Читать книгу Безжальний менеджмент та ефективність людських ресурсів - Дэн Кеннеди - Страница 6

Віллі Ломан – головний персонаж у п’єсі Артура Міллера «Смерть комівояжера». Він гине від нездоланного бажання понад усе подобатися кожному, а продажі для нього є річчю, не вартою особливої уваги. Це відома хвороба бізнесменів, які зазнали поразки, серед професіоналів її називають «синдромом Віллі Ломана». Однак нею заразитися може не лише представник торгівлі, а й управлінець. Керівник буде серйозно покалічений, небезпечно зранений, певний, що не дає прибутку, якщо шукатиме схвалення та любові підлеглих.

Чому у назві цієї книжки головним словом є «безжальний»? Чи це не загостро? Більшість власників підприємств є якими завгодно, тільки не безжальними. Вони знову і знову дають шанс, терплять некомпетентність та відмову виконувати розпорядження, згинаються, ніби тростинки під вітром, аби тільки не звільнити найгіршого у світі службовця. Більшість керівників занадто прагнуть бути «чудовим босом», маючи на увазі боса, глибоко шанованого підлеглими, а не ефективним керівником, тим, хто встановлює та підвищує стандарти й операції, аби досягти якомога більших прибутків. Я зустрічав морських піхотинців у відставці, безжальних у інших аспектах бізнесу, які розпливалися, неначе мед у тарілці, коли доводилося керувати людьми, яким вони платили. Твердження, породжені страхом, як наприклад «якщо я вимагатиму, вона піде», або безсиллям: «мої підлеглі цього не робитимуть». Хоча у своїх консультаціях я, вважається, маю справу з маркетингом, у мене виходить із цим упоратися, допомігши тюхтіям відростити пару яєць. Отже, гадаю, безжальність – саме той напрямок, яким потрібно рухатися.

Одна з моїх улюблених історій про власників підприємств розповідає про компанію із двадцятьма двома офісами, розкиданими у трьох штатах та головним офісом, де провадиться одночасно три бізнеси. Після трирічної праці її власника зі мною до нього прийшла його помічниця з досить тривалим стажем роботи і сказала йому: «До того часу, як ви почали слухати цього Кеннеді, ви були набагато приємнішим босом, і мені більше б не хотілося тут працювати». Зауважте, прибутки його компанії відтоді зросли на 35 %. Він увічливо відповів на це, мовляв, їй буде краще знайти інше місце роботи, де їй би більше сподобалось. Як бухгалтер він розрахував: від того, чи подобається Берті у нього працювати, не додасться бонусів до його банківського рахунку, та й не збільшиться його внесок у пенсійний фонд. Звичайно, я не захищаю тих, хто робить існування у робочий час на робочому місці завідомо неприємним. Проте чомусь службовці та автори бізнес-книжок вважають, що ваше завдання – робити своїх підлеглих якомога щасливішими. Вони забувають, що ви платите їм за те, аби вони працювали та створювали прибутки. Є галузі бізнесу, які завдають людям задоволення, починаючи від «Діснейленду» і закінчуючи притонами, зареєстрованими у штаті Невада. За свої послуги вони всі беруть плату.

Так, я дійсно вжив слово «безжальність», аби навмисне привернути вашу увагу. Безжальне ставлення одного створює в іншого здоровий підхід до бізнесу. Прочитавши цю книжку, ви самі зробите власні висновки.

Очікую дуже гострі, навіть критичні рецензії. Гадаю, майже 33 % власників підприємств відсахнуться від викладеного на її сторінках, як відсахнулись би від клубка змій, які смакують щурами у них під ліжком. Коли ви – один із таких, я не прошу пробачення. Лише сподіваюся на співчуття. Може, від когось я його й отримаю. Це не буде лист від зачудованого фаната. Перш аніж його писати, вам слід знати, що я запроваджую у своїй практиці політику імунітету до критики.

Гадаю, інші 33 % із цього радітимуть: нарешті хтось насмілився сказати правду і дав дозвіл обходитися зі своїми підлеглими, як належить поводитися справжньому новому власнику підприємства, і дав чесні практичні поради, як це робити. Маю надію, мені напишуть багато з вас, аби розповісти, як ці поради вам допомогли. Як надали сміливості? Як привели до успіху?

Гадаю, останні 33 % будуть спантеличені. Проте ці 33 % спантеличуються від усього, що колись трапляється. Ви знайомі з такими, як вони, у своїй компанії, так само й у житті поза роботою. Їх легко помітити. У них зазвичай спантеличений вираз обличчя.

Якщо ви належите до 33 % тих, що радіють, ласкаво прошу і вітаю!

Найважливіше, що ви повинні знати, – Віллі Ломан зазнає навіть більшої поразки як керівник, аніж як комівояжер. Зовсім не очевидно, що керівник, який усім подобається, буде продуктивнішим і дасть компанії більших прибутків. У спорті, наприклад, найменш успішні гравці збираються у команду невдалого тренера, який їм подобається, бо хочуть урятувати його від звільнення. Бос, який усім подобається, не тільки не успішніший від боса, якого не люблять підлеглі, він може бути і зовсім не успішний. Отже, очевидно, правильним буде зняти з порядку денного пункт «подобатись». Є багато пріоритетів, важливіших за цей.

Новомодне робоче місце як палац розваг та відпочинку не можна обминути коментарем. Цей популярний пунктик породжений Google та його середовищем робочих місць, а також академічними теоріями та любов’ю до них, а ще безрозсудною пристрастю мас-медіа та створенням численних нагород за «Найкраще робоче місце» у певному місті чи певній промисловості. Існують навіть нагороди за «Найвеселіше робоче місце». Отже, компанії з ентузіазмом організовують кімнати для ігор, кімнати відпочинку, виділяють час для психологічного розвантаження та сну, службовці стовбичать довкола на роликових ковзанах та у щось грають. Я маю контрольний пакет акцій у компанії зі зростання програмного забезпечення, де є «Злаковий бар» для працівників із різноманітними безкоштовними злаковими та молочними напоями. Ця фірма одержала якусь нагороду за «Найкраще робоче місце». Я дуже хвилююся щодо своїх інвестицій у неї. Через це я фактично забрав готівкою частину вкладеного капіталу під час фінансового раунду розширення у «ґолдмен Кечс»[11].

Гадаю, ви не заперечуєте успіх Google, але в інших випадках я бачив, як підхід «Турботи та підгодовування» нищить продуктивність та прибутки. Після того як я це написав, Фейсбук розгорнула дискусію про план побудування власного містечка, де можна жити, отримуючи цілодобову турботу, де б забезпечували щоденне прання, наповнювали холодильники, а мікроавтобуси привозили б робітників на роботу і відвозили додому. Це щось на кшталт повернення до містечок сталеливарних та вугледобувних компаній під час промислової революції[12]. Вважається, що люди не в змозі потурбуватися про себе, і продуктивність буде найкращою, коли їх збудити, вмити, одягти, нагодувати сніданком та привезти на робоче місце, наче мама, яка готує до школи своїх зовсім маленьких дітей. «Амазон» має до цього зовсім інший підхід.

Робоче місце, схоже на дитячий садок, та опіка над підлеглими, немов над малятами, необхідна лише маленьким роботам Силіконової Долини[13]. Підозрюю, це відображує певну самозакоханість деяких засновників компаній та керівників: гляньте-но, мовляв, які ми прогресивні!

Із висоти моїх більше ніж сорока років я дивлюся на це, як на нове управлінське захоплення серед багатьох інших, багато з них прийшли і зникли. Я на боці Джеффа Безоса. Якщо ви прийшли на роботу, просто будьте на робочому місці, працюйте наполегливо, швидко та інтенсивно. Ви повинні бути, як сфокусований лазерний промінь. Терміновість повинна тиснути на вас. У своїй книжці «Усе продається: Джефф Безос та ера “Амазон”» її автор Бред Стоун, який пише репортажі про «Амазон» уже протягом п’ятнадцяти років, розповідає: у минулому і тепер усі працівники «Амазон» нарікають, що Джефф Безос – найгірший із керівників, на яких доводилося працювати. Стоун повідомляє: попри те, що відомий як весела особистість, він може бути різким та неприємним, як Стів Джобс, а той може штовхнути когось, хто опинився разом із ним у ліфті. Безос – авторитарний керівник, він гостро реагує на те, що з його суворими стандартами не погоджуються. Розповідаючи щодо праці на нього, один із колишніх керівників згадав девіз компанії – «Зростай якомога швидше» і далі сказав: «Були крайні строки та марші смерті!» Відверто скажу вам: мої клієнти оточують себе людьми, які покладаються на власні сили, а не дітьми, яким треба поміняти пелюшки й дати соску та пляшечку з теплим молоком, примовляти над ними, співати їм колискові. Я згоден також із Маріссою Меєр, яка займає непопулярну позицію: працівники Yahoo! повинні працювати власне в Yahoo!, а не в кав’ярнях «Старбак», у парках чи вдома. Її точка зору збігається з точкою зору Безоса, він забороняє на зборах підготовлені вдома презентації у Power Point, натомість наполягає, аби співробітники висловлювали свої думки, обстоювали власні ідеї, щоб їх можна було перебити, посперечатися з ними – вони повинні стояти на власних ногах.

Таке велике об’єднання, як Google, із високою рентабельністю та необмеженим доступом до грошей, не виробляючи жодних товарів, може приховувати багато порушень. Воно може дозволити собі найняти чотирьох службовців на роботу, яку міг би виконувати один. Зростання може замаскувати багато гріхів. Саме тоді, коли зростання досягає загального рівня, а прибуток є керівним наказом, виявляється багато безглуздя та шахрайства. За версією Баффета[14], не можна довідатися, хто, власне, голий, поки вода не спаде.

Можливо, ваша компанія зовсім не схожа на Google, і навряд чи ви маєте доступ до океану грошей інвесторів. Вам, очевидно, доводиться щось робити, щось винаходити, щось постачати. Можливо, ви нічого не приховуєте від монополістів. Найімовірніше ви здобуваєте реальний прибуток постійно, день за днем, ловите вітер своїми вітрилами, аби принести достатньо для зростання і стати багатим – адже саме тому ви у бізнесі – ваші прибутки мусять бути суттєвими. Вони мусять покривати повторні вкладення та фінансове зростання, хиткий масив податків, випадкову травму або кризу. Ви, мабуть, не можете безтурботно кидати гроші на вітер. Отже, отримувати натхнення від Google чи якогось іншого «чарівного підприємства» щодо керування своїми робітниками, робочими місцями та своїми грошима – досить погана ідея.

Настане день, запам’ятайте мої слова, коли якийсь верткий хлопець зі сталевим хребтом та сокирою у руках прийде до Google або компаній, які наслідують її культуру, і безжально змахне безконтрольно зібрані великі гроші, втрати та лінощі. Буде ретельно підраховане все. Висунуть вимоги доказів, що весело витрачене насправді давало прибуток.

Отже, зрозумійте: ваша мета – не любов підлеглих, не створення найкрутішого робочого місця, визнаного мас-медіа найкращим, не перетворення у предмет заздрості своїх колег щодо того, який ви прогресивний. Останній пункт навіть щось підліткове, неначе персонаж Чеві Чейза[15], який намагається взяти над сусідом гору, виставивши ретельно вироблені різдвяні гірлянди. Якщо подібні явища виникнуть природно як побічний продукт вашої креативності та керівництва (і політики), тобто продуктивне робоче місце та службовці, що дають найбільший прибуток, – чудово! Піднімайте прапор та тримайте його гордо! Проте не домагайтеся цієї честі!