таксі до міста. «Гаслер» розташовувався в центрі, біля всіх найкращих магазинів, над фонтаном Треві, на вершині Іспанських сходів. Кімнати були в старовинному стилі й елегантні, і вона любила цей готель, попри те, що завжди зупинялася тут із Полом. Відігнавши від себе думку про колишнього чоловіка, вона зареєструвалася, і її провели до номера, що мав гарний вигляд. Усе в кімнаті було оббито жовтим сатином, над ліжком був балдахін.
Довго в номері вона не затрималася й за півгодини після прибуття вийшла на прогулянку. Стояла спека, вулиці кишіли людьми. На ній були біла бавовняна сукня й сандалі. Жалобний одяг за Полом вона зняла одразу, щойно вислухала заповіт. Тепер же хотіла зачинити двері минулого, але гадки не мала, що чекає на неї попереду.
Годинами вона блукала, заходячи до маленьких церков, до улюблених крамниць. Купила кілька пар красивого взуття й розпорядилася, щоб їх надіслали до готелю. І скрізь, куди б не йшла, вона помічала парочки, що обіймалися або гуляли, тримаючись за руки, і родини з маленькими дітьми. І, коли повернулася до фонтана Треві, вона знову почувалася самотньою. Добре було б блукати містом разом із кимось, але ті дні давно минули. Вона стояла, розмірковуючи про це, і дивилася, як люди загадують бажання, кидаючи монетки у фонтан.
Маленький хлопчик-жебрак підбіг до неї й запропонував обміняти її євро на монети. Вона усміхнулася й здійснила обмін, давши монетку і йому, а потім тривалий час стояла, стискаючи монети в руці. Гадки не мала, чого побажати, і хлопчик сказав їй італійською, що перша монетка – на удачу, друга – на кохання, а третя – щоб повернутися до Рима. Вона достатньо розуміла італійську, аби збагнути, що він сказав.
Довго стояла, дивлячись на фонтан, а потім помітила чоловіка в джинсах і синій сорочці, що стежив за нею. Із серйозним виразом обличчя він націлив на неї важку фотокамеру, готуючись знімати, але зупинився, побачивши, що вона дивиться на нього. На мить їхні очі зустрілися, а тоді вона відвела погляд. Він мав молоде обличчя та волосся із сивиною й здався їй європейцем. Було в ньому щось дуже самобутнє. За мить він зник, і жінка знову зосередилася на своїх бажаннях.
Нарешті вона кинула монетки до фонтана, загадавши собі, як порадив хлопчик, удачі, кохання й повернутися до Рима. Зробивши так, вона на мить відчула смуток, а тоді пішла геть. Вирішила ще трохи поблукати вулицями, перш ніж повернутися до готелю. Дорожній рух був напружений і хаотичний, пішоходи снували скрізь, навколо неї лунало півдюжини мов, і все перебувало в такому жвавому русі, що вона не хотіла повертатися до свого номера й лишатися сама. Рим був містом, яке хотілося розділити з кимось, і сумно було, що немає з ким: навколо було стільки краси.